Хмари пливли незвично швидко. Здавалося, щойно над нами була одна – а тепер уже зовсім інша. Мені вони тоді скидались на мільярди малесеньких клаптиків паперу, які хтось розірвав із надією, що написане ніколи не прочитають.
Так вони і розлетілись за вітром, який, як відомо, той ще пустун і любитель таємних історій. Він радо підхопив дрібні шматочки цього любовного листа (а я чомусь цілковито впевнена, що це саме любовний лист) і збив їх у купу, переплутавши так, що вже і не зібрати.
І як же мені кортіло простягнути руку, отак, лежачи горілиць на підстилці біля моря, щоб перевернути кожен із тих клаптиків-пазлів, які ще можна врятувати, аби прочитати слова, написані на звороті.
Годі й сподіватися скласти повну картину почуттів, але ж так навіть цікавіше – дізнатись чиюсь таємницю не до кінця; бути причетною, і при цьому нікого не викривати, а тільки лиш відчувати тремтіння думок, серця і рук, які похапцем шматувати цей папір.
«Занадто гарна», «чи можна», «відчув погляд», «зустрітись», «ніколи не дізнаєтесь». Мої здогади легко підтвердились, а от чи здогадується хоча б один із них, що ж насправді криється за її, як я собі уявляю, неприступним поглядом, або ж які почуття вкладено у його мовчазну, але таку щиру посмішку.
Якби вона – та, кому адресовано листа, таки змогла розгледіти слова, написані на клаптиках хмар, які, на жаль, пропливають вгорі занадто швидко…
