Ти складав описи й ламав голову, де взяти гроші на бінокль. Трохи дивно, що проблема оптики не бентежила інших, відомих тобі богів – від Олімпійських до Тих, Що Були Вічно. Невже всі вони володіли унікальною далекозорістю й ніяких технічних пристроїв не потребували? В принципі, цілком вірогідно, але щоб усі! Це видавалося якимсь недоглядом укладачів божих життєписів. Гроші можна й позичити, – міркував ти. – Наприклад, у козаків, або в Галечки з Валечкою. Але позичене рано чи пізно доведеться повертати, а якщо ти приховаєш із зарплатні хоча б невеличку заначку – Марметусенька неодмінно помітить. Помітить і засмутиться, і в неї підскочить тиск. І ти почуватимешся негідником. Ні, позичати не годиться, хіба лишень… Хіба лишень позичити в того, хто не насмілиться вимагати повернення. І таку людину ти знав.
"Привіт! Як ти, чому не дзвониш?" Соня розгубилася: "Та… гм… я й не думала, що ти… після того, як… – Мені потрібна твоя допомога," – ти рішучо перебив її белькотання. Головне – не давати ніяких обіцянок, ніякісіньких! "Кажи – якщо зможу… ти ж знаєш, я… – Я потрапив у халепу – зіпсував документи… Тільки Марметусеньці не обмовся – вона не повинна... Мушу виплатити компенсацію… Допоможи, я потім віддам, неодмінно! – Ну, так… а як же! В мене є деякі заощадження… – Після роботи на зупинці, біля твого будинку! – На зупинці… я думала, ти зайдеш… – Не зараз, добре? Тільки не зараз, вибач – у мене з цими неприємностями… Тільки не зараз, благаю! – Добре-добре, я винесу гроші!"
Ти почувався пречудово. Ти був упевнений у собі. Рішучий та енергійний. Навіть Марметусенька відзначила здоровий рум'янок твоїх щік. Це піде Соні на користь. Позбавить ілюзій. Завжди корисно, коли хтось позбувається ілюзій. І рожевих окулярів. Нехай краще це будеш ти, а не якийсь чужий нечестивець. Бо життя далеко не рожеве, дівчинко, зрозумій. Тебе могли пограбувати, навіть побити. Хтозна, чим би все закінчилось. А так, я просто взяв твої гроші. Чемно, по приятельському. Зрозумій і надалі поводься обачніше.
Ти купив дуже потужний бінокль. Приніс на роботу й заховав на стелажі номер три в коробі номер тридцять один. Тепер ти був у всеозброєнні.
аркуш Н
В епізоді номер два ти звів двох чоловіків. Один продавав автомобіль, інший розшукував свідків ДТП. Першому ти сказав, що взагалі-то мрієш про сріблясту "Мазду", хоча не проти глянути й на синю. Другого переконував, що бачив, як його "Ауді" зачепила саме срібляста "Мазда". Оптичний пристрій надавав чудову картину – ти наче висів над головами двох спантеличених дядьків. Залишалося лише дофантазувати, про що вони, бідолашні, сперечаються та що з'ясовують. Піднесений, ти подумав, що за бажання міг би влаштувати й прослуховування. Зараз можна купити будь яку апаратуру й нічого неможливого немає в тому, щоб обладнати одну з лавочок скверика прихованим мікрофоном. Справа знову була за грішми, а Соня більше тобі грошей не дасть. Бо в неї більше немає. Нічого, – подумав ти, – відкладемо мікрофони на потім.
аркуш О
Нарешті ти спромігся запам'ятати, яку з "операційниць" звуть Галечка, а яку – Валечка. Цьому посприяло те, що саме Валечка заходилася інтенсивно довкола тебе сокотіти. Виявляючи обізнаність у кавових питаннях, дівчина ледве не щодня набивалася на спільне ласування божественним напоєм, по кілька разів на день забігала то по скріпку, то по діркопробивач, то по ножиці. А ти ж бачив якось масивні кравецькі ножиці в дівчат на столику! Врешті решт спокусливі позирки Валечки сумнівів не залишали.
Звісно, ти б зовсім не відмовився від тісних та приємних стосунків із молоденькою сусідкою по коридору. З обличчя спокусниці було хоч воду пий, і погляд великих темних очей дівчини вабив ідеальною паралельністю, а головне – заохоченням. Але саме тоді ти з головою поринув у розробку сценарію епізоду номер три і відверто кажучи – дівчина тобі добряче заважала. От якби можна було минути всі оті прелюдії! Отож іноді ти просто казав, що дуже зайнятий і зачиняв за ображеною Валечкою двері зсередини.
аркуш П
Кінець кінцем, епізод номер три тебе розчарував. Саме пішов дощ і люди, яких ти своєю божественною волею звів у скверику, повідкривали парасольки й ти нічого не побачив навіть у бінокль. Ну зійшлися, постояли… А ти не був іще тоді настільки всемогутнім, щоб розігнати хмари. Та ти взагалі сумнівався, чи до снаги таке хоча б котромусь із твоїх колег – небожителів. Пізнавши нелегкого творецького хліба, ти по новому глянув на відомі божі хроніки, відверто кажучи – досить скептично глянув. Але поразки на те й існують, щоб робити з них правильні висновки. Тепер ти зрозумів, що в розробці майбутніх епізодів необхідно враховувати кожну дрібницю, навіть таку, здавалося б, незначущу, як прогноз погоди!
аркуш Р
До розробки сценарію епізоду номер чотири ти підійшов злий і зосереджений. Ти поставив високу планку й не мав права її збити. Адже боги планок не збивають… На цьому місці ти замислився. Власне кажучи, виготовлена лише з другої спроби Єва, кричущий факт непослуху, більше відомий, як спокуса яблуком, невдалий проект Першого Людства, яке довелося просто затопити. Виходить, не тільки в тебе траплялися проколи, не тільки в тебе… Бездоганних богів немає так само, як не буває їх бездоганних творінь!
У четвертому епізоді ти вирішив звести одразу дві пари ощасливлених божою увагою посполитих. Обклався газетами платних та безплатних оголошень, посписував та понавідривав зі стовпів і зі стін зупинок десятки телефонів. За задумом двоє перших піддослідних мали з'ясовувати, хто з них повинен прийняти в добрі руки чистопородне цуценя, а хто розшукує квартирантів, але неодмінно – без чотирилапих членів родини. Одночасно двоє інших мусили прийти на зустріч з котами, причому кожен – аби вигідно впарити нявкітливе створіння своєму візаві. І ти насолодився вповні!
Спершу дві пари неспокійних чоловіків дискутували порізно. Але щойно чистопородному цуценяті впали в око зразу двоє представників котячих, собаченя здійняло такий дзявкіт, що він долинув навіть до чотирнадцятого поверху! Далі було вимахування руками, крутіння пальцями біля скроні та хапання один одного за барки. Пікантності видовищу додавало те, що хтось із учасників дійства вийшов на сцену в супроводі жінки, очевидно дружини. Саме присутність імпульсивної, як скоро з'ясувалося, представниці слабкої статі зібрало довкола собачо-котячо-людського конгломерату чималенький гурт глядачів. Під кінець вистави один з котів утік і вся компанія галасливо кинулась його переслідувати.
Протиснутись у вузьке вікно можна було лише боком і скоро цей бік у тебе відчутно заболів, але ти терпів. Ти сміявся і плакав, захоплено вдихав повні легені повітря й захоплено його видихав. І відчував себе найщасливішим з людей. І з богів. Перебуваючи на Чотирнадцятому Поверсі ти почувався так, ніби стоїш на Сьомому небі. Жоден нікчемний режисер навіть і мріяти не міг про такий рівень достовірності, адже актори твого спектаклю не грали – вони жили на сцені! В розпал дійства до архіву постукала Валечка, але ти відшив недоречну цієї миті "операційницю" одним коротким словом.
аркуш С
Упродовж кількох наступних днів ти був такий уважний і лагідний до Марметусеньки, що вона ощасливила тебе врешті решт давноочікуваним, але від того не менш приємним подарунком – ноутбуком. Ще й із проплаченим Інтернетом. "Хочу, щоб ти крокував у ногу з часом!" – патетично заявила Марметусенька. Ви сплелися в родинних обіймах і обоє просльозилися. "Мені потрібне твоє фото, – сказав ти. – Велике, фотопортрет. Хочу повісити його в себе на роботі."
Коли ти вже лежав у ліжку, вона зайшла до твоєї кімнати й погладила тобі руку: "На добраніч, горобчику!" І лагідно усміхнулася. Тебе схвилював її дотик. Тобі здалося, що це не був дотик матері. Не зовсім матері. І не зовсім Марметусеньки. Але тобі було приємно. І трішки – страшно. Засинаючи ти згадав чомусь далекий від сучасних стандартів моральності побут давніх богів… Богам можна все…
аркуш Т
Непомітно прийшла осінь. Крізь відчинену стулку вікна Чотирнадцятого Поверху до архіву раз-по-раз намагався продертися холодний вітер, хоча траплялися й погідні дні. Сусіди по коридору тебе уникали: хорунжі та осавули заклопотано щезали в надрах свого розцяцькованого коша, Родік не з'являвся взагалі, Валечка, а за компанію й Галечка надимали при зустрічі гарненькі губки. Тільки Василівна регулярно з'являлася зі своїм візочком, аби прибрати з крайнього ліворуч, якщо дивитися від дверей, стелажа чергову порцію архівного лайна. Зрідка добре- мало- а то й зовсім незнайомі пожильці Чотирнадцятого та (якщо вірити чуткам) деяких сусідніх Поверхів приносили порції нові. Документи з "операційної" приносила виключно Галечка – прочиняла двері й гнівно жбурляла зав'язані пікантним бантиком теки на полицю правого стелажа. Гарний Марметусеньчин фотопортрет ти повісив над своїм столиком. Якраз посередині між діркопробивачем і чайником. Відтепер у тебе було все, як у людей. Себто – як у богів – бог і богородиця… Хоча накрити Марметусеньку вишитим рушником ти таки посоромився…
аркуш У
Тепер вона часто заходила до твоєї кімнати й гладила твою руку. Тобі було приємно. І вже не страшно. Ти заплющував очі та уявляв її Ісідою, а себе – сином єгипетської богині Гором. Гор дуже любив свою матір. "Ти ще зустрічаєшся з Сонею?" – спитала одного разу Ісіда. "Ні. – Дівчинка пішла з ансамблю!" Іноді вона грайливо куйовдила твоє волосся.
Того вечора вона влетіла в хату мов на крилах. Давно ти не бачив її такою збудженою. І гарною: "Привітай свою Марметусеньку, горобчику. Нарешті сталося – сьогодні підписано наказ, перед тобою – Головний хореограф ансамблю!" Ти привітав її, поцілувавши в щічку. Ти справді був радий за Марметусеньку.
Було влаштовано святкову вечерю. Ви сиділи навпроти одне одного та пили каву з коньяком – на розкішніший банкет у Марметусеньки не вистачило фантазії. Не божа то справа, готувати вечерю, не Ісідина.
Марметусенька розказала тобі свою історію. Вони познайомилися, коли молода танцівниця працювала в ансамблі Київського військового округу – твій батько був солістом. "Від його голосу наші балеринки відчували перший у своєму юному житті оргазм! Коли він звернув на мене свою божественну увагу, я не мала жодних шансів встояти! Потім з'ясувалося, що він жонатий – дружина працювала в якійсь Надзвичайно Важливій Адміністрації. Про це знали всі, розумієш, горобчику – всі, крім мене – молоденької дурненької студенточки! І ніхто не сказав. Ходили, ржали, дивлячись на моє теляче лице… А коли з'явилася Вона, за лаштунками зібрався аншлаг! Моє кохання стояло, наче обисцяне цуценя, а Вона била мене по голові своєю парасолею! Потім вони виїхали десь за кордон. – Ти так і не вийшла заміж за іншого… – Бо в мене з'явився ти, горобчику! Але…" На цьому загадковому "але" ваша довірлива, майже інтимна бесіда закінчилася – Марметусенька не схотіла розвивати думку.
Думку розвинув ти. Пізніше, коли вона вже погладила на ніч твою тремтливу руку. Вона сказала все. І навіть більше. Ти й зараз міг би піти… піти до неї в спальню й стати не лише її сином, а й богом. Як усеосяжний Вішну став повелителем і чоловіком своєї матері Адіті. Хоча доти був карликом. Яка влучна подібність!
Ти уявляв, як заходиш до її загадкової бо забороненої для візитів хлопчика-горобчика кімнати, присідаєш на ліжко, відхиляєш край ковдри… Вона в цнотливій білій сорочці, дивиться на тебе спершу здивовано, тоді – не здивовано, а вже владно нахиляє твоє обличчя до свого, посувається, аби ти ліг поряд. Ти цілуєш її біле, ледь-ледь укрите майже прозорим ластовинням плече. "Мені жарко! – каже вона. – Мені спекотно, горобчику! Зніми, скинь зайве зі своєї Марметусеньки. Скинь та з нікчемного Вамани перетворися на всемогутнього Вішну – Захисника Всесвіту. А я буду твоя Адіті!"
Ти тремтів, ти палав, але знав, що ніколи в житті не наважишся ввійти до її кімнати першим. Ти чекав, щоб вона покликала. І тобі здалося, що вона покликала. Це був ледь чутний шепіт, а може й не було ніякого шепоту… Але ти схопився, босий, у трусах – і навшпиньки підійшов до її дверей. Вони не були зачинені щільно! Марметусенька завжди зачинялася щільно, але сьогодні двері божественної спальні було багатозначно прочинено! Зараз вона покличе тебе гучніше. Зараз ти почуєш таке довгоочікуване "зайди…" Зараз… Боги не повинні страждати від невдоволених жадань… Урешті-решт саме Ісіда виготовила перший у світі фалоімітатор, із глини. Бо не могла винести самотності, хто не вірить – перечитайте давньоєгипетську міфологію! І Марметусенька… скільки років не знала вона, бідолашна, чоловічої ласки! Скільки років, усю себе присвятивши тобі – її любому синові, її Гору! Ти мусиш віддячити… Ви мусите віддатися одне одному. Поміж людей таке неприпустимо, але ж ви – не люди.
Ти прокинувся від холоду, на підлозі біля Марметусиньчиних дверей. Вона тебе не покликала. Ще не сьогодні, – подумав ти.
аркуш Ф
Сповнений млосних передчуттів, ти вирішив, що п'ятий епізод буде присвячено коханню, адже Бог – це любов. Тепер ти мав Інтернет і тобі не треба було вештатись містом, здираючи оголошення зі стін, хоча іноді, за звичкою, ти таки їх здирав. На двох сайтах знайомств ти знайшов дві самотні душі, з-поміж безлічі однотипних оголошень Інга привернула твою увагу, бо в графі "мета знайомства" написала "стратити самотність", а Сергієва інформація про себе вражала лаконічністю: "забутий всіма". Майже про тебе, нещодавнього. На сайті Інги ти зареєструвався під іменем Сергія, розмістив його фото і від його ж імені написав дівчині листа: "Привіт, Інго! Стратити самотність дуже складно, повір. Я сто разів намагався, але вона живуча. Сьогодні я – забутий усіма. Виходить, у боротьбі з самотністю ми – двоє невдах, але ж досі ми змагалися з підлою поодинці, а що коли з’єднати наші потуги? Зараз осінь і самотність як ніколи в силі, вона не чекає нападу От ми цим і скористаємося!" Інга відповіла. Вона погоджувалася спробувати. Трохи підредагований лист Інги ти відправив Сергієві. В твоєму варіанті виходило, що це Інга залучає Сергія до боротьби з самотністю. І з забуттям. В кінці "Інга" зауважувала, що полюбляє іноді посидіти на лавці в відомому скверику. Потім ти став поштовою скринькою двох самотніх і забутих, виправляючи листування так, аби якомога швидше звести вірогідні майбутні непорозуміння нанівець. Врешті-решт визначальними будуть не точність висловлювань і не те, на якому саме сайті вони познайомились. Визначальним буде те, яке враження справлять молодята одне на одного в перші хвилини першого побачення.
Аби упередити небажані до часу телефонні переговори, ще один із перших листів Інги ти доповнив зауваженням, що дівчина буцімто остерігається давати бодай кому номер свого телефону. Сергій терпів. Нарешті ти вирішив, що "клієнти" дозріли. Від імені Інги ти написав Сергієві, що вона згодна зустрітися з ним у скверику. Від Імені Сергія нагадав дівчині про її улюблену лавочку і делікатно напросився в супутники під час її звичного моціону. Обоє погодилися зустрітися.
На цей час ти вже не боявся недоречних дружніх візитів, бо з дружніми візитами до тебе на цей час уже ніхто не приходив. Той же, хто приходив у справі, делікатно стукав, але ти все одно замкнувся зсередини і лише тоді в нетерплячому тривожному очікуванні висунувся у вікно.
Чекати довелося недовго. Вони прийшли! Ось, нахиливши в рятівній іронічності голівку, на авансцену виходить Вона. Не бариться й схвильований Він – ритуальний букет квітів нервово бгається за спиною. Сходяться, вітаються… А ось і перше непорозуміння – певно з'ясовують, хто кого, власне, запросив. Але з'ясовують весело, навіть із висоти Чотирнадцятого поверху видно, як здіймається в безтурботному сміхові її голівка. Сміється! Отже сподобався. Про нього й говорити не доводиться – ще б не сподобалась! Ось Він певно пропонує дівчині посидіти десь у затишнішому місці. Погоджується. Рушають. Ступивши крок, кавалер зупиняється, фамільярно перепрошує та підставляє вірогідній і вже майже очевидній дамі серця руку. Шкарубкий каштановий лист заздрісно повзе за ними ковзкою тротуарною плиткою. Ти виконуєш карколомний танець найпримітивнішого божка найвіддаленішого тихоокеанського атолу і ніяк не можеш дочекатися закінчення робочого дня.
аркуш Х
Все таки робити добро набагато приємніше. Просто казкове відчуття. А скільки додано сил – ти зробився просто всемогутній! І нічого чекати, нічого сподіватися від слабкої за визначенням жінки рішучого кроку – рішучим маєш бути ти! Це повинно статися сьогодні. Ти почнеш першим. Сьогодні ви логічно довершите ваш танок богів тим, чим він і покликаний довершитись – ви сполучитесь воєдино. Це ж так природно…
Ти примчав додому рано. Тинявся, на знаходячи собі місця, квартирою, ледь не млів, репетируючи майбутню сцену. Злягання богів, це вам не абищо – від такого народжуються світи…
У замковій щілині клацнув ключ… Ти оволодієш нею прямо тут, на килимку в передпокої. Вона вповні пізнає твою чоловічу силу. І здивується. І насититься. А тоді ти встанеш над нею, щасливою і знесиленою, оголений наче Аполлон і скажеш… Скажеш: "Все, більше я тобі гроші не віддаватиму!"
Вона ввійшла. Чарівна, рум'яна та збуджена, як і повинно було бути. Ти взяв її сумочку й почав розстібати кожушок… "Ох, дякую, горобчику! Як минувся твій день? – День? Чудово! – Я все збиралася тобі сказати… Знаєш… – І я, і я збирався сказати! – кричав ти подумки, розстібаючи останнього ґудзика… – Самотня жінка… пам'ятаєш нашу розмову… – Так! Так! Ще б я не пам'ятав! – подумки. – Ти питав… Словом, я зустріла чоловіка, горобчику. Гарного, надійного чоловіка – я довго приглядалася… – Що???"
І ніякий ти не бог, недоумку. Навіть не ангел. Ти збочений нікчема. Ти нікому не потрібний архівний мотлох. Паперовий черв…
Далі вона ще щось говорила, чіпляючи на вішак одяг та стягуючи з ніг чобітки. Здається, навіть називала ім'я того чоловіка. Але ти нічого не чув. Ти стояв, прихилившись спиною до стіни. Добре, що в наших квартирах вузькі коридори, і тобі було до чого прихилитися. Потім вона пішла й продовжувала говорити вже з кімнати, вона говорила просто невпинно! Нарешті Марметусенька помітила, що ти все ще стоїш, прихилившись до стіни й спробувала тебе розштурхати: "…реба аж так, що ти! Володя тобі сподобається й… кінець кінцем ти дорослий і розумієш, що я теж жи… хіба я… віддала найкращі роки… ніхто не дорік… Ну, я ж не примушую тебе називати його батьком!"
Потім ти опинився на вулиці. Ти уявлення не мав, як це сталося. Ти просто крокував вечірньою вулицею і твій ціпок звично цокав об асфальт. Саме він, отой цокіт, і привів тебе до тями. Було прохолодно, ти щільніше загорнувся в курточку й пришвидшив крок. Спочатку ти не знав, куди йдеш і лише згодом зрозумів, що це ж ти шпацируєш до метро, отже – хочеш дістатися Термітника!
аркуш Ц
Ти зайшов у вечірній, вже майже нічний скверик. Вуличні вогні надавали йому химерного вигляду. Зупинився поміж двох лавок і подивився вгору. Ніколи ще Термітник не видавався тобі таким потворним. Чорне громаддя з якоюсь дурнуватою рекламою на самісінькій верхівці загрозливо виснуло над тобою, над сквериком і над цілим містом. Вікна Чотирнадцятого Поверху годі було розгледіти, але ти знав, що ніхто з тих вікон не визирає, із жодного! Бо там нікого немає. Ані на Сьомому небі, ані на Чотирнадцятому поверсі, ані вище. Там порожньо. Зовсім. Бога немає… А хто ж тоді є? Хто це вселив у твою божевільну макітру ті збочені бажання? Демон? Що ж, відсьогодні черв стане демоном… Демоном можна. Демони є. Це тобі не боги…
Міліціонер, що чергував у метро запідозрив у тобі наркомана – тебе жахливо трясло. Вдвох охоронці правопорядку завели тебе до своєї кімнати й заходилися встановлювати особу затриманого. Тобі нічого не залишалося, як назвати їм телефон Марметусеньки…
Вдома вона плакала й скаржилася на свою самотню жіночу долю. Ти чув її з-за стіни, бо одразу зачинився в своїй кімнаті. Ти не вимовив ні слова. "Ну добре, добре, – квилила вона під твоїми дверима, – я скажу Володі, щоб не приходив. Боже, якими жорстокими бувають наші діти!" Ти ледь не крикнув їй, що того, до кого вона звертається, не існує. Але стримався…
аркуш Ч
На роботі ти знов було намірився викинутись у вікно, але вчасно згадав, що вчора вирішив стати демоном. І занурився в оголошення, один купончик ти якраз відірвав машинально, прямуючи до метро. "Молода родина з трьох чоловік терміново й недорого найме однокімнатну квартиру. Порядність гарантуємо…" Ти набрав номер: "Добрий день, я за оголошенням. Шукаєте недороге житло?" З вірними треба жорстко. Задля їхнього ж добра – нарешті ти розгадав таємницю поводження з Обраним Народом немилосердного Ягве. Потім дякуватимуть... Хоча чекай… ти ж з'ясував, що богів немає. Ні, таки є. Просто вони жорстокі. М'якушка – не бог, м'якушка – не мине й трьох років, як опинишся розіп'ятим на хресті. Ні собі, ні людям…
Епізод номер шість тебе потішив і дозволив іще на якийсь час залишитися по цей бік віконної лутки. Хоча остаточного повернення до безхмарного, як ти тепер зрозумів, "колись" бути не могло. З архівної келії ти майже перестав виходити. Нові надходження приймав, ледь прочинивши двері, дисциплінована Василівна завчено чекала чергової порції архівного лайна в коридорі. Ікону Марметусеньки ти зняв і поставив за стелажами – ти зробився іконоборцем. Чого очі не бачать, того серцю не жаль. І зовсім не обов'язково натягувати на себе одну з личин багатоликого Вішну, подумаєш… Сутність першоістоти на ймення Атум не менш велична. Не маючи сексуальної партнерки, Атум вступав у зносини з власною рукою… І нічого… викрутився… Удома ти з Марметусенькою не розмовляв, ти її просто ігнорував. Вона випробувала всі засоби впливу, від сліз – до виклику невідкладки, але все було марно. Прийоми більше не діяли. Вона не розуміла, що ти не реагуєш на них так, як реагував раніше і як вона звикла, тому, що ігнорування залишилося для тебе єдиним прийнятним варіантом. Ти мусив забути, все забути, інакше – самогубство. Звісно, Марметусенька нічого про твої душевні бурі не відала, вона просто гадала, що ти дитинно ревнуєш її до несподіваного татуся. Спасіння було в нових епізодах, жорстких і протверезних.
аркуш Ш
"Увага! В Деснянському районі викрадено автомобіль "Lexus IS250C" сірого кольору. Номер автомобіля… Готовий оплатити будь яку корисну інформацію по викраденню. Телефон…" Ти зайшов на сайт автопродажів і розшукав точнісінько таку автівку:
– Привіт, Олександре! Тачку ще не продав?
– Не продав. А що?
– Та є інтерес. Хотів би глянути вживу.
– Нема питань – під'їжджай!
– У мене з часом напряг, може б ти підкотив? Це в центрі – неподалік метро "Республіканський стадіон."
– Добре – підкочу.
– Я тільки трохи розгребу, тоді зателефоную – скажу, коли зможемо стрітися, годиться?
– Півста баксів накинеш за клопіт!
– Та не питання!
– То жду дзвінка.
А тепер потурбувати доросле дитинча, яке щойно позбавили його дорогої іграшки:
– Мужик, є деякі відомості по твоїй викраденій тачці.
– Ну, слухаю!
– Та що слухаю – ти бабло готуй! Десять тонн зелені й лялечка повертається до свого татуся! А ні – то я знайду щедрішого покупця!
– Ах ти ж козел, та я твої яйця на кардан тієї машини намотаю! В тюрязі згною!
– Від тюрми та від суми не зарікайся, але без мене ти своєї іграшки більше ніколи не побачиш – знаю, що кажу!
– С-сука… Треба стрітись – перебазарити.
– О, а я про що! Чекаю рівно о четвертій у невеличкому скверику, що по вулиці Прохідній. Це неподалік метро "Республіканський стадіон". Спізнишся – па-па. Та будь чемним, бо я відповідно підготуюся!
І – до Олександра:
– Сашо? Стосовно "Лексуса". То давай о четвертій. Там, де я казав – у тому скверику, ага?
– Ага. Жди.
Отак із ними треба. Строго. А ти, бевзень, порозводив був тут романтику – знайомства, квіточки…
Дисциплінованість співгромадян тебе вражала. Якби на роботу отак. Якби сміття не викидали отак повз урни! Якби не палили в громадських місцях, як того вимагає законодавство! Обоє з'явилися хвилина в хвилину! Хто з них продавець Олександр, а хто безіменний власник викраденого, ти зрозумів не зразу. Один кремезний, огузкуватий, інший високий. Перекинулися кількома словами, високий вказав рукою кудись позад себе. Можна було припустити, що це Олександр показує, де залишив автівку. Несподівано виник іще один – підступив упритул до ймовірного продавця власного "Лексуса" й раптом той поточився. Озираючись, "третій" ніби допоміг йому влягтися, дістав щось із кишені "Олександра", віддав кремезному й обоє швидко залишили скверик.
У тебе затерпнув бік і замерзли руки. Було вже доволі холодно, надто – на висоті чотирнадцятого поверху. Втім, на рівні першого поверху теж відчувався незатишний подих пізньої осені – ти бачив, як перехожі щуляться від неприємного воложистого вітру. Може саме тому ніхто з них не звертав особливої уваги на чоловіка, що лежав біля лавки в невеличкому безлюдному скверику. Та й ранні сутінки особливій популярності видовища не сприяли. Хтозна – напевно п'яний, якщо зважати на кожного нетверезого… Але ти знав, що Олександр, а тепер ти був певен, що це таки Олександр, не може бути п'яним, оскільки приїхав сюди на автівці. Та й лежав він якось неприродно, навіть п'яний не міг би так довго пролежати. І він не рухався…
Ти все зрозумів, одразу все зрозумів, тільки панічно боявся визнати жахливе, але наявне та очевидне. Наприклад, що ти ніякий не бог, навіть не божок, навіть не бовван, і зовсім не демон. Що ти не хто інший, як нікчемний непотріб, залякана, закомплексована та напівпаралізована від страху істота, найкращим виходом для якої була б негайна та неклопітна смерть.
Олександр не ворушився. Він був мертвий – ти знав це майже напевно. І винуватцем його смерті був ти, мерзенний хробак. "То де тачка? – либонь спитав озлоблений "безіменний". – Та он – за рогом стоїть! – простодушно відповів Олександр. – Ах за рогом! – справедливий гнів туманив свідомість "безіменного", він зробив непомітний знак спільнику, той добре знав, що робити. – То отримуй своє! – просичав ініціатор убивства й гострий ніж розпанахав печінку Олександра. Кілер дістав із кишені вбитого ключі й обоє подалися до автівки, буцімто, "безіменого", тоді як її справжній власник лежав і не подавав жодних ознак життя…
Задублі пальці не слухали й, тримаючи бінокль однією рукою, ти по черзі почав гріти долоні за пазухою. Нарешті до непорушного тіла підійшли. Спершу над ним схилилася якась жаліслива бабуся, потім підійшов чоловік. Цей одразу розпочав бурхливу діяльність: зателефонував кудись із мобільного, притримав бабуленцію, яка намірилася було щезнути, активно вимахував руками, щоб до вбитого не підходили сторонні. Сумнівів не лишалося. За п'ять хвилин біля тіла з'явилася міліція…
Не в силах більше стриміти в вікні, ти сповз у кімнату. Ти ніяк не міг розігнути закляклу спину. І цієї миті до архіву постукали. Ні, тільки не зараз – хто б це не був, він побачить у якому ти стані, неодмінно зв'яже це з убивством, про яке знатиме скоро весь Термітник. Компетентні та відповідні органи з'ясують, що незадовго до смерті вбитий розмовляв із тобою по телефону…
Ти мовчав, але невідомий за дверима певно знав, що архівіст у кімнаті. А може це вже "вони"? Скільки часу потрібно, аби з'ясувати, де знаходиться останній абонент загиблого? Кілька хвилин? "Він у Термітнику, орієнтовно – тринадцятий – п'ятнадцятий поверх! – Інформатор повідомляє, що бачив чоловіка у відчиненому вікні чотирнадцятого, в самому кінці крила! – Він не відчиняє! – Ламайте двері!" Ні, такої ганьби ти не винесеш. Ні. Ні…
– Ні! – вигукнув ти, бо стукіт у двері посилився.
– Він там, він нікуди не виходив! – Це вже була не уява, а цілком виразні голоси з-за дверей.
– Ні, ні, не відчиню – ні! Я не витримаю ганьби, я не витримаю суду! Не стукайте, бо я вистрибну в вікно!
Тривожні голоси, стукіт, умовляння відчинити. Знайомий осавул (чи бунчужний), Августа Чеславівна, Валечка. Навіть Валечка… Вони всі умовляли тебе відчинити. І стукали. І, що гучніше стукали, то більше тобою оволодівав жах… Так, нехай ти нікчема, нехай ти порожнеча, нехай ти хробак. Але що робити з триклятим інстинктом самозбереження?
Ти посунув до дверей важезний стелаж, підпер його іншим… І саме вчасно – вони почали вибивати двері.
– Ні! Ні! Я не винен, я не вбивав, я не винесу! Я…
З усіх сил ти вдержував стелаж плечем, підпирав і кричав, але сили були відверто нерівними. Коли двері остаточно затріщали, ти кинувся до вікна. Зробив те, що мав зробити ще тоді – зразу. Це ж так зручно.
Бунчужний (чи осавул) ухопив тебе за холошу штанів, коли ти протискувався назовні. Ще кілька хвилин ти несамовито борсався, геть відкинувши будь який натяк на інстинкт самозбереження, верещав і благав, аби тебе відпустили. Осавул (чи бунчужий) лаявся, нахвалявся набити морду, але не відпускав. Врешті вони таки втягли тебе в кімнату, неозорих обсягів молодиця в білому халаті брутально садонула в сідницю укол…
аркуш Щ
Тебе кудись вели. Хтось щось говорив. Ти не хотів нікого бачити й затулив обличчя руками. "…вно казали… дивно поводиться… нікого не впускав і… почули крик… викликали… стукали… погрожував, що викинеться… що нам було ро… добре, що хлопці з коза…"
Августа Чеславівна, що турботливо підтримує тебе за лікоть. В іншій руці Всевладної Повелительки Чотирнадцятого Поверху – твій ціпок. Ліфт. Перший поверх. Двері з табличкою "медпункт" за коміркою вахтерів. А ти й не помічав якось… Обважнілі повіки. "…викликала, викликала його матір. Та сказала. що зараз приїде." Марметусеньку? Навіщо?
– Чуєте? Зараз приїде ваша мама. Ось, я зібрала вам речі, бо там же не замикається… Тут і телефон і комп'ютер, і бінокль якийсь… це ваш бінокль? Побудете з тиждень удома, підлікуєтесь… а ми тим часом визначимося, що з вами робити!
"Ви? За тиждень? Та вже третій десяток літ пішов, як я сам визначитись не можу!"
– Хочу в туалет…
Неозора в білому халаті застережливо зводить руку та Августа Чеславівна – зразок гуманності:
– Чого, хай – йому ж укололи заспокійливе…
Але медсестра, либонь, бачила в своєму медсестринському житті різне – щільно супроводжує тебе до дверей вбиральні, жодних сумнівів, що залишиться під ними непоборним стражем. Та це дрібня – головне, що вони дозволили тобі взяти з собою ціпок.
Вікно в туалеті точнісінько таке ж, як і "твоє" – нагорі, тільки й різниці, що засклене сліпою шибкою. Легенько відчиняєш і вистрибуєш надвір, перший поверх – не чотирнадцятий. У медпункті ти не зможеш проігнорувати Марметусеньку. Можливо ти навіть зустрінешся з нею поглядом. Що завгодно, тільки не це. Аби не зустрічатися поглядом із Марметусенькою ти б із чотирнадцятого поверху вистрибнув. Не треба їй бачити тебе такого. Хоч би тому, що нікчемним вона бачила тебе мільйон тисяч разів. Ти хотів, ти прагнув, аби Марметусенька побачила тебе іншим, але… але вона не схотіла. Сама. Не хоче, то й не треба…
Поки підозріливий страж у білому халаті не оговтався, ти мусив відійти від Термітника якнайдалі. Але куди? В цілому світі була лише одна людина, готова без питань відчинити для тебе двері…
аркуш Ь
– Привіт! Пусти мене погрітися, будь ласка, бо я дуже змерз!
Тебе справді трясло, напевно такою була побічна дія заспокійливого.
Вона гріла тебе гарячим чаєм (не кавою!), а ти сидів і розказував їй усе. Заразом застерігав, щоб вона не дуже тобі довіряла, бо ти з сімейки вбивць: Марметусенька вбивала тебе давно, а це сьогодні почав убивати й ти.
– Ні, ти почав убивати раніше, – заперечила Соня. – Першою ти вбив мене. Пам'ятаєш?
– Прости! – ти взяв її долоні в свої, вже нагріті від гарячої філіжанки. – Прости… і дозволь, я тебе воскрешу. Принаймні спробую. Певний час я працював богом, тож маю деякі навички…
– Для початку спробуй воскресити себе…
Ти гірко засміявся:
– Що ти, таке жодному богові не по силі!
