Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2450
Творів: 43883
Рецензій: 85485

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Карга

© Елен Тен , 17-09-2013
Йдучи після завершення медучилища  працювати до місцевого будинку пристарілих, я була певна, що тихішого місця годі й шукати. Свіже повітря із молодого соснового лісу, озерна гладь, в якій, наче на картині, відбивається витонченої краси природа. І мешканці пансіону, веселі й життєрадісні дідусі з бабусями, найбільшою вадою яких є надмірна балакучість.
Але трапляються й такі екземпляри, як Поліна Карлівна. Я не одразу почала називати її «Каргою», а жінка не відразу стала виявляти до мене не приховану ворожість.
У минулому бізнесвумен, вона займала у пансіоні окрему палату. ( Ще кілька років тому місцеве керівництво змінило назву закладу на більш милозвучну «пансіон»). Я мало що знала про її життя поза цих стін. Поліна Карлівна була самотньою і жила тут понад десять років. Серед  мешканців пансіону у неї були найбільші статки і місцеве керівництво бігало перед нею ледь не на задніх лапках. Але окрім грошей вона мала ще й найсерйознішу хворобу. Смертельну.
Мені доводилось заходити до неї практично щодня, і після привітань вона робила вигляд, що просто мене не помічає. Якщо інші пацієнти любили розповідати про своє життя, ділитися спогадами, вона вперто мовчала. І страх як боялася уколів. Не могла розслабити руку, стогнала, що їй боляче, і навіть пропонувала мені гроші, аби тільки уникнути цієї жахливої процедури.
В палаті Поліни Карлівни, на відміну від інших пацієнтів, не було жодних фотографії. Зате стояв величезний рояль. Її улюблене місце – на стільчику біля музичного інструменту. Але я ніколи не бачила, щоб вона на ньому грала. Та й інші теж. «Це просто її забаганка», - жартували мої колеги.

Якось збираючись після зміни додому, я не знайшла свого записника. Якщо забаганкою Карлівни був рояль, то моєю – цей записник. Маленька слабкість, мрія дитинства. Відомі люди називають це «думати на папері». Я записую те, що бачу і відчуваю. А мої записи повільно перетворюються на роман.
Я швидко подорослішала і звикла реально дивитися на життя, критично  оцінювати свої можливості. Коли вчителька української мови переконувала мене, розгублену випускницю, що я маю літературний талант, вона забула попередити, що є й інші, набагато талановитіші. Довелося зупинитися на «земній» професії медсестри. Я ніколи серйозно не думала про кар’єру письменниці і навряд чи покажу комусь мої спроби пера, але й покинути писати понад мої сили.
«Чи не бачили ви маленький чорний записник?» З таким запитанням я оббігала майже всі кімнати пансіону. Незмінне «ні» гнало мене до наступних дверей, і тільки Карлівна ствердно кивнула. Він лежав на підвіконні, куди я його необачно поклала, роблячи пацієнтці черговий укол.
Забираючи блокнот, я подякувала Карлівні. Вона нічого не відповіла. Але подивилася на мене якось дивно, майже непривітно. Від цього погляду захотілося заховатися.
А через кілька днів у мене почалося «веселе» життя. Поведінка Поліни Карлівни різко змінилася від неприховано-байдужої до відверто-агресивної. І направлена ця агресія була переважно на мене. В очі Карлівна мені нічого не казала, але почала скаржитись на мене керівництву. То я сказала їй щось не те, то боляче зробила укол, то після мого уходу з її кімнати щось зникло. Вона строчила на мене скарги із завидною швидкістю й постійністю. Так ошалілі від кохання підлітки шлють любовні послання своїм другим половинкам. Ну що їй до мене? Чому незлюбила? За що хоче вижити з роботи?
Я довго терпіла, намагаючись не звертати уваги. А коли відчула, що втрачаю терпець, і, набравшись не притаманного мені нахабства, пішла до неї на серйозну розмову, почула наступне:
- Тобі тут не місце!
Тамуючи хвилю обурення, яка намагалася вирватись назовні, набрала в легені повітря і запитала:
- Чому?
- Скажи, чого ти хочеш від життя?
- Спокою і стабільності, - не розуміючи, до чого цей допит, випалила я.
- А твій блокнот?
Вона читала мої записи! Думка, що саме Карга стала моїм першим критиком, не надто зігрівала душу.
- Це просто … хобі.
- А може щось серйозніше?
- Яка різниця? – роздратовано кинула я. – Я ж не претендую на письменницькі лаври. Все одно з мене нічого не вийде.
Карга змусила мене сісти. Сама зайняла звичне місце біля роялю. Ми вперше так довго і відверто розмовляли. Вона розповіла, що все життя мріяла стати піаністкою. А після завершення музичного училища пішла вчитися на економіста. Доросле життя закрутило її у своєму безкінечному танку. Вона багато чого досягла: заснувала фірму, зробила собі ім'я, заробила достатньо грошей для безбідного життя і побачила світ.
- Знаєш, що у житті найсумніше? – запитала вона і, не чекаючи на мою відповідь, продовжила: - Коли людина стає віртуозом у справі, яка їй зовсім не подобається.
  Зраджена мрія не полишала Карлівну, не давала про себе забути. Вона  ніколи не мала спокою. Звуки музики стали для неї найвигадливішими катами. Були моменти, коли жінка збиралася повернутися до улюбленого заняття. Навіть придбала цей рояль. Проте все відкладала довгоочікуване повернення. А потім у ній щось перегоріло. Вона більше не може грати, як би не старалася.
- Ми з тобою схожі. Я теж віднесла свою мрію до розряду нездійсненних, - говорила вона. – А тепер за це розплачуюся. Я сама себе з’їла. Думаю, тому й з’явилася  моє хвороба – зовнішнє відображення того, що відбувається в душі. Скоро мене не стане, і музика єдине, про що я шкодуватиму. Шкодуватиму, що розпорядилася своїм життям так, а не інакше. А ти повинна піти, щоб не шкодувати.
Після тієї розмови я довго блукала містом, вдивляючись в обличчя перехожих і шукаючи серед них щасливі.  А вранці, перед роботою, заїхала до місцевого університету і знайшла кафедру журналістики. Миловидна жіночка радо відповіла на усі мої запитання. Отримавши на руки список документів і необхідних для вступу іспитів, я летіла на роботу з такою швидкістю, наче розжилася реактивним моторчиком. Невже все це насправді? Хіба мрія може бути так близько?
Наступні кілька днів я перебувала у солодкому очікуванні чогось незвичного. Певно, з таким нетерпінням діти чекають новорічних свят або канікул.  Війна із Карлівною перейшла у стадію стійкого миру. Карлівні погіршало. Хвороба брала своє і тепер вимучена болем жінка вже не сперечалася зі мною щодо уколів. Просто клала руку на стіл і відверталася.   Ми більше не розмовляли про моє майбутнє, але я щодня бачила в її очах запитання. Вона очікувала від мене рішучих дій. Я й рада була б діяти, але час зменшував ейфорію і світлі думки почали схилятися під навалою сумнівів. Страшно витягати голову зі своєї нірки. Йти за невідомим, хоча й мрією.  Чи зможу? Чи у мене вийде?
Коли, перестрівши мене в коридорі, директорка пансіону Марія Іванівна поцікавилась моїми планами щодо вступу, я прошепотіла щось нерозбірливе про те, що мені потрібен час на підготовку і я вступатиму не цього, а, певно, наступного року.
З’явившись вранці у пансіоні, дізналася, що мене шукають. Опинившись у кабінеті тієї ж Марії Іванівни, почула неочікуване. У Карлівни зник золотий браслет. Здогадайтеся, кого вона звинуватила?
- Обшукайте мене! – кричала я. – Викличте міліцію!
- Я б так і зробила. Якби в чомусь тебе підозрювала, - додала вона. – Думаю, Поліна Карлівна просто забула, куди його поклала. Я не розумію, чому вона так на тебе реагує. Але їй не можна хвилюватися.
- А мені можна?
- Вибач, але треба це припинити, - не дивлячись мені в очі, відказала Марія Іванівна. – Напиши заяву про звільнення. Не хвилюйся, я дам тобі гарні рекомендації.
Зробивши те, про що мене «попросили», я пішла до кімнати Карги.
- Ви ж обіцяли, що залишите мене у спокої!
- Ти теж мені дещо обіцяла, - спокійно відказала вона. – Я чула твою розмову із директором. Як ти це поясниш?
Знову її колючий, пронизливий погляд.
- Я просто хочу, щоб у момент, коли ти готуватимешся до своєї останньої мандрівки, тобі не було про що шкодувати.
- Я не передумала. Просто наступного року…
- Нам більше немає про що говорити, - відвернулася вона.

Владнавши усі бюрократичні справи і забравши із пансіону свої речі, я попрощалася з усіма, оминувши увагою тільки одну кімнату. Вийшовши на подвір’я, довго не могла рушити далі. Коли ти звикаєш до певного місця і воно стає тобі рідним, так важко зробити кілька останніх кроків до воріт. Та й у невідомість…  
Піднявши очі вгору, побачила в одному із вікон другого поверху худорляву фігуру Карги. Відчинилося вікно, мені до ніг полетів папірець. На одній зі сторін було написано: «Зателефонуй Олегу Сергійовичу,  - далі йшли цифри мобільного і примітка: - Він не тільки мій друг, але й редактор доволі популярного видавництва. Покажи йому свої нотатки, і нехай вже професіонал вирішує, вийде з тебе щось путнє чи ні».
Я подивилася у вікно. Вона встигла його зачинити, і сліпучі промені вечірнього  сонця,  поспішаючи зникнути за обрієм, ховали від мене постать Карлівни. Але я знала, що вона й досі там, і слідкує за кожним моїм рухом.
Перевернувши записку, я прочитала:
«Не сердься на мене. Так буде краще. Колись ти це зрозумієш. Поспішай. У тебе багато роботи. І пам’ятай: я не помру, доки не потримаю в руках твою першу  книжку».
Моє «дякую» було пущене в сторону залитого сонцем вікна, але я знала, що воно знайде свого адресата. А якщо слова Карлівни здійсняться і вона справді читатиме мою книжку, у цей момент її кімната наповниться легкими і незабутніми звуками рояля, тонкою і вічною музикою. Музикою життя…


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 9

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Тала Владмирова, 11-10-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Шон Маклех, 26-09-2013

Не губи свій талант

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Oksana Cherevko, 24-09-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 21-09-2013

Життєстверджуюче!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nica Nicaleo, 21-09-2013

Люблю невизначену кінцівку твору,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Tamara Shevchenko, 19-09-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Марія Берберфіш (Мері), 19-09-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Мессіна, 18-09-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ганна Ткаченко, 17-09-2013

Дуже вдале оповідання.

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Юрій Кирик, 17-09-2013

Вірю!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 17-09-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій Азін, 17-09-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.47375702857971 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд збірки оповідань «Земля загублених, або Маленькі страшні казки»
Андрій Любка здивувався високим рівнем попиту на власну збірку оповідань. На його думку, коротка проза …
8 книг, які можна прочитати за день
Якщо Ви обожнюєте читати книги з довгим сюжетом, безліччю подій та ще й неймовірною кількістю сторінок …
Огляд повісті Маріо Варгас Льйоси «Хто вбив Паломіно Молеро?»
Людина завжди прагне дошукатися правди, але коли знаходить її, часто домішує до неї зручні для себе …
Новинки від Нашого Формату
Якщо ви якраз складаєте свій список читання на літо, або думаєте, що б таке почитати у відпустці — ця добірка …