Покарання смертю.
Сірі, вигорілі на сонці занавіски. Місяць червень, сонце і спека. В кімнаті із казенними побіленими стінами витає запах ліків і хлору, яким тут дезінфікують підлогу. Запах смерті. Він лежить на казенному ліжку із пружинним матрацом із посірілою від часу постільною білизною, яка напевно бачила не одну смерть. З його тіла тирчать щонайменше десять трубок: капельниці, катетери, дихальний апарат. Він дивиться на мене тупим відстороненим поглядом. А я стараюся базікати на нейтральні теми, типу гарна нині погода, а сам думаю – чорт, Іванович! Ти чого? І я нарешті прозріваю, чому у лікарнях так швидко закінчується медичний спирт. Ще б… Хіба ж на таке на тверезу голову можна дивитися.
До речі, для тих, хто не знає. Якщо у тебе рак легень четвертої стадії із метастазами по усьому організму, ти уже не жилець. Ракові клітини не старіють. Їм не страшні віруси. У них не підтримується апоптозу – самознищення клітини. Рак висмоктує з тебе останні соки. Лікарі можуть вирізати ракові пухлини, фарширувати вас усяким лайном, називаючи це хіміотерапією. Але в кінцевому результаті у вас випадає волосся, зуби, ви різко худнете і перетворюєтеся на шкіру натягнену на кістки, художній образ смерті. І, врешті решт, ви лежите в палаті із огидним запахом хлору на брудній постільній білизні із порожніми відстороненими очима і з трубками і катетерами, які тирчать із усіх можливих отворів вашого тіла. І з вами, для пристойності розмовляє якийсь ідіот, який тут тільки тому, що він п’яний товк комусь там пику, його впіймали і засудили до громадських робіт.
Звичайно ідіот, тобто я , можу сам собі поставити логічне і доречне питання – що ти тут робиш? Вали до дому, ляж на диван, увімкни телевізор і під видовищну історію врятування світу черговим американським суперменом, потягуй пиво. Уяви, що смерті немає. Тим більше, коли ти молодий, відносно здоровий і відносно забезпечений усім необхідним, щоб не померти з голоду, уявити себе вічним і безсмертним не важко. Якщо голова з якогось дива видасть кастровані спроби розумової діяльності, а телевізор не допомагає – можна перейти на міцне спиртне, легкі наркотики, завести черговий роман. Також варіант. Національний варіант буддизму. Але не для мене. Я тут працюю. Ну як… Трохи не так. Швидше за усе, ближче до правди буде сказати – я тут відбуваю покарання. Коли Іванович почув про такі покарання, він тільки хіхікав з того, що колись за дрібне хуліганство давали п'ятнадцять діб камери, а зараз сто п’ятдесят годин громадських робіт, що дорівнює майже двадцять робочих днів.
Настільки примусова праця сприяє виправленню правопорушників судити загалом важко. В моєму конкретному випадку скажу точно – ніяк. В лікарні я виконував усяку дріб’язкову і чорну роботу санітарів і медсестер. Принести огидну лікарняну їжу, помити підлогу, простежити, щоб усі прийняли ліки – то було моє. Час від часу доводилося перетягувати трупи на лікарняне ліжко на колесах і перетягувати їх до моргу у підвалі. Чомусь люди помирають здебільшого вночі. Перетягування трупа з місця на місце після дванадцятої ночі у ледь освічених коридорах лікарні – досвід незабутній, який згладжується тільки присутністю міліціонера і медичний спиртом, який неодмінно чикав нас в морзі. В принципі, із зарплатою санітара трохи більшою ніж сто доларів, постійними картинами фізичної деградації і смерті і загрозою підчепити від хворих якесь лайно, типу туберкульозу чи гепатиту, медичний спирт практично не в обмежених кількостях – єдиний позитив роботи медичного персоналу нижньої ланки.
Іванович і сам добре розуміє доступність алкоголю чистого вигляду у лікарняних стінах. Він каже, чи не має у мене випити. Я відповідаю – можу організувати, однак чи ви дядьку не вріжете дуба? Іванович каже, що переживе навіть мене і ще застудиться на моєму похороні. Я сміюсь і через деякий час приношу новому знайомому банку пива. Усе ж давати спирт дядькові, що їсть хімію від раку зранку, удень і ввечері, а крім того – увечері, на світанку і вночі, якось не правильно.
Між іншим, можливо хто ще не зрозумів, якщо у тебе рак четвертої стадії розумом ти розумієш – от він кінець. Але ти стараєшся триматися молодцем, кажеш усім своїм знайомим, що застудишся на їхніх похоронах, тому що в тобі ще живе клята надія, що усі навколишні події відбуваються не з тобою, а якщо з тобою, то це помилка лікарів, а якщо не помилка медицини тоді можливо є ще місце для чуда і так далі і тому подібне до безконечності. Одна річ – знати теоретично, що ти рано чи пізно, колись гіпотетично помреш. А зовсім інша справа – коли смерть стукає до тебе у двері як практика і реальність…
Він кашляв кров’ю. Курець із двадцятирічним стажем. Приблизно стільки ж часу він працював у шахті, вдихаючи вугільний пил. Не найкраща обстановочка для того, щоб поберегти своє здоров’я. Я казав йому, що усе буде добре, не усе так погано і інші слова утішання. Він плескав мене по плечу і казав: «Ну, ну! Ну, ну!». А потім трохи помовчавши і кілька разів спльовуючи кров у хустинку Іванович питає мене як я опинився тут, коли звідси, з цієї клятої державної богадільні санітари тікають швидше, ніж з палаючого будинку. Я розказую йому свою коротку історію. Нічого особливого. Ну ішов по місту. Нікого не чіпав. Була глибока ніч. І тут двоє вирішило попросити сигарету. Протягую їм пачку, вони продовжують. Їм уже треба цілу пачку. І узагалі я не хороша людина із неправильними сигаретами і не правильними поглядами на людські відносини. Ну і я вирішив не продовжувати безплідні дискусії. Одному заїхав ногою у пах, іншому – кулаком у щелепу. А тут як на зло міліцейський патруль. Якщо коротше – заламали руки і «впаяли» сто п’ятдесят годин бісових громадських робіт. Громадських робіт санітаром? Без питань. По-наївності своїй мені здавалося, що санітар хоч і не далеко утік, але усе ж кращий від двірника. Але прозріння до мене прийшло пізніше. Коли захотілося завити: «Тримайся Іванович, тримайся, хай тобі… Не розкисай. Не ховай себе в землю раніше часу! Будь ласка!» В він тільки тяжко дихає. А його вилиці і очні западини здаються неприродно великими на фоні лисої голови і щік, тісно, наче новеньке шкіряне крісло, обтягнених блідою шкірою.
Мені залишилося відпрацювати ще сто двадцять годин громадських робіт. Івановичу залишилося жити не набагато більше.
От як буває. Ти плануєш прожити до глибокої старості, хоча глибоко в душі надієшся на безсмертя. Ну як би там не було, помирати ти не збираєшся ще дуже довго. У тебе робота, жінка, діти, або ж ти їх не маєш. Але живеш своїм маленьким скромним життям. Будуєш плани. Надієшся. Мрієш. Когось кохаєш, а когось не дуже сильно. Можливо є такі, яких ти б з задоволенням задушив у своїх обіймах. Але в такі миті ти не здогадуєшся – в цей момент у тобі уже зріють перероджені клітини епітелію. Вони пускають метастази, не старіють, не відчувають, не мріють, не люблять. Вони просто розмножуються, пускають метастази по твоєму бідному, приреченому тілу. Воно полегеньку починає здавати свої позиції. То там заколе, то там заболить. Але ти до лікарів не спішиш. Усе списуєш на легке харчове отруєння, перевтому, учорашній алкоголь. А потім біль стає нестерпним. Ти біжиш до лікарів. Вони тикають у тебе голкою шприцу і капельниці, просвічують твої кістки радіоактивним рентгенівським випромінюванням, примушують ковтати шлунковий зонд. Можуть навіть зробити клізму. Та мало чого вони там можуть наробити. І от одного чудового дня тобі кажуть, що в тебе третя стадія раку. Лікар утішає. Каже про операцію. хіміотерапію, статистику вилікуваних хворих. Хоча ти знаєш статистику: з численних друзів, знайомих, однокласників і однокласниць, яким свого часу сказали приблизно те ж саме, що от зараз кажуть тобі, серед них усіх не видряпався ніхто. Від нині усе твоє життя суцільний біль і очікування блідої тітки з косою. Для твоєї родини від нині почався відлік часу розорення, марних надій і мук і догляду за живим клубком болю. В кінці кінців, твоя смерть стане звільненням як для тебе, так і для інших. В кінці кінців родичі зрозуміють це. Їх почне терзати сумління. Як не як, не по-людськи якось так думати. Але нічого, нічого… Можу посперечатися, що в колі близької і далекої родини, більш чи менш знайомих людей, дозріває уже новий пучок ніколи не старіючих клітин.
Часто ми тікали з лікарні. Просто з гордо піднятою головою виходили з приміщення в самий розпал робочого дня. Ми сідали на автобус і їхали по окружній дорозі навколо усього міста. За вікном проносилися склади, супермаркети і оптові магазини, там де ще якихось двадцять років тому гордо диміла в сторону міста промислова зона. Іванович тільки тикав пальцями у гігантські споруди, які нагадували ангари, із яскравими вивісками і закликами купувати усе необхідне саме там. Він розказував, що на місці он того гіпермаркета був ремонтний цех. На місці заправки – військовий склад, де як подейкували, зброї вистачило б на нову світову війну. А зараз там заправка, торговий центр, аквапарк чи ще щось. Після такої вступної промови Іванович починав згадувати свої трудові будні до шахти, яка забрала його здоров’я. Дивно. Він ледь пам’ятав що їв учора на сніданок. Під медикаментами у його голові путалися імена родичів, губилася сьогоднішня дата і місце його теперішнього перебування. Але він пам’ятав усіх двадцять працівників свого ремонтного цеху. Він ще і зараз міг детально розказати як розібрати електричний двигун точильного станка чи автоматичної прядки. Іванович міг розповісти як сорок років тому назад, коли він лише влаштувався, у місяці лютому був такий мороз, що працівники цеху заливали в металічну трубу одеколон, антифриз і узагалі усе, що мало хоча б грам спирту, заливали в один кінець труби, ставили її під незначним нахилом і на виході отримували чистий спирт. Усі домішки просто примерзали до металу.
До закінчення мого покарання залишилось ще п’ятдесят годин.
Ми ходили до церкви. Там нам сказали що смерті нема. Бог є. А смерті нема. Що до віри в Бога особисто я залишався агностиком, а от про смерть я знав точно тільки одне – вона є. Я бачив як молоді здорові тридцятирічні спортсмени без шкідливих звичок, типу наркотиків чи тяги до сигарет, буквально за кілька тижнів зсихалися і ставали схожими на єгипетських мумій із порожніми очима. Я не тільки бачив, я їхні висохлі, майже муміфіковані болем трупи, зносив у морг уночі при слабкому світлі однієї лампочки в кінці коридору. За життя вони ставали напівживим клубком болю. Їх годували трамадолом і кололи три рази на день морфій. Просто так. Для розширення кругозору. Якщо в тебе рак останньої стадії і тобі не пощастило померти раніше, а жити залишилося не довго, тобі хочуть полегшити муки. У тебе тицькають шприци з сильно діючим обезболюючим. Навколишні хочуть, щоб ти помер без болю. Так вони хоч трохи прагнуть заспокоїти свою совість від того, що вони тебе не урятували. Але, якщо хто не знає. Якщо у тебе рак останньої стадії – ніякий шприц не допоможе. Кожна клітинка твого організму віддає болем. Я це знаю. Бо це пережив Іванович. Коли я одного разу зайшов до нього, він уже лежав на постільній білизні, яка бачила не одну смерть. Із численними трубками, катеторами і капельницями. Намагаюся завести нейтральну розмову про погоду. Мовляв усе добре. Іванович махає рукою – мовляв облиш. Мовляв, ти при мені не раз розпочинав такі розмови, коли в пацієнта були справи – гірше нікуди. Він показує, що усе нормально. Він готовий до смерті. Чорт! Іванович! Ти чого? Хлопе, тримайся! Думаю я. А в його порожніх очах бачу лише біль. Біль, який може припинити тільки смерть. Виходжу на двір подихати свіжим повітрям, подумати.
В такі моменти я не розумів куди зникає медичний спирт, коли він справді потрібен. Чорт! Іванович помирає. І це уже напевно! Йому кінець. Стою. Курю. До горла тихо підходить тепла грудка сліз і застрягає на пів дорозі. Стою і думаю – може з черговим вдихом синюшного тютюнового диму і в мої легені зараз потрапить маленька, зовсім мікроскопічна капля дьогтю, навколо якої почнуть мутувати клітини епітелію, перетворюючись на те, що ніколи не старіє, не хворіє і ніколи мною не забудеться. І посеред таких думок розумієш, що медичний спирт у лікарні закінчується у найбільш не підходящу мить.
