- Х-ха!! Та як ви - ВИ! - можете щось розуміти у таких питаннях, як глобальні проблеми?!
Саме із цією фразою ввалився у планбар, бар для приїжджих із будь-якої планети, Людвіг. На його золотистому лиці читався вираз непідробного праведного гніву.
Тут варто обмовитись словом-другим про нашого спільного нового знайомця. Він з'явився на планеті близько трьох сонць тому і вже встиг заробити для себе репутацію найталановитішого і, головне, найбрехливішого клієнта вищезгаданого планбару. Брехню тут любили - якщо вона була у великих кількостях. Покривити проти істини час від часу будь-хто може, а от робити це не стільки систематично, скільки постійно - для цього талант потрібен. Такий прибулець і на повагу заслуговує за невичерпні винахідливість і ентузіазм, і на бурдючок холодненького і зігріваючого за рахунок закладу. Зрештою, ці незначні витрати компенсовуються, та ще й приносять великі прибутки через посередників - вічноцікавих слухачів. Але повернемось до справи! Людвіг, якщо вас коли спитають, - це така кремезна людина чоловічої статі. В дитинстві любив дівчат, в молодості - жінок, а тепер, у зрілому віці, задовольняється інопланетянками. Обличчя, ніби створене для того, щоб бути серйозним, складається виключно із різких ліній: прямий недовгий ніс, прямі губи, трохи квадратні очі, теж прямі. Додайте до цього аналогічні контури голови, вух, рук, ніг, торсу. Людвіг завжди знаходився у стійці "рівняйсь", навіть коли сидів чи лежав. Його жести були широкими і загальними. Вочевидь, будучи від природи великим, він пізнав лише цю частину буття, а про іншу, якої не розумів, волів не поширюватись.
Інколи...
- Скажіть, будь-ласка, хто із тут присутніх бодай раз в житті млів від спеки, посланої чортовим сонцем на бідну голову?! - продовжував тим часом Людвіг, - А захлинався водою через те, що рікам, хай би їх, у берегах не сидиться?! Та ви ж навіть не любили до коликів у серці!!!
При останніх словах один із ближніх слухачів зачовгав на кріслі. Під пильним поглядом оповідача нерозумний інопланетянин дав зрозуміти: просто стілець(до речі, матеріал дуже скидувався на відшліфований мармур) із скалками.
- Вам головне, щоб живіт був повний. Та щоб поколював зо сміху, - Людвіг зневажливо зітхнув. - Чи бували у вас проблеми? НІ! Без турбот, без емоцій. Я ніколи не хотів брати на себе роль просвітника, чи то пак вчителя, але ви не залишаєте мені вибору, говорячи там, біля входу, про жахіття сучасного життя. Схоже, тільки моя розповідь може навернути тут присутніх на путь істинну. Слухайте-ж.
Він ще раз зітхнув і почав.
- Я розкажу вам те, чого не думав видавати ніколи. Ці спогади надто особисті й дорогі. Але щойно мені спало на думку, що приховувати їх, закриваючи у собі, неправильно. Може, коли потрапите у скрутну ситуацію - не дай боже у подібну - ви, згадавши сказане своїм другом, знайдете рятівний вихід. Той, якого мені завбачити не вдалось.
Тепер у планбарі було справді тихо, і якби там пролітала муха, то її б не прихлопнули, а спіймали за крильця і тихенько-тихенько розплющили. Чи то Людвіг справді вирішив повідати їм сокровенну таємницю, чи просто був в ударі під сьогоднішніми зірками? Однозначно, такого вступу не було ще жодного разу. Уважні помітили: невідомо куди пропала звична для початку історії поза, котра свідчила про великого актора.
- Я розповім, як був змушений покинути свою рідну планету, Землю, рятуючись від смерті. Інколи я сумніваюсь, чи варто було це робити. У такі хвилини я зазвичай згадую той океан, який обіймав нечасті острови, ту сушу, де можна було побачити все, чого лиш бажалось. Хотів природи - тримай те, що колись слугувало заповідником для різних тварин, а тепер стало непотрібним! Хотів опинитись у полоні науки і техніки - йди у будь-який бік, лиш не у заповідник чи океан!
- Хоча, на той час бажання відгородитись від техніки у деяких вже відкладалося в гени. Це вона винна була у зруйнуванні озонового шару, якого не залишилось уже й половини. Справжні люди, які жили ще до мого покоління, були не такими "засмаглими", - Людвіг криво усміхнувся. - І розуміли вони більше, не змушені підставляти голови під надсильне ультрафіолетове випромінювання.
Слухачі, далеко не все із сказаного розуміючи, все-ж не наважились переривати оповідь.
- Навіть не буду зараз згадувати про легендарний Сніг, який нібито ще водився десь на крайній півночі. Тим паче що це однаково була брехня. Бо в один страшний день скелі колишніх Гімалаїв не йшли на дно, а ставали ним, перетворюючи надію залишитись дома в марення.
- Я із своєю коханою подругою гуляли по кам'янистих стежках, коли пролунав сигнал тривоги, найстрашніший із коли-небудь мною чутих... Ми перебрались у Гімалаї не в останню мить - ще коли сусідню країну почав затоплювати океан, сім'я вирішила їхати. Але чимало наших нових сусідів було не такими обережними і не раз переповідали про жахливі звуки, які розлягаються над горами і долами задля спасіння, одночасно мучачи всяку людину. Тому я одразу пізнав їх. Якомога скоріше ми з Катею побігли додому.
Людвіг дивно озирнувся по приміщенні, провів очима по слухачах і, схоже, намірився продовжувати, як він говорить, "рідною" мовою, а не "офіційною" і "літературною". Я подумав: "Чи вважатимуть мій переказ за літературу, коли так справа обернеться?"
- Поки ми перебирались через клятий завалений стовп, на стоянці почалась паніка. З того боку в залишки неба підіймався дим. Вони що, вирішили спалити воду, яка їх хоче всіх затопити?! Аби їм повилазило, якщо мені чи Катрусі якась свинота буде заважати вибратись із планети живими. Я тоді ні на кому місця живого не залишу! - землянин люто втупився у нікуди. - Та я того, хто причепиться до моєї зіроньки, на шматки роздеру!
- Перед нами кожну хвилину виростали нові й нові перешкоди. Коли ми пройшли приблизно половину шляху, Катя зовсім обдерла собі ноги і я поніс її. Кожен наступний крок давався важче і важче. Мені не часто приходилось задумуватися над високими філософськими істинами, але можу з упевненістю сказати, що якщо у тих розумників із минулого були клепки в головах, то вони явно мусили твердити всім підряд очевидне, найкраще і найважче правило: самотність - найбільший гріх... І на каяття не те щоб не заслуговуєш, але не хочеш його бачити. Не хочеш відчувати. Моя любов від втоми тільки заснула у мене на руках, а я вже, під гнітючим вечірнім небом ледь не плачу. Вперше за останні багато років.
Я через силу змусив себе відвести увагу від уявної картини і не впізнав Людвіга - вічно саркастичного, сатиричного, невдоволеного чиєюсь поведінкою або словом.
- Небо заслуговувало на те, щоб дивитись на нього вічно. Воно було холодним, на противагу гарячому тілу, що тулилось до мене; воно було жадане майже так само, як дівоче серце, що енергійно билося зараз за декілька сантиметрів від мого. Єдине спасіння із переповненої рідкою холодною водою планети-мами пролягає через мерзлотну пустоту вакууму. Я не мав достатньо сили волі для того, щоб бодай глянути під ноги.
Ще одним зусиллям перервавши роботу власної фантазії, я підвів погляд на вічного брехуна планбару і вилаяв себе за нерозумну пристрасть до змішування усіляких напоїв. Зіниці Людвіга кудись зникли і залишились тільки пусті білки, наче той осліп від спогадів.
- Я рухався, вже абсолютно не контролюючи свого тіла. Ноги самостійно згадували стежку, сотнями разів проторовану і незмінну від часу мого прибуття у Гімалаї. Жодного нового камінця. А вода точить камінь. Згадались перекази тих, кому не пощастило вже одного разу пережити той страх, який мучив зараз мене. "Велетенські хвилі, що змітають усе на свому шляху!", розказував один старий. "Це нікого не омине, можеш мені повірити, хлопче. Я тобі із власного досвіду відкриваю: моя втеча лиш відклала смерть на певний час, та й із того небагато користі", наставляла якась інша дама, якій ще зарано бути байдужою до Кінця. В один момент я ніби перенісся в їх час і їх нещастя. Чи це було майбутнє нашого табору?
- Гігантська хвиля, водяний монстр сучасності насувався на високотехнологічні досягнення тисяч років людського розвитку. І останні були більш ніж просто беззахисні перед стихією, яка збурилась проти "хазяїв". Океан, який піднімається над головами так високо, як ніякий птах. Білі гребені-пір'їни його всесильних крил готуються згребти під себе намагання вижити. І показати, що люди навіть у найбільшому своєму захопленні - руйнуванні - не мають ніяких шансів перевершити первозданний світ. Вони могли б із своїми винаходами давно вже покинути затопаючий корабель, але до найгіршого моменту сподівалися милості від вищих сил. Вийшло, як завжди у ненормальних, котрими й були всі без виключення земляни: смерть приходить із страшною зелено-блакитною косою і без вагань відтинає голову; блискуче лезо стає для жертви на останню мить втіленням чудодійної краси.
- ...Але, ніби просинаючись від довгого небуття, я відчув, що нога цього разу не вгадала із рухом. Я, із Катрусею на руках, спіткнувся і тепер падав головою вперед. Інстинкт врятувати найцінніше, що тільки є у владі - найближчу людину у далекому від душі світі - підло змусив мене притиснути обм'яклу у сні дівчину до грудей. Я хотів уберегти її від усіх, великих і малих, бід, які могли хоч колись перегородити їй дорогу! В наступну секунду відчувся поштовх падіння. Катя здригнулась крізь сон, але не відкрила очей. Я підвівся лагідно і бережно, щоб не перервати подрузі того марення, яке так міцно і щільно закутало її у тепле покривало відстороненості. Та тіло Каті якось неприродно прогнулось. Мене мало не змусило зіщулитися страшне передчуття, ніби вона впала в обморок і, легенько поклавши її на кам'яну поверхню скелі, я взяв Катрусю за руку там, де, як мене вчили, повинен був ясно прослідковуватись пульс. Не відчутно було нічого. Проклинаючи останніми словами, які залишаються у людини в повному розпачі, свою загрубілу шкіру, я припав до її грудей, чуючи у вухах гуркіт, який незрозумілим чином залишав єдине бажання: відчути "стук-стук". Тихе і спокійне - як його власниця, чи бурхливе і скажене, як небезпека, що накотилась на табір. Нічого.
Голос Людвіга на останньому слові майже злився із абсолютною тишею, котра панувала у планбарі.
- Я не відчував абсолютно нічого не тільки головою, якою притулився до грудей коханої, що відійшла, але взагалі. Мої руки, напевно, несамовито дрижали, ноги відмерли, все тіло страшно замерзло. Яка мені до ТОГО ВСЬОГО справа?! Головне душа, оболонка моральна, а потім уже йде плоть із власними егоїстичними потребами! Кінець може прийти не тільки у вигляді розталої води. Найстрашніший він, коли починаєш розуміти, що вона була живою до того, як ти спіткнувся. І рука, ніби дістаючи насолоду із страждань господаря, намацує те місце на спині померлої, де та, від удару об камінь, ще й придавлена зверху, роздробилась на багато маленьких осколків. А вони повганялись у внутрішність крихкого ангела.
- У всьому винен тільки я. І нерозуміючі предки із їхньою манією знищення тут ні до чого.
- Я ще раз, останній, глянув у її лице. Небуття прийшло легко? Воно не заставило тебе чекати, мила?!! Ні. Ти здригнулась, але не зрозуміла навіть, що був біль. Не встигла. В пам'ять про тебе я зроблю щось видатне. Для наступних поколінь... Людей, а може нової і досконалішої раси, яка повинна врахувати наші помилки. І не забути про мою.
- Я вб'юсь. Не стрибну зі скелі, бо в цьому випадку теж не буду мучитись. І якщо потону, то навіть не знайдуть. А я ж хочу, щоб нас знайшли разом. І може, так би й поховали, якби я правильно зараз зробив. Якщо... мені вдасться завдавати собі нестерпних страждань хоч якусь годину! На більше й не сподіваюсь, бо ж, дурень, не передбачив! НЕ НАТРЕНУВАВСЯ! Головне - це не перестаратись з самого початку. Ось та-а-ак... І-ще-е ра-а-а-аз... І сильніше!.. Знову!! Скелі тут міцні достатньо для моєї голови, для рук і ніг... Давай, хлопче!..
Щиро боячись, я поглянув на Людвіга. Він здригався в такт своїм закликам і вигукам, то розриваючи повітря знавіснілими помахами ослаблих рук і ніг, то кидаючись всім тілом назад і б'ючись об стійку, котрій непощастило опинитись за божеволіючим гігантом. Він, здавалось, не мав і гадки, що насправді все - кошмар із минулого, а розповідь перейшла дозволені їй межі влади. Та раптом він завмер, перервавшись ледь не на піврусі.
- Я знепритомнів, не втримавшись навіть десяти хвилин. Навіть десяти в жертву найбільшому щастю, яке я коли-небудь мав і розбив, не давши їй найменшого права вибору і повівшись як справжній тиран!
- Мене знайшов давній друг, Мерк. До тої ночі я був упевнений у цих стосунках. Але він, побачивши мене ще дихаючого біля мертвої Катрусі, забрав тим не менше з собою на відбитий кров'ю і потом один із останніх катерів, який міг допомогти нам дістатись на іншу планету. Я проснувся тільки на борту, вже за сотні тисяч кілометрів від місця смерті моєї душі.
"Ти шо там робив?", прорвались до мене перші звуки крізь дзенькіт у голові.
"Вмирав", не знаю точно, чи до Мерка я звертався.
"Як ті бідаки, тепер тоже мертві", скривився він, махнувши головою десь за стіни, у вакуум, так і сидячи до мене спиною.
"Всіх накрило хвильою?", почав виринати у реальність я.
"Які хвилі у верхній частині Гімалаїв? Там ті, шо залишились, планомірно, але вірно тонули", Мерк нарешті повернув до мене голову.
"А... а де Катя?"
"Я її не брав на борт. Слухай, давай краще про шось інше", відповів мій сусід по катеру і відвернувся назад до монітора. Я його не винуватив, на мене напевно важко було дивитись.
"Добре. Чого ти мене взяв?", запитав я, ледь встаючи на ноги і пробуючи вхопитись за щось міцніше.
"Мені дійсно було незрозуміло, як та твоя сцена на дорозі у табір сталась, але тепер уже пізно. Згоден?", ніби оправдовуючись, сказав Мерк, сидячи у кріслі без спинки.
- Я не відповів. Тобто, не словами. Рука вхопила металеву коробку розміром з мій кулак і на залишок сил вдавила у череп Мерка, зриваючи чорне волосся. Спинка, якої не було, навіть не мішала замахнутись.
- Сам я залишився жити. Шоб помучитись.
Людвіг замовк і схилився на руки, винні майже в тій же мірі, що й ноги. Так він просидів недовго, замовивши помахом пальця келих холодного і зігріваючого. У приміщенні продовжувала панувати тиша, та жодне лице, окрім мого, і ще лиця бартянина, котрий подавав напій замовнику, не було повернене у бік тепер мовчазної згорбленої фігури. Наче уникали під дією нового почуття ще більшого страху, а заразом і поваги до людини.
Яка ще більше зібгалась, зупинивши лице біля самого келиха. Очі її... Ні. Ні-ні-ні.
Це винні змішані напої!!
Вони не можуть блистіти хитро і з неприхованою лукавістю!
Це напевно сльози. Ага. Так-так-так-так-так! Обов'язково лише сльози!..
Останній спалах. На добраніч. ну, а зі світом щоб контактУ
Закрийте вікна й двері на ніч. не існувало вже як фактУ,
Це не поможе, але, все ж хутчіше клеєм мастіть ротА -
Думки не вийдуть з допустимих меж. і з уст не вийде жодна нотА.
Замкнутись варто в голові і, на кінець, щоб не вдихатИ
І, щоб не бачити крові, повітря прегидкої хатИ,
Закрити очі - вже навік ножем по горлу проведітЬ,
І сірих днів забути лік. впадіть й без подиху заснітЬ.
А ще приємніше – не слухать; тоді узріть свою нірванУ -
Напхати тонни вати в вуха, прекрасну, гаряче жаданУ!
Щоб всесвіт весь ураз затих, в котлах із маслом повно там людвИ,
Щоб ви не чули його лих. такої ж нерозумної, як вИ.
