УВАГА!!!!
В тексті присутня ненормативна лексика. Людей із якимись життєвими переконаннями, що заперечують сам факт існування лайки, кого вона морально калічить, приносить невиправну шкоду для карми, порушує душевний спокій та естетичний баланс, маю велике прохання - не читайте цю хуйню.
Коротенька передмова. Викладаю цей текст виключно для для того, щоб мати якусь мотивацію продовжувати писати. Продовження історії буду додавати по мірі написання, звичайно якщо воно буде хоч комусь цікаве.
Тотальний найоб – основна ідеології цієї блядської країни.
З самого дитинства нас напихають псевдо-ідеалістичними ідеями. Всі краще за тебе знають як правильно вчинити, мабуть саме через це, всі так заїбісь живуть, тіснячись в кількох квадратних метрах жилплощі, відкладаючи жалюгідні крихти на «чорний день», а за те що лишилось намагаються набити шлунок, із ностальгією в очах згадуючи дешеву совдеповську ковбасу, й до останнього не хочуть зрозуміти те, що «чорний день» настав ще до їхнього народження.
Першим моїм досвідом самостійного життя став садочок. Ось він - справжній комунізм в чистому виді! Наші батьки роками шукали його на фабриках і заводах, вйобуючи на благо чужої батьківщини, годуючи членів партії. А він, комунізм тобто, виявляється весь цей час був у них під носом. Повівшись на іграшки, котиків, зайчиків та смачну кашку, натомість я отримав кімнату набиту вічно хворим, кашляючим й пускаючим гази табуном, машинку без коліс, яку майже відразу забрав якийсь даун із зеленою соплею під носом, яку він, ніби якийсь крутий пірсинг, гордо носив на своїй фізії. Виявляється навіть в комунізмі, поки не бачить гебіст в білому халаті, з кислою пикою й пустими очима, поки він без ентузіазму спостерігає за купою чужих дітей, а на думці в нього лише: «Якого хуя я тут роблю? Я ж хотіла танцювати. Цікаво, згадає те бидло, що мені сьогодні 45, чи знову прилізе мертвий, та обригає всю підлгу? І що то за хуйня під носом в того малого дауна?». А тим часом, поки гебіст шкодує про втрачену кар’єру балерини, що її зіпсували лишні сто кілограм ваги, в комунізмі панує право сильнішого, або хитрішого. Свій протест я проявив відразу й радикально, принаймні то було все на що я тоді спромігся. Я кричав та ревів увесь час, поки мене туди водили. Добре хоч водили не довго, тут два варіанти: або мій протест почули, зрозуміли й поставились до нього з повагою, або ж просто я вже в корінь заїбав батьків своїми істериками, і так як заткнути мене не вийшло, вирішили що в садочок я вже находився. Далі крутіше…
Так як промити мізки в садочку мені не вийшло, в цього режиму є зброя сильніша і зветься вона школа. Перший раз у перший клас, із ідіотською посмішкою від вуха до вуха, з букетом квітів, на плацу я усвідомив, що мене знову наїбали. Колесо історії зробило ще один оберт, і повернулося на початкове положення: те ж саме стадо, тільки вже доросліше, всі одягнені як з інкубатора, з кретинськими виразами облич, нікуди не зник і мудак із «пірсингом», тільки тепер він час від часу ховав його назад до носа; немов натовп зомбі, зачаровано спостерігають за товстим мудаком в дешевому костюмі, в якому ще його батько мамку під вінець вів, й синхронно намотують собі на вуха вермішель про те, який він радий вітати в стінах цього чудового закладу нових учнів, і як вони спільними зусиллями зроблять з нас повноцінних громадян, «нову ячейку общества». Його погляд замріяно спрямований в затягнуте сірими хмарами небо, яке немов діряве корито хоче накрити всіх присутніх брудним потоком ржавої води, а на його окулярах відбивається вікно третього поверху, де трудовик показує повний пластмасовий стаканчик, і всім свої видом ніби проказує: «давай бігом, на тебе одного чекаємо».
Не штучною була лише радість матерів, які, хоч частково, як мінімум на 9-11 років, спихнуть своїх спиногризів під догляд гебістів, вже без білих халатів, і матимуть досхочу часу дивитися «Дику розу» й «Секрет тропіканки». Поки мудак в дешевому костюмі, як чорношкірий шаман витанцьовував перед плем’ям аборигенів, і в котре повторював тантри, який він радий радо вітати радих дітей, й радіючих матерів, я весь цей час тупо спостерігав за тим, як у чувака зникає й знову з’являється «пірсинг». Потім пролунав дзвоник, у чувака вкотре зник «пірсинг», та назад він чомусь не з’являвся. Чувак відкрив рота, й втикав на рудого хлопчину, який ніби солдат-фронтовик ніс по плацу на плечах кирпату дівчинку, а та, в свою чергу, немов навіжена трясла дзвоником так, що я злякався, що вона вивихне собі руку. Тим часом пірсинг у чувака так і не з’явився, а його лице якось дивно перекосилося. Блювоне, подумав я. І чувак блювонув. А зним блювонули ще сотня інкубаторських дітей. Блювали матері із щасливими очима, жирний мудак обблював свій костюм, в якому батько мамку під вінець вів, блював навіть трудовик на третьому поверсі, хоча стаканчик так з рук і не випустив. Пам’ятається, я ще тоді подумав, що школа, це, мабудь, прикольно, тому істерики вирішив не закатувати. Так я підписався на 11 років обмеження волі без права дострокового звільнення.
Граніт науки дававсь мені легко й не вимушено, тому мав купу часу займатися всілякою хуйнею: лижі, бокс, гра на гітарі, потім, побухати з однокласниками після уроків, грати на перерві в «сєки», від чого попасти в немилість до мудака в оббльованому костюмі. Коли безцільно просрані одинадцять років підходили до логічного кінця, нам усім так гарно розповідали які перед нами відкриваються перспективи. Який безмежний світ чекає на нас. Як попереду все пиздато і в метеликах. Чомусь жоден з нас не придавав уваги смутку в очах тих хто випускав дітей у світ. А якби ми були уважнішими і не квапились якомога скоріше покинути шкільний полон, то ми б задали собі питання: - Які нахуй перспективи?!!! Хто мені про них говорить? Невдаха математик що викладає в школі за срані вісімсот гривень?, І це він мені розповідає як все буде круто? Це ж не правда, це ж найоб!!!
Але ми були засліплені свободою, та відмовлялися дивитись правді в очі. Хоча були й ті хто одразу після школи потрапив у справжній світ. На них ми дивилися як на дебілів, як на прокажених. А вся річ у тому що вони вже тоді знали що на нас чекає років через п’ять. І знали навіть те що ми їм не повіримо, якщо вони розкажуть правду. Про те що ті кляті двері у майбутнє приведуть нас на автомийки, заправки, в офіціанти, будь куди, але без права на майбутнє. Після дев’ятого класу більшість повелася на метеликів, і ще три роки сиділи за дитячими партами та мріяли про перспективи.
Ще один оберт колеса. Знову плац, знову мудак в дешевому костюмі. Останній дзвоник, екзамени, й … випускний – алкоголь, останній перекур із фізруком, багато алкоголю, далі всім шабашем пішли зустрічати «рассвєт». Зустрів я його з однокласницею, яку підтримував, поки вона встромивши в рота два пальці намагалася проблюватися, з «моста Любві», а точніше саме Любові, адже мало хто в цьому наївно романтичному місті здогадувався, гарцюючи в тілесний танок зі своєю пристрасною половиною в ім'я кохання та розпусти, що Любов - це ім'я сина архітектора мосту... А тим часом, хворе і запухше червоне око вийшло з-за обрію, і з абсолютним похуїзмом на те що відбувається полетіло далі.
Знову плац. Пиздаті метелики показали всім нам дупу, так як виявилося, що для навчання в інституті потрібні немалі бабки. Та скрипнувши зубами батьки дістали заначку, що відкладали «на чорний день», і я пішов навчатися в педагогічний, який ми скромно називали «пєдіком».
Не так дотепно звучала славнозвісна назва нашого інституту, в порівнянні із щорічним конкурсом "Містер інституту", який всі називали…
Зовсім не хибне враження в мене склалося про цей заклад ще з першої гівнопари, на яку я відповідно запізнився на 20 хвилин, через те що розшуковував нашу євроаудиторію, що знаходилася поза межами головного корпусу, який так люб’язно показують абітурієнтам. Блукаючи в пошуках я зустрів приємну й чемну тітоньку з милими очима, підстаркуватими зморшками на шиї та приємним голосом. Вона дуже люб'язно показала мені напрямок до моєї аудиторії, який взагалі то вів до сортиру на задньому подвір'ї в піздапроїбнях. Я вже був вирішив, що вона мене хтиво послала, тому єхидно і з докором подякував так щоб вона добре зрозуміла, що я позаочно відверто срав на неї з високої гори й пішов у зрозумілому напрямку до сортиру курить. Але, на диво, аудиторія насправді знаходилась там, в якихось 5 метрах від ритуального місця медитацій еМ і Жо, в приміщенні старої майстерні декоративного мистецтва. Увійшовши до аудиторії, ввічливо попросив вибачення за запізнення, й зрозумів що з 30 студентів цієї групи 29 уже присутні й зайняли свої місця. Свій безсовісний організм я примостив на єдиному вільному місці на задній парті, прямо на підвіконнику (стільця мені ясна річ не вистачило), поруч із велетенських розмірів дівчинкою, вусам якої позаздрив би й мій батько.
Дуже приємний інтер'єр стилю кінця 70-х, я взагалі то не розуміюсь на дизайні інтер'єрів, просто востаннє ремонт тут робився якраз десь в кінці 70-х. Але домашня обстановка мене радувала, навіть місце дислокації аудиторії в піздапроїбнях з краєвидом на чагарники та будівництво, в 5 метрах від точки збориська філософів, мислителів, і просто нужденних посцять чи покурить, а іноді й все разом, було досить стратегічно вигідним.
Так от сиджу я на підвіконнику, нікого не чіпаю, аж заходить до нас вже відома мені мила тітонька...
- Знайомтесь, - каже нам препод, - завідуюча вашим відділенням!
- Ну з деким я вже вспіла познайомитись, чи не так?.. - люб'язно процідила заввіділ свердлячи мене поглядом, що я ледь не почав бачити в собі наскрізний отвір...
Маючи за плечима 18 років, складається хибне враження, що ось воно: свобода, доросле життя, право голосу. Хуй! Пославши в пизду заввідділом, що хотіла собі нового ковра на стіну, взамін за оцінку з предмету, який я знав краще за неї, я завалив її іспит і з тріском вилетів з «пєдіка».
Воно спочатку якби й нічого не сулило поганого: черговий іспит, чергове злоїбуче хтиве підстаркувате рило милої тітоньки, яка незлюбила мене з першого погляду, кривилось від награної розкосої посмішки від носа до вуха та оголювало золоті коронки в дірявих зубах, намагалось роз'яснити мені моє місце в суспільстві. З її тонких натяків, в процесі невдалого завалювання мене на іспиті, було зрозуміло, що заввідділу так просто від мене не відчепиться, але я в свою чергу не менш чемно і тактовно взйобував її на кожному запитанні, проте з наростаючим ентузіазмом... Куратор, який цінив мене як студента, "во избежания недопустимого" попросив аспірантку вивести мене з аудиторії, щоб збавити пил і по можливості якось уладнати конфлікт.
Аспірантка, приваблива й мила як янголятко дівчина, років 23 здалась мені рятівницею. Відвівши мене в сусідню аудиторію де готувалось кілька моїх одногрупників вона чутливо й з дивним розумінням вислуховувала мій бурхливий емоційний вибух:
- Пизда, кончина паскуда, потрах, криса, втрата, вирва, курва, проститутка, істеричка, сукападлогімно, скотина, холера, лярва, ненормальна, кобила, чмо йобане, злоїбуча сила, йобане чмо, блядь, уйобіще, феномен генетичної регресії, стерво неадекватне, мізками йобнуте, хрень злоякісна, самозакохана, маразматичка параноїдальна, розумом тронута, аргумент теорії еволюції Дарвіна, амеба – безформенний одноклітинний організм, глупость на язиці, заноза на п’ятці, чирка на сраці, тупікова гілка еволюції, пиздець усіх надій, ганьба в автобіографії, халепа всюдисуща, помилка в природі, хуйня нездорова, соціальна проблема, наслідок неякісної контрацепції, апогей людської деградації, ануніхуясобі куралєвна…
Аспірантка лиш якось дивно кивала милою голівкою й нічого не говорила, одногрупники теж мені кивали натякаючи на щось, хоча деякі поспіхом повибігали з аудиторії, й лише слідом тягнувся за ними дикий регіт...
- А ви тут давно працюєте? - відволікся я від теми щоб зняти напруження.
- Два семестри - відповіла приємна аспірантка з милими очима.
- Влаштувались за рекомендацією чи по знайомству, якщо не секрет?
- По знайомству, - ніяково відповіла вона.
- Чоловік чи родичі?.. - не відставав я.
- Мама.
- А хто саме, якщо не секрет?
- Та ота "пизда злоїбуча", - відповіла приємна аспірантка з милими очима і кривою награною усмішкою...
Одним словом конфлікт залагодить не вдалося.
Далі, заєбісь, знову плац! Та спочатку два дні коми на ДВРЗ, потім якісь два бриті амбали у військові формі закинули мене до вагону поїзда і поїхав я захищати батьківщину від містичного агресора. До цього я думав що вже бачив все, і як завжди я помилявся. Вкотре цей маразматичний фарс пострадянського існування, довів, що не має межі ідіотизму. Військову форму до мене носив якийсь ліліпут, та більше мені сподобались бєрци: мало того, що на два розміри більші, так іще й обидва на ліву ногу. Тоді ж таки - в черзі за бєрцами, один мій товариш по службі на прізвище Білий, втомившись (стояло нас в черзі 3 роти по 80 організмів і ми, звичайно ж, останні) вирішив присісти, але був чарівно приголомшений смачним копняком старшини зі словами: "Білий курва! ти чого присів - в тебе що горло болить?!". З цими словами я відразу перейняв всю неймовірну неймовірність глибини висотних широт військової служби.
Скориставшись тим що поруч із частиною був воєнторг, я невдовзі за зашиті в одяг гроші купив собі струйові німецькі шузи, які в мене відразу відібрав якийсь гандон, вибухнувши лютим докором: «Хто?!. А че!?. ОГОо!..», від чого я відразу згадав висоти широтних глибин. Щоправда взамін дав ті ж, більші на два розміри бєрцаки, тільки тепер вже лівий і правий. Присягу на вірність вітчизні довелося приймати із саперною лопаткою в руках, так як дерев’яні автомати в них закінчилися.
Не обійшлося звісно без славнозвісної дідівщини, як прояву колективного совдеповського виховання, але то тривало зовсім не довго. Десь на 3 неділі після КМБ дідівщина відносно мене різко закінчилась. Був в нас один "дед" який за всіма традиціями хуєсосив та гнобив молодих духів. Хоча мав високу самооцінку, особливою популярністю не користувався ні серед своїх бо був "мазаним" (мама його була секретуткою якогось генерала, який "тягнув за нього мазу"), ні серед офіцерів бо був "позвоночніком" ("всьо решалось по звонку"). Так одної чудної неділі суровий погляд "дєда" зупинився на мені... Незмирившись з тим, що під час стройової переклички я відмовився ставати перед ним "на лося", він "образцово-показательно" вирішив провчить мене перед всією ротою та відвів в сушарню... Через 5 хвилин до нас зайшов відповідальний тоді по роті старшина й побачив мого сурового вихователя з порваною нижньою губою. Пояснити старшині, що "таваріщ" випадково порвав губу об моє коліно, я не зміг, і щоб не виникло огласки й подальших проблем горе-дєду, без шпиталю й стороннього медичного втручання, зашивав губу я ж особисто, там же в сушарні. Незабаром про інцидент дізнався наш комбат, але замість штрафбату мені дали старшого солдата, а "деда" різко кудись перевели. Широти висотних глибин тоді знову згадав я...
За час служби добре навчився користуватися зброєю, ламати людям руки й ноги, зашивати рвані рани, так як все рівно там більше зайнятися не було чим. ***
Якось навіть дивно зараз усе це згадувати. Та фарс триває, Show must go on.
Спустившись в підземку, я вліз у пузо до сталевого хробака, що мав довести мене до Золотих воріт, де на мене чекав мій кумпль. Незважаючи на те, що була середина дня, вагон був майже пустий. Навпроти сіли дві малолітки.
Одна - ну просто принцеса, видовище ще те – штукатурки на лиці як на Леніну в Мавзолеї, одягнута як дешева блядь, "позакрашували лиця, повищипували брови", старий Петро мабуть непогані бабки заплатив би за такий персонаж собі в кунсткамеру.
Інша - ... Солодкий аромат помади розмазаної по юних вустах. … Шалене розмаїття безлічі життєво необхідних радіохвиль, мобільного зв’язку, ефірного простору, WiFі, Bluetooth в суміші із чарівним букетом запахів вихлопних газів мазератті та порш каєнів, пальоного алкоголю, їдкого тютюну, гниючої пластмаси, талого снігу, озону, тепличних фруктів, інкубаторних яєць, дорогих кицьок й дешевих пиріжків, квіткових магазинів, густого перегару, будівельного брухту, блювоти, пороху, засцяних під’їздів, брендового взуття з країн східної азії та жареної картоплі в гуртожитках, - це неповторний букет дорогого аромату її особистих парфумів. Нервове тремтіння її скроні. Сині кендюхи під гарними очима, що спали щонайбільше пів години, гармонійно доповнюють її м’яко кажучи виразно-легковажний, ні все таки просто блядський макіяж. Намертво заплутані білі навушники оригінального на дві сімки Iphona з телевізором ніяк не піддаються неслухняним пальцям з червоним облізлим манікюром. Медалістка, краснодипломниця, що певно давно проїхала свою зупинку в ранковому метро…
З-заду за дівчатами висів плакат, що запрошував на літературний вечір присвячений творчості Шевченка.
- Пріцтавляєш, купіл марожено, сваділ в шокаладнєцу і кєно. А потом ми в банно-помивочном комплєксє єлі зефір і пілі лікьор!
- А лікйор какой?
- Пріцтавляєш, «Амаретто»!
Я подивився на Шевченка, який суровим поглядом ніби дорікав мені: «блядь, чувак, встань і в’їби цю козу чимось важким по голові». Іронія ситуації здалась мені кумедною й я посміхнувся. Малолітки це мабудь сприйняли як особисту образу.
- Що ржош?
Розповідати про те, що Шева просив, аби я переїбав її чимось важким я не став, тому просто показав фак. Тим часом поки я вивчав бойовий розкрас місцевих амазонок, не помітив як до вагону увійшов класичний тіпочок із пірсінгом на нижній губі, і весь час переморгувався із дівками.
- Ти чо дєвочек обіжаєш? Ти чо бля? Я тє ща…
Що він хотів мені зробити, я так і не дізнався, тому що в череві хробака пролунав потойбічний голос «Станція Золоті Ворота», і поки двері до вагону закрились захисник знедолених й ображених дівчаток лежав під сидіннями тримаючись за перебитий ніс. А я тим часом вже прямував до ескалатора.
Кожен підйом із підземки здавався мені чимось містичним, немов той Сізіф я весь час намагався втекти з царства Аіда. Поглянувши вгору, побачив Цербера, що вже чекав на мене в клоунській синій формі з величезним картузом на голові й резиновим дубцем в руці. Сталеві сходи повільно, але неминуче везли мене прямо до нього в пащу.
- Сержант Перебийніс. – Промовив Цербер.
- Кому? – відповів я.
- Що кому? – здивувався Цербер.
- Перебити.
- Кого перебити? – перепитав цербер нервово постукуючи по нозі дубцем.
- Ну носа, кому перебити? І головне навіщо?
- Так, ти що розумний? Ану, давай за мной.
Знизавши плечима, я пішов за Цербером, в невеличку печерку в стіні підземки. Тісна й брудна комірка дико штиняла сечею й блювотиною. Серед меблів був лише стіл та кілька стільців. Цербер показав мені дубцем на стільця.
- Сядь.
- Дякую, я постою.
- Так, - з поважним лицем промовив Цербер. - витягуй все з кишень.
Я почав викладати на стіл свій небагатий крам: стара потягана Nokia, пару папірців з молодим Тарасом, запальничка, пачка честера, та кілька синіх монет, що їх місцевий Харон бере як плату покататися в череві сталевого хробака.
- Документи давай. Ось бачиш, ти у вагоні метро бійку затіяв, а я вже знаю, не цікаво звідки?
Я лише знизав плечима.
- Мовчиш? Ну як хочеш, зараз постраждалого приведуть, ми швиденько протокольчик оформим.
Тут відчинилися двері, й до кімнати тримаючись рукою за звернутий ніс, увійшов захисник ображених дівок.
- Ну що сука, ти попав, бля. Я ща один номерочок наберу…, я тебе по судах затягаю… Ти, - тіпочок пальцем показав в сторону Цербера – в’яжи цю гниду, давай, надінь на нього наручники.
- По-перше не ти, а сержант Перебийніс – ображено сказав Цербер.
- Що бля, хулі ти вийобуєшся? Я щас мамку наберу, ти мигом з роботи полетиш, Пербиніс!
- Перебийніс! – майже з відчаєм вигукнув Цербер.
Удар і тіпочок без тями звалився на обисцяну підлогу, зате ніс в нього став на місце. Разом з цим я помітив що пірсингом він прикрашав шрам на нижній губі. Невже пазваночнік? І дійсно він - який все таки тісний світ. "Широти глибинних висот" знову згадав я...
- Що ти зробив? – Цербер оторопіло дивився на нерухоме тіло.
- Носа йому перебив.
- Нахуя?
- Ти ж сам просив. – знизав я плечима.
- Мені піздєц. – приречено промовив Цербер.
- Не переживай Цербер, ті хто можуть створити проблеми, на хробаках не їздять.
Я зібрав зі стола свої пожитки і пішов до виходу. «В яких хробаках?» – наостанок запитав у мене Цербер, і як справжній сторожовий пес залишився охороняти здобич, яка саме почала рухатись й стогнати на обісцяній підлозі. А тим часом, я вже покинув темне підземелля, й дивився на небо. Сірі важкі хмари говорили про те, що найпохуїстичніший з усіх богів, вирішив добре харкнути нам на голови.
