Сьогодні мій день народження. Так, саме сьогодні, ато ледь не забула! Хоча що мені з того? Святкувати нема з ким і нема чого. День, як день. Хоча ні, не такий день, як усі. Цей день я не люблю і чим дорослішаю, тим більше не люблю!
А, пам`ятаю, маленькою так його чекала, так з нього тішилася. Мене так манила сама атмосфера свята: барвисті фейєрверки, веселі атракціони, гамірні концерти і вся ця тепер традиційна, а тоді ще дивовижна метушня. Я відчувала свято душею і мені було абсолютно байдуже, що я не можу собі дозволити ні найдешевшого атракціону, ні бодай морозива в стаканчику. Зате я вірила, що коли стану дорослою усе буде інакше! Ясна річ, інакше, адже я стану зовсім самостійною!
Тепер я доросла і що?! Стала ще біднішою і самотнішою, ніж в дитинстві. Хоча ні, зовсім не більше, просто тепер я це по-справжньому збагнула. Мрійливість випарувалась і реальність спохмурніла. Колись я мріяла про дорослість, як панацею, а тепер у такій безвиході, що не хочу ні в майбутнє, ні у минуле.
Про моє теперішнє судіть самі. Роботи нормальної досі так і не знайшла, перебиваюся випадковими заробітками. Платять дурню, але ж це краще ніж нічого. Здібності мої нікого не цікавлять, краса—мало кого. А мені сьогодні вже 22 роки, уявляєте?! Ровесниці вже й вивчились, й заробляють давно незлецьки, і особисте життя вирує наповну. Деякі стали відомим і популярними…
А я-то чим гірше, поясніть дурепі?! Ну чого мене ніхто не любить?! Чого ніхто не хоче дружити? Мабуть, справжньої дружби й не існує. Я довго вірила в неї, аж тепер зрозуміла, що всі просто використовують мене! Кемаль і Хосні запрошують до себе на відпочинок, Франсуа парить свою косметику і парфуми, Сільвіо частує піцою і макаронами, Ґіві—вином, Аляксандр—картоплею, Рауль—цукром… Та всі за це хочуть лише грошей. Я нікому не відмовляю—друзі все ж таки! Шкода лише опіки, алергія, діарея, сп`ягніння, отупіння і карієс дошкуляють…
Раніше я вірила у кохання. В мене самої було. Навіть два одночасно. Так, не смійтеся, правду кажу. Вони обидва дуже гарні: Володя невисокий, але симпатичний, спортсмен, поверхом вище живе, Барак високий, смаглявий, чемний такий, мешкає на сусідньому масиві. Вони обидва так упадають за мною. Гарні ставні хлопці, вони обидва мені подобаються, сама не знаю за кого більше хочу… Тільки тепер я зрозуміла, що не кохають вони мене. Фізично хочуть, так, але не кохають. А люди таке взагалі про них кажуть, що й думати не хочеться… Володя нібито взагалі до усіх так чіпляється, а фізичну похіть справляє у збоченій і агресивній формі! Кажуть, що у цьому якось по-секрету зізналися Аляксандр і Нурсултан, які нібито з ним співмешкають… Барака мало знають у дворі, не місцевий він. Та кажуть, то дуже крутий авторитет і не до кохання йому взагалі, не те що до мене, бідної порядної дівчини—головне аби у Володьки відбить…
Не знаю, як жити мені з цими думками, але ж треба якось жити. А Володя й Барак багаті хлопці, не можна їм відмовляти—позичить грошей в разі чого тільки вони можуть… Та ось біда—двоє їх, а обом не догодиш одночасно. А спробуй тільки одному, то другий ще вб`є. А Володька той—ще ж мій сусід зверху, заливав мене вже тричі…
Ну і скажіть мені: на біса мені цей день народження?! Сиджу я оце над яскравими привітальними листівками з хеппібьоздеєм і дньомраждєнья від залицяльників і плачу… Та ні, не від нещасного кохання, огидні обидва мені стали. Та й не існує ніякого кохання, вигадки то все… Просто нагадали вони мені, що я ще на рік постаршала. Ну й що ж у цьому може бути святкового?!
В покращення життя я вже не вірю—не дитина. Садисти якісь вигадали святкувати ці дні народження! Ну старіємо ми, то що, навіщо про це зайвий раз нагадувати?! З кожним роком приходить все більше усвідомлення, що мрії не здійснюються, Дід Мороз ніколи не існував, святий Микола помер, ангели далеко і за всіма не встигають, а на ласку Бога я просто не заслуговую.
