Брудне, закурене київське літо потроху згасає. З вікон вечірніх генделиків рветься п'яний регіт і співи. Торгівці, навантажені торбами, повертаються з ринку. Ну, ось я нарешті і вдома. І нічого не змінилося, зовсім нічого, хіба що шкільний паркан обплутали спіраллю Бруно, а над приміщенням колишньої булочної виблискує неоном вивіска популярного банку. Пам'ятаю, як в дитинстві я бігала сюди по хліб, ніколи не знаючи, чи вистачить мені грошей. То було в дев'яності, ціни під ті часи змінювались двічі на добу і якось мені, здається, забракло двох тисяч. Дивне відчуття викликають ці спогади - черги аж до автобусної зупинки, розмови в чергах, злидні, занепад, безсила лють. Мені вісім років, я гадки не маю - хто в нас міністр фінансів, а почувши нове слово "інфляція", роблю розумний вигляд. Я стою на морозі в курточці - як каже моя бабуся - "на виріст" і хвилююся - скільки сьогодні коштуватиме "український", бо грошей мені видають в обріз.
Ми живемо в брудному, облупленому будинку зі зруйнованими балконами, нашу дев'ятиповерхову готельку всі і ми самі називаємо "гетто". Навіть в цьому забутому Богом районі наш будинок один з найгірших. Сюди бояться заходити листоноші і агітатори, сантехніки не лагодять напівзогнилих труб, двірник не миє підлогу - страшно. І справді страшно, бо на четвертому поверсі варять "ширку", на дев'ятому ночують безхатьки, а до сусіда дядька Петра вчащають місцеві п'янички, частенько падаючи в коридорі.
Інколи до бабусі приходить знайома - потеревенити і подивитись серіал. На стандартне питання "хто там?", вона, мучена параноєю, незмінно відповідає - польова квітка. Насправді її звуть Даздрасмигдою, що мовою гасел означає - да здравстуєт смичка города і дєрєвні. Що ж, мабуть, її батько не дуже любив дітей. Я, регочучи, відчиняю, ховаю підручник з математики й вирішую не йти завтра до школи. Це рішення я приймаю настільки часто, що маму врешті-решт викликає на розмову класний керівник. Маму шкода і мені, і бабусі, вона працює чотирнадцять годин на добу і, повернувшись додому, мовчки валиться на канапу. Отож, бабуся скрушно хитає головою, пророчить мені майбутнє недоука, та все ж вступає зі мною в злочинну змову. До школи ми йдемо вдвох, зайшовши в кабінет, бабуся дряхліє просто на очах і заздалегідь трагічно хапається за серце.
- Якщо дозволите, я присяду. - слабким голосом каже вона і, не чекаючи відповіді, сідає на моє місце за партою.
Микола Миколайович розгублено розводить руками. Мені рідко щастило з вчителями, але це саме той випадок. Якщо мене свого часу не відрахували зі школи, то тільки завдяки йому. Він сам виховував двох дітей, ввечері, після занять підробляв вантажником на ринку. Через це учні з нього сміялися.
Він не може читати старій хворій жінці нотацій, стареча рука загрозливо лежить на серці і це його зупиняє. Він тільки просить простежити, щоб я відвідувала школу, бабуся урочисто обіцяє. Конфлікт нібито залагоджено, але вдома моя немічна бабця кидається на мене, мов бультер'єр. Я мовчу, мені нічого відповісти. Навіщо мені університет, що він дав їй, чи мамі? Я мовчу, щоб уникнути цих болісних, нікому не потрібних запитань.
96 рік, купони спалюють в печах, ми довго звикаємо до нової валюти і нових цін. Одна копійка дорівнює тепер колишній тисячі, це видається чимось неймовірним. Того ж року бабуся раптом починає сліпнути. Це відбувається надто швидко, краплі, прописані лікарем не помагають, а на операцію немає грошей. Сама вона вважає це привітом з далеких таборів, місць її молодості. Тепер я шкодую, що не всі ці історії уважно слухала, не все зрозуміла й запам'ятала, а нині вже не маю змоги спитати. Я бачила, як ламається така колись сильна людина і, боячись стати тягарем, мимоволі отруює життя собі і близьким. Так було, поки вона ще могла розрізняти тіні і обриси речей. У цілковитій темряві вона змирилась.
Казино Champion предлагает широкий выбор игровых автоматов, доступных для скачивания на компьютер или мобильное устройство. Скачать игровые автоматы Чемпион можно бесплатно и быстро, а удобный интерфейс и отличная графика сделают игру еще более захватывающей.
А в мене з'явився новий обов'язок - читати вголос. В дитинстві вона читала мені на ніч вірші замість казок, тепер настала моя черга. І я читала - Франка і Цвєтаєву, Пастернака і навіть Шиллера, вона замовляла, я брала з полиці потрібну книжку.
- Давай почитаємо "Ідіота". Я колись дуже любила.
Мені одинадцять, я зовсім не хочу читати "Ідіота". Ми довго сперечаємось і я, начистивши до маминого приходу картоплі, все-таки починаю читати. Я й зараз не до кінця розумію, чи для себе вона це робила. Хтозна.
А ще дев'яносто шостого не стало нашої сусідки - двірнички Галі. Її сп'яна зарізав співмешканець обробним ножем для м'яса. Її доньки - Дарина і Ліля плачучи постукали до нас і разом ми побігли до ближчого автомата - викликати "швидку" та міліцію. Телефонів в нас ще не було. Пам'ятаю, як те, що так недавно було Галею, звиваючись виповзло в коридор, конвульсивно здригнулося і завмерло. Старшу - Лілю взяли на виховання родичі, Дарину помістили в інтернат. Нині вони геть чужі люди і бачились відтоді тільки тричі - під час поділу квартири в суді.
Тут можна бути маленьким, дитиною - ні. І все-таки то були часи цілковитої свободи. Прописні істини втратили колишню вагу. Жодних заборон - ні в житті, ні в смерті. Маленька шпаринка в часі - без дресури, без будь-якого контролю.
Я їм смажену картоплю на обід і пиріжки з картоплею до вечері. Популярні тоді бульйонні кубики і локшина швидкого приготування повільно роз'їдають шлунок. На упаковці написано - зі смаком креветок. Я вірю, що саме ними пахне той сухий неїстівний брусок.
Хлопці, мої однокласники ходять мити машини. В них завжди є гроші на сигарети і сосиски в тісті. Таранькою й сосисками торгують коло зупинок бабусенції з прилеглих будинків. Пиво, насіння, сигарети поштучно. Час від часу я купую собі сигаретку за п'ять копійок, а ввечері читаю бабусі Достоєвського. Поєднуючи непоєднуване, я поволі стаю собою.
В школі мені некомфортно і нудно, я бачу, як вчителі шикуються в чергу за обідами для першачків - кашею і хлібною котлетою. Ці жалюгідні обіди викроюються з дитячих порцій - для кухаря, помічника кухаря, двох чергових. Рештки дістаються вчителям і прибиральницям, щоб легше було сіяти розумне, добре, вічне. Ми мусимо вірити, такі правила. Ми мусимо вірити навіть тоді, коли оскаженіла математичка б'є Олега Наумця головою об парту, аж поки з носа не хлине кров. Це жорстокість невипадкова, розсудлива. Вона знає, що батьки не прийдуть до неї з'ясовувати стосунки, не писатимуть гнівних заяв. Він син безнадійних алкоголіків, в проношеній сорочці з чужого плеча. Хто вступиться за нього?
Слабких змішують з багном. я розумію це надто буквально, тому й сиджу півтори години в кабінеті дільничного. Тетяна, дівчина з одутлим, тупим обличчям топче привселюдно мій рюкзак. Весь клас регоче і я будь-що мушу відстояти свою честь. Просто так, заради себе, щоб не кривитися, дивлячись на себе в дзеркало. Я маленька, худа, знову в куртці на виріст, проблема тільки в тому, що я не росту. Вгодована Тетяна може вкласти мене в травматологічне відділення і все-таки я б'ю її. Б'ю, не промовивши ані слова, бездумно, по-звірячому, вкладаючи в ці удари весь свій неусвідомлений відчай. Вперше в житті мене волочуть до дільничного. Мати Тетяни - пенсіонерка (то її пізня єдина дитина) - волаючи, доводить, що я - чудовисько. В Тетяни зламана рука, я не знаю як це сталося. Міліціонер нудьгує, дратується. За столом пише заяву висотана, заплакана жінка. Він відмахується від нас, мене рятує невинне обличчя і Микола Миколайович.
- Знаєш, - дорогою додому каже він мені. - Коли ти закінчиш школу, в мене буде щасливий день.
За кілька років його син - відлюдькуватий, розпещений хлопчик - повіситься в кухні на шнурі від подовжувача. В день мого випускного Микола Миколайович сидітиме в наливайці п'яний, згадуючи, як чорна діра крематорію проковтнула дешеву труну.
Я не була тут десять років. Темний коридор, запах перегнилого сміття й котячої сечі. Будинок поза межами часу і простору, тут тільки привиди приживаються. Я довго шукаю ключ і лише зараз помічаю, як, виявляється, тремтять у мене руки. В квартирі дядька Петра нові двері. Його самого давно вже немає. Одного разу він вийшов прогулятись в чім мати народила, почепивши тільки блазнівський строкатий самов'яз. Помер в божевільні за півроку. Зате прогулянка була ефектна.
Після мене тут перебувало чимало тимчасових пожильців і речі, які я під час переїзду не встигла забрати, лежали на балконі в картонних коробках. Уламок життя, уламок мене. Це не мотлох і навіть не законсервовані спогади, це моє вицвіле, відсиріле дитинство. Привіт, я! Це єдине місце на землі, де я справжня.
Звідси колись давно виносили те, що залишилось від моєї бабусі. Мама, тітка і двоюрідний брат по черзі цілують безживне, спотворене хворобою обличчя. А я стою, заклавши руки в кишені. Не можу себе змусити. Я відчуваю, що це вже не вона. Порожнеча. Для щирої скорботи я надто виснажена, отупіла. Бабуся вмирала довго й болісно. Під стогони тяжкохворого неможливо заснути. Марення купа брудної білизни, запах смерті. І нічим не можна допомогти. Єдине бажання - спати. Співчуття не вистачає на двох.
Та ось все закінчується, а я вже нічого не відчуваю. Для неї живої я зробила все, що могла, а мертвим байдуже, чи щиро тужать за ними. І гидко, і соромно мені дивитись, як ридає над домовиною тітка. Мати була для неї голосом в слухавці, подарунками на день народження. Я не дорікаю їй, не знаю чому. Мабуть, презирство до неї сягнуло таких глибин, що й докори вже не мають значення. Вистава на цвинтарі, театральна скорбота. Вона має сили на це і сама собі вірить. Щаслива людина.
Мене неначе не існує, так легше. Я тиняюсь з кутка в куток, невидима. Мовчу в автобусі, на кладовищі, а ще на поминках змовчу. Мамині подруги ріжуть на кухні бутерброди. Вперше в житті я бачу червону рибну стружку і на мить забуваю про своє горе - так хочеться скуштувати. Шлунок, ні з чим не рахуючись, диктує власні правила. Але я не наважуюсь взяти канапку, ніби голод і горе несумісні речі. В нашій десятиметровій кімнатці накривають на стіл.
- Бачиш, стільців бракує. - набравши поважного вигляду, звертається до мене тітка. - Йди, не створюй зайвих проблем.
Я б охоче створила зайві проблеми - їй особисто, але мені шкода маму, яка скандалу, найпевніше, не переживе. Я дивлюся на всі ці жадібні, п'яні пики. Вони так зосереджено, похапливо жують, аж чоло їм береться потом. Жують і п'ють, доливають наввипередки, поволі забуваючи, з якої нагоди зібрались. Я йду не через тітку, ні. Ніхто не може образити мене безкарно, хоч яка я слабка і маленька. "Гетто" не має майбутнього, я не маю майбутнього. Це розв'язує мені руки. І все-таки я йду. Все вірно, нехай. Мені на тому святі дармової горілки дійсно немає місця. Для справжніх поминок нічого не потрібно, крім спогадів.
На вулиці мене зупиняє Польова квітка.
- Ну, як там бабуся? Одужала?
Вона питає щиро, весело. Я ледь втримуюсь, щоб не вдарити її. Обличчя полотніє, похмурніє і очі в мене тієї миті, напевно, були божевільні. Стара, злякавшись, квапливо заносить своє черевце в під'їзд. Я знаходжу в кишені пом'яту, деформовану сигарету і, вдихаючи перший дим, раптом розумію, що плачу.
