Ото зачали ми з чоловіком свій бізнес. А як то сталося? Ліпше не питайте, дали нам на весілля всі по трохи грошей і ми спочатку думали, що стали страшенно багаті, хотіли навіть машину купити. Тільки, як виявилось, то дуже мізерні заощадження, іномарка нам навіть стара не доступна, а вітчизняного виробника ми не захотіли підтримувати, стало шкода себе і свого здоров'я.
З того відчаю і почався наш бізнес. Купили собачу будку в Тернополі на вул Збаразькій 16 і тепер лиш зуп. Шота Ручставеллі нагадує мені про мрії - заробити лаври на письменницькій стезі.
З кожнем днем стає все краще, розбудовуємо державу, підтримуємо розквіт економіки, прогресуємо. Але доходимо до висновку, що наші люди не вміють робити якісні речі і не вартують імпортних. Більша половина наших клієнтів то нажаль, одна біднота, їй не покишені навіть китайський ширпотреб. З власного гіркого досвіду знаю, що в попиті не те котре якісне, а те що дешевше. Але знання розходиться з ділом, я продаю німецькі берци. Дорогущі, як на нинішній день, та коли б я їх віддавала задурно і тоді б носом крутили, питаючи: "чого воно (взуття) таке тяжке?"
Недавно один кліент прийшов і довго стояв біля двох пар, дивився мацав і вагався брати чи не брати, нарешті ніби зважився, але бачу, ух, - ціна кусається. То по українському лиці легко прочитати, нарешті питає:
- а ті що дешевші чим гірші?
Я спочатку не зрозуміла, бо ціна на них однакова, а він знов:
-яка різниця між ними?
Кажу: - ніякої,
- а чого ж одні коштують 40, а другі 42?
- Та то ж розмір. - на тому моєму слові він розвернувся і пішов.
Люди ще живуть в іншій епосі, міряють по звичці все рублями. І мріють про "наші авто" комунізм і ковбасу по 20 к, напевне, наші чиновники належать то тої самої когорти мрійників.
