Рідна оселя почала снитися Степану Антоновичу майже кожну ніч відразу після смерті тата. Ця трагічна звістка застала його далеко від рідної домівки, вони тоді стояли під загрузкою в Аделаїді. У сні хата чомусь починала горіти від сусідів, Щербаків, і була крита соломою, як у бабусі, дивно, в них вона завжди була під черепицею, як божа корівка, казав тато. Вогонь охоплював покрівлю миттєво і хата свічкою палала під татові крики. Матусі він не бачив, але чув її голос і знав що вона тут, поруч і гасить пожежу. Він же, Степан, чомусь стояв осторонь і лише спостерігав…
Мама жила без тата не довго і померла коли вони стояли під розвантаженням в порту Сінгапуру. Згодом пожежа снитись перестала, але почуття самотності вже більше ніколи не залишало його.
Степан ріс у не заможній родині, але в доволі освіченій, хоча і назвати її інтелігентною язик не повертається. Завжди, на стільки він пам’ятав себе, книжка в родині цінувалася більше ніж їжа, про те і їжі в хаті вистачало. А ще батьківський дім прикрашали багацько картин місцевого живописця дядька Федора, татового давнього знайомого, він і дарував йому картини. Дядько Федір був інвалідом війни, в нього не було лівої руки, рукав від сорочки чи піджака завжди був заткнутий за ремінь, а ще він шкутильгав на одну ногу. Чудний був той дядько Федір, він жив одинаком на мізерну пенсію та вмів у своєму житті досконало робити лише три речі: малювати картини, пити горілку і, в нетверезому вигляді, читати людям вірші. О, читав він майстерно. Хлопці, недорослі, іноді бешкетуючи заглядали у вікна чайної, що була посеред міста, і вислідкувавши як дядько Федір заходив туди на читання з нетерпінням дожидалися концерту. Заходячи в чайну він знімав капелюха і стояв мовчки біля дверей доки у когось із відвідувачів, уже будучи на підпитку, не проснеться бажання до Великої поезії. Тоді відвідувач кричав на всю залу: «Федю, підійди но сюди» ще й махав рукою щоб видко було добродія. Дядько Федір шкутильгаючи підходив до столу замовника і чемно вітався. Тоді добродій пригощав його горілкою. По кількості налитого він уже сам нормував читання. Після випитого дядько Федір крякнувши від задоволення та втершись рукавом, він ніколи не закусював, ставав у артистичну позу і дожидав репертуару замовника. «Федю, давай, вали щось із Єсеніна» - частіше всього були замовлення, і дядько Федір - валив. Зала затихала, всі слухали пороззявлявши роти. В нього були мабуть якісь артистичні здібності і той магнетизм від якого публіка скорялась навіть від першого сказаного слова, а тут Єсенін, заборонений поет декадент. В нашому місті тоді мабуть всі вчили його вірші з вуст дядька Федора. Степан і зараз, вже пройшло стільки років, добре пам’ятав і чайну, і дядька Федора, і вірші Єсеніна:
«Много я видел, и много я странствовал,
Много любил я и много страдал,
И оттого хулиганил и пьянствовал,
Что лучше тебя никого не видал».
Коли замовляли йому Пушкіна, то буфетниця виходила із-за прилавка брала дядька Федора за пустий рукав і показувала на двері. «Отам, за дверима і горлань свої вірші, бо сьогодні торгу не буде», - казала вона виштовхуючи бідолаху на волю, а відвідувачів грізно попереджала: «Тут вам не театр, а культурний заклад». Степан знав чому вона так казала і виводила дядька Федора надвір. Бо він читав не того Пушкіна, що вони вивчали в школі, а іншого - якого вони не знали. Люди від цієї поезії сміялися до кольок в животах, звідки він знав ті вірші – Бог його знає, але декламуючи він ніколи навіть не усміхнувся, а люд покотом лежав від реготу, ось чому буфетниця Тонька і виганяла його з залу.
Прийнявши відповідну дозу спиртного дядько Федір не похитуючись, шкандибав за двері і тут-же, на клумбі, падав замертво спати аж до повного протверезіння. Для нашого містечка це була і забава, і театр, і життєва драма. Степану доводилося бувати у дядька Федора вдома. Татко майстрував йому підрамники, а він, іноді, відносив йому готову продукцію. Хата у дядька була схожа на барлогу - приміщення майстра поденщика, там все лежало в перемішку: і готові картини, які він малював любителям живопису на замовлення, і поґрунтовані полотна на підрамниках, і багацько початих але за різних обставин не закінчених робіт, фарба, пензлі, папір, ганчір’я, вирізки з журналів приклеєні на стінах і, на видному місці, портрет Альберта Ейнштейна, того, що з висунутим язиком, а Степан, дивлячись на всю цю убогість та на каліцтво дядька Федора повторював за ним слова пісні:
«Ах, война, что ти подлая сделала…»
Малюючи, дядько Федір не пив, а таткові казав: «Я що хірург, хай трусяться руки – вдаліше виходить». Степан і зараз, через скільки років, пам’ятав усі картини що висіли у них вдома на стінах. То були мабуть не шедеври, але магію вони якусь мали. Ті мастихінові мазки по полотну тремтячою рукою, трохи незграбні, грубуваті, фігури людей наївні, такі що зблизу і не розгледіти що до чого, але кольори, підібрані з відчуттям пізнання гармонії навколишнього середовища, надихали завжди до спокою і вічної любові. Червоні маки, на його картині, ніби розбризкана кров, горіли незбагненним вогнем краси природи, хоча реалістом його не можливо було назвати – у нього був свій стиль художника-модерніста. «Степане», - казав він, - «до фарби навіть не здумай доторкнутись - зіп’єшся, і тебе затопчуть у грязь – творчість – вона дівка примхлива, та й час зараз такий – дурнуватий. Іди краще в партпрацівники: будеш всима керувати, та горобцям дулі крутити», - і єхидно при цьому всміхався.
Степану дуже подобалася картина «Мис Фіолент» її, дядько Федір, подарував таткові ще задовго до того як він побував у нього вдома. Степан надовго засиджувався перед картиною, цією магією чудесного творіння природи та майстерності художника. Грубі, незграбні мазки, що зображали прибережні скелі були такими правдоподібними і одухотвореними, що йому хотілося обов’язково колись вилізти на їх вершину і зоглянути на те голубе і безкрайнє море яке своїм шершавим пінистим язиком облизувало підніжжя мису. Море його надихало, і мабуть ця картина, що найяскравіше назавжди викарбувалася в його пам’яті і була тим крає кутовим каменем у його подальшому житті. Він послухав дядька Федора лише в першій частині заповіту, але партпрацівником не став – його згубило море.
- Дядьку Федоре, у вас море гарно виходить, - колись Степан необачно завважив чим не очікувано розлютив його до оскаженіння.
- Кажеш море гарно виходить? А я його ненавиджу! Знаєш, скільки воно забрало наших життів … тоді, - очі його кидали блискавки, - коли кинув нас, негідник Мехліс, залишивши на свавілля долі, а сам як щур втік забравши з собою флот? А, де тобі знати, - він махнув рукою, - історія колись взнає своїх мучеників: ми, вже стоячи по шию в воді, все стріляли і стріляли, з надією що і нас заберуть, бо захищати вже було нічого – та де там…
Жаль, що лише на при кінці свого шляху люди починають цінувати минуле, тому воно їм і здається таким радісним, таким світлим та вже таким далеким і не досяжним, що можлива з ним зустріч лише потойбіч світу.
Степан, давно вже ставши Степаном Антоновичем, вийшов на пенсію за віком, та підхвачений хвилею земле власництва прикупив і собі невеличку дільницю під Києвом поряд з іншими любителями сільської вольниці та й збудував там собі маєточок: не такий вже й великий як в інших, але не такий і маленький, щоб його не поважали сусіди. Все було до ладу. Але та картина мису Фіолент свердлила йому мозок, шкребла по живому, не давала спати вночі. Все вже пішло і згинуло в минулому, а та картина, писана тремтячою рукою дядька Федора, тепер залишилася єдиним маяком його дитинства. Зараз він вже дожив до такого соціального стану, що гріх було жалітися на життя, він мав усе про що навіть і мріяти не могли його батьки, він і картини підбирав подібні за стилем написання, які, ще міцно тримала його пам'ять. Нарешті Степан Антонович визрів на стільки, що вирішив відвідати брата.
Тієї батьківської хати вже і в помийні не було, а стояв добротний, як тепер кажуть, особняк з мансардою. У них з братом різниця в віці була величенька і тому особливої прив’язаності один до одного не було з самого дитинства, та й жили вони в різних світах. Степан все життя морячив, а Петро – сиднем сидів біля батьків і був опорою їм по життєво. Особняк був просторим, світлим, охайно прибраний, а дружина Петра – Тамара – привітна, міцна статурою домогосподарка, і, як здалося Степану Антоновичу, владолюбна жінка. Вони зараз вперше побачились. Льодок у відношеннях потроху почав танути після першої чарки, а надалі стосунки теплішали в міру випитого. А розмовляти було про що. Це в Петра весь світ кружляв навколо батьківської хати, а в Степана світ був таким великим, що одним застілля і не впоратися. Степан Антонович все поглядав на стіни обклеєні не дешевими шпалерами.
- Шпалери гарні, коштовні, - зауважив Степан Антонович.
- Це Тамарині витівки, їй все найметься, через рік міняє шпалери – манія якась.
- Цить, нещасний, - чи то жартуючи, чи всерйоз сказала Тамара. А від Степанової похвали її так і понесло. Хвала для жінки, що ладан для душі. Тут вона зовсім розм’якла, щоки порозвішали, вона миттєво розмову направила в своє русло і повела Степана по всім кімнатам хвалячись своїм заможним життям, Петро ходив слідом мовчки.
- А що у вас там, наверху? Степану Антоновичу хотілося якомога скоріше побачити те заради чого він і наважився сюди приїхати. Адже потаємна надія випросити картину в подарунок, та й на вспомин, не покидала його ні на хвилину. Адже лише та картина була зараз тим єдиним духовним містком що єднав їх родини.
- А, там гостьові кімнати, ходімо, я зараз покажу. Коли діти приїздять ми їм там стелемо, там і для вас містечко знайдеться. На верху були дві, розділені санвузлом, кімнати. Скрізь була чистота й порядок, почувалась господарська рука, але картин ніде не було.
Після оглядин вони спустилися до низу і знову посідали за стіл. Розмова не клеїлась.
- Петю, - нарешті відважився на ромову Степан Антонович, - а в батьків, я пам’ятаю з дитинства, були картини, що дядько Федір малював. Де вони? Мабуть десь в сараї пиляться? - ще на щось жевріла надія в його душі. Тамара і Петро Антонович переглянулися між собою.
- Я хотів одну, ту що дала мені путівку в життя, попросити в подарунок для себе.
- Ой, ота мазня? – як сірник спихнула Тамара і за йорзала на стільці. – Воно вже було все таке старе та мухами засиджене, хіба що в хліву повісити.
- Старе, ще не означає – погане. Зараз в моді роботи майстрів 50-60их років. Навіть на аукціонах не можливо придбати щось цікаве, а крамниці забиті акрилом.
- А я тобі казав, не чіпай, - визвірився на Тамару Петро Антонович. – Після перебудови оселі вона прямо оскаженіла, стала палити все підряд – начинаємо нове життя, сказала, - жалівся він брату.
- Гляди, щоб не пішов слідом за картинами, - огризнулася Тамара.
- Не твоє – не чіпай! Казав? Казав! А ти що? «Будуть вони тут мені шпалери паскудить»… - Привів її на все готове, в одному платтячку була, а зараз, бачиш, господиня, - шукав підтримки і захисту Петро Антонович у брата.
- Ну, досить! Розкукурікався! Немає картин. Згоріли!
- Як згоріли? – почав хвилюватися Степан Антонович.
- А ось так, пихнули і лише димок сизенький знявся, - Тамара була вже сама не своя, бо відразу, після тієї великої чистки, вони ненароком дізналися що ті спалені старі картини зараз коштують шалені гроші, відтоді жадність гризла їй печінку, а тут ще й Степан… Приятно провести время можно играя в нашем казино кинг по этой ссылке.
- Та ви що? Ви ж не в середньовіччі живете! Ну прямо інквізиція, їй Богу! Спалити картини! – в розпачі Степан Антонович не знаходив собі місця. Все в водночас рухнуло, ніби і не жив він всі ці роки, ніби й не було його батьківської оселі - нічого не лишилося, лише пам'ять та могилки на цвинтарі. Він ходив по хаті і від розпачу заламував пальці до хрусту. Залишатися в цій оселі вже не було сенсу, але і їхати не міг після застілля. «Ось вона пожежа, що снилася кожну ніч» - думав Степан Антонович, - «а міг би приїхати, кинути все і гайда, літаком, «пожежу» гасити – не приїхав. Тож їжте очі що бачите доки й не повилазите». Нарешті, прийшовши до тями, Степан Антонович голосом батюшки в поминальний день, порушив тишу: - У мене, колись, старпомом був англієць, ми недавно зустрічалися з ним у нього в Брістолі, де він зараз мешкає. Так от, він орендує будинок якому вже майже 400 років. Уявляєте? В оселі, як в музеї: і картини, і гобелени, і меблі – все старовинне. В договорі так і зазначено – без змін, переміщень і перебудов. Я відчув що в них є нерозривний зв'язок минулого з сучасним, і це дає змогу їм почувати себе господарями на своїй землі, вони не «івани» без роду і племені. А ми, кожне покоління, каменя на камені не залишаємо після себе: тому в нас замість історії – міф придуманий політиками, замість мови – суржик, замість влади – зграя невігласів-колабораціоністів.
- Щоб в будинку жити по 400 років потрібно ж будувати належно, а не з глини та соломи, - спробувала завважити Тамара.
- Так, це вірно. Он будинок нашого з Петром діда, що забрали колись під сільраду, й до сих пір стоїть, бо будувався, як ти кажеш, належно. Та що там говорити: он Караваджіо на смітник викинули, Гостинний двір трощать, каштани - позрубували, все старе обличчя Києва нищать заради кількох кліщів, що ніяк не нап’ються людської крові. Прямо всіх охопило якесь новоявлене хунвєйбінство.
Степан Антонович хряпнув дверима і вийшов у двір. Господарський пес Жулик стояв біля порогу і махав хвостом. Сусідська собака підвивала на щербатий місяць, що своїм вторинним світлом розганяв первинну темряву.
