Завтра знову був понеділок. Джеремі піднімався ліфтом на 18-й поверх у свою квартиру. Він глянув на годинник. Була 2-га година ночі. Він подумав, що понеділок був вже сьогодні. Ліфт із дзвоном відчинився і він попрямував вліво по коридору. Шукаючи ключі у глибокій кишені темно-синього плаща, він думав, що завтра (тобто сьогодні) мабуть запізниться на роботу, і якщо товстий Білл приїде раніше за нього, Джеремі знову буде щось там на ходу вигадувати про коротке замикання в квартирі чи затори на дорогах.
Двері він відчиняв дуже тихо. Ця звичка залишилась у нього ще з юнацьких часів, коли повертаючись пізно з чергової вечірки, вмів тихенько прошмигнути у свою кімнату.
Він роздягнувся у просторому коридорі, навіть не вмикаючи світла. Механічно натиснув кнопку автовідповідача. Мама знову дорікала, що не приїхав на вихідні; Берт Кліф несамовито радів з нагоди підписання контракту з “Contemporary Marketing Designs” і обіцяв Джеремі неодмінно відсвяткувати цю подію та знову захоплювався талантом Джеремі „вламати” товстого Білла. Далі йшла бурхлива промова Моніки. Серед неймовірної кількості речень, у яких йшлося про жахливу погоду, осінню депресію, новий костюм пліткарки Аманди та ще щось там, він таки виловив той факт, що вона здається забула у нього вчора парасольку і просила передзвонити, якщо він її знайде.
Зелене світло великих цифр електронного годинника м’яко оживляло темряву у великій кімнаті. Джеремі скинув галстук на спинку шкіряного крісла та з голосним видихом плюхнувся на диван поруч. Рука швидко відшукала пульт, та за мить кімнату вже освітлював екран новенького плазмового PHILIPSа. Це була його остання велика покупка. Довелось де в чому собі відмовити, але він зовсім не шкодував. Якщо він купував щось нове, то хотів, щоб воно було дійсно нове і сучасне. „Нове” і „не користоване” це зовсім не одне і те ж саме. Особливо коли за вікном вже XXI століття.
Він перемикнув кілька каналів та, як завжди, не знайшов нічого вартого уваги. Підвівся, підійшов до серванту та дістав з бару пляшку горіхового вермуту. Налив трохи у невисокий шестигранний бокал з грубого скла. Подумав, що слід було б сходити до кухні за льодом, та полінувався. Ковтнувши трохи міцного теплуватого напою, він відчув, що таки втомився. Добре, якби завтра субота.
Джеремі cтупив кілька кроків та зупинився біля величезного вікна. Це вікно, що займало всю стіну від стелі до підлоги, було його гордістю, мрією, яку він сам для себе здійснив. Будівельники, що торік робили ремонт у його квартирі, ніяк не розуміли, навіщо йому таке величезне вікно і взагалі вважали це досить небезпечною вигадкою. Та він нікого не слухав. Це вікно давало йому відчуття свободи, простору та, здається, навіть влади. Влади над найвеличнішим містом на землі, яке світилось вогнями вулиць внизу, блищало світлом сотень хмарочосів, захоплювало у свій простір сигнальні вогні потужних аеробусів, гріло жовтим полум’ям романтичних камінів та пишалось голубим відблиском геніальних комп’ютерних моніторів. Його вікно відкрило, і відкривало щодня, для нього Нью Йорк. І він знову думав, що вартує більшого аніж скромний комп’ютерний стіл 80×72, крісло на роликах, біла офісна шафа 90×80×160, сірі жалюзі на куцому вікні та фотка Моніки на 2-ій полиці зліва. Він мав багато ідей, розпочав кілька проектів, і все обіцяв собі завершити хоч один найближчим часом. Далі оновити резюме та серйозно подумати про нову роботу.
Джеремі повернувся до серванту, поставив пустий бокал та пішов спати.
* * *
Сріблясту тойоту товстого Білла Джеремі помітив ще за три квартали до веж-близнюків Всесвітнього Торгового Центру. За всіма розрахунками він мав обійти його на наступному світлофорі. Була вже 8:00. Ще десь хвилин двадцять на дорогу, 5 – на парковку і ще п’ять, щоб піднятися ліфтом на 97-й поверх південної вежі центру, де знаходився офіс “Contemporary Marketing Designs”. Тоді, коли шеф містер Білл Вагнер буде прямувати у свій кабінет, Джеремі чемно і з робочим настроєм побажає йому вдалого дня.
З азартом та вірою в перемогу Джеремі притис до підлоги педаль газу. Вже через 200 метрів він спостерігав за сріблястою тойотою шефа у дзеркало заднього виду. Ще одне перехрестя - і йому це вдалося !
Звук сирени поліцейської патрульної машини був найжахливішим, який він коли-небудь чув. Джеремі емоційно вилаявся та з силою вдарив по колесу руля. Аж долоня заболіла. Довелось виходити з машини, вислуховувати попередження про перевищення швидкості, підписувати квитанцію про штраф. Дорогоцінні хвилини були втрачені. Срібляста тойота вже мабуть була припаркована на підземній стоянці, а товстий Білл прямував по коридору 97-го поверху південної вежі Всесвітнього Торгового Центру. Повертаючись до машини, Джерелі глянув на годинник. Так, сьогодні був не його день. Вже 8:46.
Коли прогримів вибух , Нью Йорк завмер на кілька секунд, а тоді здригнувся від крику, плачу та гулу сирен. Джеремі дивився здалеку на палаючу вежу і не міг поворухнутись. Він нікому не зізнався, що у той момент подумав, що вже мабуть точно поміняє роботу. Він боявся і собі в цьому зізнатись. Слабкий маленький чоловік. Він просто дякував долі за те, що дозволила йому вижити 11 вересня 2001 року о 8 годині 46 хвилин.
