З того часу пожили в розквіті не так багато літ, коли нова влада знову змінила свою політику, переходячи з кроку назад на два кроки вперед. Дійшла та політика і до Березівки. Знову настали тривожні часи, які нагадували про себе щодня. Село весь час переповнювалося новинами. З'явилися тут і продзагони, на їх підтримку приїхали з Росії ярі борці за комуністичну ідею – двадцятип'ятитисячники. Роботи для такої гвардії було багато – виконання плану заготівлі зерна. Одного дня зібрали всіх селян на збори. Довго розказували про велику індустріалізацію, яка вже розпочалася в державі: про будівництво Дніпрогесу, Криворіжсталі, Харківського тракторного, про те, що прибувають робітники з Росії, ростуть міста, а в кінці почали про головне – пролетаріату потрібен хліб, який є у селян і вони повинні віддати його, цього разу на підтримку індустріалізації.
– Ви про ціни кажіть, а то віддати та віддати! – не витримавши довгої розмови, вигукнув Левенець з зали. – Про нормальні ціни кажіть, тоді і розмова піде! Задарма ніхто не здаватиме. Виходить у десять разів дешевше, ніж ми у минулому році продавали.
— Це глузи над нами! – загуділи люди. – Коли таке було?
— Саботують! Ви чуєте, куркулі саботують! Я ж казав, що тут кубло куркульське! Половина села – контра! – намагався всіх перекричати Дем'ян.
— Відбирати зерно, раз самі не віддають! – підпрягалися і Дем'янові дружки. – У всіх відібрати: у Левенця, у Соломах, Дранчуків, Ковшара. У всіх!
— Нехай кожен скаже окремо, чи віддасть зерно за такими цінами, а то гуртом вони грамотні, – пропонував Дем'ян, розправивши плечі, бо тепер він тут хазяїн.
Чекіст у формі підняв руку, і всі притихли.
– Попрошу підняти руку, хто не буде здавати зерно на таких умовах.
Він говорив голосно, ніби погрожуючи, не забув при цьому поправити свій ремінь та помацати кобуру з наганом.
— Бачили й таких – мовчки саботують, – сказав він згодом, не побачивши жодної руки. – Тоді давайте всі по черзі. Почнемо з Ковшара, – він взяв у руки папір, на якому були написані прізвища всіх заможних селян. – Скільки хліба здаси нашій молодій державі? – звернувся до нього.
— По такій ціні здавати не буду, – голосно і твердо відповів той.
— Куди він дінеться, все заберемо! – кричали місцеві комбідівці майже хором. – Звичайно забрати, коли сам не розуміє, що таке індустріалізація! – підтримали і ревкомівці.
— А Руденко що скаже? — представник області блукав очима по залі, шукаючи наступну жертву.
— Я теж проти такої ціни. Скільки живу такої ніколи не було. Щоб у десять разів дешевше – ніколи! – відповів голосно Сава.
— А Невжинський буде здавати чи теж саботує? — поправивши свою гімнастерку та клацнувши каблуками, чекіст витягнувся, мов перед шеренгою бійців, бо прямо перед ним встав молодий красивий чоловік у модному піджаку.
— Я – як усі. Здав би, звичайно, але за помірну ціну. А таку політику вважаю нерозумною. Це помилка якась, друзі.
Запанувала тиша, всім було цікаво почути відповідь від нової влади, яка перед такою освіченою людиною, як їхній Архип, теж мовчала.
— Чого їх питаєте? Поїхали по дворах, там весь план виконаємо. Сталін у газетах писав, що куркулі саботують, а наші теж такі. Їх треба ліквідувати, як клас, про те Сталін теж писав! – не закричав, а здавалося заревів здоровенний Данило з ревкому.
— Та з вас читати ніхто не вміє, а то писав та писав, — стукнув палицею дід Мотхей, який сидів у першому ряду і все наставляв своє праве вухо до трибуни, щоб нічого не пропустити. — Нас ліквідуєш, то й сам голодний здохнеш. Ти ж трутень, — насмішкувато закінчив свою репліку.
В залі зчинився страшенний галас, хто кричав про ціни, хто про комуну. Ще моторний дід Лука, вискочивши наперед та кинувши вгору шапку, як це колись робили козаки на своїй чорний раді, закликав усіх мантачити коси та кріпити їх сторчма для оборони. «Іч які розумні! Вирости та й віддай», — тупав ногою трохи молодший Омелько. «Відлежалися, поки люди змолотили, тепер силою забирати! Іроди, а не люди» — заголосила тітка Мелашка. «Не давати їм ні пуда, ні зернини, бо таких бугаїв, як Данило, ми не прогодуємо!» — перекрикувала всіх голосиста баба Параска, ще й погрожувала кулаком. «Куркулі! Саботують!» — понеслося над головами від активістів. «Бити іродів», — почулося звідусіль, після чого зчинилася бійка. Вся зала тепер ворушилася, скрізь махали руками, тягали один одного за чуба, верещали жінки, щось вигукував та махав наганом у повітрі чекіст, поки не пальнув з нього.
Після зборів люди спішили по домівках, бо підводи з продзагонів уже поїхали вулицями забирати хліб силою. Це був 1927 рік.
Наступного року весною знову забрали все, що залишилося. По осені стерегли врожай, як ті шуліки здобич. Забрали одразу після обмолоту і знову – за копійки.
– Ось Вам, Афанасійовичу, й індустріалізація, – звернувся до Сави Архип Невжинський, після того, як порожніми стали комори та засіки не тільки в куркулів, а й у середняків. – Дуже велике будівництво ведуть більшовики. Хочуть більше руди добувати, сталі плавити, а ми щоб власними силами весь люд годували. Що ж це за політика така?
— Ми самі винуваті, очікували добра від голоти, їхні наміри давно було видно. У мене і на сівбу зерна не вистачить, отак план виконую, Архипе.
— І в мене те саме. Ще й, виходить, мовчки їм віддай. Вчора Дранчука забрали і сина його також, за те, що опір чинили. Кажуть, у губ чека вже. Тепер чи відпустять.
— Можуть і не відпустити. Чув, що в Чернігові після виконання плану хлібозаготівлі, всі тюрми забиті, і на Північ таких везуть, і в Сибір. Так що виконуй план, Архипе, мовчки. Нехай будують підприємства. А ми потерпимо, раз така політика більшовицька. Сталін круто бере, дуже круто...
— Полянський каже, що історія повторюється. Колись цар Петро наших козаків знищив. Посилав їх без кінця у походи та на роботи різні, а ті хворіли та помирали. Кістками їхніми болота гатили. Тепер знову московський цар за наш люд узявся. Воює він з нами, я так розумію, Афанасійовичу. Зітруть і нас, як козаків. Кара Божа!!! Ви давно про те говорили, а я не вірив, тепер вже і не сумніваюсь.
— Прогаяли час, тепер не вернеш, — журливо хитав головою Сава. — Полянський, кажеш? Значить, не втік. Більша частина панів повтікала, щось вони прочули і давай землю продавати. А ми – як дурні: купуємо та радіємо, що є така нагода. І середняки підкупили, бо гроші скопили за останні роки. А пани, кажуть, хто в Київ, хто аж до Уралу, а хто і за кордон подався. Драпонули просто. Так би разом, а то самим із цією наволоччю більшовицькою розбиратися. Хотілося б ще пожити, я ще при силі, скільки всього зміг би зробити! А ти молодий, — тим паче все попереду! Тепер – що Бог дасть. Тільки на нього і надіємося, бо більше ні на кого. А вони, здається, і до нього добираються, як Проня говорила. Що робити? Коли зовсім погано буде, сам голову на плаху все ж не покладу, а там хто знає...
Ще через рік знову зібрали всіх на збори. Цього разу говорили про негайну повальну колективізацію. Головував уже інший партієць з Чернігова, але теж не з тутешніх, російською чтокал. Питання поставив руба: хто проти колгоспів, той проти радянської влади. Руки, звичайно, ніхто не підняв, але і в суперечку не вступав. Того ж дня вулицями села поїхала бригада з членів ревкому, комбідівців і просто активістів разом з чекістами. Забирали не тільки зерно, а все, що було з врожаю, забирали і худобу, птицю. В усіх дворах піднявся страшенний крик, який чути було далеко. Прибігали люди з усього села дивитися на ту повальну колективізацію, потім бігли додому і до ранку різали свиней, патрали курей та гусей, закопували зерно та картоплю. Тиждень село не спало. Ревіли корови, кричали гуси, плакали люди. Активісти та партійці теж не дрімали – пили та гуляли, на відібраному розкошували, ставили начальству могоричі, ділили забране добро по своїй совісті, ділили маєтки і хати та щодня горлали у клубі п'яних пісень під гармошку.
На третій день після зборів прибула бригада і на Савину Соломахівку.
— Їдуть по нашій вулиці, до нас наближаються, – кричала щосили Проня у дворі, повертаючись із відрами від колодязя. – Саво, чому мовчиш? Ти чуєш: під'їжджають !!!
— Відчиняй ворота, дядьку, відчиняй сам! – подав свій голос Дем'ян з коня, зазираючи у двір. – Колись я тебе пожалів, було таке, тепер не збираюсь. Дав тобі пожити та добра нажити, тепер з пролетаріатом добром тим поділися, бо йому треба заводи будувати. Прийшов час – все заберемо для держави, для народу! – кричав Дем'ян, а дружки його голосно сміялися, видно, на похмілля їм було. – Чого стоїш, як укопаний, чи ти в штани наклав з переляку? Ворота відчиняй, кажу тобі! — гримнув ще голосніше.
— Свої ворота тобі нізащо не відчиню! – Сава теж закричав у відповідь, але й сам не впізнав свого голосу. – Тут усе моє, мозолями нажите, нікому не віддам! – уже хрипів, стоячи посеред свого двору, широко розставивши ноги.
Він наставляв інших, радив їм не вступати у суперечку, та коли довелося самому, забув про все. Страшенно грізний погляд з під насуплених густих брів втупився у вершника по ту сторону воріт, спинивши і його на якусь мить. Два погляди зустрілись, мов блискавки перед громом. Здавалося: підуть зараз один на одного у рукопашну і битимуться до крові. Не витримавши тої напруженої миті, Маня сховалася за Грицька, який теж приготував свої здорові кулаки. А Проня, мов мала дитина, ледь чутно пропищала: «Скорися, бо вб’ють…» Стрепенувся від тих слів Сава, а Дем’ян, наскільки міг витягти свою руку, підняв високо вгору батіг.
— Ану, хлопці, до роботи! – скомандував так голосно, що, мабуть, чути було аж у центрі. – А ти, дурню, отримуй від пролетаріату! – і щосили вдарив батогом Саву.
Схопивши батога, той смикнув і собі з усієї сили, зваливши вершника на землю. Заричали нелюдським голосом, розставили руки і знову, мов шаблі, схрестили свої погляди… Але двобою не сталося, де і взялася між ними Проня, закривши собою чоловіка. «Убий мене, убий усіх, тобі тепер все дозволено! Але якою мірою ти міряєш, такою і тобі відміряють!» – кричала, мов на кладовищі. Вирівнявся Дем'ян, витер піт і Сава, прийшовши до тями. Ніби проснулися червоноармійці та забігали по двору. Зарипіли двері у клуню, у хлів, все виносили і виганяли. Проня голосила, поки і їй не дісталося, потім опустившись навколішки під хатою, не в змозі кричати і плакати, мовчки дивилася, як винесли з хати скриню з одежею і все інше, що їм було до вподоби. Проводжаючи своє добро на вулицю, щоразу жалібно вигукувала: «Помилуй, Господи! Помилуйте і ви люди добрі!»
– Дивіться мені, щоб добре підчистили все у цього куркуляки, – командував далі Дем'ян, незважаючи ні на що. – Та його самого не забудьте, руки в'яжіть, перед возом штовхайте, потім у губчека направимо, там таких, як він, уже багато! – чути було його, тепер задоволений голос переможця.
Саву із зв'язаними руками погнали по вулиці слідом за худобою.
— Проню, Маню!.. – хрипів та озирався він. – Прощавайте, бо чи побачимося!.. Доню, знайди свого Миколу, він у губчека, кажуть, може, чим допоможе.
— Дідько тепер тобі допоможе, – заржав, мов кінь, Дем’ян.
— А ти, тітко, чого слідом біжиш? – гримнув на Проню Данило так, що аж слина з рота бризкала. – Женіть їх у хату бідняків! Нехай у такій ще попробують пожити! Тоді, може, і взнають, за що пролетаріат бореться!
