25 червня. Київ. Як завжди кафе, кухоль пива, та нехитрі розмови про життя. Літо було жарке і нагадувало якусь з тропічних країн. Від Дніпра віяло прохолодою, легенький вітерець відчувався лише тут, на його схилах. Оскільки до обіду лишалось ще добрих дві години, то і людей навкруги було мало, а туристи в такі місця заходили тільки під вечір. З-поміж кафе, яких по країні більшість, його вирізняв краєвид. Навіть час від цього краєвиду йшов трошки повільніше. Підійшла офіціантка.
- Три пива, не фільтрованих.
Офіціантка мовчки та з неохотою пішла виконувати замовлення.
- Як воно?
- Та… Нормально могло бути і гірше…
- Як Сашка?
- Не знаю, я давно його не провідував, не те щоб не було можливості… Просто… Просто я не знаю, навіть чому.
- Юр, я розумію, це надто важко.
- Я з ним вчора списувався, він казав, що лікарі дали йому пів року.
- Жах… ніколи б не подумав, що Сашка…
- Тут ніхто не думав, жаль, йому тільки 23… До того ж у нього все є…
- Угу. Хоча, в нього є все крім мрій, а тепер і часу… Хоча, певно те, що нема в нього часу - дає мрії…
- Ні, Толь, мрії навряд, бажання… Бажання пожити, бажання мати ще трошки часу, але не мрії, хоча ти і сам знаєш різницю.
- Досить, цієї лірики… Нам треба навідати Сашку, - командним голосом рявкнув Толік. Хоча, для всіх він був Толян. Людина легкої вдачі, але не надто вдалого початку. Він все ніяк не міг знайти свого місця в цьому світі. Вічно принципи і конфронтації заганяли його в глухий кут. Та за своєю вдачею він був людиною, яка не опускає руки. Тому з цих кутів він виходив, ламаючи стіни.
- Він наш друг. Не те, щоб дуже, але все ж… Треба! – не надто впевненим тоном сказав Ігор. Надзвичайно розумний, але завжди самотній. Він був з тих хто гарно може все прорахувати, але життя не дало йому дару тонко все відчувати. Власне своїм характером та вдачею Ігор завдячував своєму вмінню виживати і не влазити в халепи.
- Ну, тоді махнемо пивка, забіжимо за мандаринками, і до Сашки… - підсумовуючи вище сказане сказав Юра. Свій скрізь… Одне слово – романтик. Доволі покладистий та легкої вдачі. Часто зустрічався з дівчатами, які його ставили під каблук, а за бажанням батьків він став державним службовцем. Він грав на гітарі та малював.
- А от і пиво, - не надто весело сказав Ігор. І вони мовчки потягували пиво, дивлячись на Дніпро.
Власне, доля їх звела не так давно. Їм всім тоді було по вісімнадцять, і враховуючи те, що нині їм по двадцять два, то дійсно - не так давно. Однак вони встигли прожити разом ціле життя, хоч і бачились рази два на місяць. Наших героїв поєднувало небо. Вони любили парашутний спорт, і були так званими «адреналіновими наркоманами». Доволі різні по стилю життя та вдачі, вони як нині кажуть, «спєлісь».
Минуло години дві після того як вони сиділи в кафе, і вийшовши зі станції метро Арсенальна, попрямували в найближчий магазин.
- Що, так і заявимось, не подзвонивши?
- Ага, там з 15 до 17 можна, хай наш прихід його порадує.
- Так, радісно! Що брати будемо?
- Ну, не знаю мандаринки, апельсини.
- Ага, давай ще бананів візьмемо, ківі, Саша ж фруктів ніколи не бачив!
- То що ти пропонуєш?
- Давайте візьмемо пива, якось пронесемо, хай людина потішиться.
- Ну тоді давайте пиво і фрукти. Пива з нами хай ковтне, а фрукти будуть на полуденок.
- Точно! мудра думка!, - сказав Юра засміявшись.
За півтори години вони були вже в лікарні. Знайшли корпус, онкологічне відділення і попрямували туди. Тихцем підійшли до палати, і всі троє просунули голови в щілину трохи прочинених дверей .
- Вашу тещу, - сказав Сашка і на його обличчі засяяла давно згасла посмішка.
- Привіт, як ти? – сказав Толік подаючи руку.
- Норма… Не скажу, що жити буду, але вас радий бачити!
- Нда, а запах лікарні я все одно не переношу. – монотонно промовив Юра. Він дико не любив лікарні після того, як пролежав там чотири місяці із переломами ніг.
- О, то ви з гостинцями!
- А то! – сказав Ігор, і рукою махнув Юрі, щоб той зачинив двері.
- Ну, оце тобі фрукти, бо так мабуть годиться, - сказав Толік кладучи фрукти на тумбу, - А оце тобі від нас!, - і з-за спини Юра дістав пиво в жерстяній банці.
- Ууууу… Нарешті нормальні люди, принесли щось, що можна назвати гостинцем. А то всі несуть фрукти, наче я орангутанг.
- Стоп, а тобі можна? – запитав Толік.
- Мені все можна. Тепер на світі нема речей, які мені не можна. – важко видихнувши сказав Сашка.
- Да… Ну, тоді тримай, - сказав Толік протягуючи вже відкриту банку.
- Як давно я не відчував цього смаку, - сказав Сашка ковтаючи пиво, - як на дворі?
- В тебе що вікна нема?!
- Є, але вже тижнів п’ять не підходив до нього… Не хочу….
- Може давай, там добре, сонечко, літо…
- Літо кажеш… Моє останнє літо… Ідем, - Саша важко підвівся, вдягнув лікарняні тапки, почимчикував на вулицю. На вулиці було добре.
Вони гуляли вже годину, Сашка раз по раз посміхався так, неначе згадував давно забуту навичку.
Він був не схожим на самого себе. Він завжди був життєрадісним, шикарно одягнений, але трохи по спортивному. Чорні вдумливі очі робили його схожим героя кінофільмів, а зачіска видавала хуліганські нотки характеру. Він закінчив політех на відмінно. Друзів Саша не мав. Так вже склалось, що його не любили ті, хто міг зрозуміти, і не розуміли ті які могли любити. Але він любив самотність. Надзвичайно обдарований, дуже розумний. Він вчився легко, мав багато хороших і дуже перспективних ідей. Все пророкувало успіх у майбутньому. Батьки його мали невеликий бізнес, але в принципі він був мажором. Особливо радів коли тато йому на вісімнадцятий день народження подарував машину. Правда, через рік він її продав, щоб купити мотоцикл. Він був вправним водієм, можна навіть сказати гонщиком. Йому часто заздрили. Навіть в плані амурних походеньок він мав успіх, але стосунків серйозних не мав.
Хоча… Катя. Зустрілись вони за місяць до діагнозу, до того моменту коли Сашку закололо в грудях і його забрала швидка. Стосунки були казковими. Не було ресторанів чи шикарних поїздок. Були вечори біля Дніпра, вечори коли вони сиділи просто разом обнявшись. Він вперше почав щось відчувати до дівчини. Навіть її старший брат отримав раз від нього за те що обізвав Катю «малою дурою».
А тепер Катя змарніла. Вона приходила в лікарню, а потім ночами плакала. Життя для неї потьмяніло. Вона не знала заради чого жити. В своїх мріях, вона малювала дітей, та внуків, але цьому вже не збутись.
Вони йшли по алеї, та присіли на лавку.
- Толь, є цигарки?
- Ми ж не куримо.
- Але купили? – посміхнувся Саша.
- Купили, - відповів Ігор та прстягнув пачку.
- Файно, - сказав Саша роблячи глибоку тягу, - дякую що ви приїхали. З того часу як тут лежу, до мене крім батьків і Каті майже ніхто не заходить. Тільки Дєд не забуває.
- Ми своїх не кидаємо.
- Точно.
- Небо, одне на всіх.
- Ну раз так, то можна вас попросити?
- Що попросити?
- Тільки не перебивайте мене… Мені важко, але допоможіть драпанути звідси. Ви приїхали і я знов відчуваю що живий, а не тлію з кожною хвилиною. Просто… Я не хочу буду обузою і бачити, як поруч зі мною мучить себе Катя. Батьків жаль… Я не хочу помирати в них на руках. Я не хочу щоб вони це бачили.
- Щось мені геть не подобаються твої думки…
- Хлопці, поможіть вдерти звідси і зробити дві речі.
- Які?
- Стрибнути, але перед тим побачити Катю.
- Знаєш, ми навіть боялись сюди іти. Не знали що сказати, як бути. Але як не як…
- Дякую… ну то як поможете?
- Як каже Дєд, бажання смертника - а тим паче друга - закон. – вони переглянулись. Справді Дєд, навчив декільком речам, які були властиві рицарям, або, як любив таких називати Дєд воїнами. Дійсно було щось таке чого не знав весь світ, а Дєд знав.
- Поможемо!
- Стара бісова, клятва… - клятва дійсно була, і останнє бажання друга мало бути виконане.
- Ну, то все файно, але тобі назад вже час. Ми днів за три повернемось. А ти тримайся.
- Так точно! – сказав Сашка посміхаючись, - До зустрічі…
Вони потисли руки, Сашка залишився сидіти, вже починало відпускати знеболююче, але він звик до болю. Цей діагноз - як грім серед ясного неба. Онкологія… Потім були надії і обстеження в Німеччині, але вирок був один… І час, якого дали не так багато.
- Толь, а ми що дійсно поможемо?
- Не знаю, треба подумати.
- Нда… Я дзвонив Тані, та сказала можна в неї перебути ці пару днів.
- Ну тоді дійсно давай, а там і подумаємо, а то тут не місце і не час.
Вечір. Квартира Тані. Однокімнатна, лишилась Тані після загибелі мами. Квартирка була маленька, але дуже затишна і тепла. Пофарбована в персиково-теплий колір. Тані за тридцять. Їй дико не щастило в особистому житті. Мабуть, вона просто не хотіла будь-що, і невідомо чому їй попадались лише відверто не варті її чоловіки. Але тим не менше, було зо два десятки хлопців, які за неї вбили б. Це були її друзі. От і нині, в неї як завжди можна було перекантуватись, або навіть пожити при потребі. Після задушевної вечері, та спогадів і теплих розмов ні про що, вона постелила в залі, а сама спала на кухні. Всі поснули, а потім хлопці проснулись десь о третій ночі. Вони сіли на диван і почали пошепки обговорювати:
- Що робити з проханням Сашки?
- А чорт його знає.
- Клятва… - прошептав Толя.
- Що клятва? То було в 17?
- Ти добре знаєш, про що я. Ми маємо виконати прохання
- Ти ж розумієш, що він щось вчудить.
- Знаю, але то суті не міняє… Йому жити пів року.
- Просто…
- Що, бляха, просто?
- А якби хтось із нас помирав…
- Твою дивізію, ненавиджу коли ти правий.
- Тихше, не шуміть…
- Блін… Блін… Блін…
- Знаю, але то нічого не міняє.
- Короче, особисто я зроблю все що попросить Саша. А ви як знаєте… - сказав Юра.
- Ох… Ладно, я теж.
- Куди ж я без вас… значить робимо…
- Добро. А тепер спати, завтра ранком придумаємо, що робити. – сказав Ігор.
Ранком, хлопці встали годині в п’ятій, приготували сніданок, і пошепки обговорювали, що робити. Зупинились на тому варіанті, що 7 липня на Івана Купала, будуть стрибки. Десь під вечір, коли всі підуть готувати вечерю і багаття, можна буде вломати Медведя(пілота) на ще один неофіційний виліт. Парашут був в Ігоря старий. У знайомого Толі, була дача і там можна було впасти днів на три. Єдине що лишалось дістати, то морфій. Але Ігор сказав, що дістане, і дійсно в плані дістати для Ігоря не було проблем. Потім подзвонили Саші, запитали розміри одягу та взуття. Купили кеди та одяг в секонд-хенді. Випрали їх. Саша попросив з собою взяти два конверти, листи паперу та чорнильну ручку. І все було зроблено за сім дні.
І от настав день втечі. Десь об одинадцятій вони прийшли до Саші.
- Пріва.
- О, які люди…
- Все готово.
- Добре, ручку і папір давайте.
- Тримай.
- Дайте п’ять хвили, мені треба написати батькам та лікарю, що все добре, що днів за три повернусь.
Він сів на ліжко, підклав книжку і почав писати. Хвилин за десять все було написано. Саша взяв конверти запакував, вивів адресатів: на першому було написано «лікарям», а на іншому «передайте батькам».
- Ну що, прогуляємось? – театрально сказав Саша.
- Давай, - трохи награно відповіли хлопці.
Вони вийшли на вулицю, дійшли до кущів, передали Сашці рюкзак. Він миттю переодягся, й знову став схожий на того Сашу, якого всі знали. Чорняве волосся, з пасмами волосся, яке падало на очі, надавало йому грайливого шарму. Кеди, зелені штани з плащівки, сорочка в клітинку, та біла футболка. Ще була штурмовка, але вона лишилась в рюкзаку. Саша, поставивши по черзі ноги на лавку, позав’язував шнурівки. Вони попрямували до дальнього кутка території. Перемахнули через паркан. За дві години вони стояли вже на дачі.
Дача. Невеличкий двокімнатний будиночок, який ледь виднівся за садком фруктових дерев. Світло буквально заливало кімнати, а часточки пилу витанцьовували у променях сонця, утворюючи свій неповторний снігопад. Старі меблі підкреслювали епоху восьмидесятих, коли власне і було побудовано дачу.
- Тримай, тут дев’ять ампул, Ось шприци.
- Де ви то дістали?
- Де дістали, там нема!
- Так, досить лірики. Дивись, стрибки сьомго, ми з Медведьом поговорили, він для нас ще один виліт зробить. Про тебе не в курсі, але то таке. Парашут на ліжку, мій старий Д-7.
- Дякую… можна ще попросити?
- Валяй!
- Я ще хотів би вечір провести з Катью…
- Нещастя ти… ладно, диктуй її номер.
- Ок, зроблю, ми завтра приїдемо десь біля полудня. В рюкзаку бутики, того має хватити. Катю зараз тобі дістану.
- Дякую.
- Не дякуй, все ми пошнурили.
Саша стояв і посміхався. Його не жаліли, а просто зробили те, що просив. Він знаю, що вони здогадуються. Він по суті з ними і не дружив, але горілку він найбільше любив пити саме з цією трійцею. І в цей момент, з дивним і жахливим проханням, вони просто допомагали, по якимось дивним законам.
Юра зустрів Катю, коли вона поверталась після практики.
- Привіт, це я тобі дзвонив, мене звуть Юра.
- Привіт, ти можеш пояснити хто ти і чого хочеш?
- Чекай, зараз зрозумієш.
Катя миттєво впізнала голос. По її щоках потекли сльози, хоча губи мимоволі розтяглись у посмішцці. Там на іншому кінці був Саша. Її Саша. Вперше за довгі місяці в нього голос знов був сповненний життя. Він сказав, що хоче побути з нею. Дівчина поклала трубку, посміхнулась і трошки тремтячою рукою віддала телефон та тихо прошепотіла:
- Куди їхати?
- Ось адреса, він тебе чекає… Знаєш чим їхати?
- Так, - вона кивнула, посміхнулась, - не знаю, хто ти, але дякую.
Вона тримала в руках клаптик паперу, де була записана адреса. Й швидко пішла до станції метро. По дорозі дівчина чого тільки не думала, навіть заплакала в метро. Потім маршрутка. І ось воно – дачне поселення. Грунтова вуличка Кутузова, і от він будинок номер вісім. Саша сидів на ганку, покурюючи трубку.
- Приїхала…
- Саш, я…, - в неї потекли сльози, а Сашка тихо встав підійшов та обняв, як в ту першу зустріч… - Я тебе кохаю, - пошептав він, а вона продовжувала плакати.
- Саш… Як?… Чому?…. Тут… хто такі? Взагалі… А як же лікарня?
- Я тут всього лиш на три дні, хлопці, це ті з аероклубу. Хочу цих три дні провести з тобою.
- Я… так скучила… Саш… Кохаю…
Він підхопив її на руки, одразу закололо в грудях, але він крок за кроком поніс її в хатину. Там була вже натоплена грубка, на столі стояла вечеря. Смажений шматок м’яса з картоплею, пляшка дешевого вина. Він підніс її до дивану, втратив рівновагу, й вона ледь чутно впала на диван, а він присів на коліно, почав кашляти, але зібравши волю в кулак перестав і прошептав:
- Вибач
- Саш, навіщо? Тобі ж важко!
- Просто я хотів тебе нести на руках… Якби не хвороба, я з тобою одружився, а так, не хочу щоб ти отримавши мене, одразу втратила чи ділила мене з чортовою хворобою.
- Але ж…
- Тихо… Мовчи… Правда… пробач за те, що я був таким…
- Сашечка мій, ти подарував мені все, я щаслива…
- Навіть якщо і так, прости коли десь…
- Саш… не треба… побачивши тебе за останні місяці не в ліжку і навіть усміхненого, я не хочу щоб ти вибачався… Я бачу ти приготував вечерю, давай вечеряти…
Вони сіли за стіл, немов пара, одружена років зо двадцять. Він їй розказував безглузді анекдоти, а вона ніби забула, що скоро Сашки не стане, все сиділа та усміхалась, в неї знов почали горіти очі. Вечеряли при свічках. Сашка за період хвороби став ненавидіти цивілізацію. Він забув про хворобу, їжа не пахла лікарнею, вино п’янило… Він дивився в її очі, і розумів, що він зміг відчути головне в житті. Так пізно і так мало, але зумів та відчув. Вона сиділа, сенс його життя, чорнява, з загадковими очима, риси її обличчя були мягкими, а коли вона говорила, її губи так солодко рухались, як під час їх першої зустрічі.
О так, перша зустріч. Тоді в заметіль, вона звалилась на нього. Послизнувшись, впала просто в його обійми. Почалась розмова, і от вони вже йшли в кафе, як сказав Саша «відсвяткувати цілі ноги після такого падіння». Їй подобалось його щирість. А вона, була першою, яку він не хотів затягти в ліжко, йому подобалась її посмішка, те як вона соромлячись ховала очі. І як її пальчики ледь тримали гарячу чашку. Було в ній щось чого не бачив він до того.
Потім були наступні побачення, квіти, компліменти, подарунки. Його захоплювало, що вона його не розуміла, але з такою цікавістю слухала. Він писав їй вірші, про які не знав ніхто на світі, і десь тихо в куточках свідомості думав про те, яким буде їхній будинок та діти. Так, він, який вважався циніком мріяв про дітей та онуків. Так промайнули щасливі місяці. Потім був діагноз. Вона почала марніти й питати себе чому не вона, чому він її коханий… А він не міг змиритись, що вона буде страждати і він помре на її руках.
Але зараз вони були разом. Після вечері, вони просто лягли під ковдру. Вона зателефонувала мамі, сказати, що все добре. А він відчував, як вона дихає, як б’ється серце, і знав, що от зараз все робить правильно, що вперше він є хазяїном власного життя. Потім була ніч кохання. При ній він ввів собі подвійну дозу морфію. Не існувало нічого, лише три міліметри між ними, тепло дихання, шаленість пульсу, і світ один на двох…
Під ранок вона заснула. А він все лежав і дивився на неї, немов художник. Рука заніміла і починало боліти в грудях, але то вже нічого не значило. Він забував про все, коли вслухався в її тихе дихання. А сам усміхався, знаючи, що помре щасливим. Так це було неминуче, але зате він тепер знав сенс життя, він розумів його та відчував.
Наступний день вони теж провели разом, ще один неповторний, який здавався їм безкінечним… Вона стояла на кухні в його сорочці, а він тихенько підійшов, обняв її:
- Я тебе кохаю.
- І я тебе, як ти, коханий?
- Я щасливий…
- Я тебе кохаю, - сказала вона і повернулась, щоб поцілувати його.
- Можна тебе попросити?
- Можна, але не проси не сидіти біля тебе коли будеш вмирати…
- Ні, я хотів попросити, не плакати за мною. Я прошу, проживи життя вартісно і щасливо, не відкладай на завтра, бо завтра може не бути…
- Добре, а давай дамо клятви кохати одне одного, скільки б нам не лишилось
- Я, Бойко Олександр, хочу взяти тебе в дружини, ти згодна?
- Так, - вимовила вона, і в неї потекли сльози.
- Я тебе кохаю!
- Я тебе кохаю, - кричали вони обоє. І в ці моменти, навіть всемогуча смерть не була власною над ними.
Так пройшли два дні, і от настало сьоме. Івана Купала. День був прекрасний. Саша прокинувшись з нею знову був щасливий. Вона тихо відкрила очі:
- Доброго ранку, коханий,- промовила вона, а він у відповідь просто поцілував її.
- Кать, давай ти сьогодні додому, а я з хлопцями на аеродром, хоч порадію за людей.
- Угу, але завтра в лікарню.
- Добре.
Вони довго ще лежали, потім Сашко поглянувши на годинник зрозумів, що час збиратись. Вони вдягнулись, поснідали. І стоячи на порозі, прощались. Вона не знала, що бачить його востаннє.
- Ну, давай, додому.
- А ти з аеродрому в лікарню
- Добре, а ти в курсі?
- В курсі чого?
- Я тебе кохаю.
- І я тебе мій чоловіче!!!!
- Я тебе кохаю, і щоб не сталось запам’ятай мене таким.
- Добре, - і вони сплелись у довгому-довгому поцілунку. Потім вона почала робити кроки назад, от вони ще тримались руками, ще момент, і дотик обірвався, вона посміхнувшись і пославши повітряний поцілунок попрямувала на зупинку. А він стояв і милувався нею, бо бачив її востаннє, і прошепотів «дякую, кохаю… і пробач».
Зібравши волю в кулак, він попрямував в хатину. За десять хвилин приїхали хлопці, а він виходив з будинку, тримаючи у руці рюкзак. Раптом зупинився, протягнув руку, доторкнувся до замкнених дверей, усміхнувся, ніби прощаючись з цим будинком, який приніс щастя. й рвучкими кроками пішов в машину.
Через декілька годин, вони були в аероклубі. По суті - це маленький аеродром, де було три ангари, «казарма», тобто жиле приміщення та ще декілька господарський приміщень. До найближчого села було кілометрів п’ять, але то лише було плюсом для такого місця. З трьох сторін був ліс, а за злітною смугою поле засіяне конюшиною. Саме там зазвичай приземлялись парашутисти.
Тут пройшли одні з найщасливіших днів його життя. Він тут завжди був своїм. А ще тут тепер були ті, кого він дійсно називав друзями, його вчитель, якого всі звали Дєд, а ще все нагадувало про найкращу частину його життя – юність. Він був романтиком закоханим в небо, років з вісімнадцяти, хоча ні, певно таким треба народитись.
Він пам’ятав як перший раз потрапив сюди, і дивне відчуття, як ніби тут він був вдома. Більшість людей, яких він зустрів тут, були дуже світлими, він завжди казав в тостах, що тут збираються найкращі та найщиріші з людей.
Його зустріли як рідного. Ніхто не питав про хворобу. Взагалі тут він ще раз відчув себе здоровим, повним сил та енергії, цілий день він провів на землі дивлячись як інші стрибають з літаків, й наче кульбабки приземляються на парашутах. Знову був сміх і очі що горять.
Наступила восьма година. Всі почали готуватись до свята. Почали розпалювати багаття, діставати алкоголь, кількість якого нагадувала боєприпаси на арсенальських складах. Настрій був надзвичайно святковий.
- Саш, пора, - підійшовши ззаду сказав Ігор.
- Парашут де?
- В літаку.
- Ми його заправили, Медвідь на місці. Дуй в літак, сядь і не вошкайся, а ми зараз там теж будемо.
Він побіг до літака, заскочив в нього і заховався за парашутами в хвостовій частині. Лише запам’ятав останні кроки, те як легко ноги останній раз пробіглись по землі. Він чув як сідає пілот, чув як забігли хлопці, дуже шумно, як і завжди… Вони травили недолугі анекдоти, таке враження, що навмисно створювали шум.
Літак летів, вже хвилин п’ять. Сашко виліз, всі розібрали парашути. Швидко одягнули їх, позатягували шворки. Надягнули ларингофони, ППК, шоломи та окуляри. Наближався захід сонця, яке ліниво повзло до горизонту. Саша підійшов до Медведя, подякував йому, і дав конверт, сказав віддати Толяну. Медвідь зрозумів, що має статись, але мовчки взяв конверт. Відкрили люк, і… Стрибок. Так як колись.
Небо… Воно обняло його, потоки повітря вдарили в лице, стало важко дихати. Запекло і закололо в грудях. Але свідомість захлеснуло відчуття польоту. Він розправив руки. Внизу виднілись села, дорога, перед ними за хвилин 10 льоту була зона приземлення, а ліворуч Дніпро. Долоні повернулись в правильну сторону, і легко як птаха, Сашка звернув в сторону Дніпра.
- Шо ти робиш?, - чувся крик Толі в навушнику
- Ти в курсі
- Саш, не треба…
- В мене мало часу, і я задихаюсь…. Слухай… треба… В Медеведя лист… забери, там все… Дякую за життя яке я прожив за ці три дні, і за цей стрибок… друзі… ми ще колись зустрінемось… всі там будем… а тепер бувайте… я зустрінусь з батьком Дніпром
- Синє небо, чорна смерть, - почулось в навушниках
- Бувайте!, - закричав Сашка.
Він стрілою помчав до Дніпра, все почало пливти в очах, почало темніти. Кажуть що перед смертю пролітає все життя, але в нього перед очима стояла Катя. Він відчував, як шалено болить в грудях. Але він розтягнув усмішку і випростався, в цей момент навіть смерть не була владна над ним. Він стрімко йшов до Дніпра, і було таке враження, що йому кланяється небо, сонце сховалось за хмаринку, щоб не бачити удару, останні секунди в цьому світі… Удар… Широко розплющені очі, посмішка…
Кінець… Його не стало. Але смерть не взяла гору над ним, він не дістався хворобі чи старості. Він помер молодим і в небі. Світ запам’ятав його посмішку…
Здалека хлопці бачили, як він зник у воді. Кожен про себе прошептав «До зустрічі, брате». Літак важко полетів сідати. Вже після приземлення був галас, паніка. Толік виглянув з літака і закричав: «Тихо бісові діти! Він того хотів! Памятаєте, кожен має право прожити своє життя! Схилімо голови!». Всі мовчки опустили голови, а потім залунали аплодисменти і крик «Синє небо, чорна смерть». Як і годиться крізь біль, але всі веселились, вірячи що на тому світі, все буде краще. Лише Толік, Ігор та Юра сиділи осторонь на старій колоді. Підійшов Ведмідь і мовчки дав листа. Толік відкрив конверт:
«Доброго вечора, друзі!
Мене вже нема з вами, але ж я не зник. Стану вашим ангелом хоронителем, тому не журіться. Ви запитаєте чому я так зробив, не хотів щоб мене бачили слабким чи не дужим. Не хотів бути тягарем для близьких. Я не хотів щоб моя кохана марніла, дивлячись як я вмираю. Не хотів щоб батьки, переживаючи, страждали і чекали дня, коли мене не стане. Краще щоб це сталось швидко і одразу.
Хлопці. Дякую, що допомогли з цим. Що подарували три дні, за які я встиг прожити життя. Ігорю, покажи цього листа батькам. Мій мотоцикл хай буде тобі, дякую сам знаєш за що, це дало змогу не думати про хворобу. Ти ще зустрінеш таку як моя Катя. І не прогинайся завжди під світ.
Юра, тобі хай віддадуть мій парашут - це мій тобі дарунок, і бережи свою Дашу, многая літа вам.
Толік. В хаті в столі, в ніжці, кредитка, це тобі там вистачить на те щоб оплатити навчання у вузі, не вилети як минулого разу. Ще на столі мій щоденник, забери його собі, там мої думки, можливо ти не дозволиш їм лишитись просто думками. Я вже не встигну. Дякую браття за життя.
Каті. Моїй любій Каті скажіть, що я її кохаю. Хай зробить те про що просив. Вона подарувала мені життя. Якщо відчуття мене не зраджують, то в нас буде маленький. Якщо так хай розкаже моїм батькам. Втративши сина, хай мають дочку і таких бажаних внуків, а Катя тата, якого вона не знала. Ще вдома є збірник моїх віршів. Віддайте його моїй дружині. Так ми хоч і без священика, але одружені, вона зрозуміє. І хай пробачить, що не розказав.
Дєду. Дякую, що був вчителем, і багато доброго в мені саме від нього. Хай виховує правильно. Воїни, ми таки існуємо. Хлопці зробили, як велить клятва. Аероклубу зичу стати домівкою ще для багатьох таких як я.
Медвідь, хоча тебе і звуть Саша, але все ж Медвідь. Мій мовчазний друже. Ти мабуть здогадаєшся що я хочу зробити. І мабуть дозволиш довести мені справу до кінця. Дякую. Тобі я лишаю свій штик-ніж.
Тату і мамі. Пробачте, але не хотів, щоб ви цього чекали ще так довго. Мене вже нема. Дякую за щасливе дитинство, за юність, за всі радощі і сльози, і за всі посмішки. Тату, бережи маму. Поможіть Каті чим зможете, я її безмежно кохаю.
Просто всім. Не живіть дарма. Завтра може і не настати. Мрійте! Я знаю різницю між мрією і бажанням. Бажання було прожити подовше, а мрія була, ще хоч день прожити не згадуючи про хворобу, мені це подарували. В мене вже нема часу здійснити все, що міг би, надіюсь в цьому допоможете ви… Буду радий якшо мене згадуватиме зрідка.
Прощайте. Ще зустрінемось у кращому світі, і в кращий час.
Просто ваш Сашка «Дрозд»
p.s. А ну усміхніться, а то в рай не попаду. І дякую за все:) Запам’ятайте мене веселим:)»
Дочитавши листа, у всіх були сльози на очах. Всі стояли і аплодували воїну, другу, і просто найкращому. Сонце і небо стали оранжевими, ніби теж прощались із частинкою себе.
***
Сашині батьки домовились, і розслідування не проводили. Катя таки завагітніла, і народила сина, який як дві краплі був схожий на батька. Його назвали Сашкою. Дєд як і раніше вчить юних жити і в приклад ставить Сашку.
Медвідь став інструктором, але тепер його часто називають «мій мовчазний друг».
Юра одружився з Дашою, в них є син названий Сашою.
Толік, вчиться на п’ятому курсі, і подає неймовірні надії.
Ігор, заснував маленьку крамничку, і здається знайшов свою половинку. Життя йшло далі, а Саша лишив свій слід у долях дуже багатьох людей, і дійсно його запам’ятали усміхненим.
Світ, не зупинився, і не зупиниться ніколи. Він буде породжувати все нові і нові життя й трагедії. Ми всі хочемо залишити слід, але нічого не робимо для того. Мрії, здійснення яких залежить від нас, ми не втілюємо, бо вважаємо себе розумними і всезнаючими. Нашому герою вистачило три дні. Не варто бути дурними та жити заради дурниць, бо «завтра» може і не настати…
