«Ну які ж вони куркулі? – коли думка вже була не підвладна наказам, бо переходила за межу реальності, Терновий впадав у розмисел щодо такого собі мешканця хутора Зарічного Літинського району - Семена Фроляка. Про нього було дуже художньо написано у одній з поважних газет. Заголовок відразу бив по класовому нутру: «Куркулі бавляться». Йшлося зокрема про те, що цей Семен підступно не бажав віддавати в колгосп «Революційний крок» вівцю Марфу, бо бачте у нього вісім душ дітей і всі вісім люблять гратись із вівцею. Кореспондент описав усе так, ніби чоловік не бажав розлучатись зі скотиною саме заради «виграшок розманіжених куркульських виродків». Але насправді, і Лесь це усвідомлював, усе було трагічніше – вівця Марфа була і годувальницею і розрадницею і подругою і теплою ковдрою у холодні зимові ночі і отим сподіванням на бодай якесь майбуття. Це можна зрозуміти, якщо вміти читати поміж рядків, а Терновий вмів так читати, бо сам так писав, опускаючи найголовніше й замінюючи його на сталі гасла. У старого Фроляка на утриманні окрім дітей були ще батьки його покійної дружини. І на усю цю ораву одна сухоребра вівця. Ще в останньому абзаці гнівної статті було дописано, що Семен кілька разів за свідченнями односельців приймав активну участь у бунтах проти радянської влади в буремні двадцяті роки, у розмовах із сельчанами висловлював жаль, що не переміг Махно та будучи незаможником понад усе хотів стати куркулем, навіть за тих умов, що віднедавна куркулів взялись винищувати, як клас. Фроляк називався ворогом, відступником, поганою вівцею, що відбилась од стада, ба навіть шпигуном і диверсантом, який ллє воду на чужий, дрібно буржуазний млин.
– Ось у чому вся сіль… - киселем тяглась ця думка крізь сон Терового. – Мстяться значить…
Цей дідок, абсолютно незнайомий Олесю Терновому Семен Фроляк з Літинського району так боронив свою вівцю, що скоїв карний злочин, посягнув на створіння Боже. Семен Фроляк у відчаї відрубав руку одному чоловікові із комнезаму, який був у буксирній бригаді й вилучав у Семена усе майно як штраф за зірвану хлібоздачу. До Семена і йому подібних спеціально було доведено такий план по зерну, що чоловічина, маючи на собі вісім малих ротів та ще два старих просто не зміг би впоратись із навантаженням. Терновий бачив уві сні цю картину, він її бачив, як фільм, що привозили минулого місяця й показували у міському кінотеатрі, нещодавно зведеному. Ось стоїть чорно-білий, а вірніше сірий хазяїн обійстя, у нього за спиною вся чимала родина. Чоловічина намагається розповісти що до чого чужинцям, що приїхали усе в нього забрати – а того усього, що кіт наплакав – дві ряднини, відро та порожній лантух. Один із експропріаторів зачитує постанову, троє інших штовхають у груди малих і старих, аби пробратись до хати. Семен Фроляк стоїть на ґанку й тримаючись за голову безмовно виє. Коли з хліва виводять кудлату вівцю Марфу, а з хати у той самий момент виносять чоловіків інструмент у дерев’яному ящику - пилку, молоток та сокиру, він автоматично хапається за ручку першого ліпшого знаряддя, яке лежить поверх іншого та наодмаш хряскає того, із ящиком, по руці. Ящик вмить заливає червоним, інструмент, як і відрубана долоня падає під ноги. Кров фонтаном б’є в обличчя іншим членам буксирної бригади і найбільше заливає самого Фроляка, який у безпам’ятстві геть не кричить, а лиш спантеличено дивиться на оте лихо, яке щойно наробив.
На якусь хвилю Лесеві невимовно стало шкода невинних дітей, що підуть по світу та старих, які дуже швидко помруть в злиднях без годувальника. Цей нещасний та дурний Семен Фроляк стояв у Леся перед очима, адже у газеті, де про нього докладно писалось, розмістили окрім тексту ще дві фотографії. На одній із них: вбраний у спідню сорочку й такі ж сукняні штани, вихудлий, зарослий бородою звичайний чоловічок із переляканими й ніби відстороненими ясними очима, вздовж його висохлого на билину тіла мотузяччям висять довгі руки, він ховає кудлату голову у підняті костисті плечі й стоїть на трохи зігнутих в колінах кривих ногах. Він босий та безпомічний. Біля нього з двох боків - озброєні суворі юнаки, переперезані ременями. Інша світлина вражає: Семен з відкритими, усе такими ж ясними до жахіття очима лежить там, де на попередньому фото стояв, біля нього з двох боків так само й з тими самими виразами на обличчях стоїть варта. Ця світлина на відміну від попередньої підписана: «Ще один упир знешкоджений».
Олесь у своєму сні усе не міг збагнути чому цей правопорушник, по суті злодій та людиноненависник так запав у душу та ятрить зсередини, чому йому, Терновому настільки хочеться дізнатись про подальшу долю його родини, чому прямо зараз хочеться їхати, бігти, нестися, летіти у той Літинський район, на той хутір Зарічний, хапати на руки тих дітей, пестити їх, заспокоювати, оберігати. Але пересилював ті думки, наказував знати, що усі ці сантименти навіяні тими дурними дівочими листами про кохання, про красу природи, про цінність життя.
«Схожий на твого батька», - каже оте друге, підступне «Я».
«Ось чому» - констатує Лесь і прокидається, аби більше не лягати й не бачити цих снів.
