Одного ранку, коли почули протяжне завивання Знайди, уся Місія зрозуміла – Казьо відійшов. Як мовила Ганя: «У Божі сади збирати помаранчі»... – чомусь поширена думка про те, що у раю ростуть яблука їй не плявдувала...
Це була перша смерть на Місії, то ж ховали Казя усією громадою на Винниківському кладовищі. Похоронна процесія була раче поштивою, ніж дуже засмученою. Лише пес тихо й жалібно скавулів, якби плакав.
Коли усі вже розійшлись, на гробі встеленому живими квітами й декорованому вінками тихо примостилася Знайда, не бажаючи залишати свого господаря.
***
Десь із тиждень песика не було видно й люди поступово почали забувати, про всю цю історію з колишнім пожильцем, його псом, та чудесними з’явами, як раптом побіля санпропускника хтось побачив вихудлого до невпізнанності пса. Сердобольна Ганя одразу ж наклала повну миску харчів, та при її наближенні песик утік. Не допомогли ні зазивання, ані лагідні умовляння.
- Цей здохляк навіть не схожий на Знайду, виділи, як хвоста підібгав? Скажений він! -категорично заявив Пшонка. Цих приблуд треба відстрілювати, - сказу нам на Місії лиш бракувало! Гануся глипнула на нього не поштиво, як на порожнє місце, що означало – ти хлопе, тупий, як корок. Бідній жінці відлягло від серця тільки вранці, коли побачила чистенько вилизану миску.
- Їсть неборятко, то ж буде жити... У неї та й у інших не було щонайменшого сумніву, що здохляк той – Знайда. Який іще пес міг знайти собі прихисток в обійсті нещасного Казя, де усе ще не провели дезинфекцію й яке надалі обходили десятою дорогою? Та те, що відбулось наступної ночі, здійняло нову хвилю занепокоєння. Навіть не хвилю, а ціле потужне цунамі!
Тієї ночі випало чергувати самому Пшонці. Він, який ніколи не любив переобтяжувати себе працею, накрутивши пару кіл по території, годині о дванадцятій відчепивши з ланців собацюр, приліг у сторожовій комірчині. Розбудило його ґвалтовне валування собак. Уже увіпхнувши ноги в черевики і прихопивши стару одноствольну рушницю, зрозумів, що пси репетують тут же, біля порога. Вискочив й занімів - дві здоровенних вівчарки задерши голови, несамовито брехали у небо. Над санпропускником знову здіймався у небо сніп блискучого світла...
Того разу вже ніхто не бавився в мовчанку. Людей було годі спинити.
- Навіщо це Богу потрібно було сюди з’являтися ще й минулої ночі? – кепкував Пастор. Казьо на цвинтарі, а свічення, чомусь вперто появляється над санпропускником. Де тут логіка? – на голос розмірковував Пастор. Чомусте такі лакомні на чудо? Спаситель, наголошував що блаженні ті, хто увірують не бачивши... Але слова його тонули у ґвалті екзальтованої громади. Коли уже похрипли, висловлюючись усі в водночас, й на мить встановилася тиша, Орест, той хто першим побачив загадкове світло, несподівано запитав.
- А хто вам сказав, що це знамення призначалось Казьові? Можливо його собаці? Хтось нервово хихикнув, й одразу ж.
- Міг же Всевишній у Своїх планах використати ослицю, то чому не собаку? – вбила клинця Ганя. Клинця міцного, бо Біблійного* ...
- Чому ж ми раніше про це не подумали? – кинув хтось з виховників. Зрештою, як би там не було, собака у той час теж знаходилась там. Думаєте, вона нічого не бачила? Може спала? Та ж собаки в десятки разів чутніші за людей... Ця гіпотеза теж втонула в лементі, але то були репліки на підтримку мовленого.
Більше не було в Місії людини, яка б сумнівалась, що Знайда єдина з живих, на кого це божественне світло сподобилось пролитись...
- Дурня несосвітенна! Іще раз вигукнув Пастор, та раптом Пшонка, який ніколи й ні в чому Пастору не перечив, промовив.
- Я й сам сотню разів скажу, що дурня! Але скажіть ви мені, що там все-таки світилося?..
***
Невідомо - бачила Знайда Бога, чи не бачила, сходила чи ні на песика Божа благодать, та звісно ж була незвичайною собакою. Майже з людською поважністю обходила вона будівлі Місії, коли двері були прочинені подовгу простоювала у прочілі, хоча, ніколи не переступала порогу. Потім так само тихо щезала.
Що таїла ця пара добрих й надзвичайно сумних собачих очей не знав ніхто. Цілком можливо, що через них в собачу душу проникнув образ Всевишнього? Який слід він залишив там? Можливо, стіни, ліс і поля не заважають їй бачити людську ницість і підлість?...
І от дрижачі руки стали тягнутися до Знайди з шматками пирога, й куриними крильцями та іншими делікатесами. Знайда, уже пересичена, не брала страви, лише уважно дивилася людям у вічі, гейби намагаючись прочитати їхні думки. І люди не витримували цього погляду, повертались і йшли геть!
Про собаку, яка бачила Бога чутка поповзла по всій околиці. Знайду могли бачити лиш ті, які у справах бували на Місії, таких було небагато. Останні ж про всяк випадок вже не ганяли камінням бродячих псів – не приведи Боже іще...
Поступово усі стали відчувати себе частиною якогось вибраного, месіанського люду, на яких спочила особлива благодать Божа. Звісно ж, відкрито про це ніхто не говорив. Про добре й про зле – мовчок - специфіка містечкового мікросвіту. Кожен почував себе учасником своєрідної змови, чи й навіть членом таємного ордену, що ніс у собі необориму таємницю.
Спочатку реабілітанти, а згодом і члени Місії стали уважно зазирати один одному в очі, надаремне намагаючись відчитати в них мовчазне признання віри. Одна лише Ганя, дозволяла собі відкрито кормлячи псину примовляти: «Погляньте, от вона, наша славна псина, що виділа Господа!» Та в неї на Місії особливий статус – щось на кшталт місцевої Матері Терези. Хоча Пастор ніколи не перечив супроти такого статус-кво, нині піднісши пальця, промовляв з докором.
- Будете покарані, Ганю, за спекуляцію іменем Божим! Посоромились би - християнка у третьому поколінні...
- Чом би мала кремпуватися* тим, що лежить у серці? – безтурботно відповідала жінка.
***
Оббріхує собака якусь автівку, що проноситься дорогою, та, можливо, є у неї якась інша, суттєвіша причина невдоволення, та зачувши це хрипке ґвалтування, п’янички намагаються крокувати пряміше.
Люди просто на очах ставали ввічливішими, доброзичливішими, затихли голосні сварки, ходульні лайки. Коли ж хтось не стримавшись матюкнеться в серцях, затискає долонею рота, мовляв, хтозна як воно й вирвалось?...
Тільки розпочинає жіноцтво на когось там злорічити, перемивати сусідці кісточки, аж нараз заллється собака гавкотом. Бозна який пес і з якої причини бреше? Можливо свариться із сусіднім собакою, а жіночка вмовкає, якби язика заковтнула. Взагалі ж на радість чоловікам, жінки заперестали затягати свої кількагодинні баляндраси – говорили коротко й посутньо.
Поскрипують східці місцевої спокусниці Роми під ногами заможного багатодітного фермера Григорія, як слух його досягає тихе завивання.
- Куди це я з п’яних очей поперся? - голосно виправдовується розпусник, звертаючи на дорогу додому.
Помітивши лише тінь собаки, що хоча б трішки була схожою на Найду, люди мимоволі здригались.
Пише Пшонка звіт, й помічає пса, що з цікавістю зиркає на нього з прочілу дверей, якби промовляє.
- Що це ти там пишеш неборако? Встає й різко заплющує двері перед самим собачим носом, хотів іще й добряче вилаятися, але, чомусь, не посмів. Опісля іще довго стоїть побіля дверей, аби переконатись, що пес таки пішов. Повертається до столу, та рука вже не кладеться на папір, який мав принести йому чималий зиск... Хтозна, що там заховано за тією парою добрих і смутних очей? Цілком можливо, що через них в собачу душу проник образ Всевишнього... Який слід залишив він там? Та й не він один нашорошується, як горобець на вітрі, лиш зачувши собаче валування.
Добуте з глибини серця скавчання, та навіть собачий погляд якби будив на терені Місії Ериній – древніх грецьких богинь – уособлення докорів сумління, які могли вбити людину навіть тоді, коли ніхто не знав їхньої провини. Гіпотезу про «еринії» висунув молодий лікар місії.
- Цією теорією ти в медуніверситеті збагатився? – уїдливо ущипнув Пастор.
- Але ні медицина, ані здоровий глузд не годні пояснити втрату у людей апетиту, дехто й зовсім відмовляється від їжі. Давні греки вважали, що на це спроможні лише Еринії, які уособлюють докори сумління. Пастор засмучено глипнув на ескулапа й відійшов. Сам же бачив - страх підлазить у людські серця, мов чорт під монастир...
Люди не почували себе укритими від сторонніх очей навіть за кам’яними парканами своїх будинків, закрившись на усі засови. Постійно дослухалися: невинне шамотання мишки, чи скрип дерева за вікном, будили ляк, та найпаче дослухалися до кожного собачого гавкоту.
***
Нині у Пшонки знову чергування, та пройшовшись по території Місії, де на той час вже живої душі не було, попрямував до сторожової комірчини. Псів, як ті не просились, залишив на прив’язі. Витяг пляшку горілки й повольки налив по вінця гранчак. Знав – лише за цей переступ його можуть негайно й назавжди відлучити від Місії. Та нині на карту поставлено набагато більше. Виколупав з набою своєї одностволки величезного газетного пижа (рушницю ніколи не заряджали навіть сіллю), і вставивши нормальний, повстяний пиж, висипав заряд картечі. Неквапно випив трунок, що від незвички опік горло, й трохи затуманив розум. Далі тихцем скерував свої стопи в бік лісового будиночка. Важке було це рішення, та іншого виходу для себе не бачив.
Двері у санпропускнику прочинені, та Знайди ніде не видко. Кликати собаку не став, підняв каменя і жбурнув в зарослі ліщини. Жодної реакції. Тоді розгледів побільшу каменюку й швиргонув прямісінько у прочинені двері. З прочілу дверей вискочив мов ошпарений пес. Що потривожило його сон? Застиг на порозі принюхуючись й розглядаючись, Цього Пшонці вистачило, аби прицілитися. В очах борсалась непевність, та він таки вистрелив. Після пострілу з близької відстані пес упав одразу ж, прошитий десятком округлих шротин.
В якусь мить Місія загула мов потривожений вулик. Першою, звісно ж прибігла Ганя. Кинулась до песика, який все ще здригався у передсмертній агонії. Погладила, а потім взяла на руки. Йшла на Пшонку, який розгублено стояв на тому ж місці.
- Що ти вчинив, клятий Іроде?
- Пес кинувся на мене. Що мав робити? Скажений він! Он дивись - піна на морді...
- Не він, - ти скажений! Того гріха ніколи не замолиш! За пару хвилин біля них зібралася вже уся Місія. Стояли мовчазні, не встряваючи в Ганині з Пшонкою перемовини.
- Давайте, хоч поховаємо по людські... Допитливий Ганин погляд люстрував присутніх, усі відхиляли погляди.
- Гаразд, сама поховаю! Повернулась і розтанула у темряві.
***
На ранок чутка, про смерть пса умить розлетілась околицею. Месіанство, річ почесна, але ж і важка... Не всім по силу був той тягар – жити поряд з істотою, що виділа Бога! Стільки незручностей причиняв той Пес... Ніхто б ні за що в цьому не признався, та усі разом в серцях своїх полегшено зітхнули... Знову можна не оглядаючись припекти когось міцним слівцем, звідати чужу молодичку, а то й поцупити, що зле лежить - немає собаки, яка Дамоклевим мечем висіла у всіх над головою. Зітхнули з полегкістю – Божа рука їх більше не потривожить!
Спозарання двері корчми «Під чортовою скалою» були широко відкриті й Кривий Дзюнек на радощах пригощав усіх пивом. Ще б пак, поки бігала тут ця клята псина у кнайпі виторг впав, навіть пиво прокисло. Зате нині з самого ранку наторгували більше, ніж за увесь минулий тиждень...
У кожного був свій стосунок, до собаки, який окрім Гані так ніхто й не висловив. В столярці Місії сколотили невеличку домовинку - тварина, яку діткнув Бог, має право бути гідно похованою. Ганя наполягла, аби песика поховали біля Казя, та Пастор рішуче заборонив.
- Пса на кладовище? Хочете аби нас на глум підняли?!
- Не проста була собака, Пасторе, самі ж знаєте, - спокійно заперечила та.
- Варабуцина усе це! Люди не розуміючи перезирнулись. Пастор підсміхнувся.
- Так мій дідуньо називали усе те, чого не було й бути не може. Ва–ра–бу-ци–на! Ваші, Ганно, інсинуації!
- Може знаки із неба нам не Господь, а ваша «варабуцина» посилала?
- Знаєте, я таки розшукав колишнього командира військової частини, яка квартирувала тут довгі роки. Він розповів, що довгий час у цій місцині під лісом знаходився могильник для худоби. Під впливом ґрунтових вод часами там горіли з'єднання фосфору. Дивні свічення у свій час і вояків добряче лякали... Душевність і найкращі пориви нашого серця, можуть завести нас ой як далеко...
Не прийняла Ганя Пасторового слова, розвернулась і пішла.
***
Невеличка групка людей, пронесла на кладовище невеликий ящик непомітно. Коли придибали до могили Казя, усіх вразив неприємний запах. На горбику підпертому вінками побачили догниваючий труп пса, що так і не побажав розтатись із своїм господарем...
Ганя дивилась на останки вірного пса і було видко - щось у неї в душі на той вид щось назбирується, визріває, бучавіє, чого сама іще не розуміє - гнів це, страх, а чи невимовна образа. Закрила обличчя руками і викинула із себе голос, що сама його іще не знала, зовсім не подібний до звичайного квиління.
Орест, що увесь той час ніс величенького ящика, не опустив, гепнув зпересердя ним до землі.
- Що ви робите? – раптом спокійно втрутився Пастор, пси ці заслуговують бути похованими у цьому місці. Незвичайну місію виконали вони – показали людині людину. Господь справді використав їх, аби людина глибше зазирнула у себе...
- Поховайте тут обох собачок. Ганя прихилила голову на плече Пастора, плакала тепер уже тихо.
-----------------------------
* Згідно з біблійним текстом, через ту тварину подіяв сам Всевишній. Ослиця віщуна Валаама заговорила людською мовою, протестуючи проти побоїв. «…Розтулив тоді Господь рота ослиці й вона мовила до Валаама: «Що бо я скоїла тобі, що б'єш мене вже втрете?» І відказав Валаам ослиці: «Бо ти глумишся з мене; був би в мене меч у руці, я вбив би тебе на місці.» А ослиця до Валаама: «Чи я ж не твоя ослиця, на якій ти завжди їздив відколи живеш і аж посьогодні? Хіба я звикла так поступати з тобою?» А він до неї: «Ні!» (Чис. 22, 28-30).
