В аеропорту завжди багатолюдно. Стурбовані обличчя, недолугі запитання пасажирів, гучні об’яви про політ чи затримку рейсів – все це навівало нудьгу і безвихіддя. Ніщо тут не привертало погляд, ніщо не давало навіть примарної надії на виліт ось зараз, в цю мить, але гучномовці і не відпускали від себе пасажирів бо там десь на верху вже рахували їх гроші, внизу ж були лише технічні причини на затримку.
Генріх Оскарович не любив літати з Внуково і тому картав себе за необачність. Але в Харків летіти було вкрай необхідно. У Главку, як він зрозумів, уже все було давно вирішено, на ЦК затверджено – «ніякої самодіяльності», - грізно застеріг сам Господар безапеляційно хряснувши кулаком по розгорнутим паперам. Остання примарна надія була на проектантів, але попередні розмови і докази залишилися відкритими, проблема залишалася на плечах експлуатації. Йому, ще той рік, Кисіль Сергій Маркович, головний інженер проекту, з піною на губах доказував що тягодуйної машини Д-20 вистачає для нормальної аеродинаміки всієї технологічної лінії. Але Генріх Оскарович доводив своє: «У випадку нештатної ситуації машина Д-20 не впорається з перевантаженням бо вже була на межі своєї потужності і ми спалимо холодний кінець печі». «Чого ти домагаєшся?» - репетував Кисіль. «Зрозумій, Барнаул потужніших машин не випускає, а подавати претензії машинобудівникам – пуста справа, там інша парафія». «Зрозумій і ти мене» - не поступався Генріх Оскарович, - «Он у Спаську давно викинули ті Д-20 і поставили «японців» - любо глянути, піч не «чмихає», показники аеродинаміки покращилися», - доводив він. «На «японців» валюти немає. У Спаську Мардеросян гоне продукцію на експорт, в нього і валюта є, ось так. Став Д-20 і не мороч голову ні собі, ні мені».
Гучномовець нарешті об’явив посадку на рейс до Харкова звільнивши голову Генріха Оскаровича від професійних проблем. Черга ламаною лінією вмить вишукалася біля стійки реєстрації.
- Бонжур месьє! – звернувся до нього французькою пан в окулярах, з професорською борідкою і шапці «пиріжок». Він щось швидко казав мало зрозуміле, Генріх Оскарович здивовано дивився на нього, бо французьку мову майже не розумів і лише знизував плечима. Потім, о Господи, бовкнув теж французькою, від чого сам зніяковів як школяр, його навіть кинуло в жар.
- Жє нє парль франсе*… Жє нє …
Поважний пан був ще більше здивований від сказаного ніж Генріх Оскарович і поглядав то на нього , то на газету «Юманіте» яку той тримав у руці. – О, газета! – майже скрикнув Генріх Оскарович. Я росіянин. Ви когось шукаєте із співвітчизників? Генріх Оскарович зрозумів що його сприйняли за іноземця-француза. І це було не дивно. Він своїм зовнішнім виглядом позитивно виділявся з натовпу. Пальто «джерсі» сірого кольору, куплене по великому блату, сірий капелюх, краватка що ледь визирала з під коміра, індійський «дипломат» з кодовим замком і газета, куплена тут в аеропорту, по нагоді для сина, котрий поглиблено вивчає французьку мову зробили його, в очах пасажирів, іноземцем.
- Вибачте, вибачте заради Бога. Я вас сприйняв за француза. Я теж росіянин, москвич…
- Вам потрібна допомога?
- О, так, так, - не знаючи як бути далі, пан почав протирати окуляри, щоб виграти час на роздуми.
Черга просувалася швидко.
- Я слухаю вас.
Нарешті пан вирішив покластися на долю і запально, благаючи промовив:
- Я хочу доручити вам на цей політ свій дорогоцінний Скарб. Лише зараз Генріх Оскарович побачив позаду пана Її. Пан благоговійно, з обережністю антиквара, показав рукою на свій Скарб. Це тендітне Боже створіння стояло одягнуте в норкову шубку кольору шоколаду з піднятим коміром. Норкова шапочка того ж кольору утопала в завитках молочно-білого волосся. На Генріха Оскаровича не кліпаючи дивилися величезні, як у лемура, очі блондинки. Вона, мабуть знаючи свій вплив на чоловіків, навмисно ховала своє обличчя і лише малюсінький кокетливий носик та гіпнотичні очі дійсно робили Її скарбом.
- Це моя остання пристань, моя радість, мій Скарб. Вона боїться літати. Я покладаюся на вас як на порядну людину, будьте поряд з нею. Допоможіть їй побороти страх під час польоту. Я наперед дякую вам.
Генріх Оскарович вклонився Скарбу.
- Бонжур ма… , - і запнувся дивлячись на пана.
- Мадемуазель, - ствердив він. Мій Скарб - актриса, у неї завтра зйомки.
Пан свій Скарб офіційно йому не представив, та й не запитував його ім’я. Розмова була короткою, відчувалася якась невидима межа, що чітко значила їх територію. Пан простягнув руку з невеличкою валізою.
- Будь ласка, допоможіть їй, вона така тендітна і безпорадна без мене.
Генріх Оскарович без вагань взяв валізу і вже по господарські промовив: - Прошу вас, мадемуазель, - вказавши Скарбу на місце перед собою.
Пройшовши реєстрацію блондинка, ставши в півоберта, змахнула панові рученям в лайковій рукавичці і більше не озираючись швидко пішла вперед, заставивши Генріха Оскаровича поспішати.
Стюардеса, вітаючись з усіма, розсаджувала пасажирів на вільні місця.
- Де ваше улюблене місце? – запитав Генріх Оскарович не сподіваючись на відповідь. Блондинка лише зиркнула на нього і стало зрозуміло все: «Тобі ж доручили, тоді й вирішуй сам».
- Сядемо у хвості, там тихіше і безпечніше. Вона зняла шубку і як би Генріх Оскарович її не підхопив майже на льоту, то вона б упала на підлогу. Він миттєво роздягнувся і доки блондинка поглядала на себе в дзеркало, був готовий до супроводу. Йому подобалася роль ад’ютанта при такій чарівній блондинці на котру вже звернули увагу чоловіки.
- Прошу вас. Вони ішли у хвіст літака. До сих пір блондинка не промовила ні слова. Чорний в сріблясту іскорку кримпленовий костюм ладно сидів на її бездоганному тілі, високі підбори на елегантних австрійських чобітках робили все її єство невагомим і лагідним. Вона йшла пурхаючи, ніби злітає, при кожному русі стегон. «Біла і пухнаста лялька» - перше що прийшло в цю мить на ум Генріху Оскаровичу. Біля ілюмінатора вона сидіти не захотіла і, пропустивши вперед свого опікуна, сіла з краю від проходу. Генріх Оскарович, розмістивши ручну поклажу в шухлядах над головою, усівся поряд. Блондинка сиділа склавши руки долоню на долоню. Довгі нігті крашені в червоний колір, як і губи, витанцьовували ледь помітний танок.
- А ви ловкий чолов’яга, - вперше промовила білявка, - похвально, похвально. Не даремно мій татусь (сказано було з сарказмом) вибрав саме вас моїм опікуном на час польоту. Останні слова прозвучали категорично, підкреслюючи час дії умовного договору. Вона примружуючи очі зоглянула на Генріха Оскаровича, пухкенькі губки малюсінького ротика були такими близькими, що він на мить втратив розсудок. Він не розумів що з ним коїться: руки вмить похололи, лице обдало жаром.
- Закрийте будь ласка ілюмінатор, бо мені лячно бачити землю на злеті, - почув він слова ніби крізь сон і механічно виконав її прохання. Літак вирулював на злітну смугу. Гул поступово наростав. Потім він раптово майже стих і вже через хвилину ЯК-40 мчав по бетонці розганяючи снігову млу.
- Ми навіть не познайомились, мене звати Генріх. Голос його звучав не твердо, він навіть засумнівався чи це його голос – індукований вібрацією.
- А для чого знайомитися? Ми все рівно більше ніколи не зустрінемося, - трагічно сприснули слова з її пухкеньких губок. – Це зайве. Старанно виконуйте свою роль - добродійство завжди знеособлене. Хіба не так?
Чути було як колеса відірвались від бетону, трясучка стихла. Генріх не вчувся коли його опікувана блондинка, від жаху вільного падіння літака в повітряну яму, вчепилася мертвою хваткою в його руку. Вона стискала її до болю нижче зап’ястя. Нігті боляче впилися в шкіру. Дрижання її тіла через руку передалося і йому, вона від страху тремтіла мов у лихоманці. Генріх поклав свою праву руку на її долоню і почав ніжно погладжувати пальчики. Тремтіння не вщухало. Чути було як сховалися шасі. Літак стрімко входив у свій коридор. Генріх, щоб заспокоїтися самому та вгамувати страх блондинки, потихеньку вивільнив свою ліву руку, міцно стиснув її праву кість і безцеремонно охопив вільною рукою її податливе тіло за талію, одночасно притиснувши до себе на стільки дозволяли паси безпеки. Тепер вони тремтіли удвох, як одне ціле, лише причини тремтіння у них були різні. Феромони страху і бажання зрілої самиці будоражили його чоловічу суть. Генріх почував себе спутаним жеребцем, тим що колись, ще в дитинстві він бачив біля ставу, тоді навколо нього вилася спутана кобила. Коні, від своєї безпомічності, несамовито іржали намагаючись лигонути одне одного задніми копитами.
- Називайте мене Нінель, - порушила мовчанку блондинка. – У вас теж не слов’янське ім’я. Ви німець? Ви Харків’янин, чи у справах?
Запитання були несподівані. Генріх для відповіді взяв паузу.
Нінель мабуть заспокоїлась і в неї прокинулася жіноча допитливість, а може і щось інше. «Вона ж актриса і мабуть продовжує грати чиюсь роль, та й ім’я мабуть вигадане», - промайнуло в голові. А так як він був справжнім і брехати не вмів, та й не було для цього ніякої потреби то відповів твердо і з гідністю: - Я єврей по крові. А в Харків їду у справах. Для когось, - він підняв догори вказівний палець (кому? вони й так були в небі) мої справи мізерні, а для заводу, де я працюю головним інженером, мають вирішальне значення.
- О! Вічні проблеми: дороги і…
Літак, попавши у повітряну яму, надав їм знову відчути свободу вільного падіння.
Неллі зойкнула і притиснулась до його грудей. Генріх відчув як у нього судорожно затремтіли м’язи на животі, хвиля жару від голови покотилася вниз. Він ще міцніше притиснув білявку. Неллі підвела голову і Генріх ніс до носу побачив перед собою «Насолоду» з однойменної картини в Третьяковській галереї, але зараз Вона була рядом - тепла і одухотворена.
- Ви небезпечний кавалер. У вас занадто сильні руки. Вона спробувала вивільнитися із його обіймів ворухнувши плечима.
- Вибачте, я теж трохи лякаюсь висоти, - невпопад буркнув він.
- Так ви і не москвич?
- Ні. В Москві я лише у справах, вечорами, при нагоді, буваю в театрі. Ось вчора ходив у МХАТ на «Чайку». Я і раніше бачив цю виставу, а ось Хованську в ролі Ніни Зарічної бачив уперше…
- Вам сподобалась? – вона лукаво подивилася на Генріха.
- Хто?
- Звичайно вистава, - Неллі примруживши свої «лемурові» очі дивилася на нього пристрасно і проникливо.
Генріха ніби вперіщили батогом. «Неллі і Зарічна одне лице - Боже, який я ідіот», - промайнуло в голові, - «Сиджу обіймаю актрису і не пізнав у ній Хованську. Ідіот». Він ладен був упасти в кому. Неллі відчувши його замішання, сяяла.
- Я така щаслива що ви в мені побачили лише жінку, - заспокоювала вона Генріха. – Як важко бути публічною, - уже з відчаєм видушила з себе Неллі.
Генріх поволі приходив до тями, йому все ще було соромно за себе, він захотів вивільнити руку і послабив долоню що тримала Неллі за талію, вона враз відчула холод.
- Нетреба. Ви дали слово оберігати його Скарб. Вона уміло грала свою роль.
Гул двигунів почав потроху вщухати, літак заходив на посадку. Пасажири заворушилися. Оціпеніння щезло вмить лише колеса торкнулися бетону. Заклацали паси безпеки. Стюардеса, проговоривши завчені фрази, попередила: «Залишайтеся на своїх місцях до повної зупинки двигунів».
Коли вони вже стояли одягненими Генріх захотів узяти її валізку. Неллі заперечила.
- Я тут сама. Дякую вам за супровід. Було приємно з вами познайомитися. Іще, - вона опустила очі донизу, - мене біля трапу будуть зустрічати друзі, я хочу щоб вас не було поряд. Ми не знайомі …
Останні слова були сказані жорстко і холодно. Неллі натягнула свої лайкові рукавички, взяла валізу і перша пірнула у прірву відчиненого люка. Генріх рахував секунди. На рахунок десять він теж пірнув у прірву.
Біля трапу стояла чорного кольору «Волга». Здоровенний смуглий чоловік прямо зі східців трапу підхопив Неллі на руки і ніс до машини. Вона не пручалася. Генріх чув лише окремі слова: - «Гога, обережно, не впусти свій Скарб». Він чув її голос, її сміх задоволеної життям жінки.
Все що відбувалося від цієї хвилини і до готельного номера, броньованого ще в Москві, стерлося зі свідомості Генріха Оскаровича. Він очуняв коли вже було темно, постіль страшенно тхнула хлоркою, а шлунок відчутно просив їсти. За вікном гуляла хурделиця. Пам'ять відновлювалася повільно, уривками. Почуття втрати чогось коштовного важким тягарем знесилило тіло. Треба було подзвонити дружині, але і перед нею він почувався винуватим. Іти на вечерю до ресторану не було сили. Її запах волосся все ще дурманив мозок, Її привид вчепився йому в груди і намагався вирвати серце. Генріх Оскарович зціпивши зуби підвівся , вімкнув світло і зоглянув на себе в дзеркало – чудовисько з синіми мішками під очима дивилося йому прямо в душу. Б-р-р-р, мотнувши головою відсахнувся він дзеркала – чудовисько зникло. Генріх Оскарович прийняв душ, привів себе до ладу і пішов вечеряти.
Вільних місць, на перший погляд, не було, але постояльців готелю мусили обслуговувати позачергово.
- Мені лише повечеряти, готовий навіть на службовому місці, - беззаперечним тоном обірвав він офіціанта що намагався його зупинити.
- Будь ласка , зачекайте хвилину у мене один клієнт займає сам стіл і оплачує вільні місця. Я зараз запитаю у нього дозволу.
- Передайте що я його не потурбую.
Офіціант посадив Генріха Оскаровича за стіл поряд із суворим на вигляд чоловіком з короткою стрижкою і виправкою військового що одинаком сидів за столом і пив «Арменяк», пляшка якого була вже напівпорожня, він на когось, про себе, лаявся. Біля пляшки лежала купка сертифікатів* – Держбанку СРСР.
- Вибачте, я лише повечеряю. Чоловік, змахнувши рукою, підтвердив свою згоду.
- Два по сто п’ятдесят «Столичної», солянку рибну і курча «табака», - довго не роздумуючи замовив Генріх Оскарович.
- Салат?
- Крюшони мариновані, угорські.
Через хвилину офіціант повернувся з аперитивом.
- Ні, ні. Другий бокал пану, - кивнув він у бік сусіда. Генріх Оскарович підняв бокал. Сусід здивовано дивився на нього.
- Дякую за компанію. Генріх Оскарович випив навіть не відчувши смаку горілки, крюшони затріщали на зубах. Сусід теж випив і мовчки блукав виделкою по тарілці з різаним лимоном.
Десь біля оркестру Генріх Оскарович почув Її проникливий сміх. Голова хотіла повернутися в той бік, але воля змусила витріщитися на щойно принесене рум’яне хрустке курча від якого смачно пахло смаженим м’ясом і часниковим соусом.
- Ви гурман, - сп’янілим голосом зауважив сусід.
- Зголоднів, лише вранці в Москві черв’яка заморив і до сих пір ні макової росинки в роті…
- Москва… Москва… А я з Браззавіля, через Москву… Був у Генштабі, думав що після Конго дозволять дослужити тут… на Батьківщині… та де там… В Забайкалля виперли. Використали по повній… навіть пільг учасника війни не дали… нема ніяких документів що ми воювали… А в мене там, над джунглями, напарника F-16ий підстрелив. Він бідолаха, катапультувавшись, попав до рук канібалів… Сльози покотилися по його щокам. Чоловік взяв із кучки один сертифікат і гукнув офіціанта. – Замов музикам нашу… бойову… і заспівав хмільним голосом: «Ми пилоты, ми пилоты, ми пилоты. Небо наш, небо наш родимый дом. Первым делом, первым делом самолеты ну а девушки, а девушки потом»… Сусід уже лика не в’язав.
Закінчивши трапезу і не зоглянувши в Її бік Генріх Оскарович, відкланявшись сусіду, пішов до себе в номер. Під ранок він прокинувся від незвичного шуму в коридорі. Було темно, лунали чоловічі голоси, плакала жінка. Генріх Оскарович в пітьмі накинув одяг і виглянув у коридор.
- Що трапилося? – запитав він покоївку що бігла йому назустріч з заплаканим обличчям.
- Боже яке нещастя, яке нещастя…
- Та що трапилося?
- Вона… вона… захлинулася шампанським і втопилася у ванні.
- Хто вона? – скажіть же мені заради Бога!
- Як хто? Ви хіба не знаєте? Актриса Хованська. Яке горе, яке горе…
Генріх Оскарович приголомшений почутим повернувся в номер. У голові метрономом лунали слова покоївки: «Яке горе, яке горе».
- Ні, цього не може бути, це помилка, це несправедливість, - повторяв раз-по-раз як заклинання Генріх Оскарович міряючи кроками кімнату вздовж і поперек доки зовсім не розцвіло. Нарешті переборовши себе він одягнувся, зібрав свої речі, окинув поглядом кімнату і механічно засунувши руку в кишеню пальто намацав дорожній записник де він учора, передбачливо, занотував номер автівки що зустрічала Неллі. Він довго дивився на запис, цифри і букви стрибали перед очима, потім рішуче вирвав сторінку, розірвав її на малюсінькі шматочки і кинув в унітаз. Вода, хрокнувши, проковтнула примару невдалого відрядження.
*я не розмовляю французькою.
*платіжна банкнота для валютних крамниць.
