Іншим разом знову намагається хоч трохи з того чорного клубка відмотати. А зозуля зі старого годинника виглядає та все кує, вже й хатка її заржавіла, а вона, знай, години лічить. Так і пересиділи вони сніг та мороз. Як відлига пішла, повела Вікторія свою птаху на вулицю. Вона попереду, а буслишка позаду — гуляють.
— Бачиш, яка тільки вулиця стала… — до кінця дійдеш, а й живої душі не зустрінеш. Від села двадцять будинків залишилося, — прямують аж до останньої похиленої хати, куди сама давно вже не ходила — боялася. — Повтікали звідси молоді, світ-за-очі подалися, хто в місто, хто за кордон, одні старі та немічні лишилися. Вони самі виїхали, а нас виганяють — їдьте до дітей чи до родичів, куди хочете, аби вас тут не було. Так кажуть нові рейдери, які не так давно цю землю захопили. Колись перші без зброї взяли — викупили якісь папери у голів колгоспів, вірніше у приватних підприємців, якими вони ж і стали, бо так комусь треба було. А ці ось недавно — в кінці травня з кулеметами по полю бігали, людей розганяли, комбайнерів з комбайнів за петельки витягували та залізними прутами били, з контори всіх у спину випхали і своїх вартових поставили. Стоять наші хлопці, бандитів охороняють, замість того, щоб боротися з ними, - сама важко зітхає. - Ти птаха Божа, таке теж не зрозумієш, - мовчить, самій зрозуміти важко. - У них є виправдання — їм зарплата потрібна, хоч одна на всю сім’ю буде, містечко моє недалеко, і я точно знаю, що роботи там немає. Отже, їм зарплата, а рейдерам врожай, один зберуть і вже добряче заробили. За всіх часів хтось та й наживався на нашій землі, це ще так моя бабуся говорила. Жоден начальник бідним не був, як би він не називався, окрім простих працівників. Тепер ми у них — як більмо на оці, бо виходить, що на їхній землі живемо. А нам вода потрібна, електрика, пенсія, радіо дротове, хліб та інші продукти хоч один раз у тиждень. Вся надія на сільську раду, але вона в іншому селі, коли й доберешся, то почуєш уже знайоме: на це треба багато коштів. У них, звісно, на нас не вистачає. Але й раніше, ще коли незалежності не було, теж не вистачало, коли взяти зовсім давні часи, і тоді звідси лише забирали. Тільки зараз я ніяк не второпаю — звідки ж багаті беруться з тих, що в державних кабінетах сидять? І як ті їхні папери на гроші перетворюються? Не знаєш, Свєтко? — аж голос її тремтів, бо й це питання болючим було. — Я теж не знаю, — знову журиться та очі ховає — соромно їй за всіх перед божою пташкою, але що поробиш, — повертає додому. — І куди його йти, якщо, дійсно, виженуть? — знову вона про своє. — Одна дорога — до онука-наркомана. Тільки він мене не прийме, не пожаліє, якщо навіть не під наркотою буде. Зараз він у бігах, тобто в розшуку. Заскочив якось серед ночі, стукає у вікно, тільки я квартирку відчинила, а він звідти: «Не шукай мене, я сам об’явлюся. Ти все зрозуміла, Революціє!». Завжди так називав, справжнє ім’я мабуть давно забув. А як заявиться, було, і їжу, і гроші — все у мене позабирає — живи, як хочеш. І кому ти поскаржишся, коли це рідний онук. Шукали його наші служби, потім російські, тепер Інтерпол ним зацікавився. Вже щось накоїв, могла і міліція чуже на нього скинути, вона й на голку його колись посадила, тільки б їхній наркобізнес не западав, бо багато наркоманів помирає щороку. Але онук і сам винен. Інколи думаю: уб’ють, а я не заплачу, так він мене допік. Хіба це не мій гріх? Мій… Сама те знаю, а все одно у Господа питаю: «За що він мене так карає?» Хоча й про те здогадуюсь, бо це не один мій гріх, Свєтко, і не перший, — баба знову тре рукавом обличчя, на вітрі сльози дуже холодні. — Василя я любила в молоді літа — сусіда, того що поховали минулої зими на хрещенські морози, — аж спинилася, щось шепоче тихо перед його хатою. — Ой, як любила! Думаю, що тобі це відомо, — її буслишка теж завмерла перед поламаним парканом. — Так і було, — киває баба-Революція головою. — Твій бусол чимось на нього схожий, — аж засміялася в кулак. — А як поглянув на тебе з-під лоба — точно Василь сусід, коли дізнався що я вагітна. — Тоді я й вийшла за Грицька, який давно до мене в женихи набивався. Тільки про це ніхто не знав, навіть Василь. Йому сказала, що то я пожартувала, заміж дуже захотілося. Тоді все обійшлося, а потім та неправда все життя мою душу гризла. Тільки Свєтка кинеться до Грицька в обійми, а в мене і серце холоне. «Не він твій батько, не він…» — аж у голові ніби хтось молотками стукає. А вона його цілує, а вона любить… у мене аж серце заходиться. «Візьму та й скажу правду, нехай що буде», — не раз поривалася. Як до тями прийду — витру холодний піт та вуста стулю міцніше, мовчу й далі. Від Гриця все збиралася дитину народити, але так і не наважилася, – баба смикала ґудзики своєї куртки, соромно їй було поглянути навіть на буслишку. — І що ти про мене тепер думаєш? — блиснула очима та знову їх відвела. Тільки нічого не повернеш, Свєтко, так і живу з тим гріхом усе життя, а він з роками все важчим стає. А якби по іншому, та якби одразу… Тепер як почну передумувати все звечора, то й до ранку мені часу мало. Вже й себе бачу щасливою з Грицем, і доньку здоровою, і онуків веселих та успішних. Може, воно так і було б? Тільки при чому тут буслі з їхнім гніздом і пташенятами? Цього і я ніяк збагнути не можу, — топчуться вже під її дверима, добряче замерзнувши. – Пішли в хату, пішли, моя пташко люба, хіба можна все переслухати. Ти й так довго витримала, спасибі тобі велике, — дякує баба Віта, навіть вклонитися їй хочеться. — І яка тільки зима хороша цього року! — ніяк не може нарадуватися, забувши за страшну самоту. — Я ж тобі ще наш берег річки не показала, — обернулася назад. — Він одразу за селом, тільки по моїй вулиці туди не пройти. Там пряма дорога з траси — рівна бетонка, стакан з водою в автомобілі не розхлюпається, навіть коли й швидко вона їхатиме. А вони там ганяють, не доведи Боже! У нас весною та восени і ногу з грязюки не витягти, а там хоч у туфлях бігай. Бач, знову електрики немає, — клацає вмикачем, — доведеться свічку палити, а на березі є, — тепер у вікно намагається розгледіти той берег, який так і мигтить різними кольорами. Його теж ті рейдери захопили. Туди й так давно дітей не пускали, все там якісь компанії відпочивали, горілку пили та без матюків розмовляти не вміли. Казали тоді: то клан якийсь тут збирається. Були колись бандити, зеки, тепер всі вони на клани поділилися, розбагатіли і один з другим не миряться — вбивають, майно награбоване відбирають. То й у нас так — колись просто на березі сиділи, тепер паркан там виріс метрів два заввишки, розважальний центр «Ромашка» називається. Заробляють гроші, та все зеленими їх рахують. Під осінь багато дорогих авто туди з’їжджається, і починається велика бійка. Мабуть інший клан гроші зароблені відбирає. Коли все утихомириться, знову звідти смакотою щовечора тягне, музики грають, тільки заїжджай, бо з міста пішки туди не добратися. Сиди і цілий день, пий і їж, аби платив. Тут тобі і шашлик зроблять, свіжих карасів нажарять, юшку зварять навіть серед ночі, аби тільки ти мав гроші. Дванадцять чоловік з весни там втопилося. Нап’ються і пішли купатися, потім знову за стіл, а може, з ким і самі звели рахунки. Кинься шукати винного, то й не знайдеш. Хоча, що його шукати, тут він — господар цього берега, це вже мабуть ватажок того клану. Тільки до нього, Свєтко, не добратися, він давно у депутатах, а вони особи недоторкані по закону. Дівчата туди в обід у літніх сарафанах приїздять, потім у купальниках сидять, а ввечері, кажуть, голяка купатися бігають. Купаються і взимку в чому мати народила після бані та сауни. Одні кажуть, що вони хороші гроші заробляють, а другі стверджують, що тільки за шашлик та за юшку тіло своє продають. І де вона, скажи, Свєтко, та незалежна Україна? — знову задивилася на той палаючий різними барвами берег. — Немає її а ні у місті, а ні в селі. Людям плакати треба, а вони ще й сміються над своєю бідою. У місті дикий капіталізм розгулявся, а в селі — дикий феодалізм — таке навіть по радіо почути можна. Тільки страшно жити стало. Дуже страшно, — розтоплює хворостинням грубку, як її мати у війну робила, бо й до лісу тепер і ногою не ступни, за кошик грибів убити можуть, а за деревину, тим паче.
Так вони і весни діждалися. Буслишка все більше по двору стала ходити та на небо поглядати. А баба-Революція і зараз — тільки щось пригадає, так одразу і розказати їй намагається. Півень кукурікає, кури сокочуть, а Свєтка, знай, кричить на них, щоб не проґавити журавлиний крик у небі. Почувши перших, затріпотіла крилами, пострибала до воріт та й склала їх знову на своїй спині. Та ось у небі з’явився він – її бусол. Вгадала його, коли він тільки-но від ключа відірвався. А коли став коло за колом в небі малювати, вона і зовсім завмерла. Опускався все нижче і нижче, поки вона не витримала — закричала на радощах, а він одразу і на подвір’я опустився. Кинулася до нього, та не тут то було — ще одна птаха з’явилася. Навіть бабі стало зрозуміло — коханка. Ходять і ходять вони по колу, говорять і говорять, а коханка не вмішується, стоїть під воротами нерухомо. У баби як і колись усі дрова в печі перегоріли, а вона ніяк від вікна відірватися не може.
— Ой – йой! І що ж воно далі буде, — чула її душа щось недобре.
Буслишка підплигує, крила розправляє, намагається показати, що вона уже здорова, але спиняється. Він їй ще щось говорить, а вона бідолашна голову опустила майже до самої землі. Бусол важно ходить навколо неї, заодно обдивляється бабине подвір’я, неначе його зроду-віку не бачив, але боком до буслишки-калічки так і не притулився, до дзьоба взагалі не торкнувся. В решті розправив свої широкі крила і злетів у небо, за ним і мовчазна його коханка подалася.
Знову впала птаха на землю і знову баба побігла до неї зі своїми ліками від серця. Напоїла і принесла у хату, в намощене кубельце поклала.
— Не плач, Свєтко, заживе твоє крило, тоді ти ще кращого знайдеш, — дуже хотілося їй по жіночому втішити рідну пташину. — Он тобі і колесо на зламаній тополі, он і мілкого хворосту в’язка під нею, ти її і наступної весни там побачиш, — обіцяє буслишці.
А вона лежить і навіть очима не кліпає.
— Можеш навіть покричати, воно попустить, — радила стара Революція. А щоб тобі не заважати, піду водички принесу холодненької, і тобі, і мені вона вкрай потрібна, — сама вдруге розпалила у печі. Потім взявши відро, пішла з хати, залишивши прочиненими двері. — Захочеш, то й вийдеш, — повернулася сказати, — я довго не буду, до Василевого колодязя і назад.
Несе воду, а в самої серце колотиться. І так їй шкода свою пташину! Але не знає, що й порадити.
— Свєтко! — гукає її вже у хаті. — Гуляка він, точнісінько як мій Василь був. Правда, якби його жінки не любили, він би таким не став. Але і я його любила… до самої смерті, — тільки тепер помічає, що немає її птахи у кубельці під лавкою, немає і в хаті. Вискакуючи надвір, зачепилася поглядом за припічок, на якому лежала одна довга пір’їна. Кинулася до печі, а там… у полум’ї… лежала обгоріла чорна буслишка. Завмерла баба - ні очей не відвести, ні з місця не зрушити.
— Ой лишенько! — закричала не своїм голосом, вигрібаючи кочергою вже мертву пташку. — Сплигнула на припічок і кинулась у вогонь… То як же ти до такого додумалася? — її руки тремтять, а разом і тіло птахи. — Діждалася, коли я з хати вийду і… — гірко плакала стара Вікторія. — На кого ж ти мене покинула! Та ми з тобою тут би ще не одну зиму зимували. Так нам добре було.
Винесла її на подвір’я, поклала в холодку під дикою грушею. Викопала ямку глибиною у два заступи, приміряла її там, замотала у квітчасту хустку, яку зняла зі своєї голови, і… поховала.
Всю ніч не спала, з боку на бік ворочалася, пригадала, як сама втопитися збиралася, коли Василь її вагітності налякався. Вже й по берегу ходила, нові туфлі під вербою поклала, а тут батько закричав: «Ти корову нашу не бачила? Зірвалася з прив’язі і побігла, мов збісилася. Завтра на штучне запліднення поведеш уранці, бо мені сіно косити треба, поки на погоді стоїть».
Поверталася додому та й Грицька зустріла на вулиці. А через місяць вже й музики у дворі грали, гості на весілля сходилися. Довго дивився Василь через свій паркан, може й цілу пачку цигарок викурив, а потім пішов з дому. «Я ладна була з-під вінця до нього втекти, а в нього хата на замку. Не кохав мене», — прошепотіла Вікторія, пригадавши давно минуле.
Задрімала вже коли світало. А коли у двір вийшла, знову побачила знайомого бусла, який сьогодні ходив по її подвір’ю уже не так важно як учора, заглядав скрізь і звав свою буслишку. «Невже передумав… — аж завмерла баба Віта від такої несподіванки. — Поспішила Свєтка, поспішила дурненька. Отак і я колись. Сьогодні на радощах точно злетіла б, якби тільки знала!» — аж за хворе серце схопилася, та все ж пошкандибала до груші.
— Поховала я її, — обізвалася до нього. — У вогонь вона з горя кинулася… — ледь проказала ті страшні слова — Тепер ось тут, — показала на палицю, що стирчала із землі. — Пір’їну до неї прив’язала — єдине, що лишилося, — протерла свої мокрі зморшки на обличчі.
Сама убік відійшла, потім у хату до вікна метнулася, аби йому не заважати. «Бач, сам прилетів. Вгадала я — передумав. А мій Василь так і не прийшов, хоча я на нього все життя чекала», — знову згадує про своє. Довго стояв бусол біля тієї палиці, і говорив і клекотів, поки затріпотів крилами і піднявся в небо. Вискочила баба з хати, знову недобре почувши. А він неначе завмер високо у небі. Так вона до нього придивлялася, що аж очі сонце засліпило. Протирає їх баба та знову плаче. Коли вдруге підняла голову, він уже каменем летів прямо на неї.
— Господи! Та за що ж мені таке!.. — ледве встигла відскочити на декілька кроків, а він упав зовсім поряд зі своєю буслишкою. — Пішов за нею… — вирвалося з її вуст. — Ні, серед людей такого не буває, — позадкувала баба аж до хати, аби самій на ногах утриматися. - А мій Василь ніколи так би не зробив.
До обіду лежала в хаті, напившись ліків від серця, а бусол на тому ж місці. Потім і йому викопала яму біля тої палички з пір’їнкою. Відійшла убік і стояла мовчки, щось розмірковуючи. Коли чийсь голос неначе розбудив її:
— Скажіть, а баба-Революція тут живе? — почулося з-за паркана.
— Тут! — схаменулася стара, це я, їй-богу я! — закричала, розгубившись, більше місяця людського голосу не чула.
— Вам лист із пошти передали, — протягує їй конверт. — Я неподалік працюю — у бувшому розважальному центрі, свою пошту отримував і вашу заодно забрав.
«Виганяють… виганяють, іроди окаянні, — думає про найгірше. — Ти ба, листа прислали, а в ньому мабуть строки вказали. Нікуди не піду, ляжу теж під грушею» — єдине рішення в голові з’явилося, а серце так гупає, неначе груди розбити збирається. Руки тремтять, але все одно спішить лист відкрити, поки чоловік стоїть перед нею.
— Бабуню, прости мене, — тільки почала читати і замовкла, все щось ковтає. — Я за кордоном на заробітках, — знову від хвилювання запищали її груди. — Оженився і вже дитинка народилася, — ноги її затерпли, в голові запаморочилося — ніяк повірити в таке не може. — З минулим покінчено, і всі справи закриті, — вдивляється далі, але за сльозами геть нічого їй не видно. — А ти перебирайся у нашу квартиру, чого вона пустуватиме. Восени чекай, приїду обов’язково. Я ж тебе не можу покинути. Ти мені найрідніша, Революціє! — аж поточилася баба на похилені ворота.
— Ви чого? — кинувся до неї молодий чоловік.
— То я від радощів, — намагається самостійно твердіше стати на слабкі ноги. — Онук об’явився. Ще зовсім недавно думала, що й не заплачу, як його уб’ють, а він пише, що я йому найрідніша. Бідолашний мій!
— Тоді город порайте та гостей чекайте.
— Спасибі тобі, чоловіче добрий! Ще ніколи в житті ніхто не приносив мені таку хорошу звістку. Сьогодні думала, що і дня не проживу, тепер доведеться осені чекати, — зблиснули її вологі очі, а вуста так радісно усміхалися, як двадцять років тому. — Ти, кажеш, у бувшому розважальному центрі працюєш чи мені почулося? — кинула йому вже вслід.
— Невже новин не чули? Знову люди на Майдані збиралися, — спинився і з велосипеда зліз, — і цього разу стару владу прогнали. Тепер все по-новому буде. І вже не розважальний центр «Ромашка» у вас під боком, а будинок відпочинку для аграріїв «Зелена нива». То ж відродиться ваше село, обов’язково відродиться.
— Не в лоб, так по лобі, — не повірила вона в якісь переміни. — Розважальний центр і будинок відпочинку — поміняли шило на мило, — розчаровано опустила руки.
— Та не буде ж тих бандитів, — молодому чоловікові хотілося довести протилежне.
— Не будуть там пити, голяка у воду бігати, чи дівчата не будуть торгувати своїм тілом? Коли й місцеві стануть замість того клану, який тут хазяйнував, то ти думаєш щось зміниться?
— Думаю, що так, — кричав чоловік майже від Василевої хати.
— Перевелися люди за цей час, тому що й думати…— а пташки співають, зозуля кує — просто рай навколо неї. — Перевелися люди…— вже й чоловіка того не видно, а вона все повторює, потім знову розгортає листа та перечитує, — ніяк не може повірити в таке чудо.
А зайшовши до свого двору, вже вкотре спиняється під дикою грушею.
— Невже це ти, Свєтко, звільнила мене від моїх гріхів, — пригадує їхню розмову. — Чи, може, Василь?.. Серцем чую — ваші душі тут були, точно ваші. Не просто ж так старі люди казали, що бусли інколи навіть душі померлих родичів у гості приносять, — поправила пір’їну та помацала зашкарублою рукою два свіжих горбики. — Чи то від самоти таке надумала?.. — розігнула свою спину та довго дивилася у небо, де знову летіли лелеки.
Помітивши одного, який опускався все нижче й нижче, закричала як і колись:
- Лелеко–татку, збудуй у мене свою хатку та виведи діточок! — навіть руку до лоба приклала, аби сонце не заважало його бачити. — Для гнізда і старе колесо від воза лежить на зламаній вербі, — тільки встигла показати рукою, а він уже на нього й став. — Ти до мене? — знову ледь утрималася баба-Революція на ногах. — Он і хворосту мілкого в’язка ціла, — сама не може повірити у друге чудо. — То ти з минулорічних, що тут по двору танцювати вчилися? — на обличчі знову щаслива посмішка вмостилася. — Якби ти знав, що тут скоїлося?.. — вмить журливо хитає головою. — Але раз ти тут спинився, то, може, й правду написав мій онук…
