Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2631
Творів: 48092
Рецензій: 92839

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Постмодерн

Промзона

© Станіслав, 27-09-2013
- Stehen! – наче грім, пролунав чийсь голос за спиною Івана, і той здригнувся всім тілом, випустивши з рук цигарку.
- Підходь сюди, - почувся той самий голос, з жахливим шиплячим акцентом.
Розвернувшись і побачивши власника голосу, Іван на кілька секунд втратив мову. В десяти метрах від нього, наче щойно зійшовши з екрану телевізора, стояв німецький офіцер. Втупивши в Івана холодні, майже скляні очі, він підняв руку і поманив до себе пальцем.
- Давай, давай. Чого стоїш?
«Що за чортівня?» - подумав Іван, але все ж таки зробив непевний крок у сторону офіцера.
- Schnell! - промовив вже інший, більш дзвінкий голос. Повернувши погляд в сторону другого, Іван побачив солдата зі шмайсером у руках.
- Не бійся, підходь, - мовив офіцер, і коли Іван вже був за кілька кроків від нього, простягнув руку. – Ausweis?

Взагалі-то Іван, власник на перший погляд смішного, але безспірно козацького прізвища Напірняк, потрапив в таку дурну і сюрреалістичну ситуацію випадково. Маючи за своїми плечима неповних тридцять років, вищу економічну освіту та цілу купу видів занять (щоправда невдалих), вирішив спробувати себе в чомусь новому. Тому і прийняв пропозицію свого шкільного товариша стати новим арт-директором клубу, який і відкрив його кумпіль. Щоправда, вісім десятків квадратних метрів, що розташовувались на території давно недіючого заводу, клубом можна було назвати лише з сильного перепою. Більш доречними були б терміни «сарай», «конюшня», «клоака» та «сральник». Проте цінова політика закладу, який носив горде ймення «Бляшанка», на вхід та алкогольні напої, що не відрізнялися своєю оригінальністю від будь-якого генделика, привертала увагу різних там емо, панків та металістів – одним словом, представників того неформального люмпен-пролетаріату, старшого шкільного та молодшого інститутського віку, яким не вистачало фінансів на відвідування більш презентабельних закладів. Та й віддаленість від цивілізації, практична відсутність працівників правоохоронних органів в радіусі кількох кілометрів і майже повна вседозволеність в поведінці на території клубу відігравали немалу роль в популяризації “Бляшанки” серед молоді.

І от сьогодні, п’ятого вересня, Іван мав вперше завітати до клубу, щоб оцінити ситуацію зсередини, а не зі слів друзяки.
Але з самого ранку день у нього не вдався. За сніданком він поперхнувся кавою, в маршрутці вдарився головою об поручень, ще й на зупинці «Промзона» до нього причепився якийсь сектант з розповідями про порятунок душі. Останнім пунктом стало те, що Напірняк звернув не на ту вулицю, і в результаті заблукав серед залізних парканів та бетонних споруд. Проблукавши так з добрих півгодини, при цьому не зустрівши на своєму шляху жодної людини (ба більше, навіть жоден безпритульний пес не перебіг йому дороги), Іван і почув за спиною той шиплячий голос.
- Ausweis? – гучніше повторив офіцер.
- Чуваки, - розгублено відповів Напірняк, - ви що, в ігри переграли? Що за хєрня?
На ці слова офіцер кивнув солдату, і той відпрацьованим та чітким ударом прикладу живіт змусив Івана зігнутися навпіл.
- Ausweis! – крикнув офіцер так голосно, аж здулися вени на вилицях.
- Суки. Якого ляда? – відкашлявся Іван. – Ви хто такі? Вам це так просто не … - проте договорити він не встиг, бо побачив, що солдат знову замахнувся автоматом. Благально простягнувши руку вперед і заплющивши очі в очікуванні нового удару, Іван мовив:
- Не треба. Буде вам аусвайс, - і на цих словах поліз рукою до внутрішньої кишені куртки, в якій носив паспорт.
Діставши тоненьку книжечку з фото і подавши її офіцеру, Напірняк повільно підвів погляд на солдата. Той у відповідь посміхнувся, проте посмішка видалась холодною, а не дружньою. «От сука», - подумав про себе Іван.
Погортавши сторінки паспорта, офіцер вклав його до нагрудної кишені свого кітеля і, не промовивши й слова, розвернувся й пішов геть.
«Ну це вже хрін-зна що» - увірвався Іванові терпець, і він кинувся навздогін офіцеру, та черговий удар прикладом в живіт миттєво зупинив його. Офіцер на той час вже відійшов на кілька десятків метрів і, повернувши голову, щось крикнув солдату. Той кивнув і пішов вслід за ним, при цьому махнувши Івану рукою, наче запрошуючи приєднатись до них.
Йшли мовчки. За кілька хвилин офіцер звернув за кут якоїсь бетонної споруди. Повернувши слідом, Напірняк зробив кілька кроків і завмер. Картина, яка відкрилась його очам, більше нагадувала кадри кінохроніки воєнних років. Посеред вулиці стояв німецький танк (правда, чи Тигр це, чи Пантера, чи, може, взагалі Фердинанд, Іван не знав, та й його це практично не цікавило). Біля гусениць танку було розкладене вогнище, навколо якого сиділо ще троє солдатів. Побачивши офіцера, вони, немов по команді, підстрибнули з місць і вишикувались в ряд.
- Frei - крикнув їм офіцер і, підійшовши до вогнища, вмостився на чималенькій колоді, яка слугувала йому за крісло. Діставши з однієї кишені Іванів паспорт, а з іншої окуляри, заходився вивчати отриманий аусвайс.
- Так, що ми тут маємо? Іван, та ще й Напірняк. Цікаво. Бачу, Країна Рад зробила значний крок вперед в розвитку поліграфії. Похвально.
Побачивши у відповідь здивований вираз обличчя невдахи-арт-директора, офіцер мовив:
- Вас дивує моє володіння вашою мовою? А тут нічого дивного нема. Я народився в Лемберзі, чи то пак Львові, де і виріс, і отримав молодшу шкільну освіту. Батько мій був австріяком, а мати вашою землячкою. Від неї я і навчився мови, яку ви зараз чуєте. Ці ж довбні, - офіцер кивнув на солдат, - ніц в ній не розуміють, крім кількох завчених фраз. Але годі лірики. Це вельми добре, що ми вас перестріли, пане Іване, дуже добре. За не дуже привітне обходження вибачаюсь, самі розумієте, війна, нерви у всіх ні до чорта.
- Яка війна? – пробурмотів Іван, - надворі двадцять перше століття.
- Двадцять перше? Цікаво. Начебто ще вчора було двадцяте. Та й Schwein з ним. Хоч двадцять п’яте, справи це не змінює.
«В цих хлопців явно щось не те з головою, - подумав Напірняк. - Або у мене». Іншого пояснення цій ситуації він не бачив.
- Розумієте, - говорив далі офіцер, - ми потрапили в цю діру ще тиждень тому. Як? Вас не обходить. Але цей тиждень ми сидимо на цьому місці в очікуванні подальших наказів зі штабу. Провізії вже майже не залишилося, набоїв теж обмаль. Тому, ще раз повторюю, дуже добре, що ми вас перестріли.
- І чим же я можу вам зарадити? – якомога м’якше запитав Іван, бо десь чув, що з божевільними треба розмовляти спокійно, без зайвих різких рухів, щоб, не дай Боже, не викликати в них приступу агресії.
- Наскільки я розумію, ви тутешній? - поцікавився вояк.
- Так, - збрехав Іван, - я тут майже кожну стежинку знаю.
- От і добре, - зрадів офіцер. - Тоді ви нам вельми допоможете. Завдання буде дуже просте, і такий хлоп, як ви, легко з ним впорається. Вам треба віднести до найближчого пропускного пункту ось цей пакунок, - і він, як фокусник, витяг невідомо звідки поштовий конверт, - і просто передати його черговим. Скажете, що це від Штайнера, і все. Після цього ви можете бути вільні, і забиратись на всі чотири сторони.
- Чому ж ви самі цього досі не зробили? – поцікавився Іван.
- Справа в тому, що не можу я надовго залишити цих телепнів сонних. Всім дістались команди як команди. А мені – купка головорізів, без клепки в голові. Ні, в якості фізичної сили вони незамінні, але доручити їм щось більш-менш серйозне неможливо. Вони як жорстокі діти, які тільки й вміють, що відривати голови котам та забивати собак камінням. Тому і доводиться постійно пильнувати, щоб вони не утнули якоїсь чергової дурниці. Таке відчуття, що особисто Ейке відібрав їх зі своїх підопічних, як своєрідну помсту за той невдалий жарт, який я мав необережність утнути на черговому прийомі в Райхсканцелярії. Але і нащо я вам все це розповідаю? А знаєте, ви мені чимось до вподоби. У мене завжди була чудова інтуїція, і жодного разу вона мене не підводила. Може, як виконаєте завдання, повернетесь? Га? Я замовлю за вас слово, кому треба. Ну, то що?
- Дякую, спокуслива пропозиція, та я маю подумати, - відповів Напірняк, а про себе зауважив: «Скоріше б вже спекатися їх».
- Ну, то й добре. З вами піде Гельмут, - офіцер кивнув на одного з солдатів. – Він прослідкує, щоб ви нічого не втнули. Його справа мала – якщо щось піде не так, то він одразу натисне на гачок, і… був Іван, нема Івана. Як все зробите, він повернеться сюди. Звичайно, якщо не заблукає по дорозі. А як не повернеться, то й пес із ним. Війна, як-не-як. Тож не баріться і вирушайте. Ваш вчинок не буде марним. Його результатів очікую особисто я. Весь Тисячолітній Рейх чекає його. Ну, в дорогу!
Офіцер підкликав до себе солдата, якого він назвав Гельмутом, і кілька хвилин щось шепотів йому на вухо. Солдат слухав з кам*яним обличчям, лише зрідка слабко посміхаючись. Закінчивши настанови й поплескавши солдата по плечу, офіцер помахав йому рукою і вмостився на колоді.
«Ну і куди мені йти? - гарячково думав Іван. - Ще й цей здоровило причепився і ні на крок не відходить. Що ж його робити?»
Блукаючи лабіринтами промзони, Іван та його супутник не раз заходили в глухі кути, повертались назад, і, як здалося Напірняку, по кілька разів проходили одними і тими ж стежками. Пройшло вже з добрих півтори години, але жодного результату від цієї мандрівки не було. Через деякий час Іван відчув, що йому конче необхідно сходити до вітру, але як про це сказати маніяку в формі, він не знав. Зрештою, коли терпіти вже не було сили, Напірняк звернувся до солдата, і на мигах, прикладаючи руки до паху та імітуючи процес, який так сильно припер його, пояснив, чого він хоче. Солдат лише швидко кивнув головою (людина ж, зрештою, не робот якийсь) і вказав на невеличкий кущ, що ріс обабіч дороги. Підходячи до куща, хлопець краєм ока зауважив, що на нього наведено дуло автомату, тому всі думки про різкий стрибок і втечу зникли самі по собі. Розстебнувши ширіньку і діставши член, Іван поволі почав дзюрити, примруживши від задоволення очі. Все ж таки правду казав старий анекдот, що душа ховається ніде інде, як над сечовим міхуром.
І раптом навколишню тишу, яку порушувало лише монотонне дзюрчання, розколов глухий удар, який видають дешеві турецькі петарди. В ту саму мить Гельмут скинув руки до неба і впав на землю. Автомат випав з його рук та ковзнув до Іванових ніг.
Кажуть, що в момент небезпеки мозок людини починає працювати в десятки разів швидше, і всі інстинкти, спрямовані на порятунок життя, неймовірно загострюються. Почувши постріл – а жодного сумніву, що це він і був, Іван не мав – все тіло хлопця напружилося, і за долю секунди він стрибнув в сторону. Впавши долілиць, Напірняк прислухався. Тиша. Та через кілька секунд здалеку почувся гуркіт мотору, що з кожною миттю ставав все гучнішим. «Тікати», - дзвеніло в голові єдине слово. Іван відповз на кілька метрів, схопився на ноги та чимдуж побіг по вузенькій стежці вздовж іржавого паркану та що поріс чагарником. Через півсотні метрів його обірвала чималенька діра, в яку без жодних вагань протиснувся Іван.
Але, якби мозок та інстинкти не спрацювали так вдало в ту долю секунди, то Напірняк би побачив, як до мертвого Гельмута під’їхав мотоцикл з двома червоноармійцями. Зійшовши на землю, вони почали роззиратись довкола.
- Твою мать, второй ушел. Говорил же, крой сразу двоих.
- Да кто ж знал, что он, как заяц, драпанет кустами?
- Кто знал, кто знал? – передражнив його перший. – Ладно, про второго никому ни слова. У него и так никакого оружия при себе не было. Ну-с, - він копнув носаком чобота непорушне тіло. – Что тут у нас? Что, гнида фашистская, довоевался? Поделом тебе, гитлеровское отродье.
В цей час другий солдат підібрав з землі Гельмутів автомат і зважив його в руці.
- А не хреновый трофейчик, - мовив він, - Будем по фрицам из их же оружия палить.
Та через секунду додав:
- Блядь, и этот без патронов оказался. Что ж за неделя удалась?
- Да, хреновенькая неделя, - підтвердив перший.
- Так что, выкидывать?
- Я тебе дам выкидывать! Это он сейчас никому не нужен. А будет идти фриц с полным карманом патронов, найдет автомат и пойдет наших пацанов чикать? Не, оружие просто так оставлять нельзя.
- Вот за что я тебя всегда уважаю, Куница, так за твою смышленость, - схвально мовив другий. – Тебе б генералом давно быть надо.
- Придет время, буду, - посміхнувся перший.
Швидко обшукавши кишені вбитого та не знайшовши в них нічого, окрім повітря, червоноармійці мовчки сіли на мотоцикл і поїхали вулицею далі.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 02-10-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Попович Роман, 02-10-2013

[ Без назви ]

© Попович Роман, 02-10-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.64224815368652 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …