Моя мама часто зауважувала: «Це ми їх не розуміємо, а не вони нас». Так вона відгукувалася про всіх тварин і птахів. За своє життя не один і не два рази я пересвідчувалася, що це, й справді, так.
***
Вони появилися в нашій господі в один рік. Ось як це трапилося.
Марся
Одного разу увійшла в двір сусідка і спантеличено промовила: «Оце ось, принесла Заміра цуценя і каже, що нібито я замовляла. Чого б це? Навіщо воно, коли в мене Каштан є? Ти ж хотіла, то ось. На, бери!» Вона простягла мені малесеньке, якогось невиразного жовтуватого кольору брудне створіння.
- Хотіла, тільки ж … , - не взяла й почала я, та тут рішуче втрутився чоловік:
- Так! Навіщо ви його сюди принесли? Їй (тобто мені) ще тільки цуценяти не вистачало. Це ж не іграшка – його порати треба.
- Я знаю, вона хотіла собаку, то я й подумала, що, може…., - наче й розгублено, проте видно, що не буде здаватися, сусідка.
- Віднесіть туди, де взяли, - знову чоловік.
- А дайте-но потримати, - не втерпіла я.
Сусідка аж занадто хутко, ніби тільки цього й чекала, сунула мені до рук собача. Воно було таке легеньке, жовтий пушок такий м’якенький, а темні, якогось фіолетового кольору оченята, ніби затягнуті вологою імлою, були відсторонені й без жодного натяку на якусь осмисленість свого нинішнього становища. Я пригорнула цуценя до себе, воно відразу ж притулилося, підняло голівку і так щиро, так зворушливо глянуло тією темною поволокою мені в очі, що серце моє відразу ж наповнилось якоюсь незбагненною солодкою і трепетною ніжністю.
- Моє ти маленьке, – прохопилося в мене, на що чоловік тут же відкликнувся:
- Я все зрозумів – треба робити будку.
***
Рекс
Рекс появився, можна сказати, нізвідки. У котрийсь момент я почала помічати, що то там, то тут на очі потрапляє якийсь пес. Бувало, він пробігав садом, заглядав у штахетини паркану, а то раптом вихоплювався з-під колод, що купою лежали в дворі й чекали своєї черги. А коли я туди заглянула, побачила глибоку нору. Виявляється, там облаштувався і вже коротав ніч чи, може, й не одну. Він дуже нагадував вовка. І хоча, не питайте, сама не знаю чому, вовків я страшенно люблю, цього великого сірого пса я постійно відганяла. А як же інакше? У мене є Марся! Дивне ім’я? А мені подобається! Такого ні в кого більше немає та й характер нашої улюблениці в ньому – як на долоні. Може, і не назвали б так, та річ у тім, що спочатку вона була Марсиком, тобто ми думали, що то хлопчик. А потім, коли вияснилось, що не хлопчик це зовсім, цуценятко вже звикло до свого імені. Тож щоб не було психологічного стресу, перезвали на Марсю. Вона жвава, грайлива, з незалежним характером, проте не позбавлена щирої прив’язаності й самовідданої любові до всіх нас. ( Дуже шкода, та тут буде сумна ремарка: останнім часом «нас» залишилося в живих набагато менше, аніж було нещодавно).
От не планувала я брати сіроманця. Нова істота, ця маленька собачка, Марся, що так схожа на лисичку і своїм забарвленням і проникливим та таким симпатичним хитреньким характером, уже заповнила весь емоційний простір новими враженнями і почуттєвими нюансами. Місця в ньому більше ні для кого не залишилося, та й не могло бути. На моїх руках була ще й недужа мама, вона, що вже кілька років прикута до ліжка, потребувала щоденної, погодинної, щохвилинної уваги. Саме це й мав на увазі чоловік, коли протестував, та ще так потужно, проти цуценяти. Який там ще пес, до того ж великий, не абияка там, як згодом зауважила ветлікарка, дворняжка.
***
Є такі, що пам’ятають той час, коли було, як би то сказати, модним, чи що, проводити семінари, практичні заняття, читацькі конференції по книзі успішного американського бізнесмена й оратора Дейла Карнегі? У досить популярній формі він давав практичні поради й цінні вказівки, як і що робити, щоб бути успішним і досягти взаєморозуміння у взаєминах між людьми. Здавалося б, такі чіткі й зрозумілі рекомендації, як наприклад, посміхатися (навіть, коли не хочеться чи людина тобі неприємна), поводитися так, як ти хотів би, щоб поводилися з тобою виведуть тебе на рівень зовсім інших, високоморальних стосунків. Але парадокс. Чи, бува, не зауважували ви, що є люди, з якими це не спрацьовує, аж ніяк. А може, поради успішного американця дисонують із нашою ментальністю? Адже часто буває, коли людина делікатна, ввічлива, уважна, розуміюча (можна продовжити) зі своїм співрозмовником, колегою, підлеглим, чи навпаки, із начальником, та навіть із учнем, і не тому, що діє згідно з інструкцією відомого Карнегі, а в унісон зі своїм внутрішнім переконанням і згідно зі своєю людською природою, це може слугувати сигналом, що з нею можна не церемонитись, допускати по відношенню до неї нетактовність, некоректність, а то й відкрите незамасковане хамство. Навіть, якщо припустити, що це не закономірність, а тільки поодинокі випадки, все одно, вони запам’ятовуються, бо неприємно вражають і створюють душевний дискомфорт, навіть доводять до нервових розладів.
Точно так і серед «братів наших менших».
***
Поява новеньких, звісно ж, не могла залишитись непоміченою рештою мешканців двору. Кіт Мишко, коли прокрадався мимо Рекса ( з Марсею вони швидко знайшли спільну мову) всім своїм тулубом, мордочкою, ба, навіть вухами був втіленням напруженої уваги й відвертого переляку. І було чого! Помітивши його, Рекс із благородного пса, зі щирим поглядом і аристократичною поставою голови, вмить перетворювався на лютого звіра і ніби буревій, змітаючи все на своєму шляху, кидався на переляканого кота.
Мишко теж появився на подвір’ї невідомо звідки. То було таке манесеньке кошенятко, що навіть не знало, що молоко із блюдця можна не тільки смоктати, а й лизькати язичком. Та воно згодом підросло і стало красивим котом. Дуже стриманий і спокійний, він був гідний найвищої поваги – проявляв надзвичайну чесність. На столі могли лежати найцінніші в житті, як на котячий погляд, смакоти: ковбаса, риба, сир – Мишко, навіть коли залишався сам у кімнаті, на стіл – ані-ні. І от тепер такі принизливі гоніння нового мешканця господи. Пригрітий і обласканий всіма нами, Мишко давно вже, очевидно, забув, що з ним можуть поводитися так непоштиво. Жалісно мяукнувши, він блискавично щезав у вікні сараю, де спеціально для котів колись давно була вийнята шибка, або, якщо потрапляв у відчинені двері, кулею залітав у хату. Проте Рекс, розумний і безмежно вдячний за такий благословенний прихисток, який знайшов у нашому дворі, відразу ж зрозумів, що це не подобається господарям. Та куди ж було не розібратися, що й до чого – Лєна, моя сестра, що приїхала на літо в село, пригрозила йому пальцем і тихо, але твердо сказала:
- Будеш ображати Мишка, підеш туди, звідки прийшов. Тобі ясно? Ясно, я тебе запитую?
Аргумент був дуже вагомий. Напевно, в ту ж мить Рекс прийняв тверде рішення більше не ризикувати. Назад повертатися він не прагнув. Йому там, по всьому, було – ой, як! - несолодко. Ми те збагнули вже по тому, як лякався, коли бачив у когось в руках граблі, сапу, швабру чи віник. Тобто все те, що могло причинити біль. А коли одного разу я не втримала двері і вони гучно стукнули, він здригнувся всім тілом, дрібно затремтів, а його очі наповнились таким промовистим жахом, що чиє серце не здригнулося б. Я погладила його і запевнила, що тут він у повній безпеці, ніхто й ніколи його ані образить, ані примусить страждати. Знаєте, якою незмірною може бути собача любов і вдячність?
Проте таке несправедливе буває життя! Як все може обернутися. Тепер він, наш розумний і шляхетний Рекс, почав зазнавати утиску. Безпощадного, брутального, цинічно принизливого. І не від кого-небудь, а від півня Петра. Ще в ті перші дні, коли Рекс не наважувався відкрито зайти на подвір’я, а як милостиню приймав біля хвіртки шматочки хліба, кісточки, чи гречану кашу, приготовану для Марсі й помащену рафінованою соняшниковою олією (дуже любить), півень, здається вже тоді висловлював своє обурення дивним якимось гортанним клекотінням та голосним кудахканням. Проте на інші дії тоді ще не зважувався. Він просто спостерігав. Мабуть, і в думках не допускав, що якийсь там зайда буде жити разом з ним пліч-о-пліч та ще й матиме певні привілеї. І от коли Рекс уже був на законних правах прийнятий в господу, коли він вже пишався своїм новеньким шкіряним ошийником, мав своє власне житло, яке складалося із колишньої прибудови за рогом сараю, а в ній (щоб зимою не було холодно) утепленої будки, отут все й почалося.. Тепер вже півень виступав у ролі звіра. Ні! Якого там звіра! Лютого, небезпечного, кровожерного чудовиська! При першій же нагоді, найчастіше, коли цього ніхто не бачив, нападав на Рекса, відчайдушно бив його крильми, клював куди попало та найчастіше норовив вцілити в морду. А той, усвідомивши, що чіпати когось із мешканців двору – це беззаперечне табу, що відразу ж потягне за собою штрафні, а то й незворотні санкції, повністю був під владою амбітного й примхливого півня. І чим благородніше поводився пес, тим брутальніше й безчесніше нападав на нього Петро. А той відвертав морду, затуляв очі лапами, стогнав, болісно попискував, тонесенько скиглив, проте… вдарити чи дати відсіч знавіснілому півню собі не дозволяв. Навіть не тікав.
***
Півень Петро геть знахабнів. Це вносило певну напругу і в моє, не тільки собаче, життя. Тепер постійно треба було чатувати й бути наготові - рятувати Рекса. Сам він, не те, що Марся, відбитися, по всьому, не міг. З Марсею все було інакше. Петро теж взявся було її гнобити, та не так сталося, як гадалося. Якби не бачила того на власні очі, навіть і уявити собі не могла б, як це собака може битися з півнем на рівних. Тобто у півнячій стойці, з такими ж самими рухами, з таким же відчайдушним азартом і завзяттям. А найголовніше - з яскраво вираженим бажанням перемогти, а не бути переможеною. Нарівно роз'ярені, Марся така ж чи навіть менша за півня, побоїща вони влаштовували не раз упродовж дня. Після двох днів таких баталій Петро в її бік навіть і не зиркав, обходив десятою дорогою.
Рекс дуже потерпав. Після чергового Петрового знущання та мого втручання у хід несправедливої війни, я вже не стерпіла:
- І тобі не соромно? - звернулася я до собаки. – Ану лиш, поглянь на свою лапу і на цього нахабу! Мені що, вчить тебе треба? Та вмаж йому добряче, щоб знав. Скільки я бігатиму, щоб тебе боронити? Сором який!
Рекс мовчки дивився на мене, а що за думки роїлися в його голові – невідомо.
***
Був сонячний ранок. Гарно як! Дихай - не надихаєшся, милуйся - не намилуєшся. У відчинене вікно легенький вітерець вкочував духмяні пахощі саду, свіжу благодать, що наповнює серце радістю і незбагненною відрадою. І хоч котяться невпинно роки, та ловиш-ловиш ту мить, що не дивлячись ні на що, переконує: життя саме по собі, попри все, – щастя.
Мої думки були перервані якимись незрозумілими звуками. Дивне кудкудакання чи квоктання… Виглянула у вікно – нічого незвичного. Через хвилину осяйнуло: щось не так на подвір’ї. Он воно що! Знову визирнула і тепер уже все зрозуміла. Петро! То він видавав якісь незрозумілі тиради. Та й вигляд мав досить дивний. Стояв із опущеними крилами, тупцював, не сходячи з місця, при цьому якось дуже химерно повертався тулубом то вліво, то вправо. Та найдивнішим було те, що біля нього не було жодної курки. Так ніби він відразу втратив весь свій півнячий авторитет і значимість. Не зволікаючи, я чимдуж кинулася надвір.
Підійшовши до Петра, я жахнулася. Голова, очі, шия, вся грудка були залиті кров’ю.
- О, Господи! – перелякано вигукнула. – Хто ж це тебе так?!
Не встигла я договорити, як краєм ока побачила Рекса, що підібгавши хвоста, блискавично зник у будці. Через секунду повільно висунулась голова. Але як тільки я повернулась в його бік, тут же щезла. Мені, насправді, було не до собаки. Побігла в хату, щоб взяти перекис водню та промити Петру очі. Допоки я те робила, кілька разів з-за рогу сараю повільно висувалася допитлива голова і хутко щезала. Помивши півня, я посадила його у велику коробку і занесла в хату. Намагалася погодувати чи, хоча б, напоїти водою, та всі мої зусилля були марні. Гребінь посинів і висів, голова безвільно падала, вода виливалася із дзьоба – півень Петро був не жилець.
Я вийшла надвір. Підійшла до собачої, як ми називаємо, двокімнатної квартири, присіла. Рекс намагався не дивитися на мене, відвертав голову і ховав знічені очі.
- Рекс! – голосно звернулася я і зробила паузу. – Рекс, - повторила вже не так рішуче. Раптом мені прийшло на думку: ану, візьми Рекс та й запитай: « А що ти, власне, мала на увазі, коли радила добряче вмазати йому? Га? Ну ж бо, конкретизуй, будь ласка. »
- Чесно кажучи, Рексе, - продовжила, і він вперше відверто глянув мені в очі, - чисто по-людськи я тебе, звичайно, розумію. Але ж… щоб так... Ну, це вже занадто, я тобі скажу.
Півня я відходжувала кілька днів. І він таки оклигав. Одного разу почула дзвінкий стукіт, заглянула в коробку - Петро клював зерно. А згодом вже бігав зі своєю командою курочок по подвір’ю. Його залицяння до них та завзятість промовисто свідчили, що він таки добряче за ними скучив. Проходячи мимо Рексової будки в курник, намагався прошмигнути непоміченим, а отже і неушкодженим. Та міг би і не боятися, Рекс, видно, вважав, що й одного уроку вистачить.
***
Теплий духмяний вечір так і вабив надвір. Після спекотного дня яка ж то насолода вдихнути напоєне пахощами чисте й свіже повітря. Ми з Лєною сіли на лавочку, роззулися і поставили ноги в спориш. Блаженство! Отак сидіти, нічого не робити і відчувати землю під ногами – і справді ти частинка Всесвіту. А м’який прохолодний спориш, що приємніший за будь який килим – як же то тільки гарно! Які, мабуть, були щасливі первісні люди саме тим, що далекі від сучасної цивілізації, вони душею і тілом жили невіддільно від природи. Хоча, це спірна думка. Проте що не були рабами речей – то точно. І сперечатися, впевнена, не потрібно.
- Ось, тільки ноги поставили на траву - а яка ж то розкіш, - сиділи й
розмірковували ми.
Підбіг Рекс і почалося: як завжди, тулився, клав голову на коліна, заглядав у очі, обнімав лапами, посидіти спокійно не давав. Уже його погладили, уже наговорили купу приємних слів, а він все лащився, все заявляв про себе: «Ось він я. Бачите, як вас люблю, бачите, як сильно, як самовіддано. А ви мене так же любите?»
- Рекс, любимо ми тебе, любимо, ти ж знаєш. Та сядь ти, нарешті, по-людськи, - не втерпіла Лєна.
Рекс вмить стрибнув на лавочку і сів між нами в один ряд. Ми з сестрою переглянулися і я тихенько сказала:
- Бачиш? А ми, бува, секрети свої озвучуємо.
- Отож, - так же напівголосно відповіла мені Лєна і пошепки додала: – Треба бути обачнішими.
- А я про що? – теж пошепки, щоб не образити Рекса, відповіла я.
