Віктор перемкнув на ближнє світло і трохи скинув швидкість. Злива, що пеленою впала на скло, заступала тепер дорогу, наче цупкою кулісою дощу. Їхати було складно. До того ж чомусь плуталися думки… Збивалися в купку десь в одній частині мозку, і стояли там сюрреалістичним клубком без логіки. Він нервував, але якось ніби теж не по справжньому. Тепер він відучився злитися довго. Він просто моментально забував про причину свого гніву, а відтак це напруження ставало безглуздим, і він розслаблявся. Але і стан його спокою видавався йому якимсь дивним, напівспокійним, напівреальним. Розум був затьмарений вигадливими образами, що виникали із нізвідки, і туди ж зникали, не затримуючись у свідомості надовго. Власне, Віктор не міг з точністю сказати про що він думає в конкретний момент часу, і чи він конкретно щось відчуває. Усе змішалося: емоції, спогади, дійсність. І ця бісова злива поглиблювала його стан! Він не розумів, що з ним коїться і що мав робити кожної наступної хвилі. Втомившись від напруги самоконтролю, він вирішив не боротися зі собою, а просто віддався на волю того, хто його вів…
Мокра, слизька гірська дорога з вибоїнами і болотом робилася усе складнішою по мірі того, як підіймалася вище. Добре, хоч машин не було. Він силувано вдивлявся поперед себе, але окрім пошарпаної брудно-білої лінії зліва від капоту нічого не було видно. Лише три-чотири метри фори і… мокра завіса.
Періодично подзвонював телефон, та Віктор вихоплював тільки синове «тату!». Гори і щедрий, ніби тропічний, дощ глушили сотовий сигнал. Навігатор теж вийшов з ладу.
- Алло? Алло? Собача погода! – вкотре вигукнув Віктор і хотів було вже кинути телефон на сидіння поруч, та він знову задзвонив:
- Тату, и ме… чу…ш? – нарешті долинуло переривчасто.
- Так, говори сину! Я чую!
- Ти вже їдеш? Ми у ре…імації, ма…і зро…ли промивання ш…нка. Чуєш, тату?!
- Я погано тебе чую, по-га-но! Тут… погода. Потоп…
- Не хви…йся! Вже все… Не тр…а… - і голос зник у громовій блискавці, що смачно шарахнула десь поруч.
У Віктора від несподіванки аж смикнулася ліва рука і він трохи не вискочив на зустрічну. На щастя, жодного автомобіля поруч. З повідомлення сина він мало що зрозумів. Таню відвезли до реанімації. Про її отруєння кінською дозою снодійного дізнався ще тоді, коли їхав сюди. Напевно, треба було одразу завернути, та він не зміг, мусив її побачити, поговорити. Можливо відкласти час від’їзду до Італії, бо те, що Тетяна спробувала накласти на себе руки, дуже змінювало його плани. Розумів, що не може кинути у таку мить дружину. Це буде виглядати слабкодухо та жорстоко по відношенню до дітей. Віктор запізно зрозумів, що не зможе це пояснити Віолі. Був переконаний, що вона не захоче слухати його пояснення. Хоча вона завжди усе приймає.
Тетяна – жінка не зі слабких. Її отруєння виглядало радше спланованим, аніж актом прояву безволля. У стресових ситуаціях вона завжди вміла сконцентруватися, мислила холодно і розважливо, як не кожен мужчина… Вікторові на мить захотілося, ні він зрозумів, що десь там глибоко, у найтемнішому закамарку свого єства, він пекельно бажав, щоб ніхто не дізнався про спробу самогубства дружини. Хай би так заснула тим добровільно викликаним сном і вже ніколи не прокидалася. І не відчував гріховності свого прагнення. Хіба ніхто і ніколи не хотів, щоб його дружина зникла безслідно з його життя?! Раз, колись, а так-таки буває… Але дзуськи! Не все так просто, бо це вирішило б усі проблеми, що Тетяна йому свідомо створювала. Розлучення, поділ майна, стосунки з синами, і постійні скандали, істерики і сварки. Він давно уже перестав відчувати до неї хоч що-небудь. Вона стала для Віктора членом його родини, як брат, або сестра. Тетяна просто була у його житті, як невід’ємна його частина, дуже обтяжлива зі своїми вимогами і докорами. Хоча він зауважив, що її донедавна особливо не турбувала, відсутність близькості, яка якщо і виникала часом, то не приносила колишнього внутрішнього зближення, порозуміння і гармонії. Може теж когось мала? А може і їй уже нічого не хотілося від Віктора. Хіба лише окрім задоволення її побутових фінансових потреб. Швидше друге. Була морально стійкою. Це він добре знав. І не надто темпераментною, щоб бути хтивою. Саме тому і одружився з нею. Його дружина була надійний бізнес-партнер. На неї міг розраховувати будь-якої миті, бо могла замінити його, підтримати і повести справи не гірше, а іноді навіть значно вигідніше. Але так було раніше. А потім вона розлінилася, втратила енергетичний запал, коли Віктор сам, без допомоги її батька, почав будувати свою невеличку імперію. Вона тішила своє самолюбство перед іншими жінками, чоловіки яких не були такими пробивними і успішними як її. Могла собі дозволити набагато більше, ніж інші, і мабуть цього їй було досить. Скидалося на те, що її турбував лише статус-кво, зовнішній антураж. Зрозумів це і не засмутився. Його теж усе влаштовувало. Так навіть зручніше – скинув обумовлену суму на картку і не паришся. Чергові компліменти, квіти на свята, дорогі статусні подарунки на уродини і річниці – і ти ідеальний чоловік в усіх проявах.
Тому тепер, тепер коли він вирішив піти від неї, вона затремтіла перед крахом такого здавалося б благополучного життя. Її королівство постало перед неуникненним руйнівним землетрусом. Віктор забив би на усе, якби не цей випадок з отруєнням. Тетяна задіяла останній аргумент, важку артилерію. Він розумів, що вона свідомо маніпулює ним, але нічого не міг зводолати. Краще б вона не вижила! І нічого такого в його думках немає. Хто, ну хто не мріяв, щоб його дружина раптово померла і звільнила його від своєї надокучливої присутності у житті?! Не почувався винним за такі думки. Чорта з два! Він по справжньому закохався в іншу жінку, у справжню жінку: слабку, але і сильну у своїй слабкості, ніжну, беззахисну і турботливу… Чи була така тільки з ним? Не думав про це. Знав, що вона тільки його, а бажає її уся публіка в залі. І це його заводило ще більше. Як, як вона буде там, в Італії без нього? Не міг її відпустити, але Танька сплутала усі карти! «Хитра потвора, нічим не погребувала», подумки вилаявся Віктор. Тепер він мусить залишитися тут, біля її ліжка, аж допоки вона не встане на ноги, не очуняє остаточно. «От, стерво, усе продумала! Вдушити її мало!», - злився Віктор, щоразу пригальмовуючи перед несподіваними хвилями рясніючої зливи.
Двірники на склі не встигали змахувати пелену дощу, як усе нова й нова вода заливала лобове скло. Продовжувати їхати ставало надто небезпечним. Треба було звертати на узбіччя і перечекати, але й тут, на перевалі з гори могли піти селі і це теж було лихою небезпекою. Віктор вирішив не ризикувати ще більше і перечекати негоду вдолі біля якоїсь кнайпи чи хати… Уже доїжджав до найвищої точки Яблуницького перевалу, як раптом невідомо звідки на дорогу, метрів п’ять перед капотом, вискочило якесь чортеня, схоже на зайця, і втупилося в Віктора круглими голографічно-червоними очима. Він вкляк, його тіло враз вкрилося холодними крапельками поту, спітніли долоні… Грім калатав, як у велетенські бубни, витримуючи паузи лише на спалахи блискавки, а зайченя стояло посеред дороги, зіп’явшись на задні лапки, наче укопане. Віктор гучно гримнув по сигналу, різко витиснув гальма, знаючи наперед, що його понесе, і… буквально вискочив, як з трампліну, у провалля з потоком сходившої грязюки, зламавши парапет, наче сухенький сірничок-недопалок.
Його розум прояснився одночасно із фотоспалахом блискавки, яка освітила глибочезний басейн провалля. Лише на кілька секунд авто, ніби застигло у повітрі високо над землею. А Вікторові здалося, що він встиг закарбувати у пам’яті усю моторошну красу грізних грозових Карпат. Довкола панувала фантастична мара… Вона оповивала густим білим димом землю, дерева, дорогу і річку десь позаду. З гір повзли чорно блискучі маси, захоплюючи з собою дерева, наче хтось хотів стягнути карпатські ліси, як густий махровий халат з тіла. Подекуди котилося велетенське каміння, перескакувало через дорогу і розколюючись падало долі. І тільки тонюні зорі-свічечки вікон місцевих хат, що незворушно трималися місця, нагадували про те, що усе тимчасово, усе це завжди минає.
Віктор вчепився обома руками в кермо, ноги зсудомлено усе ще впиралися у підлогу і педаль гальма. Його тіло напружилося, нап’ялися м’язи перед неуникненністю зіткнення з землею. Стало зрозумілим, що це кінець. Страху не було. Навіть якщо він і не вилетить з машини під час удару, то вмить загине… Але раптом час ніби зупинився, машина зависла у сліпучому сяйві блискавки… Думки зі швидкістю світла змінювали одна одну…
Ось він малий, п’ятилітній гуляє сам по узбережжю. Море лагідне і тепле, зовсім не страшне. Так і хочеться скупатися і навчитися нарешті плавати, а потім показати мамі, що може сам. Вже ніжки омивають грайливі хвильки, як раптом: «Вітю, Вітасику стій!», кричить позаду мама. «Де ж ти був?! Стій, не йди у воду! Ми тебе півдня шукаємо! Не лізь, не можна, синочку-у!» Обернувся і побачив як вона біжить берегом до нього. У неї жахливо перелякане обличчя, страшні бездонні чорні очі…
А от він вже підліток, жене на мотоциклі навипередки з товаришем. Вітер в обличчя, сміх, вони перегукуються, але їх голоси глушить рев двигунів старих агрегатів. Дорога вузька, та асфальтована, вздовж узбіччя усе ще лежить гравій. Невідомо якими чином він зачіпає одним колесом те каміння. Його заносить, він починає падати, кладучи мотоцикл на лівий бік і, тут же розмикаючи пальці рук, відпускає залізного коня. Той за законом інерції зі скреготом ковзає уперед, залишаючи Віктора катулятися за собою. Відчуває як нестерпно пече здерте асфальтом плече, заливає гарячим теплом ліву ногу, але він встає і сміється…
І тут раптом бачить Таню у весільному вбранні. Вона гарна, усміхнена і щаслива. Довкола неї жовте сяйво, коли вона спускається з Високого замку, де вони робили знимки на згадку. Він теж щасливий… Аж ось у нього на колінах сидять двоє його синів, вони ще маленькі, ходять лише в початкову школу. Таня їх фотографує удома на терасі.
Враз усе тьмяніє, а тоді зовсім поглинається темрявою і він бачить, як Таня вся у білому підіймається у гори. Вона перелякана. Тремтить, але міцно тримає в руках полотняний мішок, в якому… заєць, той самий чорний заєць. Довкола неї в’ється якась незрозуміла темна сутність. Таніне серце пришвидшено калатає, вона чогось дуже боїться. Але вона любить його, по-справжньому кохає Віктора. Зараз він це гостро відчуває. І це його абсолютно спантеличує, збурюючи почуття жалю і невідворотності.
І тут же поруч, десь зовсім поруч він бачить осяяну жовтавим ореолом жінку, що молиться. Її голос, як пісня, її чують... Вона смиренно склала руки, опустила повіки, з-під яких течуть доріжки сліз і пристрасно молиться за нього. З її грудей теж іде світло… Вона незвичайно красива і рідна. Він знає, що чимось завинив перед нею. Глибоко винуватий, цього вже не виправити…
Та раптом… страшний залізний удар, скрегіт тріснутого скла і дикий біль у грудях. Картинки щезли. Залишилася тільки фатальна громовиця з дощем, яка теж поступого зникає у мороці…
Він отямився вже в лікарні. Лікар відчайдушно лупила його по щокам. Але він не відчував болю. Навпаки, йому здавалося, наче нічого не було. Ніби примарилося те все. Тонка межа між дійсністю і марою стерлася. Коли він нарешті почув, що кричала дратівлива медичка, спокійно сказав:
- Припиніть… верещати. Я вас добре чую.
- Чому зіниці розширені? Ти щось приймаєш? Наркоман?! – не вгамовувалася та.
- Де я? – кволо.
- В лікарні!
- Я не знаю цієї лікарні. Такої у Львові немає…
- Придурок! Ти у Франківську. Ти що зовсім ніц не пам’ятаєш?! – визвірилася вона.
- …
- Матвієва, - жінка одразу відреагувала на низький чоловічий голос з-за голови Віктора, - Він у шоковому стані. Припиніть це негайно! Ви йому ін’єкцію зробили?
Та активно захитала головою.
- Ось вам, - велика рука передала над ним списаний лист паперу. – Це для Бруцяк з восьмої палати. Ідіть, а тут ми вже розберемося.
Він нахилився над Віктором. Обличчя, що викликає глибоку довіру. Широкі вилиці, щирі добрі очі, відкритий погляд і великий вміру м’ясистий рот.
- Не зважайте. Це - наша медсестра. Мусимо тримати. Персоналу не вистачає. Скажіть мені рідненький, що ви відчуваєте?
- Нічого.
Лікареве обличчя темніє, брови щуляться. Він похмуро про щось думає. І каже:
- Тоді на рентген. «Нічого», це нормально у вашому стані.
Віктор знав, що організм людини – добре налаштована біосистема. І у таких ситуаціях мозок посилає сигнал ендокринним залозам впорснути у кров кінську дозу гормонів. Тоді усі внутрішні органи переходять в екстремальний режим роботи, блокується нелюдський біль.
Лікар без церемоній розчахнув Вікторову сорочку і притулив до грудей фонендоскоп…
Зліва – справа, зліва – справа… У грудях здається щось хрустить, наче там морозяний сніг товчуть. Але то омана…
- Дихати важко?
- Повітря бракує.
Лікар досвідчено пальпує живіт.
- Внутрішні органи… неушкоджені, - констатує з подивом.
- А що зі мною?
- Автокатастрофа рідненький… Аварія, у якій ви якимось дивом вижили… А у мене лише звичайні людські очі, а не гама-промені, - відбувся відмовкою досвідчений медик. – Хлопці, везіть цього пацієнта у рентген-кабінет. І то миттю мені!
Наступного ранку, коли приїде дружина, він вже впаде у кому. Відмовлять легені і його підключать до апарата штучної вентиляції. Вона тремтячими руками тримаючи діагноз, прочитає те, що їй зрозуміле:
«Важкі комбіновані травми. Травма хребта, а саме Th-7 і Th-8 сегменти. Двосторонній пневматорекс. Тупий забій грудної клітки…. Великий синець на рівні грудних сегментів Франкель А. Посттравматичний шок, ІІІ ступінь складності. Серцева і легенева недостатність…»
Її заціпить. Світ здригнеться і перетвориться на сингулярність.
- Скажіть мені, пані Тетяно, ваш чоловік часто потрапляв у критичні ситуації? – вправно висмикне її із позачасся лікар.
- Не розумію вас? – пошепки, ковтаючи сльози, перепитає вона.
- Він – щасливчик. Звичайні люди не виживають у таких аваріях. Пан Віктор має… могутнього ангела-хоронителя, як кажуть віруючі люди. Та коли-небудь і таке закінчується…
- Так, він дуже везуча людина. Точніше був… до цього випадку, - говорить, наче з потойбіччя. Обхоплює долонями голову і, закривши очі, запитує: - Скажіть прошу вас, він буде жити? Ми не пошкодуємо жодних грошей. Жодних… Повірте, ані копійки!
Кілька митей тиші здаватимуться годинами. Лікар зосередиться, банально складе на столі руки в замок, закладе ногу на ногу, зупинить свій погляд у дальньому кутку свого кабінету…
- Якби він був при пам’яті, я ще щось міг би вдіяти. А зараз його життя в руках Всевишнього…
- Чому ви не провели операцію одразу, коли він поступив? – прошипіла Тетяна
- Він помер би вже там, на операційному столі.
Сини по обидва боки, підтримають її, щоб вона не втратила свідомість. Старший почервоніє, випустивши скупу чоловічу сльозу. Молодший просто заплаче.
Тваринний жах перед невідворотним сковує тіло і дух, ніби справжні залізні кайдани. Морозний подих смерті фізично відчутно дихає в обличчя і пропікає наскрізь її непевну душу. Світ розколюється навпіл і випльовує киплячу лаву, спопеляючи дочиста її єство. Хіба ж вона могла знати? Хіба могла уявити, що все от так обернеться?!
І напевно вперше, відколи себе пам’ятає, у неї почнеться істерика. Вона заридає з надривом, почне кусати до крові свої зібгані в кулаки руки, з яких засочиться кров. Вона видиратиме пасмами своє волосся… Подумки проклинаючи усе і всіх, а найбільше себе. Це безглузде життя з його нікчемними пристрастями і єдиним важливим мірилом усього – смертю. Вона благатиме Господа забрати її, прокляту… На крики прибіжить молоденька сестричка і одразу ж зробить ін’єкцію заспокійливого.
Ніхто не владний над чужою долею, ніхто не наважиться втрутитися. Не посміє стати на шляху Господа.
- О, Боже! – прошепоче Тетяна кволо. – Що робити?! Я не зможу жити далі? Горе… страшна біда…
- Хлопці, зачекайте хвильку, будь-ласка, під кабінетом. – він звернеться до їхніх синів. Ті із розумінням вийдуть. - Це ще не біда… - тарабанячи пальцями по своєму столі, несподівано повідомить їй нейрохірург, коли на неї остаточно подіють ліки. – Це буде найкращий вихід для нього у цій ситуації.
- Що? Ви чуєте, що ви говорите? Як ви смієте таке мені, його дружині? – вбивчим поглядом подивиться на зухвалого нейрохірурга. – Що це означає, що за брутальні маніпуляції?
- Смію. Я знаю про що говорю, - суворо відкаже лікар. - Завжди існує шанс. У даному випадку він ницо малий, просто нікчемний. Зі статистки, виживають відсотків п’ять-сім, не більше. У вашого чоловіка він один із ста, і той не з найліпшим прогнозом.
- Якщо є хоч цей єдиний, ви змушені… Ні, я заклинаю вас, будь-що не дати померти Вікторові, - в її душі зажевріла слабка примарна надія. - Що треба?!
- Я ще не закінчив. Послухайте мене уважно. Зробіть над собою зусилля і постарайтеся зрозуміти те, що я вам зараз скажу.
Вона принишкла. Ці його слова, були зараз усім, що могло тільки мати важливість.
- Я знаю, що ви кинетеся по дорогі медикаменти, що звичайно існують і додають певності. Але… у нього надзвичайно важка травма хребта. Простою мовою – перелом в ділянці сьомого і восьмого хребців… Ймовірно розрив спинного мозку. Ви розумієте, що це означає?!
- Так, трохи. Спинний мозок – драглиста речовина, клітини… якої швидко відмирають, – прошепоче Тетяна благально і раптом стрепенеться від фатального здогаду. - Він ніколи не зможе ходити?!
- Не зможе ніколи, - як вирок.
Вона мовчки втупилася в вічі цього старого, мудрого чоловіка. Помітивши її ступор, він все ж продовжив:
- Я не впевнений, що він хотів би жити, якби знав, що за життя його чекає. Титан у спині, інвалідний візок, сечовідвідний катетр… І що за життя чекає вас? Ви станете його прислугою, нянькою… А ви ще молода жінка. Послухайте мене…
- Скажіть скільки треба грошей. Ми не пошкодуємо ані копійки. Скільки, пане доктор, кажіть, що треба робити зараз. Потім я повезу його у найкращі клініки світу і поставлю на ноги, чого б це мені не коштувало.
- Він не стане на ноги ніколи. А якщо видряпається, то це вже буде зовсім не той чоловік, якого ви знали… - спробував переконати нейрохірург
- Що для цьо-го потрібно?! – Тетяна відкарбує кожне слово.
- Я все зрозумів, - зітхне лікар.
Найкращий з нейрохірургів регіону візьме ручку і рецептурні листочки… Він теж із щасливчиків – за його довгу практику у нього ще ніхто не помирав.
