Бімбер, курка, борщ,
Кава, леви, дощ,
Пана Мера – Panamera -
Пролітаєм як фанера ?
Народний фольклор
Хмара зачепилась за Високий Замок, і простромлена шпилем телевежі, виливала на місто нудну мжичку, яку в народі називають «свинячим дощем». Чому свинячим ? Бо заслабкий, щоб називатися просто дощем, а з іншого боку – цей капосник за кілька годин у полі – змочить «до рубця».
У полі. Ха-ха. Більшість юні ясночолої, слово «поле» жодним чином не стосує до сільгоспробіт, а тим більше до своєї вельможної персони.
Такі вже часи настали, брате, такі часи…
Кажуть, десь ще залишились скромні працівники трудового фронту, рицарі ручної праці та вільного від вікіпедії знання. Кажуть.
- У Вас не зайнято? - увірвався у мої «прикавові» роздуми, ніжніший від мурмурандо, ангельський голос з неповторним співочим акцентом.
Я на сердині міста ! Кафе ж пусте-пустісіньке.
«У Вас не зайнято?!!» - та у мене не зайнято вже років мільйон, чи точніше - я давно вже об’єкт не романтичний, а виключно археологічний.
Огледів створіння. За привілеєм музейних експонатів, на відміну від напалених молодиків - зазирнув юнці у очі.
Lendo calendo, Una malida… - вубухнули Тані Вандер з Даном Баланом.
Єх. Де ви мої –надцять років.
Яскраво-зелені, блискучі очі красуні світилися розумом та інтригою.
Красуні ! Ха. Це просте слово ніяк не могло описати ті неземні риси незнайомки.
Магічне волосся, що виблискувало яскравими вогниками, виклично ідеальні риси обличчя. Бомба.
- Пробачте, мені чомусь здається, що ми вже зустрічалися – чарівний голос дівчини здається забринів у кожній моїй струні. Ого, а в мене, виявляється ще залишились якісь струни. Та зненацька, крізь ману звукових вібрацій, проступив смисл її слів – Так це ж мала б бути моя репліка!
- Не думаю що це так – таку красу, як Ваша, забути неможливо, - спробував бодай підтримати розмову стандартним прийомом.
- На жаль, Ви шановний, підтверджуєте загальну думку, що надміру красиві мужчини не вирізняються за інтелектуальним розвоєм, - премилено проспівало створіння, посміхаючись наче шибеник до різдвяного калача.
Мені одразу ж полегшало. Розіграш.
Огледів кафе. Жодної камери не вгледів. Професійна робота. На те вона і є прихованою. Людей було небагато. Ніхто на нас не звертав увагу. Поряд сиділи двійко дівчат. Пильно глянув на них – масовка ? Одна з дівчат зустрілася з моїм поглядом і потупила очі, почервонівши.
Йоган Штраус ! Такої реакції на мій погляд у дівчат не пригадую навіть замолоду.
Точно масовка. Ти диви, такі молоді - і так професійно зашарітися, то не є проста штука, скажу вам.
А проте, буде вам розіграш! Тікати. Чимдуш тікати!!
- Пробачте, чарівна принцесо, але мені терміново потрібно попудрити носика, а може і вигуляти песика, - вистрелив першу-ліпшу бурчалку, приязно всміхаючись, наче Дракула до турецьких послів, - і одночасно, настільки швидко, наскільки дозволяв мій центнер ваги, полинув в бік закладу М/Ж або 00.
Біля виходу крутилася якась компанія, і мені здалося вони фільмували.
Залишалося одне – тимчасовий відступ у вбиральню.
Заскочив і зачинивши двері, глипнув у дзеркало.
То було щось. Шок. Нокаут.
На мене дивилося моє обличчя, омолоджене на років 20-ть і злегка «поправлене». Митецька робота. Все було на рівні. І фігура, і стильний одяг.
Заплющив очі. Розплющив – все без змін.
Молодими, доглянутими руками добув телефон – ух ти, - Vertu з брильянтами.
Затим гаманець. Золоті карти, євро, доляри.
Швейцарські водійські права, техпаспорт на Aston Martin Vanquish.
Якщо це розіграш – то нехай хоч до віку розігрують.
Плеснув водою в лице – і відчув ніжний незнайомий, збудливий запах.
Пригадав (?!) – це одеколон «Clive Christian Imperial Majesty», точніше його індивідуальна інтерпретація.
Отакої. Що ж додають тепер у ту каву львівські батяри. Та й кав’ярня просто стандартно хороша – на Академічній. Непогана, проте не ексклюзивна. Їх у Львові залишилось ще кілька. І всі зовсім не в таких попсових місцях.
Які ж засоби здатні на таке ?
Кажуть у індійських курильнях о…
І тут задзвонив телефон.
- Доброго дня, шановний користувач . Прослухайте позивні ментальної синхронізації…, - і залунали звуки чимось схожі на позивні радіо Люксембургу в комбінації з Говорить радіо Москви.
В очах потемніло, схопився за раковину. Мобілка вимкнулась.
Дика суміш кількох сотень мов, звичаїв, казок, традицій, жалюгідного наукового здобутку людства з безжальними коментарями могли б зірвати дах, якби метальні здатності були функцією головного мозку, який є лише звичайною антеною з дуже обмеженою оперативкою, найбільш прийнятним земним аналогом якої є порівняння до надпровідних полімерів Літтла…
Коротше, справа полягала у тому, що шановний громадянин вищої цивілізації, ім’я якого неможливо перетворити на земне, вибрав мою скромну особу для передачі свого метального образу для створення свого відповідника на Землі. А обраний він був для повного злиття із дівчиною з Львівщини, яка нав’язала контакт (!!!) з шановним галактичним бароном…
Повільно повернувся в кафе.
Дівчина сиділа на місці, згоряючи з нетерплячки.
Ще б пак. Я мав виконувати всі її забаганки – а галактичний барон ловити кайф від нашого «зажигу»…
Так минуло років із десять. Програма була тісна. Відвідини поселення в маріанській впадині, відлюдників у районі моря диявола, чорних гумористів з бермудського трикутника, флористів із Сахаліну, підземних жителів пустотілої Землі…о скільки того було.
Річ ясна, – ми повернулися майже в той же час (плюс кілька годин…не більше).
Отямився я на площі Ринок у своєму таксі. Проїжджаючи мимо тачки львівського мера, ледве не втримався, щоб не сплавити його Panamera, портативним комунікатором з додатковими прикольними фукціями штибу бластера, інтерпрессора та анігілятора.
- Та нехай собі як знають, божеволіють конають, нам своє робить – пригадалися безсмертні слова, чи не єдині, за які мені, як представнику планети Земля було не соромно перед галактосами.
Дружина зустріла мене традиційно - зупою, яку діти називали «зупа з трупа», і від якої пів-Західної України виїхала в Світи широкі.
Недбало кинувши з гаманця пачку долярів, розпочав сьорбати «концентровану ненависть до людства», яка була повним аналогом витвору повара спартанського царя Леоніда.
А на моїй шиї блимала зеленим світлом комунікаційна лампа-брелок.
Надходить нова місія – а старість і хвороби хай розслабляться і дадуть собі спокій.
