- Вибачте, копійок немає, - уже немолода, рясно нафарбована продавчиня сунула до худих, жилавих рук бабусі кілька зім’ятих купюр. – Буду вам винна десять копійок.
- Нічого. Я зачекаю, - поправивши зав’язану бантиком на шиї хустину, бабуся відійшла в сторону, пропускаючи нас з подругою вперед.
Продавчиня роздратовано хмикнула і зайнялася іншими клієнтами. Бабуся ж, зупинившись коло сусіднього прилавку, не зводила з неї вичікувального погляду. Врешті та не витримала такої «психологічної атаки» і крикнула:
- Іванівна! Заберіть здачу.
Задзвеніли копійки, Іванівна переможно посміхнулася, а потім жалібно прошепотіла:
- Отаке наше життя. На старості доводиться рахувати дріб’язок. Виростила невдячного сина, від якого не дочекаєшся допомоги. Доводиться самій про себе дбати.
Штовхнувши мене в бік, моя подруга Ольга засміялася:
- Ти тільки поглянь, - прошепотіла вона. – З нашою мільйонеркою не засумуєш.
- Мільйонеркою? – перепитала я.
Бабуся у малиновому пальто і з потертою шкіряною сумкою в руках навряд чи скидалася на власницю капіталу, який їй приписували. Підійшла наша черга і Ольга не встигла мені нічого відповісти.
Я, новенька у цьому провінційному містечку, мало знайома з місцевим контингентом. Слова Ольги мене заінтригували і я не знаходила спокою, доки не вивідала у неї незвичну історію незвичної бабусі.
Її звали Галиною Іванівною і вона була заслуженим вчителем їхнього міста. Десять років як стала вдовою. Мала гарну хату із великим садком, дуже непогану пенсію і сина Миколу, з яким не спілкувалася вже кілька років.
- Вона сама у всьому винна, - сказала Ольга. – Під час кризи Микола залишився без роботи. А ще він розійшовся з дівчиною і у нього почалася депресія. Так от, за ті кілька місяців, що він не працював, мати проїла йому своїми докорами всі мізки. Ця її нетерпимість і зіпсувала їхні стосунки.
Втративши будь-яку надію знайти в рідному місті хорошу роботу, Микола поїхав до столиці. А через кілька років повернувся додому переможцем. На дорогій машині, в гарному костюмі, і в погляді щось таке від «біг боса».
- Ось, забирай, - виклавши перед матір’ю на стіл дипломат з грошима, промовив він. – Тут все, що ти на мене витратила. Ще й з процентами.
Доки вона, зупинившись у нерішучості, «гіпнотизувала» поглядом дипломат, додав:
- Думаю, нам більше не варто підтримувати стосунки.
- Це її провина, - розводила руками Ольга. – Перевела відносини із сином у грошовий еквівалент. Тепер у неї на рахунку чимало грошей, а на старості не буде кому піднести води.
Іванівна поклала гроші в банк. Живе на проценти. Але на всьому економить. Відкладає на смерть.
- Чужих вона в хату не пускає. Боїться злодіїв. Та хто надумає у неї щось красти? Дивлячись на неї, хочеться подати.
Я киваю і вона продовжує:
- Іванівна через важкий характер у чорному списку в соцслужбі, - сміється Ольга. – Але якщо їй потрібна якась допомога, відразу знайде «жертву». Підлеститься, розповість, що ти в школі був її улюбленим учнем або не зовсім тактовно нагадає про якусь давню послугу. Спробуй не допоможи! Хитрюща – страшне. Полювала у нас в місті банда за житлом одиноких старих. Кілька квартир привласнили, а їх ніяк не могли зловити. Сунулись вони до нашої Іванівни, так самі потім шкодували. Бабка швидко вивела їх на чисту воду, ще й здала до прокуратури.
Я теж мимоволі посміхнулася. Уява малювала захопливу картину того, як бабуся у малиновому пальто власноруч розправляється з бандою шахраїв.
Іванівна і справді була не настільки простою, як здавалося на перший погляд. Через кілька днів, вийшовши в центр міста, я побачила її біля банкомату. Вона жваво орудувала пластиковою карточкою, і сума, що лягла до її кишені, викликала заздрощі не лише у тих, хто стояв за нею в черзі, а навіть у мене.
Одного разу я бачила, як вона чіплялася в парку до дівчат:
- А скільки коштує мобільний телефон?
- Дорого! Дуже дорого, - перезирнувшись, хором відповіли вони.
Іванівна кивнула, а через два дні на пошті вже хвацько тиснула покрученими артритом пальцями на клавіші новенького Samsung.
Через кілька днів Ольга, яка у конкурсі серед переплатників місцевої газети виграла міксер, прибігла ділитися зі мною останніми новинами.
- Ти тільки уяви. Сидимо ми в редакції, чекаємо фотографа. І тут з’являється Іванівна. Підходить до головного редактора і каже:
- Я виписую вашу газету все життя. А у розіграші призів не змогла прийняти участь, бо на той час сильно хворіла, - потім вона відкашлялась і запитала: - То мені дадуть приз?
Редакторка здивовано відкрила рота, а потім ствердно закивала.
- Так, звичайно. Будь ласка, трішки зачекайте, - і запропонувала їй сісти.
І що ти думаєш, через деякий час редакторка принесла коробку цукерок і шампанське. Певно, купила за власні гроші. Випросила таки Іванівна собі подарунок.
А коли призерів розіграшу фотографували, вона стала попереду усіх, затуляючи інші обличчя своїм велитенським капелюхом. Коли ж усі розписувались за отримані призи, також пришкандибала до столу.
-Де мені розписатися?
- Ні, вам не потрібно, - відповіла редакторка, і полегшено зітхнула лише тоді, коли «призерка» нарешті покинула її кабінет.
У суботу, повертаючись о сьомій ранку з автовокзалу, я перестріла дорогою місцеву мільйонерку. Поперед себе вона штовхала невеличкий візок, доверху набитий пузатими червоними яблуками.
Коли ми привіталися, вона запитала неочікуване:
- Ти ж племінниця покійної Уляни? Приїхала розбиратися з успадкованим майном?
Я кивнула, дивуючись, звідки вона так добре обізнана.
- Доню, - взявши мене за руку, довірливо прошепотіла вона. – Подивись, чи лишилися у твоєї тітки теплі зимові кофтини. Мої геть зносилися, а хіба на таку пенсію можна дозволити собі щось зайве?
Бачачи мій розгублений вираз обличчя, рішуче додала:
- У нас з нею був один розмір.
- Я обов’язково подивлюсь, - пообіцяла я, і тільки після цього вона відпустила мою руку.
- Дякую, донцю, - солодко проспівала Іванівна. – Ось їду на базар, продавати яблучка. Сама збирала врожай. Тичкою. Треба ж якась копійка, - вона розвернула тачку. Та пискляво заскрипіла давно не мащеними колесами. – Хто ж про мене подбає на старості? Точно не Колька, невдячний син…
