Щоб не цей дзвінок, то Леся не знала би, що й робити. Ні з того, ні з сього Гена заявив, що житлоплоща потрібна йому вільною та незайманою вже до кінця тижня, ну хіба так робиться – та ще й он зима на носі! Поки малий спав, обдзвонювала подружок, нишпорила в "Експрес-об'яві", та там же така дорожнеча! З Геною, господарем себто, домовлялися по божому, майже по приятельському, а тут – на тобі! Юра на роботі – то з ночі, то на ніч, усі домашні замороки на Лесі! Порозклеювала на стовпах і свої папірці: "Молода родина з трьох чоловік терміново й недорого найме однокімнатну квартиру. Порядність гарантуємо. Телефон…" Надій на "циганську пошту" було не вельми, але…
"Добрий день, я за оголошенням. Шукаєте недороге житло?" Діловитий, доволі приємний юначий голос… Має ж і Лесі хоч раз пощастити, чому б не зараз? "Добрий день. Так, хотілося б… – А я дожидався візи, чекав за два тижні, а вийшло – вже за два дні. То це бігаю: і з роботою, і з квитками, те-се… Знаєте, як за кордон збиратися! Ось квартиру хочу в порядні руки здати… На Протасовому Яру, підійде? – Ще й як! А ми порядні, ось побачите! Малий слухняний – ні шпалери вам не помалює, нічого… – Ну, там такі шпалери… – Стосовно ціни… – Та вже сторгуємося! В мене цейтнот, оце навіть не знаю… Давайте завтра біля метро "Республіканський стадіон", зможете? – А чому ж ні – я вдома! – І добренько. Там є така вуличка, називається Прохідна. Орієнтир – дві височенні адміністративні споруди, як вийдете – ліворуч. Між тими спорудами зберігся малесенький скверик. Так – зо п'ять-шість каштанів і дві лавочки. Ото на тих лавочках рівно о дванадцятій. – Добре. Я прийду – мені зручно." Гм, ще б не зручно!
Розхвилювалася, що й забула спитати, як звуть. Та й він не представився, втім швидко передзвонив: "Я ж забув відрекомендуватися! Джентльмен називається, вже вибачте! – Нічого! – Роман. А вас як? – Леся. – Я буду в джинсах і в такій гірчичній вітрівочці. А ви? – В мене буде біла сумочка через плече. – То до зустрічі! – До зустрічі!"
Юра зранку на зміну, щоб малого не тягать нагородила нащадком Василівну – а для чого ще годяться тітоньки-землячки? Під'їхала вчасно, а он, певно, й ті споруди – одна ще нічого, а друга – височенна сіра примара, справжній архітектурний монстр! Правильно, ось і скверик з лавочками, а он і молодик у гірчичній вітрівочці – бадьористо наближається з іншого боку скверика.
– Добрий день, ви Леся? – він говорив несподівано голосно.
– Так. Роман?
– Роман. То…
– То… ходімо?
– Куди? Я б тут хотів глянути.
Він майже кричав і це Лесі не подобалось.
– На що глянути?
– На орден, на що ж іще?
– На який ордер?
– Не ордер, а орден!
– Не розумію… І не кричіть на мене, будь ласка. Ви квартиру покажете?
– Чию квартиру?
Він продовжував кричати. Глухий, чи що? – подумала Леся. – Прикро… Вона підвищила голос у відповідь:
– Свою! Свою квартиру, Романе!
– Нащо вам моя квартира? Де орден? Де "Голубий Макс"?
– Я твій Голубий Макс! – пролунало раптом поряд.
Леся та Роман повернули голови. Біля них стояв чоловічок, строкатість одягу та не приховувана манірність якого виказувала, що слово "голубий" незнайомець вживає в доволі вузькому значенні.
– Тобі чого? – нахмарився Роман.
Гей підступив ближче, скривив хтиву посмішечку:
– Це я, я – твій Голубий Макс, Ромчику! Лесю, що він у вас такий нетямучий?
– Тьху, то він з вами? – спантеличений Роман зиркнув на не менш спантеличену Лесю. – Ну де, показуй уже? – знову повернувся до незнайомця.
– Що показувати? – дещо знітився строкатий.
– Та ж "Голубого Макса" показуй, чорт забирай! – вибухнув Роман. – Він при тобі, чи як?
– Та, хм… завжди при мені! Що, прямо тут показувати?
– Ну а де ж!
– Добре, добре, – гей примирливо підняв руку, тоді заходився спускати штани. – А ти нетерплячий…
Зауваживши, що спинятися незнайомець не збирається, Леся хапнула ротом повітря:
– Він… Він не зі мною… Що тут відбувається взагалі?
– Оце й я хотів… – роздратовано підхопив Роман. – І я хотів спитать, що тут у вас відбувається!
Штани представника сексменшини впали до колін. Молода жінка скрикнула й кинулася навтьоки. Зрозумівши нарешті, що гей – зовсім стороння людина, збуряковілий Роман підступив та смачно заїхав тому кулаком у обличчя. Бідолашний упав, молодик було замахнувся на строкатого ногою, але передумав та подався геть і собі. Перехожі, котрі йшли хідником поза сквериком, із інтересом зиркали на нещасного, що незграбно підводився, деякі не криючись реготали…
аркуш Б
Чому боги завжди живуть угорі? Лише в найпримітивніших спільнотах боввани мешкають укупі з підконтрольним населенням, часто – ще й з худобою, а будь-яке справді пристойне та забезпечене поважною легендою божество неодмінно споглядає на свої народи згори. Може так просто зручніше – з верхотури краще видно? Але один дивиться на підлеглу метушню з висоти Священної Гори, а іншому й захмар'я не достатньо. Тут певно враховуються ще й розміри ареалу. Для контролю за Елладою досить було отаборитися на Олімпі, а от інспектування ширших просторів потребувало, відповідно, й вищого трону, чи сторожової вежі, це вже як для кого.
До певного часу тобі твого "Олімпу" цілком вистачало – на хмари ти не претендував. Важко бути богом, не ти це сказав, але ти відчув і погодився. Важко, втім кращого відчуття не існувало. Дивно було б, якби існувало, якби боги не забезпечили себе відповідно.
Боги опиняються на своїх небесних тронах по різному. Ягве і Аллах перебували на них вічно, Будда та Ісус Христос народилися від земної жінки, але й вони врешті решт опинилися там – нагорі. Як і ти. Це звичайна собі виробнича необхідність. В принципі, між вами було всього дві суттєві відмінності. Ісус та Будда знали про своє божественне покликання від народження, до тебе ж його усвідомлення прийшло в ході тривалих та болісних пошуків. Це перше, друге: проголосивши себе богом, людина на ім'я Ісус загинула, проголосивши себе богом, ти врятувався від загибелі. Хоча б на деякий час. Боги не вмирають. І нічого, що твій "Обраний народ" вміщувався на крихітному клаптикові землі, справа була не в обширі, а в могутності. Власне, судячи з географічної карти територія Обіцяного Краю не набагато більша.
аркуш В
Дитячий поліартрит лікується, але це тільки, якщо починати вчасно. У твоєму випадку на таке годі було сподіватися, бо Марметусенька отримала саме тоді довгоочікуване запрошення до Всесвітньовідомого Ансамблю Народного Танцю й усі зусилля було кинуто на подолання не твоєї хвороби, а давніх Марметусеньчиних комплексів, зокрема – що вона зможе "підняти дитя на ноги" без принизливої сторонньої (читай – чоловічої) допомоги. І підняла. Правда ноги в дитяти виявилися неоднаковими – права на три сантиметри довша за ліву. Але хто зважав на таку дрібницю?
У спілкуванні з чоловіками (читай – твоїм татусем) Марметусенька отримала якусь грандіозну психотравму, в деталі якої, тебе, природно, не посвячували. Втім, це не завадило тобі з її ж таки, Марметусеньчиним молоком всотати відчуття незміренної провини за гріхи всієї чоловічої складової планети й залишитися в очах Марметусеньки вічним докором самому собі за своє невиправдане існування. Ти рано змирився, власне, інших кандидатів не було, оскільки, за виключенням легендарного татуся, Марметусенька з чоловіками не зналася.
Коли в тебе боліло горло, вона спершу ковтала профілактичні пігулки і лише потім зазирала до твого роззявленого рота. Коли ти приносив двійку, Марметусенька спершу непокоїлась, що від отриманих прикрощів на завтрашній репетиції в неї завалиться демі-пліє, і лише потім заходилася шпетити тебе за неуспіх. Коли ти жалівся, що хлопці глузують з твого ціпка, вона спершу скаржилася Всевишньому на нестерпні для витонченої творчої натури умови життя, і лише після цього заходилася шпетити тебе, що не здатний давати здачі. Починалося завжди по різному, а закінчувалося однаково: Марметусенька заявляла, що переймається в першу чергу собою з однієї єдиної причини – без неї ти пропадеш. Нестерпність обставин полягала в тому, що вона мала рацію. Марметусенька завжди мала рацію.
аркуш Г
На підтримку Апостолів годі було розраховувати, тому свою Євангелію ти мусив писати сам. Спершу це був загальний зошит у клітинку, згодом, під тиском цивілізації та за сприяння Марметусеньки ти замінив його ноутбуком. Сьогоднішній, суворий та невблаганний "вірш", а правильніше сказати – епізод, ти позначив номером шість.
"І Він зателефонував до жінки, і сказав: як тебе звати, жоно? І сказала вона: Леся. І Він сказав: чи цікавить тебе квартира, в зручному районі й зовсім недорого? І сказала вона, що так. І тоді Він зателефонував до чоловіка, якого звали Роман, і сказав: чи потрібен тобі орден, давня кайзерівська нагорода, відома як "Голубий Макс"? І сказав Роман, що так".
Ні, ти хворий, самотній, збочений і закомплексований, але ти ніколи не був божевільним. Звісно, ти так не писав. Просто діловий, лаконічний виклад подій без ліричний відступів і моралі: хто, де, як. Але було відзначено черговий поступ. І ти зауважив, що таки всесильний. І зловтішився…
аркуш Ґ
Ти готувався вступати на Фінансово-економічний. Бухгалтер з ковінькою виглядав би цілком імпозантно, але на таку розкіш у Марметусеньки не вистачало грошей, Марметусенька щороку мусила їздити на води – лікувати натруджені ноги, лікувати, щоб надалі утримувати тебе – окремого нікчемного представника всезагально-нікчемного чоловічого поріддя. І ти почав опановувати тонкощі архівної справи. Зрозуміло, за порадою Марметусеньки. Марметусенька завжди знала, де її коханий хлопчик-горобчик матиме надійний дах над головою та надійний, хоча й жебрацький за визначенням, дохід. Адже великі гроші розбещують, на цьому твердо стояла Марметусенька і ти, в принципі, з нею погоджувався. Ані великі, ані будь які інші гроші тебе ніколи особливо не цікавили, тебе цікавили…
аркуш Д
Коли ти вперше зазирнув до своєї келії, до цього безрадісного карцеру, то вжахнувся. Намір покінчити рахунки з життям остаточно зміцнів та викристалізувався саме тієї миті. Присвятити цій закуреній похмурій крипті третину наступного життя? Тісне приміщення з високими стінами бачило сонячне світло впродовж лише однієї-двох ранкових годин, далі і стелажі з коробами, і твій мікроскопічний столик з чайником під правою рукою та діркопробивачем під лівою занурювалися в холодну сутінь. Келійність архівного приміщення органічно довершувало високе вузьке вікно, в якому відчинялася лише тісна половинка. Вимоги безпеки, адже архівна келія Надзвичайно Важливого Підрозділу Надзвичайно Важливої Державної Установи знаходився аж на Чотирнадцятому Поверсі надзвичайно потворної сірої споруди-монстра, яку ти одразу влучно прозвав Термітником. Вперше визираючи крізь ту шпарину надвір, ти подумав, що власне, нею можна й скористатися – пролетіти наостанок нікчемного життя оті чотирнадцять поверхів – небагато знайдеться оригіналів, чиє існування закінчувалося б таким карколомним (у прямому розумінні слова) польотом! Тоді ти ще не знав, що ніяке то не вікно – то Сакральні сходи, якими божество спускається до свого Обраного Народу.
аркуш Е
Тебе не цікавили гроші, футбол, цигарки, дівчата і травичка. Тебе цікавили книжки, кава, мрії, важкий рок і Таня з курсу архівної справи, де ти був єдиним і таки доволі нікчемним представником чоловічої статі. Поза сумнівами Таня була дівчиною, просто інші дівчата, дівчата в множині, тебе не цікавили за визначенням. Біда була в тому, що ти не цікавив Таню навіть у своїй довершеній однині.
Ти не сказав їй жодного слова, яке б напряму не стосувалося обробки справ тимчасових і постійних термінів, формування справ із розсипів, або особливостей роботи з розсувними архівними стелажами. Ти бачив її очі і бачив, що її очі не бачать тебе впритул. Що там іще було говорити!
Але цього виявилось мало. Якомусь Вершителеві доль, якомусь занудьгованому Аполлону на вичовганому божими сідницями Олімпі забаглося розважитись. Згодом ти сам опинився на місці бешкетника, згодом ти його зрозумів, але тоді ти ще нічого не знав, тоді ти не став іще богом сам і через те тобі було боляче. Сталося так, що ви з Танею поверталися з КВНівського вечора. Сталося так, що йшли вдвох, ти додому, вона – до гуртожитку, але деякий час вам було по дорозі. Розговорилися якраз про особливості складання акту на виділення та знищення документів, але впродовж наступних хвилин було остаточно знищено не якісь там віртуальні документи, а цілком реального тебе. В невидющих Таниних очах, зрозуміло. Відбувалося це так: від брудно-зеленої стіни овочевого павільйону відліплюються три такі ж брудно-зелені постаті, перепиняють шлях, нахабні усмішечки на брудно-зелених, у тон довколишньому тлу, фізіономіях не залишають жодних ілюзій. Один удавано по приятельському плескає тебе по плечі: "Ану вгадай, лох, як звуть мого брата! – кивок у бік не просто брата – однояйцевого брудно-зеленого близнюка. – Вгадаєш – відпустимо, а не вгадаєш – раком поставимо, ага? Нехай твоя соска подивиться!" Третій співчутливо підказує: "Скажи Кирило, Кирило скажи!"
В тих книжках, які ти поглинав саме тоді десятками, траплялося безліч подібних ситуацій і ти чудово знав, що ось зараз, саме зараз маєш лягти кістьми, але не впасти в очах дами, яку супроводжуєш. Це, до речі, було б неабияким аргументом на користь майбутньої вдячної її прихильності. Але в книжках чомусь нічогісінько не було про страх, а страх паралізував тебе цілковито. Ти був кімнатним хлопчиком, кімнатним Марметусеньчиним хлопчиком-горобчиком.
"Кирило", – витиснув ти. "А от і ні, а от і ні!" – зрадів перший з племені брудно-зелених та замахнувся, щоб тебе вдарити. Ти зіщулився. "Ну годі вже, козли, – сказала раптом Таня. – Запам'ятайте його і якщо зачепите ще хоча б раз – на районі не з'являйтеся, бо матимете справу з Філом! Дійшло?" Брудно-зелені вишикувались рядочком і тим таки рядочком, дивлячись один одному в потилицю, ретирувалися. "Та ходімо вже! – вивела вона тебе з сомнамбулічного стану. – Що, про Філа не чув? Але ж ти не живеш у общазі!"
Вдома ти гарячково заходився нишпорити в Марметусеньчиній аптечці, яка вільно могла дати фору деяким міським. Це тебе й врятувало – поки ти вичитував інструкції, добираючи найдієвіше снодійне, прийшла Марметусенька, ти розплакався й кинувся їй на шию. Вислухавши історію, Марметусенька дійшла дивного та неочікуваного за даної обставини висновку. "Ця дівчина тобі не пара, – сказала вона про Таню, – на голову сяде. Не переймайся, горобчику – я знайду тобі подругу!"
Побічним наслідком того вікопомного вечора стало те, що ти категорично припинив читати суціль брехливі, як з'ясувалося, книжки. Окрім навчальних, зрозуміло…
аркуш Є
Що б ти не робив, головне – відпрацювати технологію. Тоді виточуй собі болти, вирощуй зернобобові, або здійснюй чергові експерименти зі своїми богообраними. Природно, з єдиною благородною метою – примноження божої (себто власної) слави. Технологію було відпрацьовано, емоції було вбито, адже бог і емоції – речі несполучні категорично.
"Добрий день, я за оголошенням. Шукаєте недороге житло? – Так, хотілося б". На початку в тебе ще не було ноутбука й ти звик у першу чергу брати до уваги папірці, якими були обліплені стовпи та зупинки.
"Вітаю! Це Роман? – Роман. – Цікавитесь нагородами? – Ордени, медалі, хрести… – Маю оригінальну річ – німецький орден "Голубий Макс". – На таке б глянув. – Добре. Давайте завтра, о дванадцятій, підійде? – Цілком. – Неподалік від метро "Республіканський стадіон" є вулиця Прохідна – між двома височенними адміністративними спорудами. Там ще зберігся невеличкий скверик, і лавочки є, ото давайте там. – Добре, о дванадцятій буду, пізнаєте мене по джинсах та гірчичного кольору вітрівочці. – Окей, а мене – по синьому наплічнику!"
"Ало, я ж забув відрекомендуватися! Джентльмен називається, вже вибачте! – Нічого! – Роман. А вас як? – Леся. – Я буду в джинсах і в такій гірчичній вітрівочці. А ви? – В мене буде біла сумочка через плече. – То до зустрічі? – До зустрічі!"
"Привіт! Славо? – Салют, а ти хто? – Заходив на твій блог – клас! Давай збіжимося, погуторимо. Мій партнер гайнув у Туреччину, скучаю… – Хм, та я й не знаю тебе… – Звуть Роман. Кажу ж – познайомимося… – Ну давай… – Завтра неподалік від метро "Республіканський стадіон". Там є такий скверик між двома висотками, підходь на дванадцяту. Я буду в джинсах і гірчичній вітрівочці. Якщо прийду не сам – не лякайся. Ми з сеструхою валандаємось – Леською. Вона лесбі. – Окей, Романчику. Мені твій голос подобається! – І мені твій подобається, Голубий Максе! – Як? – Голубий Макс! – так я називаю своїх солодавеньких! – Ха!"
"Романе? Це я дзвонив стосовно ордена. На жаль прийти не зможу, пришлю свою дівчину – Лесю. Мене до речі Славою кличуть – забув представитись. Леся при ділах, розмовляйте з нею наче зі мною. Тільки голосно розмовляйте – бідолашна недочуває, а слуховий апарат носити соромиться. Через плече в неї буде біла сумочка. – Добре, зрозумів: Леся. Біла сумочка. Недочуває."
Все. Сарану було наслано, нільські води отруєно, достатню кількість жаб та гнояків забезпечено. Залишалося сидіти й насолоджуватися виставою. Звична божа рутина. Хто не вірить – нехай перечитає Біблію.
аркуш Ж
Виконання Марметусенькою своєї обіцянки складалося з двох, антагоністичних за природою етапів. Спершу вона дійшла думки, що дівчини, а згодом – і вірної супутниці життя, яка забезпечила б її синочку належне піклування, просто не існує. Досить скоро, логічно опершись на попередню аксіому, заявила, що припиняє пошуки. На цій фазі твоя самотність Марметусеньку зовсім не бентежила, її обґрунтування видавалося просто залізобетонним: "Я ж сама – й нічого!" Згодом, певно вгадуючи в твоїх очах бажання знову кинутись до суперукомплектованої аптечки, викладала попередню сентенцію трохи розлогіше: "Ти не знаєш життя, а я знаю. Повір: хворобливий потяг до окільцьовування викликаний лише стадним відчуттям, яке в свою чергу спровоковане відчуттям незахищеності. Але тобі пощастило – ти в мене захищений! А я в тебе, правда?" Було ще одне. Ще одне, зовсім не стадне, відчуття малося в очевидній наявності, але Марметусенька згадувала про нього лише, коли в ансамблі відзначалося щасливе завершення гастролей – з цієї оказії традиційно влаштовували галасливий фуршет. Марметусенька приходила тоді збуджена та розрум'янена, сварилася на тебе пальчиком, а ти, знаючи вже, про що йтиметься, буряковів: "А стосовно різних фізіологічних потреб, то зачинишся собі в ванній… Обіцяю не підслуховувати!" Як вона вдовольняла свої фізіологічні потреби, ти так ніколи й не дізнався. Точніше, до певного часу ти був переконаний, що ніяких фізіологічних потреб означеного характеру Марметусенька не відчуває в принципі.
Другий етап упорядкування твоїх молодечих проблем розпочався негайно після завершення першого. Іншими словами, щойно переконавши тебе, що наявність будь якої особи жіночої статі, окрім її самої, в найближчому твоєму оточенні не вітається (читай – категорично заперечується), Марметусенька тут таки розшукала для тебе означену особу. Ти так і не розібрав, чи то тектонічні зсуви в Марметусеньчиній свідомості сталися внаслідок глибокого переосмислення, чи їх спричинили зовнішні обставини. Втім, останнє видавалося ймовірнішим, оскільки саме вони, оті "зовнішні обставини" дуже скоро були тобі продемонстровані.
Йшлося про костюмерку (чи гримерку) з ансамблю – тиху, сором'язливу дівчинку з жовтою шкірою та дрібними рисами обличчя, яку Марметусенька запросила якось до себе на каву, зовсім тебе про це не попередивши. Ані жовтина, ні дрібність рис гримерки (чи костюмерки) на ім'я Соня не були визначальними рисами її зовнішності. Визначальною рисою зовнішності дівчини була косоокість. Ти відчував несказанний жаль до бідолашної, над якою так позбиткувалася природа. На жаль, окрім жалю ти не відчував до неї нічого. Не відчував не лише серцем, а й розумом, оскільки перебував у твердому переконанні, що двом нещасним нічого робити разом, хіба що – здвоєними зусиллями притягувати нові нещастя. Це йшло в розріз із тогочасною позицією Марметусеньки, яка глибоко вірила, що знайшла ідеальний варіант. Справді, така, як Соня ніколи тебе не покине, не окрутить і не обдурить, і взагалі – триматиметься, як вош кожуха. Ти пішов тоді з дому й дві ночі просидів на вокзалі "Київ Пасажирський", аж поки твою особу не встановили працівники лінійного відділення та не перепровадили додому. Марметусенька хворіла місяць і шість днів, з них перші десять це був щонайсуворіший постільний режим, з цих десяти перші сім невідкладка навідувала вашу оселю щодня.
аркуш З
Наслідком незбагненного плетива безлічі телефонних дзвінків, притишених розмов та надзвичайно ефективних у плані довірливого зближення поплескувань по колінах стала урочиста поява твого першого робочого місця. Зайве уточнювати, що всі ці дзвінки, розмови та поплескування виконувала Марметусенька.
Твої будні на вищеозначеному місці природно почалися зі знайомства з сусідами по Чотирнадцятому Поверху Термітника. Навіть не так – по Лівому Крилу Чотирнадцятого Поверху Термітника, оскільки на Правому його Крилі за увесь час роботи ти побував усього тричі, з них – два рази, заблудившись у перші дні по працевлаштуванню.
Зайве казати, що твій скит займав останнє приміщення в кінці коридору, протилежний кінець якого не проглядався навіть за дуже сонячної погоди. Сусідні двері з твого боку прикрашала табличка з нейтральним написом "технічна", вхід до наступного кабінету вирізнявся з-поміж інших лише принизливо знеособленим номером "1448", за ним були двері з загадковою табличкою "операційна". Перші двері навпроти взагалі не мали ніякої таблички, навіть номера, наступна кімната скромно йменувалася "санпост". Далі був туалет, а от за туалетом знаходився чи не найцікавіший об'єкт Лівого Крила, звісно, якщо погодитись, що на Чотирнадцятому Поверсі Термітника взагалі можуть бути якісь цікаві об'єкти.
Ці двері вирізнялися величезною, виконаною в національних кольорах вивіскою, з якої ставало зрозуміло, що дане приміщення займає (вочевидь – на правах оренди) якесь козацьке об'єднання, повна назва якого складалася з семи, чи восьми слів, скількох саме – ти ніколи не пам'ятав. Нижче, під вивіскою, була ще одна табличка, скромна й діловита. Саме з неї потенційний відвідувач осередку козацької вольності дізнавався, хто саме та в якому званні має честь тут працювати. Звання були дуже кумедні – від Головного Отамана до хорунжих, бунчужних та осавулів.
Насправді ти ні до кого знайомитися не ходив. Насправді після того, як тебе впхнули до склепу з лаконічною табличкою "архів" на дверях, бажання познайомитися хоч би й із самим Головним Отаманом було найостаннішим з твоїх бажань. Найпершим твоїм бажанням було викинутись крізь тісне вікно надвір та пролетіти в шаленому і єдиному за все життя захваті останні півтора десятки поверхів свого життя. Класно було б ще й слухати при цьому щось із Юрай Гіп. Щось із раннього. Втім, скоро з'ясувалося, що в Лівому Крилі Чотирнадцятого Поверху Термітника існують свої закони, правила та звичаї. Ти б не здивувався, якби тут існувала навіть своя конституція.
Тож у повній відповідності з вищезгаданими постулатами знайомитися до тебе прийшли спочатку двоє хорунжих та один осавул із козацького об'єднання, далі – дві симпатичні, але порожньоголові дівчинки з "операційної" – Валечка та Галечка, а під кінець, коли нашвидкуруч виставлене тобою, за рахунок не пообіданого обіду, пійло було вже випито, а цукерки – з'їдено, зазирнув такий собі Родік. Цей довго не затримувався, зауважив лише, що з'являється рідко, з'явившись, зачиняється за дверима під банальним номером 1448, а що він там, власне, робить відмовився говорити навідріз. Можливо тому, що на цей час уже закінчилась випивка. Побіжно поцікавившись музичними смаками співмешканців, ти з сумом констатував, що до важкого року байдужі фактично всі. Не брати ж до уваги те, що один з хорунжих дозволяє собі іноді послухати "Скорпіонс"!
аркуш И
До епізоду номер один ти підкрадався довго, сторожко, сказати б – нашорошено. Тобто, сама ідея, саме Слово стало плоттю задуму несподівано, але від задуму до виконання… або від падіння до злету… Від падіння…
Після останньої зустрічі з Сонею. Коли ти остаточно вирішив, що одного разу вийдеш з Термітника нетрадиційним шляхом і твоя перепустка так і залишиться на вахті внизу, лише згодом її заберуть… ні – вилучать відповідні… ні – компетентні органи… компетентні в чому?
Якоїсь миті тобі зробилося смішно. Ти уявив як комусь із тих, компетентних… чи відповідних спадає на думку версія, що твоя загибель пов'язана з професійною діяльністю. Що це стосується якось того нікчемного мотлоху, хранителем якого тебе поставили. Нікчема зберігає нікчемне… А що, насправді Термітник належить до якогось Дуже Важливого Міністерства (ти ніколи не пам'ятав, якого саме), а Чотирнадцятий Поверх з обома його Крилами є дуже важливою складовою Термітника!
І ти звично підійшов до вікна, і звично зауважив, що протиснутися тобі, худорлявому крізь ту половинку, що відчиняється, буде зовсім нескладно, і що залишилося лише визначити час. Чомусь час Події… ні – Акту виявився для тебе надзвичайно важливим. Час, який насправді важливим не є.
Ти просто зволікав. Просто збирався з силами, яких відверто бракувало. Ти просунувся крізь стулку й подивився вниз. Прямо під твоїм вікном був мікроскопічний скверик із кількома каштанами та двома лавками. Біля однієї стояла урна для сміття. Дивно, з землі ти ніякого скверика не помічав. На лавці сидів чоловік.
І тоді ти подумав: якщо протягом хвилини на якусь із цих двох лавок ніхто не сяде – я викинусь у вікно. А якщо сяде… будь хто – жінка, чоловік, дитина… Якщо сяде, то не викинусь… І подивився на годинник.
Наступної миті ти вже проклинав себе за легковажність, адже Марметусенька виховала тебе надзвичайно відповідальним – ти вмів тримати слово, втім, залишалося ще кілька десятків секунд. Збігала п'ятдесят третя коли на лавку всілися, ніби спурхнули з котрогось із каштанів, двоє вертлявих дівчаток. Витираючи з чола піт, ти покартав себе за легковажність і подумав, що наступного разу слід підходити до справи ґрунтовніше, загадувати триваліший термін – в разі чого можна буде попросити негайно вийти й сісти на лавку когось із знайомих. Наприклад, Валечку, або Галечку. Або обох. Для певності. "Ідіот! – нагримав ти сам на себе, розгнівавшись. – Як ти це собі уявляєш?" Але думка вже гризла твою голову.
Несподівано до тебе забіг Родік. Він саме відвідував кімнату номер 1448 і вирішив погостювати – перекинутися словом-другим із новим архівістом. Посиденьок не вийшло – ти негостинно виштовхав непроханого візитера за двері, бо заходився саме обмірковувати цікавий поворот. В принципі, можна змусити прийти й сісти на лавку навіть зовсім незнайому людину. І навіть не просто сісти, а виконати якусь дію, і навіть не одну людину, а дві, може й три... А самому дивитися на них згори. Наче режисер. Або творець. Деміург.
І довести врешті-решт Марметусеньці, що її горобчик чогось вартий.
Тебе охопив захват.
аркуш І
Соня запросила тебе до себе. Ти б не пішов, але Марметусенька мала з цього приводу іншу думку, сперечатися ж із людиною, яка ледве-ледве виборсувалася з недуги, було просто негуманно. Жовтолиця та дрібноноса дівчина нітилась навіть у півмороку, який вона влаштувала, аби приховати свої прикрі вади. "Ми могли б жити в мене. – Чого б це я жив у тебе? – Ну, іноді чоловік і жінка сходяться, аби жити разом." Напевно ти був її останньою надією, а опираючись на таку могутню підпору, як Марметусенька, фантастичні за визначенням Сонині наміри мали деякі шанси на втілення. Надто, коли одну зі стін її кімнати прикрашав величезний постер Всесвітньовідомого Ансамблю Народного Танцю. В одній із танцівниць ти без зусиль пізнав молоду Марметусеньку. Вона була тут, мудра й турботлива.
Коньяк додав дівчині рішучості й одне з двох її очей – те, яке дивилося прямо, запалало божевільною хіттю. "Подумай, як це смішно виглядатиме!" – сказав ти. Похітливе око згасло. – "Що? – Кривий на ногу й крива на око йдуть поряд. Та стрічні качатимуться з реготу!" Вона вклеїла тобі ляпаса. Саме на це ти й розраховував. Ти підвівся й сказав, що йдеш. Соня стала перед тобою навколішки й сказала, що якщо ти підеш – вона себе вб'є. Ти залишився.
Ви далі пили коньяк. Вона плакала й сміялася, а ти їв тим часом шоколадні цукерки. Врешті ви опинилися в ліжку. Перш, ніж роздягтися, Соня вимкнула залишки світла, з чого ти зробив логічний висновок, що криве око – далеко не останній ґандж цієї костюмерки (чи гримерки) з Марметусеньчиного Ансамблю. Природно, такі роздуми справили на тебе гнітючий вплив і в потенційного спокусника ніякого біса не вийшло. Хоча, може це сталося тому, що ти не мав жодного сексуального досвіду. Зовсім. Очевидно, Соня теж не мала, але для дівчини ця обставина завжди є позитивом, для хлопця ж – несосвітенною ганьбою. Але ти не надто переймався, бо відчував до бідолашної гримерки (чи костюмерки) лише співчуття.
Ти сказав, що в тебе нічого не виходить і ця обставина завдає тобі неабияких страждань. Тоді встав і почав одягатися. Це був розумний хід, оскільки вона вже не плакала, а почала співчувати тобі. І вбити себе Соня вже не погрожувала, тому ти спокійно міг піти. Але ти знав, що хтось із вас двох таки мусить себе вбити. І знав, що це ти.
аркуш Ї
Ти купував газети з оголошеннями й відривав купончики з розклеєних на зупинках папірців. Квартирні питання, розшук загублених собак, скупка золота. Продаж автомобілів, побутової техніки та унікальних лиж виробництва престижної фірми. Кредити – виявляється, місто просто переповнене зайвими грішми, євроремонти та євробудівництво… Ти все частіше просовувався у вікно та уявляв, як у скверику з'явиться хтось… Тебе проймав холодок страху – а раптом цей хтось підведе догори погляд і побачить тебе? Як Мойсей – у вогняному кущі… Цікаво – Він тоді теж боявся?
У розділі знайомств однієї газетки твій погляд зачепився за оголошення якоїсь Маргарити. Самотня дівоча душа прагнула принца, ріст якого не був би менший за сто вісімдесят сантиметрів, а вік – не більший за тридцять п'ять років. Себе ж шанувальниця баскетболу не без пікантності охарактеризувала, як "пухкенька". Маркетинговий хід спрацював – ти подзвонив і сказав, що твій ріст – метр вісімдесят один, а вік – тридцять два. Сказав, що тебе втомила самотність і зацікавила її жага до контакту. Потім ти сказав, що передзвониш пізніше, бо маєш якийсь нагальний клопіт. Перший крок було зроблено.
Далі ти вирішив зупинитися на збіглих псах. Зателефонував до якогось Валери – той розшукував зниклого пінчера й був незміренно радий будь-якій інформації. "Бачив, бачив точнісінько такого псяюху! – заспокоював ти згорьованого власника животини. – Бачив у сусідських хлопчаків, а це ж якраз у районі Кучминого Яру! Ось повернуся завтра з дачі, уточню, чи справді в імовірного Карла надірване ліве вухо, й одразу вам подзвоню!" Валера нетямився від щасливих передчуттів.
На роботу ти прийшов невиспаний, бо цілу ніч розробляв план. Точніше – сценарій. Аби збадьоритися, запросив на каву Галечку та Валечку. Насправді ніяких операцій вони в своїй "операційній" не робили, просто клацали цілий день на комп'ютерній клавіатурі та деркотіли принтером. Збуджений, ти заходився було розтовкмачувати дівчаткам відмінності між раннім Осборном та пізнім Ковердейлом, але "операційниць" хард рок не зацікавив. Втім, Галечка, здається, позирала на тебе доволі двозначно. А може Валечка… Попри це ти виштовхав розморених якісною кавою (іншої Марметусенька не визнавала) сусідок за двері – план вимагав реалізації.
"Маргарито? Доброго ранку! Вчора був такий схвильований вашим голосом, що забув, нетяма, навіть відрекомендуватися! Вже пробачте, ваш негідний шанувальник – Валера! – О, яке гарне ім'я! – Знаєте, вигулював свого пса – в мене пінчер – Карл, і уявляв, який вигляд він би мав поряд із вами. Хотів би глянути на цю картину! – А в мене кішечка – Варварка, така вередуха! – Маргарито, що це ми все віртуально? Давайте зустрінемося, посидимо десь у кав'яреньці, що скажете? – Чому б і ні! Посидіти в кав'яреньці… це ж ні до чого не зобов'язує, правда? – Так-так, просто посидіти! Знаєте, в мене досить щільний графік… давайте так: щойно намалюється вільна годинка – я зателефоную, можливо навіть сьогодні, згода? – Так, чекатиму!"
"Ало, Валеро? Говорить Сашко, стосовно вашого пса – ми вчора розмовляли. Так, справді, це ваш Карл. – Ні, не треба приїздити, його вже забрала Маргарита – сестра. Вона в мене така собачниця! Маргаритка працює неподалік метро "Республіканський стадіон", то просила, щоб ви чекали на неї в невеличкому скверику, там є такий по вулиці Прохідній. Та знайдете. Вона буде там о п'ятнадцятій. Чекайте прямо на лавочці в скверику. Моя Маргаритка – така пухкенька, симпатична молодичка… А, ну так – з нею ж буде ваш Карл!"
"Маргарито! Зможу вирватися о третій пополудні. Давайте зустрінемося неподалік метро "Республіканський стадіон", зможете? – Так, цілком! – Там є невеличкий скверик, по вулиці Прохідній. Чекатиму вас на лавочці! І не запізнюватись!"
Клас! Залишилося зателефонувати ще раз, хвилин за двадцять до зустрічі: "Маргаритонько, біда – зник мій Карл! Та вже все оббігав! Знаєте, зараз я неподалік того скверика, то давайте вже зустрінемося й разом пошукаємо бідолашного. Отаке виходить знайомство… вже вибачте… Так-так, дякую. Буду вчасно!"
Потім ти замкнув двері й сподівався, що ніхто не заважатиме. За кілька хвилин до третьої ти висунувся у вікно й почав спостерігати. Вони прийшли вчасно. Ось ця, справді пухкенька молодичка – це, поза сумнівом, Маргарита. А оцей знервований мужик – Валера. Зараз вони почнуть з'ясовувати нез'ясовне та стулювати докупи те, що стулити неможливо. Хто мав привести Карла й чому не привів? Хто та з ким хотів познайомитись і куди подівся загадковий Сашко? "Нічого, понервуйте трохи, попсихуйте, повимахуйте руками. Дякуйте богу, (себто, виходить – мені!) що живете в цивілізовані часи й не потерпаєте так, як потерпав свого часу бідолашний Авраам – я ж нікого не силую зарізати свою дитину! Хоча, хтозна, може згодом…
Ти віднайшов сенс життя…
аркуш Й
Твій Обіцяний Край обмежувався крихітним, затиснутим між двома адміністративними висотками, сквериком, але яке значення має обсяг володінь? І США, і Князівство Монако є однаковими суверенними державами, і прапор кожної з них однаково несуть на відкритті Олімпійських ігор. Те, що ти володарюєш над Своїм Світом не постійно, а лише час від часу, теж не мало тебе хвилювати. Траплялося, що й іменитіші боги забували про своїх підконтрольних. На хвильку відволікся, а тут бац – і твій народ уже вісімсот років, як у рабстві! Докладай потім зусиль, розсовуй морські води – виводь небораків на свободу… Перш, ніж лягти спати, ти по синівському цьомкнув Марметусеньку в щічку, чого не робив уже досить давно. Вона махнула рукою: "Ой, іди, горобчику, бо розплачусь!"
аркуш К
Тобі був потрібен бінокль. З висоти Чотирнадцятого Поверху чудово видно, але люди внизу мов комашня й годі сподіватися розгледіти обличчя, що вже казати про його вираз. А бог просто зобов'язаний слідкувати за виразом облич нимобраного народу. Як турботлива мама слідкує за обличчям своєї нетямущої дитинки: то залишки їжі з губ витре, то носика… Тож тобі був потрібен бінокль. Але в тебе не було грошей…
Коли ти ходив до школи, Марметусенька давала тобі на пиріжок. Коли ти ходив до інституту – на пиріжок і на стержні до кулькової ручки. Через те ти ніколи не ходив із майбутніми архівістками до кав'ярні. Хоча дуже любив каву – Марметусенька привчила тебе до неї змалку. З огляду на інвалідність громадським транспортом ти користувався безкоштовно – в цьому аспекті Марметусеньці неабияк пощастило. Коли ти приніс першу зарплатню, найрідніша в світі людина природно й невимушено простягнула руку за грошима. І її горобчик слухняно віддав. Тепер Марметусенька давала тобі на обід – вона власноруч зателефонувала до їдальні на шостому поверсі Термітника й поцікавилась цінами. Можна було не обідати й таким чином наскладати необхідну суму, але на це пішло б дуже багато часу. Ти ніколи не ображався на Марметусеньку за гроші. Ба більше – ти ніколи й ні за що на неї не ображався!
Ти ходив доглянутий, вдягнутий і нагодований. Ти уявлення не мав, скільки треба віддати за квартиру та скільки за продукти, що невідь яким робом опиняються в холодильнику. Пів-стіни твоєї кімнат закривав грандіозний постер гурту "Назарет" – Марметусенька знала про твої музичні вподобання й дала гроші на розкіш. Так само, як і на плеєр, що не мав честі належати до останніх поколінь айподів, утім продовжував ревно виконувати свою нелегку службу. Але ти категорично не знав, як обґрунтувати перед Марметусенькою необхідність купівлі бінокля. Та ще й при умові, що той зберігатиметься на роботі. Як не крути, а Марметусенька неминуче запідозрила б за своїм горобчиком хворобливе збочення під назвою вуаєризм, а тобі не хотілося завдавати їй прикрощів.
Скоро один хорунжий (чи бунчужний) із козацької спілки запросив тебе до себе. Кави козаки не шанували, а до чаю ти був байдужий, тож просто посидів трохи між розкішних хоругв, бунчуків, списів та бутафорських пістолів, якими були обчіпляні всі стіни козацького осередку. Головний Отаман либонь поїхав на Січ, тож тобі дозволили зазирнути до його кабінету. Над столом славного провідника вітчизняного козацтва висіла розкішна хоругва з золотою оторочкою, обабіч неї – гетьманська булава та здоровенна, інкрустована коштовним (принаймні воно сяяло) камінням шаблюка. Трохи збоку – покрита вишитим рушником ікона Богородиці.
Коли ти вже сидів у своєму склепі та прів над внутрішніми описами документів, які щойно надійшли, то подумав, що якби пощастило вкрасти й продати ту шаблюку – грошей із лишком вистачило б на потужний бінокль. Ти навіть подумав, що міг би в принципі й провернути крадіжку, але винести зброю з Термітника, пронести шаблю непоміченою повз вахту було неможливо. І ще ти подумав, що, оскільки став богом, то Марметусенька зробилася, відповідно, Богородицею і непогано було повісити б у цій гробниці її ікону.
аркуш Л
Іноді тобі доводилося таки працювати. Вряди-годи до келії приносили нові теки з документами, твоїм обов'язком було обробляти, класифікувати та зберігати ці неоціненні свідчення епохи, аж поки, пройшовши повний архівний цикл, тобою ж таки вони не будуть спрямовані на смітник. Документи приносили різні люди, деякі буцімто навіть із протилежного Крила, в що важко було повірити, а іноді – навіть із сусідніх поверхів, хоч таке взагалі видавалося фантастикою. А забирала документи завжди одна й та ж особа – техпрацівниця Василівна з візочком. Пронумеровані та оприбутковані теки займали своє місце у відповідних коробах на крайньому стелажі праворуч, якщо дивитися від дверей. Поступово надходили нові папери, попередні пересувалися вглиб сховища, з часом переміщувалися на наступний стелаж, тоді далі й далі. Врешті, пройшовши складним та незбагненним сторонньому оку лабіринтом, короби з застарілими документами підкрадалися до дверей крайнім стелажем зліва, де й дожидалися асенізатора на ім'я Василівна. Ти її так і називав, бо внутрішньокелійне просування тек і коробів дуже вже нагадувало просування харчових мас шлунково-кишковим трактом. Різниця втім була і полягала вона в тому, що на відміну від людського шлунку, архівний "тракт" поглинав таке ж самісіньке лайно, як і випорожнював.
Це не було відкриттям – саме такі слова використовувала твоя безпосередня керівниця, Найголовніший Провідник Обох Крил Чотирнадцятого Поверху Термітника – Августа Чеславівна, знайомлячи нового архівіста з першим у його житті робочим місцем першого його робочого дня. "Насправді цей мотлох нікому не потрібен. Прийняли колись постанову, що деякі документи мають зберігатися три роки, от і зберігаємо. Навіщо – не знає ніхто!"
