ЧОРНІ ПІСКИ
Дивно тут живуть люди, зовсім не так як у нас. Тут ви ніколи не побачите огорожі навколо садиби і не тому що ліньки збудувати – так не заведено. Навіщо? Від кого огородитись? Від сусіда? - у туркмен кругова порука. Від крадія? То це також неможливо, як неможливо щоб вранці не зійшло сонце. Туркмени народ відкритий, привітний, гостинний , не користолюбний. Для них беззаперечною істиною є Аллах, земля на якій вони живуть і гість. Важко повірити, але туркмен скоріше уб’є свого брата, ніж віддасть гостя на поругу. І якщо Господь вам послав туркмена у друзі – будьте певні – він вас ніколи не зрадить, а це майже фантастикою виглядає в наш час – продажності і зради. Але борони Боже і вас від зради – туркмен цього ніколи не вибачає – тоді негайно втікайте світ заочі, бо покарання буде неминуче і жорстоке. Іще хотілося б декілька слів сказати на користь цього народу - туркмени ніколи не знали рабства, це воістину діти Природи. Їх можливо приблизити до себе лише ласкою і честю. А честь у туркмен завжди була дорожче за золото.
Так сталося що Толічка не очікувано став вхожим у туркменську шоферську общину. Його вже всі називали Толя джан. Круговерть грандіозної новобудови згуртовувала душі. Все перемішалося в цьому котлі людської наруги над природою. Вода і пісок, правда і користь. Земля вкривалась солоними залисинами солончаків вздовж рукотворної ріки і, часом збунтувавшись, мстила людям за їх навіженість.
Бетонний вузол гудів у дві зміни. Люди давали техніці відпочинок лише вночі. Тоді слюсарі-ремонтники бралися за свою справу: лагодили конвеєра, вичищали від скам’янілого бетону тічки та жолоби, збирали просип – все готувалось до денної зміни щоб дати волю самоскидам які вже зранку ланцюжком, як мурахи, одні повзтимуть до жерла приймальних бункерів щебеню та гранітних висівок – основи бетонної суміші, а інші – наповнені глевким бетоном марки 500 – на полігони для формовки залізобетонних конструкцій. Відкілясь зверху, може з космосу це могло б показатись якимось хаосом, броунівським рухом техніки і людських тіл – тут казалось не могло бути ніяких сентиментів. Але насправді, люди мали неабияку силу пристосування до умов зовнішнього середовища, тут часто лунав сміх, залицялась молодь, відчайдухи навіть ухитрялись тискати транспортниць по темним затінкам промислових галерей.
Була субота – короткий день. Молодь уже почала розслаблятись, плануючи свої наміри на вихідний. Толічка під’їхав до приймального бункера, розвернувся і, спостерігаючи у дзеркало заднього виду, задкував очікуючи легкого поштовху задніх коліс об відбійник бункера, щоб в цю мить смикнути за рукоять фіксації заднього рухомого борту. Почувши шелест, він вімкнув гідропідйомник кузова і щебінь всією своєю масою, майже водночас рухнувши у прірву, звільнив самоскид від тягаря - той аж підстрибнув з полегшенням. Толічка ще декілька раз сіпнувши машину для остаточного очищення кузова від щебеню від’їхав убік вивільнивши місце біля бункеру.
Було по обіді. Хоча робочий день був до 14-00 та під екскаватор знову ставати не хотілося. До бункера під’їхав Байрам.
- Толя джан, зачекай мене, діло є, - крикнув він у вікно задкуючи до бункера.
Слід зауважити що тут, на будівництві, закріплена машина за шофером по якимось не писаним законам ставала і його неписаною власністю. Після роботи місцеві шофера роз’їжджалися машинами по своїх домівках, а там вирувало своє життя: і дрова треба привезти, і вугілля, і колючку* - роботи в домашньому господарстві завжди вистачало. Тому шоферів поважали, але й байдикувати не приходилося.
Байрам, розвантажившись, поставив машину рядом і заскочив до Толічки в кабіну.
- Машина в нормі? – запитав він.
- Не жаліюсь. А що?
- Заробіток гарненький є. Зараз загрузимось щебенем і трьома машинами рвонемо на Бахардок. Чабани там задумали нову кошару збудувати, потрібен щебінь. Поїдеш?
- А чому ти питаєш?
- Ну, можливо якісь справи є. Туди не близький світ, в один кінець кілометрів вісімдесят буде. Приїдемо надвечір, а тут темніє, сам знаєш – враз. Там і заночуємо, шашлик-машлик їсти будемо, чал* пити будемо…
- Ну як, їдьмо?
- А хто третій?
- Оман, мій двоюрідний брат, ти ж знаєш його – людина надійна.
- Цеж в глиб пісків? Я там ніколи не бував, дороги не знаю.
- А, пусте, там і мої барани пасуться, дорогу знаю як свої п’ять пальців. Я бригадиру вже сказав, віддамо по червонцю майстру на БСВ* і буде все в ажурі.
- Їдьмо, - згодився Толічка.
Добре. Зараз вантажимось, на свердловині набираємо по флязі води, заправляємо повні баки пальним і гайда. Машини фиркнувши понеслись бетонкою до кар’єру.
Оман їх вже чекав завантажений. За троячку екскаваторник всипав щебеню під зав’язку, кузов навіть присів на підресорники. Трохи від’їхавши, Толічка обійшов машину по колу, постукав черевиком по колесах, прислухаючись до відгуку. Колеса відгукувались дзвінким бовканням. Все було в нормі.
- Ну, по конях! Байрам їхав спереду, за ним Толічка, замикав колону Оман. Після заправки колона вишикувалась на узбіччі для останньої перевірки.
- Зараз ще заїдемо до геологів, - інструктував Байрам, - я передам своєму друзяці, Сашку радисту, гостинець, а він по рації сповістить про нас чабанів, щоб готували місце під розвантаження.
Сашко радист був молодий хлопець, років двадцяти п’яти. Риже волосся на голові було не чесане, а рідка, не голена борода тирчала голками як кожушок молоденького їжачка.
- Сашко! Друзяко! Як поживаєш? Я тобі ось гостинця привіз, - випалив Байрам у відкриті двері будки радиста заторохтівши, як в барабан, авоською з баночками розчинної кави.
- А, Байраме, салям алейкам, заходь - гостем будеш, пляшку поставиш - господарем будеш. Яким вітром?..
- Вале-ейкуме салям, дорогий. На, пий, рябчиків жуй… Байрам поклав авоську на стіл. Друзі тискали руки і плескали один одного по плечам.
- О, за це щиро дякую. В мене залишилася лише одна баночка, ховаю від любителів дармовщини. Ти не сам? Толічка і Оман привітались по черзі.
- На Бахардок зібрались, до чабанів на шурпу*.
- Добре, добре. Скільки тут? – струснувши авоську запитав Сашко.
- Двадцять.
Сашко не рахуючи кинув на стіл запаковану банківську пачку троячок. – Досить? (геологи завжди мали грошей не враховано, це знали всі тому і двері для них були завжди відкриті).
- Ай, Саша джан, ображаєш. Забери гроші. Байрам двинув пачку до Сашка.
- Будь ласка, передай по рації чабанам що ми з вантажем, трьома машинами, будемо надвечір. Хай готуються до прийому. Добре?
- Гаразд. А гроші візьми, - він знову підштовхнув пачку Байраму.
- Ні, Саша джан, краще передай хлопцям хай водовозку пришлють до батьків, вода закінчується.
- Добре, як завгодно. Зелена пачка упала в шухляду столу. – Будь спокійним, я зараз викличу Бахардок.
- Саша джан, а для чого тобі стільки того порошку в баночках? - здивовано запитав Оман. Саша зоглянув на нього і, з почуттям переваги, сказав: - На похмілля здоров’ю не завадить. Оман лише здвинув плечима.
Машини, перетнувши залізничну колію, під’їхали до мосту через канал. Серед безкрайніх пісків розжарених серпневим сонцем до неймовірної температури - смажіння яєць, голуба стрічка каналу виглядала сюрреалістичне. Це рукотворне чудо надихало умиротворіння і спокій. Сонце і вода, це ті стихії що породили життя і лише Кара кум, в дослівному перекладі, чорний пісок, перегороджував шлях колоні, він, для необачних або легковажних людей іноді ставав останнім шляхом у житті. За мостом асфальту вже не було. Там на піску виднілися лише радіальні полоси від коліс геологічної всюдихідної техніки та заготовачів верблюжої колючки.
- Що, скупаємося? – знімаючи з себе одяг весело крикнув Байрам. Вони, як малі діти, бавилися у воді ковзаючись по слизьким плитам що обрамляли берег. Вода була тепла, чиста і мокра. Свіжість відчувалась лише при висиханні тіла.
Нарешті освіживши себе і техніку Байрам скомандував: - Так, дистанція 50-100 метрів, їдемо без зупинок, бо колеса лише пробуксують - пісок вмить покладе машину на пузо і це вже гаплик, так що нужду справляємо тут і будемо гнати до ближнього такиру. Вразі крайньої потреби чи зупинки – блимати світлом фар.
Пустиня в мить проковтнула колону. Їдучи колесо в колесо вони залишали за собою лише нетривку пару полос, що сходилися на обрії в одну крапку – в ніщо. Людина попадаючи в стихію сипучого піску, цієї незбагненної величі первозданної Природи відразу відчуває свою мізерність і безпорадність, тому піски одинаків не люблять. В пісках людина може загинути лише від того що вона одна. Але коли людей група то вони, заради виживання, згуртовуються. В людей відразу загострюються всі органи почуттів. Люди починають гостріше бачити, чують навіть шелест піску від шмигонувшої ящірки, а запах тління саксаулу можливо відчути за кілометри.
Машини повзли перевалюючись із одного гребня бархану на інший. Орієнтиром для Байрама, їдучого на чолі колони, були поодинокі остови машин полу засипаних піском, колеса, що в когось не витримали випробування спекою, на одному з барханів виднівся кузов машини. Ці вказівки напрямку і були тими дорожніми знаками, для кмітливої людини, по яким і рухалась колона. Якось не очікувано машина Омана почала відставати. Спочатку відстань була не значною, але згодом, у скло заднього виду, Толічка побачив що Оман блимає світлом фар – щось трапилось. Ставати на підйомі було загрозливо і тому Толічка, просигналивши Байраму, зупинив машину на вершині гребня бархану. Всі трое машини, майже водночас, зупинились посеред цього застиглого моря. Толічка підійшов до машини Омана.
- В чім справа? – запитав Толічка поглядаючи як з під капоту пирхає і булькотить пар. Все було ясно – закипіла вода в радіаторі.
- Двигун гріється і в середині щось цокотить.
- Справа кепська, - сказав Толічка, - можна й корінні вкладиші виплавити.
- Толя джан, заглянь в чому там справа?
- Відкривай капот! Чому стоїш як … ? - гаркнув по туркменські підоспівши Байрам. Оман боязко підняв капот. Радіатор пихкотів паром.
- Накрий пробку ганчіркою, щоб не обпектися і відкривай – швидше охолоне, - зауважив Толічка. Двигун через деякий час заспокоївся, трохи вихолонув, вже можна було до нього підступитися. Оман долив воду і завів двигун.
- У мене теж гріється, температура на межі – 95. - У мене теж, - зізнався Байрам – мабуть перевантажили, якось не впевнено сказав він дивлячись в далечінь на південний схід. Небо там, прямо на очах, почало темніти. Ні, це була не хмара, це було щось більш неочікуване і загрозливе, таке, що Байрам не наважувався відразу сказати товаришам своє припущення. А тим часом небо, своєю чорнотою, вже підкрадалося до сонця. Сонце загрозливо почервоніло. Почало враз смеркати.
- Афганець*, - з острахом прошепотів Байрам. В цю мить легенький вітерець потягнув струмки піску по гребнях барханів.
- Попали, - дивлячись на небо промовив зніяковіло Оман.
Раптом Толічка згадав як колись, ще на службі в армії, на навчанні, їх мотострілецька дивізія, піднята по тривозі, пробиралася гірськими перевалами в тюрінгських горах, тоді теж в тягачів грілися двигуни. Катастрофа була неминучою. Комдив, рацією, віддав наказ негайно підняти капоти на всіх ЗІЛах для покращення охолодження двигунів. Це безумовно дало змогу вчасно прибути в район дислокації.
- Швидко знімайте капоти, - наказав Толічка голосом, що не потребує роздумів і відразу приступив до справи. Його зрозуміли. - До ближнього такиру тут з півгодини ходу, - зауважив Байрам.
Просигналивши один одному машини під завивання вітру пірнули в темряву. Толічка очима вчепився в задні червоні проблиски ката фотів передньої машини, що примарними вогниками миготіли серед пітьми. Двигун натужно завивав, стрілка датчика температури води знову підповзала до позначки у 90 градусів. «Головне щоб ніхто не зупинився, бо через годину такої піщаної хурделиці і - всьому кінець», - роїлося в голові. Пилюка заповзала в усі щілини, забивала ніс і очі, було жарко як в пеклі. Якщо хто колись бачив картину Айвазовського «Дев’ятий вал» той зможе хоча б трішечки уявити незбагненну силу стихії та відчуття страждальців.
Спереду червоне світло ката фотів завмерло. «Все, кінець» - промайнуло блискавкою, і Толічка пригадав матусю, що стояла на автобусній станції і довго, доки автобус не сховався за поворотом, махала йому рукою і плакала на прощання.
Раптом, колеса схопивши твердий грунт, вирвали машину із піщаного полону, вона майже летіла по гладкій, як більярдний стіл, рівнині.
- Такир! Слава Богу! – мов божевільний закричав Толічка тиснучи щосили на педаль акселератора. Він зупинився поряд з машиною Байрама, через декілька хвилин під’їхав Оман. Байрам вискочив з обмотаною платком головою і вскочив у кабіну до Толічки, за ним в шмигнув і Оман. Від нервової напруги вони, дивлячись один на одного, почали істерично сміятися бо дрібна чорна пилюка, що приніс афганець, в’ївшись у спітнілі обличчя перетворила їх на темношкірих, виблискували лише запорошені очі та зуби. Примара та й годі.
Сонце навіть не проблискувало, стояла суцільна темрява, вітер оскаженіло, зі свистом і завиванням гнав пилюку на захід. Афганець дуже поспішав...
Небо прояснилося коли зорі вже співали колискову.
- Єй, чому зажурилися?! Давайте хоча б змочимо обличчя та будемо вирушати, бо чабани заб’ють тривогу. Толя джан, а ти здорово придумав зняти капоти – кепсько було би...
Машини, розбудивши ніч, рушили далі на зустріч вогню багаття та пряному запаху свіжозвареної шурпи.
Пояснювальний словник.
Саксаул – деревовидний чагарник в пустинях Середньої Азії.
Бархан – форма рельєфу рухомого піску.
Такир – форма рельєфу при висиханні засолених ґрунтів.
Афганець – сухий, пекучий вітер з пилом, в Афганістані називають кара-буран «чорна буря».
Шурпа – суп із попередньо обсмаженого м’яса.
