Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2471
Творів: 44370
Рецензій: 86708

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Новелетка

любИ – згУби

© Юрій Кирик, 06-08-2013


Мені вже не треба любощів із тобою. Я постарішав на двадцять років, фактично тільки на десять. Але тоді ти вважала, що мені тридцять... Ні,  я не дурив тебе – сама вичитала десь у соціальних мережах й прийняла це за чисту монету. В принципі, це не дуже щось там міняє – я не став імпотентом, не змінив свою суть. Навіть зморшок не додалось. Можливо, лише волосся трохи порідшало...  Особливо ранками, коли ми зі світом іще не увійшли в повне порозуміння, живу в приємній омані, що зараз завібрує мій відключений від звуку телефон, і ти скажеш:

- Кохасику, а що ти зараз поробляєш?

- Трохи зайнятий. А тебе що прокинуло, Вільгельміко? – любив дрочитися з нею, бо понад усе любив оту її дитячу категоричність – наша любов понад усе! Вона має бути на першому місці, і баста!

- Можеш зараз же прийти на наше місце?

Починаю як завше кокетувати.

- А чого такий поспіх?

- А ти хіба не знаєш, Кутасику? Хочу! – це вже не муркотіння кішечки, а ричання роздратованої пантери... Одразу ж подумки виникає картина нашої першої стрічі, на самотньому пляжі звечорілого Франца-ставу...

***

Любив літнім надвечір’ям прогулюватися околицями Францівки, загубитись у суцільній зелені густого очерету, і розлогих верб. Фактично ставка тут давно вже немає, лиш спогад та іще назва... За те, так  добре побути тут на самотині, пороздумувати.

Раптом мене обігнало молоденьке дівча у міні спідничці. Рухала стегнами, ніби котилась на велосипеді. Така хода, чи юначе кокетство? – подумав собі, та дівча не звернуло на мене жоднісінької уваги. Підійшла до єдиного, не зарослого очеретом берега, скинула сандалі зайшла у воду. Йшла туди, де глибше, задирала спідничку з якимось блаженним, відьмарським задоволенням, оголюючи стрункі, білі ноженята і йохкала на усю околицю, бо саме там били підземні джерела. У мене аж серце вмлівало – не один позбувся життя у тих крижаних вирах. Звикши до пекучого холоду, розчепила блискавку, стягнула спідничку, й закинула на берег. Відкритої води було метрів десять – не більше, ризикнула пірнути й декілька раз розмашистим брасом проскочити водяне дзеркало.

Вийшла спокійно і присівши замалим не втопилась  в густющій траві напроти мене. Побачив, що тіло вкривається гусячою шкірою. Подав їй рушника, розтерлась, й тут же.

- Сюпайте біля мене! – ластилася до мене очима. Я – Вільгельміка, живу отут – вказала на розкішну віллу з високим парканом, - вдалось вивинутися на годинку з під батьківської опіки... Тут таке ціхутке блаженство, що аж гріх самому розкошувати... Не стримався -  легусінький доторк уст до вологого плеча відчула, бо аж затріпотіла.

- Ви цілуєте панну навіть не представившись? – засоромила мене.

- Орест. Коли я прийшов на цей світ іще не давали таких вишуканих, як у вас імен...

- Чому ж – дуже вишукане – обожнюю Есхилівську Орестею…

Уста її були розкриті, чомусь здалось, що хоче скрикнути, округлені вересаво-рожеві губи враз трішки стулились, якби очікували цілунку. І були це не губи, а золоті горбочки сніжного квіту, а може лише дві  гордовиті медові краплини до яких допав без надуми.

- Послужиш мені ширмою, - мовила, хоча на дикому пляжі й душі не було. Послушне заслоняю юну кралечку своїм величеньким рушником, поки вона неквапом знімає купальник. Не поспішає вдягатись, так і стоїмо розділені вологим рушником. «Картина в анфас і профіль», почав собі фантазувати. І раптом запитала, чи навпаки – ствердила.

- Будемо кохатися?! А очі палають, так і не втямлю яким вогнем. В голосі вимоглива категоричність. Ховає за нею дівчачу розгубленість, чи?..

- Може завтра? – розпалюю дівчатко. Обпекла тортурним поглядом.

- Або сьогодні, або вже ніколи – її голос прозвучав так тихо, ніби то був голос смерті. Тоді мене не покидало відчуття, що ми таки на ешафоті. Була вона з тих чарівливих принцес, краса яких більше відлякувала. Можливо тому, я все ще тримав той ідіотський рушник, та й мій вірний забіяка кудись запропастився, ані здригнувся. Нарешті він таки спам’ятався, й  заховався в її нірці. Небо не перевернулося, не задрижала земля, але увійшовши, нізащо не хотів полишати ту казкову місцину. Ні про що не думав, лиш відчував насолоду розмореної слабості. Десь неначе поділося моє тіло й я ширяв поза хмарами, ніби павутина бабиного літа. Ох і лакомною вона була на коханнячко... Та й я, як ніколи помирав від бажання, хвилювання, ніжності. Не знаю, чи були ми двома половинками, але якийсь любовний магнетизм був присутній. Причому, вона була вогнем, а я метеликом який не роздумуючи кидався в той жар...

Відтоді стали зустрічатись майже кожного вечора. Хвилювала мене своєю немислимою щирістю, дитячою відкритістю.

- З часу нашої зустрічі груди мої стали повнішими. Навіть пипки й рожеві кружальця навколо них побільшали, - розповідала, проводячи пальчиком, аби чого не опустив. А іще знаєш, там я також стала чутливішою і щедрішою. Як ти думаєш, це любов?
Не грала. Справді була незіпсованим сімнадцятилітнім дівчатком. Статурою була цілком дорослою, гарно розвиненою жінкою, хоча в душі - справжнім дітваком.                                

Знаю, ох як добре знаю це категоричне: «Хочу!» І Мені було сімнадцять… Добре пам’ятаю той нестримний, шалений порив... Чомусь із першими ж звуками  її голосу одразу ж уявляю собі Францівку і наші там любощі.. І не задумуючись майже кричу.

- Знаю, лечу!...

- Час пішов! – остерігає. Цей шлях давно виміряний кроками, точніше, з певністю точніше ніж бігова доріжка на олімпійському стадіоні.
Без надуми відкидаю усі свої справи, це все може почекати! З першого дня нашої зустрічі вона, й тільки вона у мене на першому місці. Нехай би мені відсипали купу грошей, чи навіть квиток у давно вимріяний Вріндаван вручили – навіщо усі ті приваби світу, коли мій світ – Вільгельміка!

Неземне сизо-голубе світло ледь-ледь виділяє нас серед ночі. Клуби туману лащаться об ноги. Це якийсь зовсім інший час, інший вимір чи вік. Нічого окрім цієї Францівки немає тепер на світі.

***

Пригадую, ми кохались у квартирі мого товариша (готелі мені були не по кишені), кохались пристрасно, відчув навіть якийсь відчай в її палких обіймах. Коли, як звикло, приніс каву до ліжка, почув.

- Наш час відійшов... – мовила, як звикло тихо, але категорично, і я знову, як уперше, відчув голос смерті.

- Але чому? - видушив із себе. Видів, в очах її борсається непевність.

- Все уже закінчено. Знаєш, спочатку я була щаслива, аж доки ти не звів мене з розуму. Це теж було непогано, але час ішов і я виросла. Я переросла тебе. Я хотіла чогось більшого, ти ж не міг мені того дати.
Я виходжу заміж. Їду вчитися у Лондон. А іще мене віддають заміж...

Я думав, що наші любощі вічні, як отой Високий Замок, що його на щодень виджу із вікна. Між тим біла пташка печалі летіла у червонуватому небі і тужливо посилала і в ніч, і в тишу своє тихе зітхання.

У мене котилися сльози Вільгельміка ж ридма ридала. Це було нестерпно і ми дуже швидко розсталися.

За пару тижнів довідався,  що вона таки поїхала в Лондон. Навіть не попрощалась...
Давно вартувало б засвоїти, що життя наша – череда розлук, та найболючіше, коли з тобою не знайшли потрібним навіть попрощатись...

Роками заспокоював себе, що не люблю її, і що вона мене ніколи не любила. Навколо ж – Львів – стільки красивих жінок! Не може ж так бути, аби Вільгельміка зав’язала мені світ? Любов як і люди, зненацька появляються на цей світ – хай які б фахові лікарі не вираховували, вони усім на зло чи на несподіванку все ж являються неждано, так само й вмирають. Так померла і наша любов. Треба було знайти волю, і викинути її із серця. Та у мене не було волі. Вона захворіла на параліч.

Часами всеньку ніч броджу іще густіше зарослими берегами Францівки, а коли розвидняється, здається, виразно бачу її, вигнуту шабелиною, розгарячілу, ніби хто гнався за нею, та водночас якусь упокорену, надміру зверхню і недоступну. Точнісінько таку, яку пам’ятаю з давніх-давен коли вона ще вільно розгулювала цими зарінками біля самої води гола-голісінька, незважаючи ні на кого й ні на що. Це якесь блудництво, видіння, що переслідує мене десятиліття, примушує мучитися, каратися, і глибоко каятися. Лише не розумію завіщо.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 12

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Анізія, 20-11-2013

НЕЗВАЖАЮЧИ НІ НА ЩО ...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Ольга Теодор, 20-08-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олеся Гулько-Козій, 18-08-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 14-08-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Любов Долик, 12-08-2013

Наче витримане вино

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 10-08-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Яна Устимко, 08-08-2013

Про наболіле:

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Tamara Shevchenko, 08-08-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 07-08-2013

Каяття

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ольга, 07-08-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Мессіна, 07-08-2013

Легкість...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 06-08-2013

хтось

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© kashtan, 06-08-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Марія Балук, 06-08-2013

Кохання-бажання

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 06-08-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.4128110408783 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Нічний цирк» Ерін Морґенштерн — книга-квиток до країни магії
Є книги, які потрібно читати. А є ті, котрі потрібно «дивитися». Вони мимовільно переростають в нашій …
Книга для тих, хто прагне переважати
Книга «Перевага. У чому сила корпоративної культури» — це нон-фікшн для директорів, власників бізнесу …
«Звичайні незвичайні священики»: віра, що нас єднає
Лагідна зима. Не та, що вдовицею виє в щілинах і кидає кусні мокрого снігу в шибки. А тиха, світла і м’яка, …
Джон Ґрішем «Фірма»: інтелект одного проти могутності сотень
У молодому віці кожному хочеться усього й відразу. З роками людина розуміє, що так не буває, але до цього …