Книга Лембіта Короєдова «Артек» з підзаголовком «Повість про табір, вафлі та великі тіні» вийшла у луганському видавництві «Шико», яке вже встигло видати всі кращі твори київського автора, якого, за вкрай незрозумілих обставин, проігнорували видавництва Києва чи Москви. Це ігнорування – привід для окремого дослідження, то залишається лише подякувати луганчан, які схильні ризикувати з новими авторами. «Артек» складається з однойменної повісті і кількох оповідань.
Повість починається з ідилічної картини пізнього застою, у якому красуня і піонерській активіст Лєра отримує путівку до «Артеку», одного з найраскручених символів СРСР.
Лєра вірить в ідеали комунізму, хоч живе у Львові, від щирого серця працює на славу піонерської організації і має хороші перспективи для подальшого кар’єрного зростання (яке через пару десятків років може привести чи в щось подібне Юлії Тимошенко, чи в щось подібне Валентині Матвієнко (колишня губернаторка Петербургу)). Дитинство - така чудова пора, яка може розфарбувати навіть вбогу безвихідність совку. Особливо це легко зробити на тлі шикарних декорацій кримської природи. Довгі навкололітературні розмови з кузеном, за яким ховається сам автор, зворушливі і дрібні бунти проти крайнощів системи, але не проти самої системи, ризиковані подруги і красиві хлопчики, все виглядає ідилією. Не такою ідилією, як у фільмах жахів, коли бачиш красиву хвилю чи кущ квіток і очікуєш появу якогось чудовиська. Ні, справжню ідилією, у якій, наче кіт у маслі, збираєшся плисти до кінці книги.
Коли трапляється перший сюжетний стрибок. Виявляється, що ночами по Артеку носиться космонавт Гагарін, який насправді не загинув, а виконує завдання партії та уряду на далеких планетах, де валить місцеві капіталізм, феодалізм чи рабовласництво (до чого хто доріс) і дарує туземцям соціалістичну волю та комуністичний рай. У проміжках між виконанням завдань, Юра відпочиває у «Артеці», де п’є «Жигулівське», гризе тараню і залучає піонерів для боротьби з внутрішнім ворогом, який не дрімає і в найкращому таборі країни. Всі ці відомості нокаутують, бо одна справа Аркадій Гайдар часів застою, а інша - Кір Буличов і браття Стругацькі. Ну добре, кінець кінцем, всі ми здогадувалися , що Гагарін жив, так само як і Цой.
Тільки ти починаєш думати, що далі: інопланетні мандрівки чи вторгнення інопланетян, як у повісті відбувається ще один переворот. Виявляється, що насправді весь «Артек» створений і існує, щоб постачати ідейно витриманих і тілесно досконалих отроковиць до ліжок вождів дружніх режимів. Комунізм краще розповсюджується не на багнетах, а на кінчиках дівочих перс. Та як між вірою у світле майбутнє і мінетом якомусь партійному бонзі існує деякий проміжок, то дівчаткам допомагають служити родині за допомогою наркотичних засобів, відомих ще з «Майстра та Маргарити» (тим самим робиться натяк на диявольське коріння совка. Безсумнівно!). Таємне знання про те, для чого вони в «Артеку», трохи травмує дівчат, однак не смертельно. Партія сказала «Треба!», комсомол відповів «Слухаюсь!», а піонерія сказала «Дам!» і густо почервоніла.
Поки читач оговтується після падіння з космічних висот і покращення світів у якусь геополітичнупедофілію (тут згадується скандал навколо «Артеку», який спалахнув кілька років тому і, мабуть, надихнув автора), на горизонті з’являється представник одного з дружніх режимів. До якого і приставляють Лєру, спочатку у якості гіда, а потім і небесної гурії. Та біда в тому, що африканський гість хоче тіла піонерського не в переносному, а у прямому сенсі. І тут Лєру доводиться рятувати, для чого автор пускає в хід майже всіх другорядних персонажів, розсіяних у книзі. Однак порятунком справа не обмежується, бо треба ще помогти письменнику Гріну, автору широко відомих в союзі «Червоних вітрил» (вони ж «Алиє паруса»). Письменник помер, але справа його живе у серцях молодих читачів. Які допомагають і тут таки наступає гепіенд, після якого читач може закрити книги і в паніці подумати: «Ще це було?».
А були це: чиста, наче джерельна вода ностальгія за дитинством (совкодрочери обов’язково скажуть, що ностальгія за совком – не вірте), іронія з радянської фантастики і культу космонавтики, завжди потужне у автора зацікавлення підлітковою сексуальністю, романтизм у шатах цинізму і літературоцентрізм, як він є. Плюс чудова мова і невідпорне почуття гумору, які і дозволяють автору бути беззаперечним лідером у ним же і вигаданому напрямку порнографічного реалізму, в якому у «алих парусах» бачиться жіноча білизна, в щоглах – ділдо, в Ассолі – Саша Грей (яку автор вже поміняв на Алісу Стєпанову), при цьому сльози навертаються на очі і важко говорити, бо так же добре!
Пи.Си. На десерт після «Артеку» додані оповідання Лембіта Ісааковича, не такі вражаючі, як повість, але цілком хороші. Південь, наркотики, секс, секс, секс, романтика. Не завжди ця суміш діє, як вибухова, але здебільшого так.
