Холодна лютнева ніч, жоден ліхтар не горить на вулиці. Андрій читає забуту кимось газету, з огидою гортає засмальцьовані сторінки. Це навіть не брехня, це фантастика. Він уявляє, як добродушний черевань, допиваючи третій кухоль пива, енергійно молотить по клавішах. То поклик душі - писати про нездійсненне - про лікарів, що лікують, про двірників сумлінних, про доброго дядечка дільничного. Він ловить себе на думці, що хотів би жити в такій країні.
Дякувати Богові, хоч нічка спокійна випала. Він дивиться на чахлу герань з трьома пожовклими листочками. Дратівна тиша, пустка, специфічний лікарняний запах. Через нього, напевно, й вмирає нещасна герань. Ну а як же не вмерти в муніципальній лікарні? А надто якщо в коридорі, на стенді висить рекламне оголошення - "швидкі кредити на похорон".
Він надто пізно усвідомив, що не виносить чужих хвороб і що йому абсолютно байдуже, що відморозив собі черговий п'яний волоцюга. Він вміє лікувати, співчувати не вміє. Він жертва власної лікарської помилки.
Це лікарня для бідноти, найгірша в місті. Безглузді оголошення - єдина її окраса. За парканом - психіатрична клініка, трохи далі - СІЗО. Неначе навмисно хтось вигадав - зібрати всіх зневажених на одному клаптику землі. На пагорбі церква - щоб оплакувати тих і інших. Інколи привозять сюди і в'язнів, щоправда тільки в крайньому разі. Вони здебільшого розбиті в м'ясо, або ж за крок до втечі на той світ. Лежать змарнілі, збайдужілі, і ніхто не поспішає до них. Ну, може, перев'яжуть рани, та й випишуть з нирковою недостатністю просто на цвинтар. Чудова штука - ця ниркова недостатність. Вона покриває все. Від таких пацієнтів частенько відмовляються - страшно і зиску жодного. Хто має щось за душею - тих сюди не везуть.
Андрій сам напросився сьогодні на чергування, тут принаймні можна було імітувати життя. Порожня квартира, де ніхто не чекав на нього, купа брудного посуду і телевізор - куди ж повертатися? Три роки тому пішла від нього дружина, та він зе нею і не тужив. Тужив за собою - колишнім, за нею ні. Він не замислився б про розлучення, якби не розповів йому приятель більше, ніж мусить знати вічно заклопотаний чоловік. Він говорив обережно й неначе вибачаючись, на щоках його виступали нервові червоні плями.
- Вибач, я не міг тобі не сказати.
Андрій мовчав, гриз фільтр згаслої сигарети. За сусіднім столиком пересміювалась закохана парочка. Дівчина, доводячи свою правоту, немовби навмисно кілька разів повторила:
- Правда, правда! Не віриш?
Він вірив, але що робити йому тепер з тою клятою правдою? А друг заспокоює. переконує, словами і жартами прагне пом'якшити удар.
А вдома все як завжди - спокусливий запах січеників, на столі недочитана книжка, Оксана пестить вгодованого рудого кота. І він, мов і не було нічого, цілує її в щоку, сідає перед телевізором, а за вечерею з'їдає додаткову порцію, аби відтягти, наскільки це можливо, страшну мить.
- Ти пізно сьогодні. - вглядаючись в непроникне обличчя чоловіка, задумливо каже вона.
І він починає довго, нудно розповідати, як минув його день і які йому дістались пацієнти. Вона мовчить, вдає, ніби слухає. І ніщо, ніщо в ній не видає невірної дружини. Обличчя його все тьмяніє, тьмяніє і раптом, без усякої передмови, він задав головне запитання.
- А сам ти що думаєш? - вона не відмагається, це найстрашніше. Губи її повільно розтягуються в презирливу посмішку.
Але він зараз не здатен мислити, йому просто боляче. Боляче і страшно, і майже хочеться - брехні, брехні. З нею держави живуть, сім'ї - і поготів. І починається гірка, складна розмова, принизливі, нікому не потрібні вже зізнання. На ранок вона пішла. Не простила йому його непрощення.
Тоді він легко це пережив, а зараз... Таке гризло його відчуття, ніби життя своє він сп'яна злив в унітаз. 35, 35. І нічого не встигнеш вже, порожнява, неначе камінь надмогильний зі збляклих мрій. Залишилась тільки робота, шинки і жінки випадкові, та ще депресія - як стан душі.
Сьогодні його останнє чергування, він, ще не обміркувавши нічого, несподівано зрозумів це. Без роздумів і вагань, без вагомих причин навіть, написав заяву про звільнення. Маленька революція в маленькій людській душі, остання спроба вирватись з цього безладдя. Чи спричинився до цього його останній пацієнт, він не міг ще для себе визначити.
Його привезли в кайданках, вволокли в комірчину з заг'ратованим вікном, спеціально для в'язнів призначену. Там, де колись було коліно, на нозі його височів безформний соляний наріст. Андрій аж збрижився, оглядаючи його.
- Коли був перелом? Ви що, до лікаря не зверталися?
Чоловік байдуже поглянув на нього і нічого не відповів. Поряд на стільчику сидів охоронець і з інтересом прислухався до розмови. Він міг би відповісти, що з цим переломом його і на суд возили і, лежачи в клітці на вузькій лаві, він зовсім не вважав це чимось неймовірним. Він був не старший за Андрія, а бганки на чолі і під очима глибокі, старечі.
Андрій консультувався з колегами, вмовляв зробити рентген. Плівки завжди бракувало і рентгенолог робив на цьому непоганий бізнес.
- Яке паскудство! - обурювався він. - Значить, з нещасного якогось дідка я хоч-не-хоч мушу злупити копійку, а цей бузувір вошами розрахується? Де справедливість, Андрію, га?
Насправді він мав трохи грошей про чорний день, але за присутності охорони не міг видобути їх з-під підкладки. Лікарня була для нього продовженням тюрми, він жив за її розкладом і її правилами. Якщо о сьомій тридцять в СІЗО був сніданок - він снідав. О десятій, як заведено, лягав. Ранкова і вечірня перевірки проводилися без збоїв, його обмацували, перевертали матрац, а іноді зривали пов'язки. Передач він не отримував - хто б їх приймав? Без належного огляду й журналу обліку про це не могло бути й мови. Охоронці, що змінювались раз на добу, передусім встромляли носа в лікарняний казан і, пом'янувши якусь абстрактну матінку міцним слівцем, відходили розчаровані.
- Іч, гаспидяки! - шипіла їм в спину санітарка баба Люба. - Шлуночки ніжні, щоб вам добра не було!
Сама вона ніколи вдома не снідала, щоб тут попоїсти і таким чином дещо зекономити.
Андрій навідувався до свого підопічного тричі на день, це єдине, що він міг зробити. Лікувати його було нічим, та ніхто й не вимагав цього. Тюремний фельдшер, саме фельдшер - не лікар, злякавшись можливої ампутації і пов'язаних з цим проблем, сам ходив підписувати дозвіл на його переведення до лікарні. Проте Андрій не наважувався відтяти ногу, яку теоретично ще можна було врятувати. То навіть не співчуття було, він просто не бачив в цьому потреби. Зміщені кістки зрослися, спотворивши ногу, і тепер їх знову потрібно було ламати, а тоді скласти з уламків.
Пацієнт - його, здається, Русланом звали - переживав це мовчки. Він взагалі рідко відкривав рота і, навіть відповідаючи на запитання, скупо цідив слова. Він лежав на куцому матрацику і, не звертаючи уваги на охоронця, читав Ремарка - "Ніч у Лісабоні". Книжка була стара й затріпана, з чужими помітками і плямами на сторінках. Дочитавши, він клав її під подушку, а за годину брався перечитувати. Напевно, то була єдина його книжка.
І всіх цікавило чомусь, що саме він накоїв. Старша сестра намагалась поділитись з Андрієм здогадами, але він різко осмикнув її. Нехай залишиться для нього просто людиною, бо захопившись грою - винен, не винен, а якщо винен, то в чому, можна відмовити в допомозі будь-кому.
Одного разу він приніс йому бутерброди, хотів розрадити, та не вийшло. Присадкуватий, поцяткований ластовинням охоронець з криком - "Ніззя! Ніззя!" - відібрав в нього пакунок.
- Заборонено. - не без зусилля згадавши нове слово, промурмотів він, хижо вгризаючись в бутерброд.
Руслан, ледь помітно всміхнувшись, знов занурився в читання. Ця жалюгідна гримаса ніяк не гармоніювала зі скам'янілим від вічного болю обличчям його.
По обіді його викликала на килим зав. відділенням - Людмила Олександрівна.
- До чого ця самодіяльність? - насипалась вона на нього. - Всі ми через тебе клопіт матимемо.
- Та я ж наче...
- Ні! - перебила вона, мотнувши вогнистою головою. - Я не дозволю в своєму відділенні дитячих ігор в гуманізм. Готуй його до ампутації і щоб духу його тут не було!
Андрій зіщулився під розкотами її хрипкого, майже чоловічого голосу. Ця жінка з обличчям Карлсона тероризувала сусідів виттям під караоке і палко мріяла про кохання, що набуло останнім часом хворобливих форм. Будь-які мирні переговори з нею неминуче закінчувались доганою.
Він вийшов з її кабінету принижений, спустошений. Він міг би сперечатися з нею, та не наважувався. Міг би наполягати - і не смів. Лакуза в білому халаті, дипломований боягуз.
Горло, від куріння опухле, конвульсивно стискалось. В душі, в якомусь щурячому закутку, надривався од реготу маленький коновал. Нам премія потрібна, премія, премія! Набратись по вінця і не думати ні про що. Ну а якщо за цю премію потрібно заплатити всім, що цінуєш в житті і в самому собі? Станцювати гопак на чиїхось живих грудях? Це було б не вперше, він ще студентом розумів, що так буде. Розумів, а все-таки писав тепер цю кляту заяву. Прости, Гіппократе, я більше не лікар. Не лікар і не різник. Він сам сміявся над цим безглуздим, запізнілим поривом, сміявся і писав, виводив літери.
Остеннє чергування, ніч, мертві калачики. Розучитися б відчувати і співчувати. Місто ста тисяч безсонь нарешті заспокоїлось. Дописана заява лягла на стіл і все на світі було йому тепер байдуже.
