Попередження «Приготуватися до зняття шоломів!» надходить завжди несподівано і завжди передчасно. Та що вдієш, порядок є порядок. Доводиться зберігатися, закривати всі вікна та потоки віртуального світу. Цього разу, за розкладом, ми розвіртуалюємося для щоденної прогулянки на свіжому повітрі. Також доводиться знімати шолома аби поспати, поїсти, виконати гігієнічні процедури. Була б моя воля, взагалі б його не знімав. І спав би в ньому, і харчувався б. Напевно такої ж думки чи не всі мешканці нашого полісу. Та що вдієш, ці правила, мабуть, недаремно придумані. І взагалі, існування в біологічній оболонці у всі часи мало свої незручності.
Отже, зараз на прогулянку. Дивно, що не винайдено доречнішого слова для опису цього процесу. Вживається архаїчне «прогулянка», хоча, завдячуючи досягненням нашої цивілізації, ми давно позбавили себе необхідності вчитися ходити. А от слово «прогулянка» залишилося.
Самотужки знімаю шолом. Кладу його у спеціальну нішу під сидінням. Звісно можна, як це робить більшість, дочекатися робота. Але в мене чомусь виробилася звичка робити це самостійно. Невелика, звісно, звитяга. Навіть, швидше, дивацтво. Та все ж. Отож, поклавши руки на бильця, візка чекаю поки робот мене пристебне для транспортування. А ось і він - мій електронно-механічний помічник. Хвацько, за частку секунди, чотири маніпулятори фіксують спеціальними поясами мої руки та ноги. Усього маніпуляторів у робота значно більше. Здається, штук вісім або десять. На випадок, якщо потрібно, крім фіксування людини, робити ще якісь маніпуляції. Є довгі та товсті, для піднімання візка на необхідну висоту, і зовсім короткі й тоненькі, для виконання більш делікатних операцій. Можливо, збоку транспортування прив’язаним виглядає якось неприродно чи негуманно, але так потрібно для уникнення будь-яких інцидентів при вивезенні людей на вулицю.
Завдяки самостійному зніманню шолома мені разом з моїм роботом вдається уникнути черги та виїхати межі житлового блоку в числі перших десятків. Інакше ще кілька секунд втрачалося б на вимкнення роботом шолому та його знімання. Не те щоб я дуже любив оте так зване «свіже повітря», але чекати виїзду в черзі мені подобається ще менше. Оглядаюся назад, на довжелезні ряди житлових ніш. Стільки років прожив, а досі не знаю, скільки поверхів-рівнів у цьому комплексі. Треба буде спробувати порахувати. Або спитати у робота. А справді, скільки років я тут прожив? Усе життя, за винятком часу в інкубаторі. А скільки конкретно? Смішно, але, виявляється, я цього не знаю. Чи не пам’ятаю? І який, взагалі, рік за вікном?
– Слухай, роботе! Скільки мені років? ¬
– 86, людино.
– А який зараз рік?
– 5485-ий, людино.
О, виявляється, мені 86, а рік 5845-ий. Нормально.
Але тут ми виїжджаємо на вулицю і новий потік інформації збиває мене з історично-нумерологічного ладу.
Надворі сьогодні сонячно. Не зважаючи на захисні властивості матеріалу куполу, яскраві промені сонця потрапляють на шкіру, рефлекторно викликаючи позитивні емоції. Вивозять нас на широченну алею, з обох боків оточену зеленими насадженнями. Високий бордюр відділяє наші візки від майже дикої природи. Подолати його на візку неможливо. Не рекомендується злазити з візків і повзти в парк. Хоч багато хто ігнорує рекомендації роботів, злізає з візка і влягається на траву за бордюром.
На перший погляд, роботи не надто доглядають за парком. Підстригають траву на відстань витягнутого найдовшого маніпулятора – ото й весь догляд. Тому за кількаметровою смугою доглянутого газону починаються нетрі з нестрижених трав, кущів та дерев.
Цікаво, де ж наш дивак. Мабуть, ще позаду. Треба якось постаратися побачити його. Але, зважаючи на незначну висоту візків, зробити це досить проблематично. От коли б знадобилося б прямоходіння, тобто – прямостояння. Те до чого якраз він і закликає. Яка іронія: щоб побачити пропагандиста прямоходіння потрібно наперед вміти стояти. Та ще, мабуть, краще було б на дерево залізти, як макака, тоді б взагалі без проблем побачив його. Дивно, чому він не агітує лазити по деревах. На мою думку, це значно простіше.
Давненько його, чомусь, не чути. Однак, ще сподіваюся послухати знову його проповіді. У нас не прийнято розмовляти голосно. Та й тихо, чесно кажучи, практично ніхто ні з ким не розмовляє. Тому дивак чи не єдиний, хто порушує тишу. Одного разу я бачив, що одразу після того як робот вивозить його на прогулянку, він повзе в кущі і зникає там, аж до команди повернутися у візки. Звісно, говорить він дурниці. Але послухати його цікаво, можливо просто тому, що нема кого слухати взагалі.
Звісно, ці його заклики вчитися ходити не витримують жодної критики. Навіщо цей архаїзм? Врешті, й ніші мешканців поліса не пристосовані до ходіння. Сидячи у візку (а це майже на підлозі), можна дотягнутися до стелі. Та й якщо дивитися з історичної точки зору… Стільки часу людство витратило, аби позбутися травмонебезпечної звички прямоходіння, винаходило крісла, ліжка, автомобілі та ще багато чого з метою позбавитися необхідності ходити. Невже для того, щоб, врешті досягнувши мети, повертатися в минуле? Багато хто вважає, що навіть якщо й дуже захотіти, люди не зможуть навчитися ходити. Пояснюють, ніби атрофувалася ділянка мозку, яка відповідала за прямоходіння. А щоб дивак не набридав, то пропонують йому спочатку самому навчитися ходити, а потім вже інших агітувати. Думаю, що не просто так він у ті нетрі повзає. Напевно, тренується. Щоправда як заповзав туди так і виповзав звідтіля: на чотирьох. Тільки забруднений весь.
Ніхто не сперечається, прямоходіння – кумедна штука. Я особисто дуже люблю старі фільми дивитися, де люди ходять, бігають. Майже нічого не зрозуміло, але цікаво за тим усім спостерігати. Але, якщо в древні часи прямоходіння було необхідним для виживання та розмноження, то сучасний стан речей такий що і про перше, і про друге турбуються роботи. Проблема розмноження вирішена радикальним чином. Усі жителі полісу безплідні в результаті маніпуляцій з генами. Чисельність населення підтримується на оптимальному рівні клонуванням. Колись, давно-давно, нам про це на уроках історії в інкубаторі розказували. Дослідження вчених з’ясували, що статевий потяг є причиною як численних історичних катаклізмів, так і особистих трагедій індивідів протягом історії цивілізації. Логічно, що позбавлення людини статевого потягу дозволяє їй бути щасливою.
А ось і він, наш непосидючий сусід. Вивозить його робот з воріт. Поява дивака викликає броунівський рух візків на площі перед входом у поліс. Одні стараються від’їхати подалі від нього, інші – навпаки, намагаються наблизитися. Дивно, чому сьогодні він не поспішає в парк. Навпаки, сів у візку і ніби чекає, щоб побільше народу зібралося. І вираз обличчя якийсь хворобливо сяючий.
Що це він робить? Злізає з візка і зводиться на ноги. Це неможливо! Він іде. Значить, ходити все таки-можна! Натовп заціпенів від несподіванки.
Обійшовши свій візок, він зупиняється позаду нього.
– Люди, чи пам’ятаєте ви слова першої людини, яка ступила на Місяць? Я вам нагадаю. «Маленький крок однієї людини – і величезний крок для людства». Сподіваюся, що і мої маленькі кроки сьогодні стануть для людства величезними. Годі жити, як рослини! Давайте жити гідно людей. Я давно говорив, але не всі мені вірили. Тепер я довів, ходіння можливе.
Ніхто не помітив, як ззаду до дивака, прокладаючи собі потужними маніпуляторами шлях поміж візків, наблизився його робот. Вмить міцні клешні схопили бунтаря та вклали на візок. При цьому, мабуть, йому було зроблено якусь сильнодіючу ін’єкцію, бо ми не побачили жодного спротиву. Та й сказати більше нічого він не зміг. Закріпивши непокірного на візку, робот потягнув його до полісу.
P.S. З того часу дивака ми, на жаль, не бачили. Але все більше народу повзуть у паркові нетрі з недвозначним наміром навчитися ходити. Хоча навіщо воно їм оте прямоходіння, мені не зрозуміло…
