Вражало безмір’я небозводу – ефект неосяжності посилювався відсутністю хмар. Тутешнє сонце повивало блакиттю усе довкола: гірські хребти, що переважали у рельєфі Деопатри, білий ґрунт, який скидався на глину. Він всотував й поглинав відблиски денного світила, набуваючи заледве помітного бірюзового переливу. Містинами суходіл прихорошувала рідкісна флора, що нагадувала порості коралів на днищах океанів. Лиш де-не-де, крізь оті крижані відсвіти, прозирали теплішими кольорами мохи. Вони ліпилися на підніжжях гір, утворюючи розмаїті острівці.
- Михайле, чи не краще було купити путівку й відпочивати як інші люди? – запитав Олег.
- Хочеш ходити шеренгою по музеях, харчуватися за розкладом й слухати нудні розповіді екскурсоводів? Будь-ласка! Можеш придбати путівку у будь-якому з міст Деопатри.
- Годі вам сперечатися, - гримнув Тарас, який сидів за кермом «Паралелі», - Гляньте – екзотика.
Михайло визирнув у вікно й раптом закричав:
- Зупини!
- Що сталося? – Олег і собі виглянув у вікно.
Михайло вискочив з «Паралелі» й направився у бік заростів з коралоподібних дерев. Завмер за стовбуром одного з них. Почав роздивлятися дивне створіння. Воно нагадувало мавпу. Звір лежав на боці й не міг звестися.
- Чого ти тут застряг? – Олег поклав товаришеві руку на плече, - Ходімо.
- Зажди! Рослиноподібна мавпа, - Михайло кивнув на дивного звіра.
- І що воно таке? – поцікавився Тарас.
- Це дуже рідкісний вид. Занесений до Реєстру №.1
- А що то за реєстр такий? – запитав Олег.
- Приблизно те саме, що у нас Червона книга.
Михайло зробив кілька кроків до рослиноподібної мавпи, але Тарас, ухопивши його за руку, вигукнув:
- Зоологу, що робити зібрався? Ми ж домовилися – летимо на Деопатру у відпустку. Знаєш, що нормальні люди роблять у відпустках?
- Відпочивають, - відказав Олег.
- Правильно. Не варто шукати пригод. Повертаємося.
Друзі намагалися відтягти Михайла до «Паралелі».
- Відпустіть, боягузи! Мене, як зоолога, дуже цікавить цей вид. До того ж у звіра виникли певні проблеми. Зазвичай рослиноподібні мавпи на ніч пускають тонесенькі, наче нитки, корінці, а вранці спокійнісінько відриваються від ґрунту, - Михайло підійшов до тварини й присів біля неї навпочіпки, - кореневища цієї мавпи товсті. Це гормональні зміни, які виникли внаслідок того, що він давно не був із самицею.
- А нам що до того? – поцікавився Тарас.
- Варто було пертися у іншу галактику, щоб вирішувати проблеми рослиноподібної мавпи?
- Він загине. Ці тварини завжди живуть парами. Щось сталося з його подругою. Вона або загинула, або її викрали. Це дуже рідкісний вид. На Деопатрі дуже мало рослиноподібних мавп, які живуть у заповідних зонах. Існує припущення, що у дикій природі їх немає. Тобто ми зробили невеличке відкриття.
- Годі, поїхали! – Вигукнув Олег.
- Так, – погодився з ним Тарас.
- Ми мусимо знайти йому подругу, - Михайло почергово подивився на друзів.
- Що? Ти при своєму розумі? Ми прилетіли на Деопатру розважитися, весело провести час, - нагадав Олег.
- Робити ані маленьких, ані великих відкриттів у наші плани не входило, - добавив Тарас.
Мавпа робила відчайдушні спроби відірватися від землі, але бік, здавалося, намертво вкоренився у ґрунт. Засапана тварина стомлено опустила голову й скрушно глянула на Михайла.
Який із нього зоолог, якщо покине помирати рідкісну мавпу отут. Але ж як переконати друзів? Тарас – спортсмен. Цілий рік напружені тренування, міжгалактичні змагання, далекі перельоти – він і справді прагнув звичайного людського відпочинку, жіночої уваги й веселого товариства. Олег – журналіст. Він стомився від метушні й постійного пошуку сенсацій, але, якщо Михайло не помилявся, професійна цікавість у журналістів не спить навіть під час відпочинку.
- Неподалік від Алізаринового моря, куди ми їдемо, є заповідник. У якому працює відомий на всій Деопатрі професор-зоолог. Нам всього лиш потрібно відвезти мавпу у заповідник.
- Ти хочеш відвезти цю тварюку на моїй «Паралелі»? Ні! – вигукнув Тарас.
- Подумай сам! Ми станемо героями на Деопатрі. У сезон відпусток тут багато наших відпочивальниць. Дівчата тобі проходу не даватимуть, - Михайло спробував зіграти на самолюбстві спортсмена.
Тарас задумався. Олег почергово дивився то на одного товариша, то на іншого.
- Не погоджуйся, Тарасе, - радив журналіст.
Михайло перевів погляд на Олега й хутко заговорив:
- Ти можеш зробити чудовий репортаж. Це ж сенсація! Хіба не підказує тобі твоє професійне чуття, що такого шансу втрачати не варто? Давайте я вас обох сфотографую з рослиноподібною мавпою.
- Припустимо я погоджуся, щоб ця тварюка сиділа у моїй «Паралелі». Але як її звільнити?
- Її потрібно викорчувати, - хутко відповів Михайло, - Ти ж у нас боксер важковаговик! Хіба не подужаєш.
Тарас обійшов навколо тварини, що, здавалося, прислухалася до їх розмови.
- Гаразд. Допоможу тобі. Як мужик - мужикові, - звернувся він до мавпи, - зоологу, чому ти переконаний , що це самець?
- У кожної самиці на голові є біла смужка.
Тарас сказав:
- Зарубай собі на носі, Михайле, якщо встрянемо в якусь неприємну історію через мавпу, наступного літа поїдемо відпочивати без тебе. І байдуже, що ми однокласники й товаришуємо з дитинства. Гадаєш я забув, як минулого року ти зіпсував нам перебування на Варікані? Ті огидні, рідкісні павуки, що ти їх назбирав, виявилися отруйними й покусали нас. І де ми провели відпустку? Правильно. У місцевій лікарні.
Тарас зігнувся над твариною, й, впершись обома руками у хребет, напружив м’язи - мавпа й собі почала робити якісь рухи. Напнулися численні пагони, що вросли у глинистий ґрунт. Наступної миті руки спортсмена затремтіли від напруги – рослиноподібна мавпа спроквола почала зводитися. Отепер зоолог з журналістом приєдналися до товариша. Вперлися у кошлате тіло втрьох – тварина нарешті звелася.
Тарас сидів за кермом «Паралелі». Поруч – журналіст. Зоолог тиснувся позаду пліч-о-пліч з мавпою, яка розташувалася мало не на всьому сидінні. Михайло відчував дискомфорт – убивчий сморід витав у салоні. Сам помучиться, турбувало інше - як довго терпітиме Тарас, котрий незадоволено позиркував у дзеркало.
Голова тварини почала повертатися то у один бік, то у інший. Неприємні відчуття міцнішали, проте зоолог мовчки зносив утиски, аби тільки товариші не передумали й не витурили небажаного подорожнього на півдорозі. Очевидно Тарасом керувало бажання стати героєм, а Олег уже втрапив у полон професійної цікавості – мовчали обоє. Мавпа раптово поклала передню лапу Михайлові на плече, обняла, імовірно, виказуючи у такий спосіб своє приязне ставлення.
- До заповідника ще кілька кілометрів, - Олег не відривав очей від навігатора.
Журналіст подумав, що ця рослиноподібна мавпа – розумна, якщо так смирно поводиться у салоні, дозволяючи везти себе куди їм заманеться. Вірогідно усвідомлює, що земляни хочуть допомогти. Їхали по магістралі, спостерігаючи як мчать, обганяючи їх, автівки інших туристів. І це не викликало подиву: Деопатра – міжгалактичний центр туризму, куди зліталися мешканці всього Всесвіту. Війни, конфлікти, суперечки й тероризм – тепер усе позаду. Олег тішився, що випало йому жити в епоху непохитного миру і згоди між планетами й галактиками.
- За сто двадцять метрів - поворот, - повідомив Олег, - до заповідника залишиться півтора кілометри, - Тарасе, може накинеш швидкості? Дуже вже хочеться доправити мавпу й поніжитися у водах Алізаринового моря.
- Встигнеш! – буркнув у відповідь Тарас.
Спортсмен знав, що його старенька «Паралель», з якою він не зважувався попрощатися, на більше не здатна.
- Нас усі обганяють.
- Нехай! – вигукнув Тарас.
- Ні! Час віддати цю бляшанку у музей.
- Що? – звертаючи ліворуч перепитав Тарас, - ти ще мені вказуватимеш. Бачиш попереду синій «Космо», - пережену.
- Не влаштовуйте перегонів – може погано скінчитись, - попередив Михайло, хоч знав, що азарт уже не відпустить Тараса.
Михайло напружився. Рослиноподібну мавпу щось знервувало. Тварина, часто дихаючи, вдивлялася у «Космо», який їм майже вдалося наздогнати. Марними виявилися зусилля заспокоїти її.
- Мавпа сказилася! – оглянувшись вигукнув Олег.
- Тільки цього бракувало, - озвався Тарас, не зводячи очей з «Космо», - Михайле, вгамуй її, а як ні – вдвох підете пішки до заповідника.
У мить коли «Паралель» розпочала маневр обгону, рослиноподібна мавпа заревіла й кинулась вперед, наче хотіла вистрибнути крізь лобове скло. Тарас намагався втримати кермо, всупереч цьому їх носило то вліво, то вправо. Скинув газ, щоб уникнути зіткнення, але водій синьої автівки не вигадав нічого кращого, як загальмувати – старенька бляшанка вдарила «Космо».
- Приїхали! – вигукнув Тарас й вийшов з машини.
Те саме зробила, дівчина, що сиділа за кермом понівеченого «Космо». Приємною несподіванкою виявилося те, що вона – землянка. Тарас не став говорити їй того, що хотів сказати водієві, будучи впевненим, що це чоловік, а просто підійшов ближче.
- Даруйте, я не хотів. У мене в салоні скажена мавпа. Це вона в усьому винувата.
- У пригоді є й моя провина – мені не варто було гальмувати.
- Приїхали відпочивати? – поцікавився Тарас.
- Так! З подругами. Завжди мріяла поніжитися у водах Алізаринового моря. Туристичні фірми розпинаються, вихваляючи відпочинок на Деопатрі. От і вирішили трохи помандрувати.
- Тетяно, ти довго? Вона шаленіє, - її подруга визирнула у вікно.
- Хто? – поцікавився Тарас.
- Ліза.
- Це ваша подруга?
- Ні! Рослиноподібна мавпа. Кілька днів тому ми підібрали її на узбіччі. Хтось збив її автівкою. Я – зоолог. Не могла залишити Лізу в біді. Підлікувавши, вирішила відвезти у заповідник. Знаю, що рослиноподібні мавпи живуть парами. Доцільніше було б відвезти на те місце, де ми підібрали її. Але вона надто квола, щоб подбати про себе.
Тарас зітхнув з полегкістю й підскочив до «Паралелі».
- Я знаю хто подбає про Лізу! – Вигукнув Тарас й відкрив задні дверцята, - Зоологу, здається ми знайшли подругу нашому джентльмену.
Самець вибрався з «Паралелі» й підбіг до «Космо», з якої виходила Ліза. Цю зустріч зафіксував Олег – оце так буде репортаж!
