Віра кладе його собі на долоню. Мініатюрний срібний хрестик із ланцюжком, тонким і невагомим, схожим на павутинку. Знову дивиться на цінник. Надто дорого. Цифри на ярличку вже не один тиждень змушували її проходити повз, затримуючись коло вітрини лише на кілька секунд. Але вона знову і знову поверталася. Він такий гарний, а вона так давно собі нічого не купувала…
- Будете брати? – на ламаній турецькій запитав старий продавець-араб у довгому смугастому халаті, накинутому поверх вицвілої теніски.
- Буду, - Віра дістала із кишені гаманець, перелічила гроші.
- Як звуть таку гарну пані? - віддаючи їй покупку, посміхнувся щербатим ротом араб.
- Віра.
- Пані росіянка?
- Українка.
Він здивовано кліпнув очима. Вочевидь, це слово йому нічого не сказало.
- Гарне, дуже гарне ім'я, - так само посміхаючись, закивав старий.
Жінка подякувала і відійшла. Вона вірила, що ім'я дається людині не просто так. І якщо воно й не вирішує долю, то формує характер, посилює або послаблює певні риси. Її ім'я зобов’язує її бути не просто вірною, але й вірити людям. «Надто довіряти іншим – прокляття», - часто повторювала бабуся. Нехай так. А вона довіряє, бо не може інакше.
Віра в людей підвела її лише одного разу. Вона знала того чоловіка. Вони навчалися в одному університеті, часто спілкувалися. І коли він запропонував допомогу, Віра не відмовилась. Становище в родині було не найкращим. Її скоротили, грошей не вистачало, чоловік підривав здоров'я на важкій роботі, донечка Софійка швидко виростала з нового одягу…
Хіба від таких пропозицій відмовляються? Робота за кордоном. Нянькою. Безкоштовне проживання в родині наймачів, гарна зарплатня. Вона погодилась, хоча чоловік і був проти. Може, інтуїція…
Віра не одразу зрозуміла, що потрапила в пастку. Все через ту ж довіру. «Працюватимеш повією. Доки не відробиш затрачені на тебе гроші», - сказав високий і кремезний, наче шафа, чоловік, зачиняючи її на замок у холодному низькому підвалі. Так почалися вони… Два тижні пекла, дні, які Віра ніколи не забуде. Як би не намагалася.
Доля зглянулась над жінкою, яка щодня молилася про порятунок. Їй пощастило втекти. Разом з Нелею – такою ж дівчиною-полонянкою. Без документів, без грошей вони опинилися на вулиці у далекій і чужій Туречинні. Кілька днів голодні жінки ночували у підвалах і шукали українське посольство, яке б допомогло їм повернутися додому. Осоромленими, переможеними. Що вона скаже своєму Степану? Як подивиться йому у вічі?
Не хотілося ось так повертатися, але іншого виходу не було. Порятунком стала та швейна фабрика. У них ніхто не запитував документи, їх поселили у безкоштовному гуртожитку, їм платили за роботу. Хіба вона мала право зараз хотіти більшого?
На фабриці працювали лише нелегали. Тут були і росіяни, і поляки, євреї і навіть німці. Плани пошиву – нереальні. За кожен брак їх штрафували схожі на гестаповців наглядачі. У цеху стояла страшенна задуха. Солоний піт потрапляв в очі і легені, які, здавалося, хтось наповнював розпеченим азотом. Швейні машинки старі і несправні. У кінці зміни поколоті голками пальці нестерпно боліли і їх доводилось парити у пекучій настоянці ромашки і валер’янки.
Віра заробляла небагато. Але день, коли вона відіслала додому перший грошовий переказ став чи не найщасливішим у її житті.
Жінка довго блукала містом, прислухаючись до незрозумілої мови. Вихоплюючи з контексту окремі слова, зміст яких встигла вивчити, раділа наче дитина. Душу зігрівав новий хрестик. Вона купила його замість того, який зірвав з її грудей один із п’яних клієнтів у часи, коли жінка була безправною рабинею. А без хрестика їй було погано. Ніби чогось не вистачало. Дуже важливого.
Віра зайшла до маленької, схожої на картонну коробку кімнатки, яку вони ділили з Нелею. Залізла з ногами на зроблену з грубих дошок лежанку і дістала з-під подушки недописаного листа.
«Не хвилюйся за мене, Степанчику! Мені тут добре. Робота на фабриці не важка. Мені навіть подобається. Ти ж знаєш, що я завжди любила шити.
Я дуже за вами сумую. За тобою і Софійкою. Поцілуй її від мене і перекажи, що мама її дуже любить».
Двері зарипіли. Ці звуки нагадували стогін старої, хворої людини. До кімнати забігла довгокоса білявка Неля, наповнивши простір солодким ароматом ванілі.
- Я на хвилинку. Лише перевдягнуся, - сказала вона, розкидаючи по ліжку свій гардероб. – Йдеш на другу зміну?
- Піду, - відклавши лист, кивнула Віра.
Та друга зміна… Ще кілька місяців тому думка про такий підробіток викликала б у неї огиду. Вона сварилася з Нелею, яка запевняла, що про це ніхто ніколи не дізнається. Радила їй бути розумною і «не ламатися».
- Зніми нарешті рожеві окуляри! Зараз не сезон! – кричала вона. – Це живі гроші.
Так, гроші. Але заради них доведеться нищити свої почуття, виривати по-живому. От тільки на фабриці платять так мало. А в Нелі теж діти. І вона висилає їм удвічі більше…
Якщо відключити розумі і заборонити собі думати, ти просто робитимеш те, що від тебе вимагають. Якщо в такий спосіб вона може допомогти родині…
Продається тільки її тіло. Не душа і не кохання. Але знайшовся чоловік, який хотів купити і його. Молодий, вродливий. Наче Аполлон. Він приїздив на дорогій машині і дарував їй китайські троянди. Чудний! Він єдиний з усіх цілував її в руки і просив, щоб вона подивилася на нього з любов’ю, приголубила, сказала, що кохає. Обіцяв за це подвійну платню.
Вона намагалася. Чесно. Але перед очима завжди стояв Степан.
Схожий на Аполлона чоловік вилаявся, відпихнув її від дверей.
- Все має продаватися! Особливо такі жінки, як ти!
Складений пасьянс ожив. Монітором у переможному танку застрибали карти. Степан потер втомлені очі.
- Виграв? – прошепотіла йому на вухо розкішна платинова білявка. Вона нагадувала ляльку Барбі, котра раптом ожила.
- Виграв. Уже двічі.
- Тату! Тату! – з іншої кімнати почувся тоненький дитячий голосок.
- Софійка, - він хотів встати.
- З нею нянька, - зупинила його білявка. – Нам треба поговорити.
Вона сіла йому на коліна, закинувши одну на одну довжелезні ніжки, ледь прикриті куценькою рожевою спідничкою.
- Котику, як щодо тієї шубки?
- Люба, вона занадто дорога.
- Ти казав, що твій бізнес розвивається. Я ж бачила у тебе ті долари.
- Кицю, давай трохи зачекаємо.
Вона випросталась, перестала гладити його плече.
- Шубка не чекатиме! Зараз розпродаж. Її заберуть.
- Ми купимо тобі кращу.
- Я хочу ту! – надула перламутрові губки, відвернулася.
Степан нахилився і став цілувати її коротенькі пальчики, прикрашені масивними перснями.
- Добре, маленька, буде тобі шубка. Тільки не сердься.
Зачинившись у своїй кімнаті, Степан гортав сторінки товстого записника, шукаючи той клятий код, який знову вилетів з його голови. Нарешті знайшов. Набрав потрібні цифри, притулив слухавку до вуха.
- Алло! Привіт, Віруню. Як ти, кохана?
- Все добре. А як ти? Як Софійка?
- У нас теж все добре. Не хвилюйся. Як робота?
- Помаленьку. Ви отримали мій останній переказ?
- Так. Дуже тобі дякую, - Степан тяжко зітхнув, переклав слухавку з однієї руки в іншу. – Не хотілося тебе просити… Я можу взяти додаткову роботу. Ходити ще на одну зміну. Але моя спина…, - жалібно протягнув він.
- Тобі не можна перенапружуватись. Ти ж знаєш. Скажи, що треба?
Степан оживився. Швидко затараторив:
- Я знайшов нашій донечці гарного репетитора з англійської. Заняття не дешеві, але ж ти знаєш, що без знання мови зараз ніяк.
- Знаю. Ти все правильно зробив. Я постараюся вислати більше. Візьму додаткові замовлення.
Він витримав театральну паузу:
- Кохана, мені так незручно.
- Пусте.
- Тільки ти не перепрацьовуй. Бережи себе. Добре?
- Берегтиму.
Віра виклала ланцюжок з хрестиком на старий, облізлий стіл. Немолодий, згорблений продавець довго крутив його в руках, роздивлявся.
- Це срібло, - сказала вона.
- Все одно я не можу дати багато. Ціни на товар падають. І так скрізь.
Він потер роздвоєне підборіддя, вичікувально поглядаючи на Віру.
Вона кивнула.
- Скільки дасте. Мені терміново потрібні гроші.
