Золота пора. Чарівна, дещо сумна, картина природи, що готується до тривалого відпочинку чи навіть до смерті. Калюжі, наслідки вчорашнього дощу, під дією вітру, втрачають спокій, намагаються розширити свої кордони. Сонце інколи визирає з-за хмар, граючись із тінями, які то з’являються на землі, то зникають.
Декому осінь здається саме такою. Ці люди можуть зберігати гарний настрій із вересня по листопад, навіть не вживаючи жодних стимулюючих речовин. Для мене ж цей час – справжнісіньке пекло. Ні, я ніколи не повірю, що в пеклі дуже гаряче. Яке ж це покарання? Це, скоріше, баня, а баню я полюбляю. Як на мене, пекло – це таке місце, в якому постійно мжичить дрібний дощик, дме сильний вітер, а температура повітря така, що тобі дуже мерзенно і холодно, але якщо надягнути шапку та шарф – занадто тепло. Сонця не видно, а коли воно зрідка визирає – не викликає нічого крім роздратування, бо, падло таке, засліплює очі своєю несподіваною появою. А коли ти нічого не бачиш, дуже легко вступити в багнюку, послизнутися, впасти, і вимазатися з голови до ніг. Так, це справжнє пекло.
У цьому році пощастило, тепла погода стояла майже до кінця жовтня. Це було дуже доречно, адже сьогодні до мене має приїхати друг. Програма стандартна – вештатися Дніпропетровськом, час від часу купляючи алкогольні напої, потім – розпивати їх, ховаючись від ППС, у якихось дворах.
Настрій цього суботнього ранку в мене був чудовий. Я лежав на ліжку в студентському гуртожитку, додивлявся прекрасний еротичний сон, утопічне продовження вчорашньої гулянки з дівчатами-першокурсницями. Кульмінація сну вже минула, тому я не дуже засмутився, коли мене розбудив телефонний дзвінок:
- Алло!
- Спиш, тварюко? – почув я бадьорий голос Макса, - виходь швидше, я вже їду, через годину щоб був біля «Нового центру»! Встигнеш?
- Ага.
- А коли їхати будеш – подумай над культурною програмою. Треба вирішувати, куди ми підемо.
- Тю, та як завжди.
- А ти глянь у вікно, - промовив він і поклав слухавку.
Я протер очі, потягнувся, повільно встав із ліжка і підійшов до вікна. Картина, що відкрилася звідти, змусила мене згадати дівчину легкої поведінки. Надворі було моє пекло, осінній демон таки взяв своє. Але що тут поробиш, таке відбувається кожен рік. Тому я мовчки почав збиратися.
Хвилин через десять я вийшов на вулицю, озирнувся навколо себе. Подивився вгору, на небо, примруживши праве око. Кепсько. Надія на те, що ця гидота виявиться лише поганим сном, зникла: занадто реально дув холодний вітер, а небо плювало в обличчя мікроскопічними краплями. Треба змиритися. Запхнувши руки в кишені та втягнувши шию в плечі, я пішов на трамвайну зупинку. Настрій поліпшувало те, що в такий час, а саме об одинадцятій, не дуже багато людей бажають кудись їхати, тим паче я сідаю на першій зупинці, біля транспортного університету. Так, саме сідаю, уникаючи тієї процедури, яка замінює багатьом дніпропетровцям ранкову зарядку.
За чотири роки життя у великому місті я зрозумів одну річ. Коли заходиш у порожній трамвай, чи то автобус – обов’язково сідай біля вікна. Це робиться задля затикання рота власній совісті. Трамвай же не вічно буде пустим, а бабусі із сумними очима заходити будуть. І якщо ти раптом сидиш біля проходу, а якась бабуся стоїть поруч – місцем ти, звичайно, не поступишся, але десь усередині ти будеш розуміти, що чиниш неправильно. Якщо ж ти сидиш біля вікна, ти скажеш своїй совісті, що не можеш поступитися місцем, бо треба тривожити того козла, який поруч з тобою сидить. І взагалі, йому легше піднятися, але він цього не робить. Тоді ти починаєш вважати себе кращим за нього, бо ти, можливо, якби планети стали певним чином, піднявся і поступився би місцем, а він… козел він, одним словом. І самооцінка якось підвищується.
З цими думками я дійшов до зупинки і сів у трамвай, звичайно, біля вікна. Тепер треба було подумати, куди можна піти, до того ж так піти, щоб культурно збагатитися і матеріально не збідніти. Трамвай, тим часом почав свій рух. На думку мені нічого не спадало і я почав дивитися на рекламні плакати, повз які проїздив. Телевізійні дурнуваті проекти, запрошення «на роботу» у якусь фінансову піраміду, політична агітація… стоп! У театр Горького сьогодні приїздять Олена Корікова з Олексієм Паніним, вистава «Кримінальний дует». Це вже цікаво! Початок о вісімнадцятій, ціна квитків – від сотні. Кхм. Ні, вже не цікаво. Які ще можуть бути варіанти? Кіно – банально, та і не крутять сьогодні нічого цікавого. Що ще? Просто ходити по «Мост-сіті», роздивлятися якісь светри-джинси-кросівки, потім жерти в «Макдональдсі» чизбургери і пити пиво вдвічі дорожче за його магазинну ціну? Навіть соромно за такі думки. Ось до чого доводить життя в жіночому гуртожитку – шопінг вважати культурною програмою!
- «Парк імені Шевченка». Наступна зупинка – «Історичний музей», - пролунало в трамваї, - обережно, двері зачиняються.
Музей? А що, в музеї я ще не був. Чудовий варіант, до того ж, мабуть, безкоштовний, або із символічною ціною. Вирішено, підемо до музею.
Через п’ятнадцять хвилин я вже стояв на «Новому центрі», чекаючи на приїзд автобусу «Павлоград-Дніпропетровськ».
З Максом ми познайомилися трохи більше року тому. Завідувач гуртожитком поселила нас в одній кімнаті. Можу сказати одне – з сусідом мені пощастило. Макс виявився дуже яскравою, непересічною людиною. Фанат дуже важкої музики, від якої у непідготованої людини починає пухнути мозок – Caliban, All Shall Perish, Emmure, проте не цурається і чогось, подібного до репу – Noize MC. Навіть підсадив мене на останнього. Завжди в курсі всіх подій із світу музики, театру, кіно, слідкує за політичними подіями. Принципово не використовує мат. Здавалося б, інтелігент. Але носить пальто з кросівками. Під пальто – светр із капюшоном, який теліпається на спині, якщо не натягнутий на голову. За плечима – рюкзак. Закінчивши цього року університет, Макс не квапиться шукати роботу, бо не бажає працювати на хазяїна і хоче отримувати насолоду від життя. Про пиво у дворах я вже говорив. Здавалося б, роздовбай. Але гроші має – збирає велосипеди, допомагає ремонтувати автомобілі.
Цього чортяку я завжди радий бачити, тому до автобуса, котрий щойно під’їхав до платформи, я ішов з дурнуватою посмішкою.
- Здоров! – привітався Макс, - то як, надумав щось?
- Надумав. Сьогодні ми завітаємо до місця, від якого аж тхне історією та мистецтвом.
- Ну…
- Місця, яке, на відміну від попсових кінотеатрів; театрів, що останнім часом трохи втратили популярність…
- Фате! Не тягни!
- … є, мабуть, набагато глибшим в плані високості культури. Музей імені Яворницького.
- Цікаво. А що там за виставки сьогодні?
- А біс його знає! Підемо – дізнаємось.
- Е ні! Ми вчинимо інакше, - дістає мобільний телефон, набирає номер – Ярік? Привєт! Ти зараз де, в інтернеті, як завжди?.. То глянь там, що в Яворницького сьогодні?.. Добре, ясно.
- То що ти дізнався?
- Ну-у-у… два варіанти. Перший – там якийсь місцевий художник виставляє свої картини, намальовані простим олівцем.
- А другий?
- Ось. А другий – «Genofond fest». Це сучасне мистецтво. Як на мене, краще було б подивитися на сучасне мистецтво.
- А ти хоч раз бачив, розумієш що це таке?
- Ні, - посміхнувся Макс.
- От і я так само.
- Так це ж класно. Усе буває вперше.
- Добре. Пиво одразу брати будемо, чи вже після?
- Давай візьмемо одразу, а пити будемо, переходячи з Яворницького до художнього музею. Там друга частина цієї виставки.
Ми купили в ларьку біля «Нового Центру» пиво, мабуть єдине з вітчизняних зразків, яке дійсно можна назвати пивом, не схрестивши при цьому за спиною пальці. Уманське. Залишалося неясним: чому таке смачне пиво так погано розрекламоване? Хоча, якби воно було б розрекламоване краще, напевно його спіткала б доля монстрів пивного виробництва. Поступово воно ставало би все гіршим і гіршим, аж доти, доки рівень продажу різко не впав. Такий суворий закон: піпл хаває – все окей, можна забити на якість, все одно ніхто не помітить ложку лайна в бочці хмелю.
Хоч ми і домовилися не пити поки що, дворик ліворуч від нас виглядав дуже привабливо. Отже ми, відкривши пляшки, промовили наш стандартний тост: «За знайомство» і без поспіху пили пиво, говорячи на буденні теми. За знайомство ми пили завжди, така вже склалася традиція. Не важливо – є хтось новий в нашій компанії, немає (що траплялося частіше), все одно «За знайомство». Ніхто вже не пам’ятав, від чого це пішло, але якщо хтось питав нас про це, ми робили дуже серйозні обличчя і говорили, що це велика таємниця, яку знають лише обрані.
Отже, коли в наших пляшках стало пусто, ми вирішили прямувати до музею:
- Сміття викидати будемо? – спитав я.
- Аякже? Екологія на першому місці.
З пустими пивними пляшками в руках ми завернули за кут будинку: там були сміттєві баки, ми це помітили ще на шляху сюди. Те, що ми там побачили, не провіщало нам нічого доброго. Прямо нам назустріч їхав автомобіль патрульно-постової служби. Викидати пляшку було вже пізно.
- Молоді люди, зупиняємось!
Ми підкорилися. Що ж робити? Міліціонер тим часом продовжував:
- Що це ви робите?
- Сміття викидаємо.
- Те, що ви сміття викидаєте – це, звичайно, прекрасно, але не треба мені брехати, ніби ви просто зайшли сюди щоб прибрати. Кладіть на землю. Чи ви знаєте, що пити треба в барах, а не на вулиці? Га?
- Ну, знаємо.
- А чого п’єте тоді?
- Годі вже інтерв’ю світське з ними вести, - підключився другий охоронець порядку. – Документи давайте. Наркотики і зброю також.
- Тобто? – протягуючи паспорт перепитав я.
- А що, хіба у вас нема?
- Ні, звичайно.
- А якщо перевіримо?
Я лише потиснув плечима: «Шукайте, якщо є бажання». Нас із голови до ніг обмацали руками два сержанти. Наші паспорти вже роздивлявся старший лейтенант: шукав, до чого можна придертися. Не знайшовши нічого, він таки не зумів промовчати:
- А що це у вас, громадянине, у приписному квитку написано: «Підлягає до призиву восени 2010 року», га?
Так, дійсно, там був такий запис. З’явився він внаслідок того, що в 2010 році я кидав університет і поступав на іншу спеціальність. Українській армії я поки що не дістався (до того ж на легальних підставах). Є підозра, що так краще і мені, і українській армії. Опустивши подробиці, я сказав представникові закону:
- Так я ж до університету вступив.
- Ага, щоб відкосити від служби, встиг швидше до вишу податися. Так?
- Ні, щоб освіту отримати.
- Та шо ти ото… – далі секунд двадцять ненормативної лексики. - … усі зараз вступають, щоб від армії відмазатися!
- Не знаю як усі, а я – щоб освіту отримати.
- Гаразд, поїхали у відділ.
Нас повезли до Жовтневого РВ. Там люди в погонах намагалися залякати тим, що завтра мій декан отримає папірець і мене виженуть. З такого ракурсу положення Макса було кращим: ніде не вчиться, ніде не працює. Що з нього візьмеш? Але їм швидко набридло розігрувати цю виставу, бо я не падав на коліна, не вимолював пробачення, гроші також не пропонував.
- Гаразд. Оскільки ви добре поводитесь, ми не будемо вказувати місце навчання, тобто протоколи підуть тільки в наш звіт про роботу. Підпишіть і гуляйте!
Поставивши свої підписи під текстом «Пив пиво в громадському місці, тим самим ганьбив людську гідність», ми вийшли з відділку. Як не дивно, настрій ця пригода не тільки не погіршила, а навіть покращила. Ситуація ж справді комічна: люди, які матом навіть не сваряться, а розмовляють, звинувачують нас у тому, що ми ганьбимо людську гідність. Сміття, до речі, так і залишилося на землі. Браво, міліція!
Але виявилось, що нас підвезли ближче до нашого пункту призначення, отже йти пішки при цій погоді доведеться набагато менше.
Коли ми підійшли до історичного музею, а саме до будівлі діорами (саме там була розташована виставка), ми побачили багато людей, які носили столи і стільці, грузили їх до вантажівки. З чималим трудом нам таки вдалося прорватися всередину будівлі.
Я вже був тут одного разу, десь з півроку тому ходили з групою дивитися видатну діораму «Битва за Дніпро». Щоб побачити її, треба піднятися на другий поверх, на першому ж – доволі просторий хол. Тоді крім самої діорами, яка без сумнівів, захоплююча, мені запам’яталося дещо ще. На першому поверсі було багато брудних чолов’яг, які займалися ремонтом, а хол був заставлений різноманітними речами, щоб не заважали. Словом, там творився справжнісінький хаос.
Зараз, на мій превеликий подив, картина була такою ж самою. Знову якісь дивні речі захаращували простір. Також стояла невеличка групка людей, осіб так вісім-десять.
До нас звернулася вахтерка, жіночка, років шістдесяти:
- Ой, хлопці, ви на екскурсію?
- Ми на сучасне мистецтво.
- Так, на Genofond Fest, - додав Макс.
- Ну і дивіться свій фест-шмест, - з роздратуванням, навіть із злістю відповіла вона нам. – Ті, хто на екскурсію, проходьте праворуч.
Я розгубився. Що це може значити? Потім глянув на Макса: він вже дивився на купу мотлоху.
- Ну, ось, - вказуючи рукою на цю купу, промовив він.
- Що ось?
- Ось це і є сучасне мистецтво.
- Справді? – здивувався я.
Але відповідати вже не було потреби, я і сам побачив: кожен «витвір» був підписаний за таким зразком: «Якась хрєнь, автор: такий-то». Максу дуже гарно вдалося висловити враження. Дійсно, занадто сильно в нашій уяві розбігалися поняття «мистецтво» і «ось це».
Усе ще перебуваючи в стані культурного шоку, ми почали роздивлятися виставку. Я з усіх сил намагався налаштувати своє відчуття прекрасного на сприймання «ось цього», але чим дужче я старався, тим голосніше відчуття прекрасного говорило мені, що воно відмовляється це сприймати.
Першим експонатом, який впав мені в очі, був стенд. Звичайний стенд, а на ньому розвішано одяг. Це нагадувало ситуацію, коли прибираєш у шафі. Весь одяг перевішуєш на стілець, на диван, на будь-який предмет, придатний для цього. Отже, знай. Коли ти робиш цю нехитру процедуру, ти – митець!
Наступний експонат, а точніше, ціла композиція взагалі здатна винести мозок будь-кому. Напевно, митці завершили прибирати в шафі і взялися за письмовий стіл. Стіл, на якому не прибирали місяців п’ять-шість. І не все сміття одразу викидали в один пакет, а розкладали по пластикових коробках, в яких зазвичай продають салати в супермаркетах. Мабуть таким чином створювалися ці витвори, на зразок «пальчикова батарейка, серветка, зламаний олівець» або «червоні буси, списаний клаптик паперу, наручний годинник».
Ми почали розуміти роздратування вахтерки. Ще б пак, сидіти тут і цілий день дивитися на таке от мистецтво!
Три дровиняки, в які з одного боку закручені чорні шурупи, в такій веселій компанії виглядали дійсно непогано. Тут, при бажанні хоч можна було знайти якийсь задум. Але, якщо чесно, ми його так і не знайшли.
До нас підійшла якась жінка, років сорока, очевидно, працівниця музею:
- Хлопці, проходьте в ту залу. Там продовження виставки.
Ми з побоюванням прослідували за вказаним нею напрямком. Щоправда, наші страхи виявилися марними. В цій залі ми вже почувалися значно комфортніше. Симпатичні картини, на яких зображені вікна будинку, полотно з національним візерунком, створене за допомогою сірникових коробок, чудакуваті, дещо смішні та примітивні скульптури усміхнених облич – все це вже асоціювалося із словом «мистецтво». Композиція «Мій позитив, мій негатив» мені навіть сподобалася. Шість полотен, кожне повністю замальоване одним кольором, на кожному специфічний рельєф, зроблений пензликом, на кожному з правого боку чорна смуга. Зліва висить світло-сіре полотно, правіше – сіре, далі – чорне, жовте, помаранчеве і червоне.
- Таке я навіть повісив би в своїй кімнаті, - відізвався Макс.
- А я, скоріше, в їдальні, якби в мене був великий будинок, звичайно, - відповів я.
Дві картини із циклу «Сліпі люди» взагалі вразили мене. У відомості про автора, що висіла зліва від картин, було сказано, що художник відвідував пансіон для сліпих, але в цьому циклі крім фізичної сліпоти, відображається також сліпота духовна. І хоч тут були лише дві картини, які відображали сліпоту фізичну, однозначно лише заради них потрібно було приходити на цю виставку.
Від сліпого хлопчика, зображеного на першій картині, віяло сумом, обличчя його, скоріше потворне, аніж красиве, мало щось таке, що примушувало сказати: воно страшне, але привабливе. Саме так. Воно страшно привабливе.
Але ця картина не витримувала конкуренції зі своєю картиною-сусідкою. Велике полотно, мабуть, три метри на два з половиною. На ньому зображене обличчя сліпого чоловіка похилого віку. Картина кольорова, але контраст настільки малий, що на перший погляд вона здається чорно-білою. Це дає можливість краще розгледіти деталі. Як на мене, він сліпий не від народження, як хлопчик. Він осліп уже в зрілому віці. Вираз обличчя чоловіка говорить про те, що перед нами сильна духом людина, така людина, котру майже неможливо зламати. На такому фоні особливо жахливо дивитися на очі. Вони дуже глибокі, їм є що сказати, адже чоловік цей раніше належав до такої категорії людей, яким достатньо зробити погляд, щоб їх усі зрозуміли. Але тепер ці очі не бачать. І як не старається чоловік зробити гордий вираз обличчя, очі, дарма що сліпі, видають його безнадію. Від цього стає моторошно. Бо розумієш, що бачиш момент, коли дуже сильна людина стоїть на краю прірви, вона майже зламалась. Як той «Титанік». Корабель, який, за словами конструкторів, не міг затонути, але таки затонув.
З таким букетом вражень, від здивування до захоплення, від смішків у долоню до сліз на очах, ми покинули музей Яворницького. На шляху до художнього музею Макс спитав мене:
- То що, як тобі?
- Дуже неоднозначно.
- Як на мене, тільки деякі експонати – справжнє мистецтво, а все інше – борода, - знову він влучно висловився.
За обговоренням щойно побаченого ми й не помітили як опинилися біля входу до художнього музею. На касі нам сказали, що відвідування виставки обійдеться нам у дві гривні. Я простягнув гроші касирці. Помітив оголошення: «Будь ласка, здавайте верхній одяг у гардероб» і спитав:
- А де у вас гардероб?
- Знаєте, там лише одна маленька зала, ви надовго не затримаєтесь, - помилилась касирка. – можете навіть не роздягатися.
Біля двері, яка вела до зали з виставкою картин нікого не було, хоч касирка сказала, що нам треба буде віддати квитки на вході. Коли ми підійшли ближче, стало зрозуміло в чому річ. З-за дверей доносилися голоси. Один належав інтелігентній жінці в літах, інший – грубуватому молодому чоловіку.
- Ви мені скажіть, що це за мистецтво таке? Це ж не мистецтво, це якась мазня і трупи, що розкладаються. Ви це розумієте? Ви розумієте таке мистецтво? – питав інтелігентний голос.
- Та навіщо мені розуміти? – відповідав грубуватий. – моя справа – сфотографувати, редактор завдання таке дав. Усе, я вже закінчив, до побачення.
Двері відчинилися, вийшов чоловік з фотоапаратом на шиї і швидким кроком рушив до виходу. Ми ж увійшли до зали. Інтелігентна жінка взяла наші квитки, відійшла до дверей і стала з цікавістю стежити за нашою реакцією на сучасне мистецтво.
Хоч виставка і носила назва «Венери», нічого подібного до богині любові в картинах побачити не доводилося. Болотні тони, дивні розмиті форми, схожі на людську плоть, що розкладається, в деяких місцях оголюються кістки. Видовище неприємне, але без шарму, яким володів сліпий хлопець на картині. Тут - просто гидота.
Жінка таки не витримала:
- Хлопці! От скажіть, ви розумієте це мистецтво? Таке мистецтво розумієте? Де ж тут мистецтво, просто трупи, що розкладаються! От раніше було мистецтво!
Я вже було почав розкривати рота, щоб погодитися з нею, коли…
- А от з останньою вашою тезою я би хотів палко посперечатися!
Ми всі втрьох озирнулися на двері, щоб побачити, хто ж це промовив. Там стояв високий чоловік, одного погляду на котрого було достатньо, щоб зрозуміти – це людина мистецтва. Він носив гарні, вичищені до блиску чорні туфлі, коричневі брюки, зелений светр, на шию намотав білий шарф. Також він носив вуса.
- Ви хочете сказати, що розумієте таке мистецтво? – знову повторила жінка цю фразу.
- Даруйте, я не можу не розуміти цього, бо я – автор цих картин.
- То зрозуміло, кожен кулик своє болото хвалить. Можете навіть нічого не говорити, і так зрозуміло, що ви скажете. Немов, ми старомодні, а ви геній з нового покоління. Так?
- Знову даруйте, проте ви дуже помиляєтеся. Серед усієї цієї мазні, лише дві картини заслуговують уваги.
- Та невже?
- Саме так. Це дилогія «Гарні думки» та «Погані думки». Як бачите, на них зображене антропоморфне обличчя. На полотні «Гарні думки», воно зібране, чітко знає до чого прагне, яким чином досягти мети. З голови ростуть прекрасні рослини. Отже, гарні думки породжують гарні плоди. На «Поганих думках» зображене те ж саме обличчя, але це вже скоріше його альтер-его. Вираз обличчя – хитрий, він затіває чорні справи. І погані думки не породжують анічого, крім колючок.
- Добре, тут є сенс, а всі інші картини ви як прокоментуєте?
- На презентації я коментував їх дуже завуальовано. Щось плів про зображення метаморфоз людського тіла. Але насправді – це звичайне лайно для масовки. Щоб зробити повноцінну виставку.
- Хвилиночку, - встряв я. – але як ви можете називати себе митцем, якщо свідомо, так би мовити, творите лайно? Хіба раніше митці могли собі таке дозволити?
- Юначе, дозвольте поцікавитися, що, на вашу думку, є головним в мистецтві?
- Саме мистецтво, звісно, естетична краса.
- Усі згодні?
Макс і жінка кивнули.
- Я мушу вам заперечити. В мистецтві найголовніше – зовсім не естетична краса. Найголовніше – якість і кількість піару.
- Та ви самі хоч чуєте себе? – обурилася жінка – піар? Та десять років тому ще ніхто і слова такого не знав. Піар потрібен вашому лжемистецтву, але аж ніяк не справжньому мистецтву.
- Яка різниця? Не було лише слова, але явище, поняття існувало в усі часи.
- Та що ви кажете? Наведіть хоч один приклад!
- Невже це потрібно? Гаразд, слухайте. Але я вас дуже прошу: будь ласка, не перебивайте мене.
Насправді за прикладами далеко ходити не треба. Вони всюди! Узяти хоча б Пушкіна. Культ цієї постаті розпочався вже в Радянському Союзі. І не тому, що Олександр Сергійович був набагато крутіший за всіх, а лише тому, що його громадська позиція дуже вдало підходила радянській владі. Персона голубої крові, проте бунтує проти влади, постійно переслідується, арештовується, відправляється в різноманітні заслання. Просто мученик якийсь!
- Але ж він дійсно писав геніальні твори!
-Я просив не перебивати мене. Я все поясню. Другий приклад. Балет «Лебедине озеро». Класика, правда ж? Мабуть, найвидатніший представник свого жанру. Але прославився він чим? Не музикою, не хореографією. Просто в «Лебединому озері» вперше використовувалися пачки. Люди ходили дивитися на жіночі ніжки. Цей балет навіть назвали першою порнографією на сцені.
Ну і наостанок. Славнозвісна картина Казимира Малевича «Чорний квадрат». Ну ось що в ньому такого, що всі пруться? Малевич навіть назвав цей витвір «іконою свого часу». І після цієї картини Малевич більше не творив, таким чином зробивши «Квадрат» вінцем своєї творчості.
На цих трьох прикладах яскраво видно, що якби продукт грамотно не подали, то сьогодні про нього, продукт цей, згадували б лише як про непоганий, якби взагалі згадували. Але якщо розпіарити не пусту річ, а таку, яка уособлює в собі естетичну красу, вийде геніальний письменник і поет, геніальний балет. А «Чорний квадрат», як усіляке виключення, тільки підтверджує це правило. В сучасному ж мистецтві дебільні експонати існують лише тому що їх зуміли непогано подати, але вони, без сумнівів, скоро зникнуть, бо вони пусті, повинен лише пройти час. А ось із геніальним дещо складніше. Мало просто створити щось геніальне. Мистецтво ще треба вміти правильно презентувати та піарити.
Усі мовчали. Кожному хотілося щось заперечити, але не було чого. Як не печально, але він, схоже, був правий.
З цим багажем знань і вражень ми поїхали до «Слов’янського дворику». Там до нас приєдналися друзі, стали розпитувати, як ми провели день. Дізнавшись про міліцію, вони посміялися, потім спитали, як нам сучасне мистецтво, на що Макс відповів:
- Як на мене, тільки деякі експонати – справжнє мистецтво, а все інше – борода.
