Пролітаючи в кошику повітряної кулі над землею, Кучерявому, з висоти пташиного польоту, внизу казалось все таким гладеньким, причесаним і рівненьким, навіть он та дорога на Захід де він ще зовсім не давно, в березні, вирвав з «м’ясом», на вибоїні залитою водою, праве переднє колесо у свого «Мерина». «Ні, по дорогам зараз їздити не можливо» - думав він. «Це все чорнобривці винуваті, це вони, нам заможнім, вставляють палиці в колеса бо їх завидки беруть. Все добиваються дізнатись де ми гроші беремо – звісно не друкуємо. То колись, ще в дев’яностих, всі знали де бралися гроші, а зараз все шито-крито, а тому і біснуються: дороги не лаштують, воду не качають, струм не гонять – кризою прикриваються». Отакі невеселі думки баламутили голову Кучерявого.
Пілот уміло підхопивши попутний вітер скерував кулю на Конче Заспи. «А все таки літати набагато приємніше ніж сидіти в тому чорному катафалку з тонованими вікнами» - думав Кучерявий. «Лети собі і лети – хоч на Буковель, хоч в Асканію зубрів полювати».
- Вован, - стукнувши пілота по плечу закричав, пересилюючи шум вітру, Кучерявий, - давай, пілотуй прямо до палаццо, - так він називав свою оселю, таку собі хатинку, як колись перед виборами казала старенька бабуся на оселю в Межигір’ї, - там і за якоримося.
У Кучерявого тепер було все про що тільки може мріяти заможна людина, але також все було і в інших заможних людей бо вони, як то кажуть, одного поля ягоди, а це трохи пригнічувало Кучерявого. Йому так хотілося бути «САМИМ, САМИМ»… що навіть почалася розвиватись манія величі – нова хвороба заможних. При домашніх, він хвилюючись завжди плескав долонями себе по стегнах і кричав від люті: «Ну що за житуха, грошей - кури не клюють, а купити нічого, так і спитися можна з досади».
Дошкуляла ще й дружина, їй набридло тинятися по спа-салонах та переливати воду з пустого в порожнє на світських вечірках. «Зайчик», - казала вона Кучерявому, - «Ну придумай для мене щось «САМЕ, САМЕ»… щоб всіх моїх подруг жаба задавила. Ну придумай!» - клянчила вона не допускаючи Кучерявого до тіла. «Хочу щоб було своє море» - волала вона доводячи чоловіка майже до сказу.
«Де я тобі візьму те море, в Криму вже все давно куплене і перекуплене «Промгазом» та їх друзями, туди і в дев’яності було не втовпитись, а зараз і потім. Їдь на Кариби, чи Мальдіви, чи в Анталію» - казав сердито Кучерявий домагаючись виконання подружнього обов’язку.
«А я хочу своє море!!!» - аж верещала вона змушуючи Кучерявого сушити голову «САМИМ, САМИМ»…
… Внизу, під кошиком, розкинулися зеленим рядном забруднені людською зухвалістю ліси Полісся. Голубими стрічками вилися посеред лісів річки Тетерів і Здвижка, створивши в злуці велетенську губу, вони бездарно несли свої води у Київське море. – Еврика! – що є сили заволав Кучерявий ледве не до смерті налякавши пілота.
- Вован, ану розвернись, покажи мені он ту калюжку, - показав він рукою у бік Дніпра. Куля, зробивши довжелезне коло, розвернулась і майже зависла над водою. Пілот знервовано поглядав на Кучерявого.
«А що як отамечки загатити гирло гребелькою, а по бокам насипати дамбу» - лихо думав Кучерявий, - «Дніпро не обміліє, а річки на дзюрять стільки води що хвате на ціле море».
- Все, баста, тут буде моє приватне море! – кричав Кучерявий на вухо пілоту тикаючи пальцем донизу. – Тепер рули нахаус!
Біля палаццо, збудованого в перемішку стилів Бароко, Рококо і Ампір, вже юрбилися придворні чорнобривці. Одні ловили кульовий якір, інші, задравши голови, зображали радість. Кучерявий, ледь кошик торкнувся землі, спритно вистрибнув на зелений газон та стрімголов помчав у відкриті двері палаццо.
- Кицю, у нас буде своє море! У нас буде своє море! – горланив він на все палаццо.
За паперами діло не стало. Міські чиновники за гроші, бо їм було ще що купувати, затвердили б папір і на власну смерть. Кучерявий, не гаячи часу на просушку канцелярської печатки, відразу приступив до справи. Робота закипіла. Дамба швидко росла наступаючи на гирло річок. Дружина, начитавшись та наслухавшись всякої всячини, якось боязко запитала Кучерявого: - Зайчику, а територія ця не забруднена? Може там Йони Аніони, чи Йони Катіони будуть плавати, бридко якось… - Дурненька, - заспокоїв її чоловік. Увесь стронцій з грибами уже давно вивезли на Київ. А проґавимо зараз то Промгазівці з кампанією і сюди доберуться, треба ніс по вітру тримати, - впевнено казав Кучерявий. – Кицю, ти подумай краще як ми назвемо яхту, я її вже замовив голландцям, трьохпалубну. В цю мить йому чомусь пригадалась знайома з дитинства книжка «Пригоди капітана Врунгеля». – Кицю, пам’ятай, як назвемо яхту так і плавати будемо, - з перед осторогою зауважив він дружині. - А я подумаю як назвати наше море. Кучерявий довго водив пальцем по глобусу, але всі назви були кимось зайняті. Не називати ж його Чорним морем 2, чи Карибським 2, хвате, а то он на «Ментів» уже й літер не вистачає. За допомогою він звернувся до своїх чорнобривців, хай покумекають, не все ж їм кризами перейматись. Садівник, від запитання, довго чесав потилицю, але більшого моря як «загублена балка» куди зливала всякий непотріб місцева фабрика він не знав і не бачив, тому без вагання сказав: «Загублене». – Ну, Загублене так Загублене, - зрадів, як новоспечений татко, Кучерявий. - Все Полісся загублене, ну той що? он люди уже і на Марс зазіхають, і не бояться радіації бо дуже хочуть щоб у них було оте привабливе «САМЕ,САМЕ»…
Вечором вони з Кицею підвели підсумки досягнутого… Дамба будується, яхта вже добу як гойдається на хвилях Дніпра, море має назву. Киця обняла чоловіка і ніжно поцілувала в губи. Вони сьогодні були щасливі.
За роботою час минав так швидко, як напрям вітру. Кучерявий з дружиною вирішили оглянути своє море з кошика повітряної кулі. Вони спершу дрейфували на Північ бо вітру майже не було, а потім, вловивши повітряну течію понеслись на Північний Захід. Пілот вже добре вивчив шлях по земним орієнтирам і впевнено вів кулю на Загублене море. Киця витріщившись дивилась вперед, доки їй вітром не видуло з очей сльози, які, патьоками від надлишку туші, розпливлись по щокам. Кучерявий, зоглянувши на дружину ледь не випав з кошика від сміху.
- Ну вилита готичка, - реготав він штовхаючи пілота в спину. Той, не второпавши в чому справа, сильніше смикнув за мотузку акселератора газової горілки. Куля стрімко почала набирати висоту. Подружжя зціпивши зуби та вчепившись в край кошика вдивлялися у далечінь. На обрії, між небом і зеленою ковдрою, показалась голуба полозка що збільшувалась з кожною хвилиною.
- Море, - показав рукою в далечінь Кучерявий, - наше Загублене море!
- Море, - шепотіла Киця, розмазуючи по щокам радісні патьоки сліз.
- Море, - закричав пілот приглушивши вогонь.
Куля парила над самою водою ледь не торкаючись кошиком хвиль. Вони облетіли дамбу, у біноклі розгледіли шлюз через який мала пройти яхта, прочитали здоровенні бігборди з написом що тішив їх самолюбивість: «Загублене море. Приватна власність охороняється собаками. Чорнобривцям ловити рибу заборонено». Задовольнивши своє єго подружжя вирушило у зворотній шлях.
- Кохана, завтра будемо заводити яхту через шлюз у Загублене море, - вирішив Кучерявий притискаючи Кицю до грудей. Вони нарешті стали не такими як всі, у них тепер було «САМЕ,САМЕ»… що здавна так будоражило їх уяву. - Тепер ми можемо не тільки летіти куди здумається, а й пливти куди заманеться, машинами та хюндаями хай чорнобривці їздять, вони теж люди, а кризою нас нічого лякати – лякані, в дев’яностих і не таке було, - гарячкував Кучерявий.
Далі буде.
