Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44519
Рецензій: 87065

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза част 1

Чудо

© Ганна Ткаченко, 21-07-2013
      Живе не дуже стара Вікторія, вірніше баба Віта, у простій сільській хаті. Колись мала в місті квартиру з усіма зручностями, а зараз доля її скинула в такі умови, в яких жили її батьки. Пам’ятає, і в квартирі була чимось невдоволена, тепер і батьківській хаті рада — все ж не на вулиці. Про центральне опалення вже й забула, якщо холодно в хаті, тепліше одягається, а якщо палива зовсім мало, то й у старому теплому пальті спати лягає. Сама себе тішить — зате серед живої природи. «Свіжим повітрям дихаю, пташок слухаю, з річкою говорю, сонечку вклоняюся, а до землі як до матінки — притулюся влітку і наберуся сили аж до наступного року», — вона насправді часом не уявляє своє життя в тому вулику — багатоповерхівці. Але день на день схожим не буває, настрій також. Вийде вранці у свій двір іншим разом, а воно зовсім не те, неначе ніхто їй не радий на цій землі. І лізе тоді в очі різна нісенітниця — хвора дочка в ліжку, бездушні лікарі, неслухняні онуки, недружні сусіди і ще багато чого такого. Та так здавить серце, що й жити не хочеться. Думає, що вже нажилася, а згодом знову радіє кожному дню, та молить Бога, щоб ще хоч трохи дозволив затриматися на цій землі.
     Сьогодні теж такий ранок — прилетіли бусли з Вирію, принесли на крилах душі тих, хто народиться. Так колись говорила її бабуся, посміхаючись, бо й сама не знала чи правду каже. А маленька Вікторія вірила, чистій дитячій душі легко поєднати вигадане й реальне, адже всі діти ростуть у тому своєму світі. Мабуть від того їхнє дитинство і є щасливим.
     Тепер їй знову хочеться повторювати бабусині слова: птахи приносять весну з Вирію–Раю, з країни Сонця і вічного тепла. Щебечуть цілими днями без утоми, намагаючись розказати про все, що бачили, заодно розважити людей і через спів поділитися з ними  своєю надприродною силою, аби люди змогли за літо зробити все задумане.
       Спинилася Вікторія посеред свого двору та й спостерігає за буслом, який кружляє високо в небі. І здається їй, що він саме за її двором пильнує.
       - Лелеко–татку, збудуй у мене свою хатку, та виведи діточок! — гукає його, помітивши, що він опускається. Махає руками, як це робила ще в дитинстві. — Не бійся, — додає вже стриманіше, хоча точно знає — коли й кричатиме, ніхто її не почує. — Більше тебе на цьому подвір’ї не чіпатимуть, слово тобі даю. Для гнізда і старе колесо від воза поклала на зламану вітром вербу, — показує на нього та шкодує, що бусол уже уздрів минулорічне своє кубло на електричному стовпу неподалік від сусідньої хати. — Тобі все одно заново його будувати, буря велика була восени, вже після того, як ти полетів, та й електромонтери трохи зруйнували, треба ж було порвану лінію якось лагодити, — тре рукавом під очима, бо великий лелека вже став на ноги у своєму гнізді. — Я ж не винна, що колись так сталося, — виправдовується перед ним, — то онук, прости його, він уже давно покараний. Не дитина, а сатана росла. Але й другий онук покараний, той, що ангелом був, — зітхає важко. — Ще й як покараний!!! А мати їхня — мучениця наша… Їй то за що, вона в той час на роботі була, а я сюди з онуками приїхала, щоб вони весняним чистим повітрям подихали. Тільки для чого воно тобі, — вже шепоче до лелеки, аби й він того не почув, бо не любить вона про своє горе розказувати.  — А я тобі харчу насиплю, знаю, що ти знесилився за дорогу, в’язку мілкого хворосту покладу посеред двору — бери, що захочеш. Роботи у тебе багато — треба гніздо відремонтувати, а потім за самкою злітати. То ж і зустрічала б тебе з буслихою вже через неділю, а так… не встигнеш, — далі умовляє бусла, який поглядає на неї та все клекоче. — І поговорити було б з ким, на те подвір’я вже ніхто не вийде — поховали діда Василя якраз на хрещенські морози. Далі по вулиці жодної хати не знайдеш. Було село, а став маленький хутір. Правда, зараз це не дивина, вимирають села дуже швидко. Чому б вам до мене не тулитися, а мені до вас, та так і літували б. Може, і мої негаразди якось владналися. Не випадково ж старі люди колись говорили: «Де лелека житиме, там і щастя буде». Аби ж хоч трохи і мені, хіба я так багато у тебе прошу? – ще раз кинула на нього свій розчарований погляд, та й пішла до хати. — Казала тоді бабуся: тепер чекайте біди, розгнівані лелеки можуть і хлів підпалити. Так воно і вийшло, згорів він того літа, блискавка у нього влучила, а то, може, й справді бусли принесли у дзьобі недогорілу головешку з вогнища. Могли таке зробити, могли… вони розумні. А мій онук дурний був і розбишакуватий — гніздо розбив. В кубельце де пташка вивела пташенят і заглядати не можна, а він маленьких звідти викинув. Відтоді довго над цією хатою лелеки кружляли. Ще не світ-не-зоря, а вони вже кричать — звуть своїх пташенят, яких коти, мабуть, одразу з’їли. Так і до самої осені… Жили за селом на болоті, а сюди щодня прилітали, — Вікторія ще раз рукавом витерла зволожені зморшки на обличчі та й зачинила двері.
     Від Великодня до Вознесіння, від Трійці до Пречистої — так і пробігла весна, а за нею літечко. Тільки-но перші проліски бачила у лісі, як уже осінь почала розмальовувати дерева у свій улюблений жовтий колір. А після Покрови зима вже щодня підкрадається, за руки хапає. Вона завжди несподівано приходить, потім як залютує, закрутить і замете, неначе злість зганяє, знає, що її  недолюблюють.  Та так довго той час тягнеться, вже всі з нетерпінням весну виглядають, а зима ще не вступає їй дорогу. Коли нарешті з’являються у небі лелеки, радіють малі й старі.
     — Лелеко—татку, збудуй у мене свою хатку та виведи діточок!!! — знову гукає бусла баба Віта, точнісінько так, як гукала минулої весни. — Ждала тебе цілу зиму, а після Благовіщеня стала щодня виглядати. Невже ніколи так і не пробачиш? — аж зле їй стало, бо він знову опустився у своє старе гніздо біля розваленої хати покійного Василя. — Ну що ж, не чекай бабо щастя, та й для чого воно тобі на старості, — з тим і пішла до своєї хати.
Розсердилась, але не було того дня, щоб вона не глянула в їхній бік. «Здорові були!» — скаже вранці, вийшовши у двір. «На добраніч!» — помахає рукою пізно ввечері, зачиняючи двері своєї хатини. Все літо задивлялася на тих буслів, бачила, як вони дружно гніздо добудовують, як танцюють свій танець кохання, як пташенят по черзі висиджують, як годують і всьому навчають. Не раз думала про себе: «У них і людині є чому повчитися».
       Так і жила, ніби й не сама. Вона хату маже та город садить, а в них уже гніздо  метрів два у ширину і один у висоту, сховаються у ньому, то й зовсім їх не видно. Вона пере та двір мете, а вони все пір’я своє чистять. А як вивісить вишиті рушники, готуючись до Паски, птахи, здається, і очей з них не зводять. Сама себе ловить на думці: як добре мені з ними. Ой як добре!  Бувало, й сум заповзе у її хату, як вуж, що на померлого через поріг намагається перелізти, потім довго під піччю та під ліжком ховається — так теж колись бабуся казала. Коли все ж вдасться тому суму залізти в її душу, тоді горе Вікторії. Розкладе на столі фотокартки і переглядає їх, поки й спина колом не стане. Порадіє та поплаче, аж рукав кофтини мокрим стане, бо все тре ним обличчя. Складе їх у старий альбом та й сховає його подалі, аби не заглядати туди часто та не ятрити свою душу.
      Так було і цього травневого ранку, поки не вийшла у двір. А тут пташенята виглядають зі свого кубла — одразу про все й забула. «Милості прошу на світ Божий», — сплеснула руками, зрадівши неначе своїм дітям. А вони швидко ростуть – через декілька неділь уже на її воротах стоять, ще трохи часу пройшло — по двору ходять та у курей їжу відбирають. Інколи весело стрибають, піднімають із землі тріски, камінчики і кидають їх угору – вчаться танцювати. Роботи влітку багато, а вона завмирає у хаті перед вікном, не наважуючись вийти, щоб їх не злякати. Щасливим для неї був той місяць, поки вони сили набиралися.
     — Гарні виросли, не слабкі і не каліки, — милується ними вже вкотре, —  не заклюють вас старі бусли на чортовій галявині біля Іванового болота, що роблять кожного року, переглядаючи вирощене потомство перед відльотом. Прилітайте до мене, — запрошує тепер молодих, — тут і старе колесо від воза на зламаній тополі лежатиме, тут і я на вас чекатиму, бо ніхто до мене не прийде і не приїде. — Прощавайте! — аж голос її тремтить у хвилину прощання. — Вже й зозулі не видно, подалася першою, бо в неї ключі від Вирію, — розказує молодим, що теж чула від старих людей.
       А в небі такий галас стоїть — це молоді птахи відлітають. Кричать мов діти біля школи, — пригадала той щасливий час, коли доньку туди водила, а потім онуків. Тільки-но почувся хриплуватий голос старого ватажка, як замахали своїми крилами і ці лелеченята,  знялися в небо, закружляли над своїм гніздом, а потім приєдналися до ключа і попливли по небу. Дорослі ще на дві неділі лишилися, потім і вони візьмуть курс на Південь.
      Дуже сумно стало після їхнього відльоту. Дорослі бусли майже цілий день простояли у своєму гнізді, піднімуться в небо і знову назад, та все дзьобами по низу водять — ще лелеченятами воно їм пахне. Потім знову не зводять очей з неба. А в неї теж робота валиться із рук. «А чи нічого не трапиться в дорозі? Чи долетять? Ще ж крила не такі великі виросли», — снуються думки. Сама пригадала, як після школи доньку у велике місто вчитися проводжала, тоді вперше неначе кусок серця відірвався в неї. Згодом звикла, але ті перші дні й досі пам’ятає, тому й буслам співчуває. «Є щось між нами спільне, не дарма ж вони до людей туляться», — намагається розгадати.
      З тих пір кожного ранку поглядає на лелек — тут вони чи вже понесли на небо грішні людські душі. Одного разу побачила і їх посеред свого двору, одразу зрозуміла — щось сталося. Прикипіла поглядом до шибки, та очей з птахів не зводить. На подвір’ї буслиха крилами щосили махає, аж у хату чути, махає а злетіти не може. Пробіжить трохи, мабуть думає, що так вийде, але знову спиниться. Стоять удвох з буслом, перемовляються тихо. Потім знову з усієї сили тріпоче ними, сама аж підплигує, так їй хочеться у небо, та й цього разу опускає свою журливу голову. В очах розпач, неначе намагається збагнути: що ж сталося? Розправляє дзьобом кожну пір’їнку правого крила, придивляється до нього уважно. Можливо, й знає недугу, а повірити в те, що вона не злетить, не хоче.
      — От горечко! Не інакше як крило поранене! — схрестила Вікторія руки на грудях та все пильніше придивляється у вікно. — І що ж тепер робити? – журиться й сама.
      Очі так і слідкують за птахами, вже і дрова у печі перегоріли, а вона ніяк не може від вікна відійти, бо якраз у цей час бусол підійшов до своєї буслишки. Тулиться до неї одним боком, потім другим, треться своєю шиєю, торкається дзьобом до дзьоба, і знову довго стоять мовчки.
      — Невже прощається? Кине її, а сам полетить… — баба Віта аж руками закрила своє обличчя, аби всього того не бачити.
Бусол тим часом піднявся в небо, довго кружляв над їхньою хатою, а потім усе-таки полетів.
      —  Не склав крила, не упав на подвір’я каменем! — вирвався крик з її вуст, сколихнувши вічну тишу цієї хати. – Серед людей теж колись не так було як зараз, — додала, перевівши погляд на нещасну буслишку. — І на дуелі із-за жінок стрілялися, і в річці топилися, зараз такого щось не чути.
      Буслишка тим часом знову бігає по двору, вже з останніх сил хоче від землі відірватися, поки зовсім знесилена падає нерухомо.
      — Невже помирає бідолашна! — метнулася баба з хати. – Зажди, бо знову горе буде на моєму подвір’ї, — мало не плаче про своє.
Підбігла вона до птахи, взяла її на руки, а в неї серденько колотиться, точнісінько як у доньки, коли її чоловік покинув.
      — Не помирай, прошу тебе! — з вуст знову злетіли ті слова, якими вона втішала свою Світлану. — Зимуватимеш з гусками у теплому хліву, і голодною не будеш. За той час крило заживе, і зустрічатимеш по весні свого коханого, знову будете гніздо лагодити та дітей годувати, — хочеться їй вивести птаху із того шоку.
      Сама все до її закритих очей придивляється, і здалося їй, що звідти течуть сльози.
      — Точнісінько як у Світлани, коли вона помирала, Сказати вже нічого не могла, тільки сльози текли… — картина тих останніх днів часто стояла в її очах, особливо в часи смутку.
       Понесла вона буслишку в хату, у чашку з водою накапала своїх ліків від серця і вилила птасі у  дзьоба. Знову винесла її надвір та поклала в холодку під дикою грушею. Птаство своє зачинила в хліву, аби дати спокій пораненій пташині. Того дня що не робила, а на неї все поглядала. Тільки не стало краще буслишці, аж до наступного ранку вона так і лежала нерухомо.
      — Помре бідолашна, — навіть вночі підходила до неї баба Віта. — От тобі і птаха, все розуміє як людина, — не переставала дивуватися.
Вранці зраділа, побачивши її посеред свого двору. Буслишка не бігала більше, не тріпала пораненим крилом, а повільно ходила, і зовсім не дивилася на небо. Здається зрозуміла — зараз їй туди не піднятися, тому й заглядала скрізь, детально вивчаючи бабине обійстя.
     — Все у мене старе, і паркан похилився, і ворота ледь стоять, і хлів затікає, — баба Віта спішила розказувати їй, вона не пригадує, щоб хтось цікавився — як же вона тут живе? — Двадцять років батька немає, з тих пір ніхто його і не ремонтував, — сказала впевнено, але сором так і ліз на обличчя. Сама поглядає на їхнє гніздо, яке й зараз знаходиться у порядку. — Чоловіку моєму ніколи було, та й не пускала я його сюди, щоб Василь сусід бодай чого не ляпнув на п’яну голову. Любий привід вигадувала, аби він тут надовго не затримувався. Була у мене таємниця ще з молодих літ. Була… — задумалася після того, але далі не продовжувала. — І для чого воно тобі? — вже шкодувала, що захотілося свій камінь на поранену пташину перекласти. — Шукай собі місце та звикай до нових обставин, — зітхнула так важко, що аж груди запищали. — Коли я зрозуміла, що мені тут назавжди оселитися доведеться, теж довго по двору ходила, а ще довше по хаті. Потім вийду, було, на вулицю, а повз двір жодна людина за день не пройде, то й розуму мало не лишилася. Як бачиш — жива зосталася. Тобі теж доведеться змиритися, розумію, що боляче, але треба жити, — ходила за нею слідом, боялася залишити одну. — Познайомишся з моїм господарством та й будеш зимувати, — говорила як з людиною, навіть думки не припускала, що вона її не розуміє. — Ти птаха велика, горда, всі тебе поважатимуть, — відчинила хлів, з якого вмить вискочили кури та гуси, ніби спішили їй назустріч. Вікторія насипала їм зерна та вчорашньої звареної картоплі, сама пішла піч топити. Час від часу все до вікна припадала. «Як же там справи йдуть?» — знову її очі шукають поранену птаху, а коли побачила, що вона допомагає курям їсти їхній харч, одразу відлягло від серця.
      Ночі восени все холоднішали, поки й зовсім холодними стали, а день такий короткий — тільки-но світало, як знову сутінки з неба опускаються. Домашня птиця вийде у двір, а невдовзі — назад у свій курник прямує, пішла за ними і буслишка, бо там тепліше. Згодом почала свій голос подавати — кричала на півнів, щоб ті не билися, клювала дзьобом і гусей — терпіти не могла сварок. А як тільки забіліло їхнє подвір’я, слідом за бабою зайшла до хати. З тих пір тут вона і зимувала. Сиділа у намощеному кублі під лавкою, ходила по хаті та весь час придивлялася, що робить баба Віта. Вийде, було, погуляти, коли вже кричить під дверима — проситься назад. Баба з нею все говорить, ніяк наговоритися не може. Забудеться та й підвищить голос, буслишка одразу крикне і на неї, замовкне стара і вона заспокоїться. Сама по всіх закутках десять разів на день загляне, і тільки десь не прибрано, знову голос подає — так вона любила в усьому порядок.
      — Ти мені все більше мою доньку нагадуєш, — якось вирвалося з бабиних вуст. — Коли ти не проти, я тебе теж Свєткою називатиму, бо інколи мені здається, що це її душа до мене повернулася, навіть погляд її ловлю, та так мені солодко на душі стає, якби ти тільки знала. Здається, птаха не заперечувала, вона лише пильно дивилася на стару Вікторію.
Раніше зима була довга-предовга, тепер же дні так швидко минали. Після Миколая баба вже й задумуватися почала: чи встигне все їй розказати, що на душі за життя зібралося? З тих пір щодня щось та й витягне звідти, а душечка з кожним разом все легшою стає, вже й дихати не так важко, і груди пищать не так часто.
     — Була і я колись молодою, — дістала вона одного разу фотокартки із шухляди. – Бачиш, коса до пояса, брови мов шнурочки, очі сяють — чом не дівка? Всі казали, що я весела, співати й танцювати вмію. Любили мене батьки, — показує і їхню фотокартку. — Вони мене Вікторією назвали, хотіли, щоб я перемагала, а я й себе перемогти не змогла, тому була просто Вітою, коли постаріла — дітвора мене бабою-Революцією дражнити стала. Тієї революції і мої батьки не бачили, але не про неї мова. Постаріла я рано, роки глибокими борознами залягли на моєму обличчі, тому вони й думали, що я ще з часів революції живу на землі. А коли вже приклеїлося, то так стали називати й дорослі. Так я з Вікторії перетворилася на бабу-Революцію. А тоді — у молоді літа чоловіка мала гарного, — підносить і його фотокартку до буслишки. — Міліціонером він був, тільки не таким як зараз, а справжнім. У містечку, де ми жили, всі знали, що він у будь яку хвилину приїде на допомогу. І автомобіля не було, мотоцикл з коляскою, та він і на ньому скрізь встигав.  Вже як їде, було, мій Грицько по вулиці, то всі жінки на нього задивляються. Тільки я чомусь його не ревнувала, — зізналася їй. — Дивляться, то й дивляться, байдуже мені було. А ось я з дитинкою на руках, — дістає наступну, — вже не така весела, та й очі не так сяють, шнурочки мої над очима униз опустилися, але й це минулося.
По всьому відчувається — зустріч з минулим для неї — нелегка справа. Очі бігають, руки тремтять, вже б і спинилася, а вони знову тягнуться до тих фотокарток.
     — Це донька. Яка тільки гарна!.. — аж завмерла баба-Революція, колись милувалася нею із щасливою посмішкою, а зараз із повними сліз очима. — Тут доросла вже моя Світланка — світловолоса, очі карі, а сама мов лебідка, — зміряла буслишку очима. — Треба ж було такій вродитися! Чоловік інколи питав: «І в кого вона вдалася? У моєму роду нібито таких не було, а в твоєму, Вікторіє?» — жодного разу Гриць не помітив, що я червонію.
А Свєтка росла та ще гарнішою ставала. Кавалерів було багато, куди не піде, вже хтось і проводжає її додому. Та не просто так ходять, оженитися на ній не проти. А вона ні за кого, потім вибрала собі такого, що ми з чоловіком мало не померли. Правду тобі кажу. Не віриш? І ми не вірили, що так може статися. Люди як у воду дивилися, коли казали: якщо дівка довго перебирає, то обов’язково чортяку вибере. Так воно і вийшло, але ми і з тим змирилися, куди ж від долі подітися. Та все допомагаємо, все допомагаємо, ні про себе, ні про батьків не думаємо, тільки б вони жили у мирі та злагоді, чого часто не бачили поміж них. Уже й онуки підростають, а вони все сваряться.
      Одного дня моя Свєтка повідомила, що Михайло більше не прийде, він давно іншу кохає. Змарніла після того наша дитина, потім і зовсім злягла. Але біда сама не ходить, прийшла одна, чекай і другу. Так і в нас було — якраз Грицька мого бандит убив, влучив у саме серце. Ще й земля на чоловіковій могилі не осіла, а я вже все наше добро дочці на ліки спродую. Це тільки дев’яності починалися. А далі продала все, що мала — бабусину ікону старовинну, свої золоті сережки, обручки, кращу одежу, а коли дуже великі гроші знадобилися, продала навіть свою квартиру.
     — Не шкодуй за нею, мамо, — сказала моя Свєтка після третьої операції. — Хлопці  розлетяться, а нам з тобою і моєї вистачить. Лікарі обіцяють, що я вже зовсім скоро поправлюсь. Тепер ти мене, а потім я тебе доглядатиму. Але не встала моя донька з ліжка. Не було про що і в лікарів питати, за три роки хвороби всі гроші виманили, поки розвели руками. «На жаль медицина зараз безсила проти раку», — так і сказали іроди окаянні. І таке зараз все частіше трапляється. Ти чуєш мене, Свєтко? — придивляється до буслишки, яка не десь під лавкою, а перед бабою стоїть та уважно слухає. Коли Вікторія затихла, вона почала її скубти за спідницю. Мовляв, продовжуй, чого спинилася, знаю, що не все ти розказала.
      — Звісно не все, — знову підняла Вікторія свою давно посивілу голову. — Два онука лишилися, один — ангел був з дитинства, а другий — сам сатана в людському образі. Не мирили вони між собою, а коли Свєтки не стало, тут все і почалося. Розумний вчитися пішов, а розбишакуватий і працювати ніде не хотів, все дружки та гулянки. Посадять, думаю, нашого Вітасика, що ж я доньці на тому світі скажу. А воно зовсім не так сталося, як гадалося. Посадили розумного і спокійного — Олеся нашого!.. Приїхав мене провідати на свою біду. Біля нашої річки того вечора зґвалтували дівча молоде, а його звинуватили, бо він трохи далі з Василевою онукою на березі сидів, та на дівочий крик прибіг. Ґвалтівники городські були, одразу куди й поділися, а йому міліція руки пов’язала. Вона зараз аби когось засадити та швидше справу закрити. Ти того не зрозумієш, але це так і є. Не віриш? — знову придивляється до буслишки. — Я й сама повірити не могла, все надіялася, що розберуться та випустять. Він теж надіявся, стояв на своєму, до останнього намагався довести, що не винен. Тільки довго не протримався, повісився мій Олесик-телесик у камері. І що я донечці скажу на тому світі? — журливо хитала баба Віта головою. —  Вся в синяках дитина була, коли хоронити віддали. Рука зламана, зуби вибиті — отак працює наше правосуддя. Ти здивована? — дивиться їй пильно в очі. — У тебе погляд точно як у  Свєтки, — у баби аж мурашки по спині пробігли. — Повір, все робила, всіх просила, але грошей у мене вже не було, – винувато відвела очі. — А що зараз без них зробити можна?.. Аж нічого. Вони вже не так, як мій Василь працювали, а тільки за хабарі. По правді скажу: ледве поховала його. Зараз ще дорожче стало, щоб потрапити в домовину, товстий гаманець треба мати, з моєї пенсії не назбираєш. Мабуть доведеться до ста літ жити, бо хоронити нема кому, та й нема за що. З бомжами в одну домовину страх як не хочеться. Невже я на такий кінець заслуговую?! — сама схаменулася. — Ой, що це я, вони теж люди, аби не оця стара батьківська хата, то й мені довелося б примкнути до їхнього товариства, — почала собі капати ліки від серця. — Правосуддя лише в телевізорі є, а в житті — ні в місті, ні в селі його не знайдеш. Бояться зараз міліцію, як дідько ладану, а вона робить, що захоче. Після того випадку з моїм онуком, вони самі не одну дівчину там зґвалтували, не всіх і живими залишили, тільки нікого з них не посадили, і ніхто не повісився. Ось так, Свєтко! І що ти на це скажеш? — чекала відповіді від розумної птахи. — Сама знаю, що важкі мої спогади, тому і розказую тобі, щоб хоч трохи легшими стали. А сум, буває, як нападе, тоді умиваюся святою водою, і в хаті нею бризкаю, тільки б прогнати його звідси.

                                                                                                                            Далі буде.
                                                                                                                          
        

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Чекатиму, що там далі буде.

© Наталка Ліщинська, 29-07-2013

Гарно пишете.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 23-07-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Мессіна, 23-07-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 22-07-2013

Скільки таких історій

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Nina, 22-07-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.76142406463623 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«14 друзів хунти»: чотирнадцять голосів війни
Одна з найпомітніших антологій цього року про війну з Росією — «14 друзів хунти», впорядкована Дмитром …
Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …