Відтоді Ліля поринула у його світ, у його рукописи, які вичитувала час від часу - все ж таки за фахом літред. У Києві вона іноді підторговувала на лотку неподалік апельсинами і мила посуд у кафешці на краю міста - там запізналась з місцевими хвойдами, довідалась, представниками якої корисної та необхідної професії вони є і щоразу, прийшовши у його помешкання, йшла митись, щоб змити з себе ауру їхньої професії. Ліля сама незчулась, як закохалась. Спершу в його сором'язливість і лякливість - оце тоді під час знайомства, як розійшовся з цицькою, то вже востаннє. Після того міг тільки великим пальцем руки доторкнутись до її долоні, щоб довідатись, чи їй не холодно. І відразу відсмикував той палець, хоча Лілі так хотілося, щоб він був довше біля її руки, такий теплий, м'який, ніжний палець. Та де там. Іноді, коли вона його жартома лоскотала, він шарівся, як незайманка і відходив убік. І тоді Ліліне ніжне материнське серце тремтіло, як кінчик знервованого котячого хвоста. Боже, думала Ліля, яка він чудова людина. Ця майже дитяча чистота чоловіка за сорок доводила її до екстазу любові, особливо у порівнянні з тим життям, яке вона бачила на роботі. А надто тому, що її власний чоловік був навпаки дуже розбещеним, і навіть коханка колись приходила, щоб повідомити - ми з вашим чоловіком кохаємо один одного і не заважайте нам бути разом. То Ліля не заважала. Вона сказала - будь ласка, я відпускаю й благословляю. А що, подумала, наробив діла - хай тепер сам відбріхується, а не лякає людей злою жінкою. А Пукас був чистим чистотою грайливої дитини. Без моралізаторства, нічого не кажучи і не пояснюючи - це було настільки очевидно для нього, що вона, Ліля, чужа дружина і її треба любити на відстані. Іноді торкаючись до її великої холодної руки своїм теплим пальцем. А чи любити? І тут починалося найважливіше - їй здалося, що цей самотній вовк її любить. І тепла хвиля щастя заковтувала з головою, переставали боліти зуби, ставали невагомими її важкі ноги з передчасним варикозом. І вона вже могла робити що завгодно - мити посуду в кафешці, продавати свої апельсини на лотку, вона могла слухати бурмотання невдоволених невротиків у метро чи в тролейбусі, плачі дітей по-телефону, які за нею сумували, скиглення чоловіка, який не знав, що і де в них на кухні, а також чи треба підключати пральну машину в розетку, чи вона сама собі все випере. І при цьому Ліля почуватися царівною. Справжньою андеграундовою царівною.
Потім вона закохалась у Пукасові сценарії. Їх було вже кілька, просто на його думку - жодного достойного. В них дивовижно поєднувалась геніальність і маразм. І то так щільно це перепліталося, що Лілі аж комок в горлі зупинявся від сліз, бо вона розуміла, що ніхто ніколи нічого подібного знімати не буде і водночас - Господи, як же це було гарно!!! Наприклад, сценарій про кохання шизофренічки закінчувався тим, що вони вдвох, закоханий в неї до божевілля бізнесмен, який фінансував усі її дурнуваті проекти, і вона, стоять на мосту. А внизу, у річці, віддзеркалюється нічне зоряне небо. І тоді вона каже:
- Дозволь мені полетіти, я так хочу полетіти у небо...
Скидає з себе туфлі
- Не можна у небо взутому, - каже
Й стрибає в річку.
До хлопця підбігає перехожий, трясе його за лацкани піджака і кричить:
- Ти що зробив? Твоя ж дівчина щойно стрибнула у воду і потоне?
Перехожий також роззувається і стрибає в річку - рятувати дівчину.
А хлопець, витираючи сльози, шепоче:
- Ніколи не можна заважати коханій летіти в небо...
Ліля іноді сумнівалась у тому, що Пукас нормальний, але його ненормальність також була дуже гарною. Він помічав візерунки на склі, які залишив дощ, рятував комах, які потрапили у павутиння до павука - ха, він боявся і ненавидів павуків, вважав їх найпідступнішими зі всіх створінь на планеті, бо вони вбивали ніжно та непомітно, легесенько кусали, впускали свій яд і зникали, а інша комаха тим часом повільно вмирала. Ліля тоді ще подумала чомусь, що вона - скорпіон. Так, випадково прийшло до голови.
- Ти ще молода, - казав їй Пукас і вона, на вісім років молодша за нього, дійсно почувалася юнкою. - А я не навчився бути старим. Я не навчився бути старим і хворим, і навіть розкладаючись із середини, віддаючись на поталу медицині та екпериментаром, я не навчився бути хворим. У мене немає дзеркал. Я голюся навпомацки, чищу зуби навпомацки, одягаюся навпомацки – щоб не бачити свого обличчя, бо я зовсім інший, ніж у дзеркалі, тож навіщо мені нагадувати самому собі, який я?
"Ну хіба ж нормальний?" - думала Ліля. Відмовився від дзверкал. Але в його недзеркальному помешканні вона й сама забувала, скільки їй років. Забувала про те, що має розтяжки на животі від родів, що щербата - десь там, у кутку, непомітно, але ж вона знала. Забувала, що вени на ногах сині, що спина перекошена від сколіозу - одне плече нижче за друге і голова трохи вбік. Ліля виходила з подряпаної старої сидячої ванни як Венера з піни морської, прегарна, юна та свіжа.
- Не треба жалітись на біль – кожен чує тільки себе і зневажає інших, і навіть жаль – це різновид зневаги, тож не треба вірити у чийсь жаль, треба мовчки, зціпивши зуби, чекати спокою. І він прийде, - казав Пукас.
І вона перестала жалітись. А раніше так було любила затягти поруч зі співчутливою подругою монолог свого жалю - і чоловік не такий, як треба, і з дітьми щось не так, і зуби болять, і серце - бо хтось вкотре його розбив, творча ж людина, як не як. І відвикнувши від своїх жалісливих пісень - пізнім вечором, на чиїйсь кухні, за чаєм, вона забула і про сам жаль. Він наче вивітрився, відкриваючи вільну вакансію для краси. Ще ніколи в житті вона не бачила навколо стільки всього гарного, як поруч з ним. У світлотінях, у каплях дощу, у тому, як вітер грається з поліетиленовим кульком, у собачих весіллях - собаки стадами, різних кольорів та розмірів бігали через їхній двір. Ліля знову стала слухати групу "Сплін", читати вірші Йосипа Бродського. Купила собі шкіряні штани і пішла в них на кілька рок-концертів, хоча Пукас не слухав рок. Він слухав саундтреки до фільмів. Музика, яка ніяк не стосувалася кіно, його не цікавила.
Ліля день за днем опинялася все далі й далі від сім'ї. А одного разу, коли їй подзвонив чоловік, бо не знав, як вийняти шнур із пилососа, вона просто розсміялася. Він скиглив у трубку, таке безпомічне волохате ведмежа, а вона, замість того, щоб як зазвичай роздратовано щось відповісти, лише уявила, як він стоїть розгублено посеред кімнати і не розуміє - чи то пилосос треба піднести до розетки і якось його там закріпити, чи то як... І розводить руками - не знаю, що ти за пилосос такий купила! І сердиться - як ти ним взагалі користуєшся? І вона собі це все так гарно уявила, і їй стало так смішно, що чолвік відразу запідозрив щось не те і сказав:
- Їдь до мене. Тут робота літреда буде з квітня. Що ти там, на лотку... Нема тобі вакансії гувернантки, мусиш бути літредом...
........
Пукас багато про що мріяв. З вигляду він був дуже практичним жовтозубим дядьком, який давав за доньками хороше придане, а за синами - хороше виховання. Він ходив перед нею у розтягнутому светрі, під яким ховалася виразка шлунку і ниркова недостатність, трохи згорбившись, бо у нього нестерпно болів хребет - наслідок багаторічного сидячого життя. І при цьому він так впевнено в собі, гордо каже:
- Той самий Пукас - це я.
Ліля завжди сміялася, коли чула "той самий". Ну це ж треба, думала вона, він самий. І сміялася.
Але найбільше її смішило, коли він розповідав про свою небувалу популярність у жінок - це підтоптане невлаштоване у житті чудо-юдо виявляється було популярним у жінок! Коли вони дивилися телевізор - бувало таке іноді - він любюив розповідати про те, як закрутить одного разу роман із Анджеліною Джолі, і тоді вона дізнається, що таке справжній чоловік. Найбільше його вражала, в самісіньке серце запала йому Шарліз Терон. Її розпачливі ролі - красуні, яку не люблять, її вираз обличчя переляканої пташки, ех, казав Пукас, він би її втішив. Їй би не довелося всиновлювати дітей, де там, він би зробив їй справжню... Шарліз, жінка його снів.
Він знав, що не красень, не мав щодо цього ніяких ілюзій. Але жінки йому подобалися гарні. Тому Ліля дуже здивувалася і навіть не взяла до уваги, як кілька разів поспіль з Пукасової квартири виходила скромна не цікава жінка, яка зовсім не сяяла вродою. Вона Лілі не подобалась - сутула, із гладенько зачесаним безбарвним волоссям, в окулярах, із білими віями і дуже синіми очима, які крізь окуляри ставали ще більшими і синішими, і ця непристойна великоокість трохи лякала оточуючих. Вона мала зовсім маленькі груди, вузесенькі дитячі плечі, але звідки не візьмись, у неї виросли дорідні, широкі й округлі стегна. Вона не вміла гарно одягатися, тож верх мала сірий або тілесний, а низ – якогось яскравого кольору із блискітками, і здаля здавалось, наче над стегнами виросли сині очі. Якась молода сценаристка, чи ще там хтось - подумала Ліля.
У той час вони обговорювали новий сценарій Пукаса - "Чорна планета". Ще один абсолютно далекий від екранізації задум, який аж пашів абсурдом. Історія про винахідника, який винайшов якісь там кисневі оболонки, вмираючи від задухи на чорній планеті, на відстані семисот світових років від землі, коли тонкі металеві стінки його зорельота розчинялися у густому чорному газі, який оточував цю планету, і головний герой у момент винайдення кисневих оболонок відчував, що от-от все закінчиться. І він синтезував оксиген із газу, який просочувався до кабіни, щоб мати чим дихати, і тоді йому спало на думку, що якщо взяти елемент із найвищим зарядом атома, наприклад унунгексіум, та поєднати із воднем, що має найнижчий заряд атома, то утвориться своєрідна оболонка, і якщо з одного боку цієї оболонки буде дуже-дуже холодно, а з іншого боку - дуже гаряче, то ці два непоєднувані елементи зможуть утворити міцну реакцію. І в останній момент, коли високорадіоактивний унунгексіумі опинився у полоні атомів гідрогену, головний герой із полекшенням тремтячою рукою почесав голову і шматки волосся полетіли вниз. Він і зореліт опинилися в оболонці такої щільності, що більше жоден газ у неї не проникав, і герой зміг як слід виспатися, бо його пробірки були наповнені вирощеним штучно м’ясом, а у теплиці квітнув білий від нестачі сонця шпинат.
- Ну я собі це уявляю - ліг спати на кількасот світових років...
- Саме так, - зовсім серйозно відстоював свою думку Пукас. - Я тобі більше скажу - якщо Томмі погодиться зіграти головну роль у цьому фільмі, то хто зна, може якийсь вчений дійсно винайде ці чудові кисневі оболонки і тоді нам ніякий кінець світу не страшний.
"Томмі - це він про Тома Круза", - сміялася подумки Ліля.
- Коли головний герой був маленьким, його сусід вирішив покінчити з життям, пішов у гараж і випив гальмівної рідини. І коли він лежав, такий увесь трагічний і помираючий, прийшов мій герой, шибеник і зухвалець, щоб у розкритий рот цього трагічного персонажа вилити гальбу горілки. Звісно малого затюкали і заплювали за такий вчинок, вигнали з хати, висміяли, обізвали вбивцею і шмаркачем. Він плакав, сидячи на самісінькому вершечку турніка і думав – ось я, невизнаний ніким рятівник людства, тут сиджу, вигнанець, а вони усі, завдяки мені – живуть. Бо той чоловік так і не помер. Мій герой все добре проаналізував, перш ніж зробити цей вчинок. Основою гальмівної рідини є етиленгліколь, а розщеплює його етилен, а міститься етилен у спирті, отже все мало спрацювати. Тільки хто б малому повірив – він мав обписані фломастерами пальці, розв’язані шнурівки кросівок, налисо поголену голову, бо волосся він то обсмалював під час поєднання вогню, води і жиру, то набирався вошей, відвідуючи дітей-бомжів, яким продавав ЛСД, виготовлене самотужки. Його мамі простіше було стригти сина на лисо. Один розумний солідний професор із місцевого медінституту, у який привезли нещасного самогубцю швидкою, сидів біля його ліжка кілька днів і чекав смерті пацієнта, яку він твердо пообіцяв рідним, а потім зацікавився, що ж йому давали пити, цьому драматичному персонажеві, що він досі живий. І тоді хтось зізнався, що місцевий шибеник налив у трагічну горлянку самогубці гальбу горілки. Малого викликали в лікарню і залишили при лабораторії – щоб він дарма часу не гаяв на підробітки із ЛСД, не псував мамі кухонного начиння, а якщо вже займався хімією, то під наглядом дорослих. Ось так ще в дитинстві мій герой зрозумів – перш ніж тебе полюбити, мусять заплювати. Це у кращому випадку. Скількох геніїв довели до голодної смерті, до самогубства чи до божевілля, перш ніж похвалити.
Пукас задумався. Ліля чекала, коли Пукас вирине із задуми. Він розглядав краєвид за вікном, вона розглядала Пукаса, і що більше розглядала, то чарівнішим він їй здавався. І риси обличчя він має чисті та вишукані, і губи має гарні, і очища, влетенські. І голос у нього прогірклий, сипкий, але ж який привабливий. Слухала б вона все що завгодно, аби він тільки говорив. Слухала б зачаровано, широко розкривши очі, вдихаючи його запах...
- Коли мій герой підріс, то в нього з’явилась жінка мрії. Жінка мрії мала іншого чоловіка мрії, тому мій герой приєднався до команди зорельота, який віз туристів на місяць, як медперсонал. Йому здавалося, що якщо він дістане для жінки своєї мріїі зірку з неба, то вона його полюбить. Йому здавалося, що зірку з неба дістати дуже просто, треба всього лише покращити формулу металу, з якого виготовляють космічний транспорт, збагатити формулу пального, податися у космічні простори і знайти дуже маленьке і молоде світило, спорудити для нього оболонку і привезти на буксирі це світило до жінки мрії. На місяці мій герой викрав зореліт, змінив хімічну формулу пального за допомогою одного токсичного полімера на ефективнішу - щоб він літав на більшій швидкості і плавніше, обробив стіни зорельоту одним дуже хорошим сплавом, невразливим до впливу температур. Ну що там вдаватися в деталі, шукаючи зірку він залетів дуже далеко від батьківщини, десь понад 700 світових років, і застряг у чорній газовій атмосфері планети Трес 2б. Ця атмосфера виявилась страшенно густою, такою густою, що зореліт не міг рухатись поволі розчинявся... Там мій герой і винайшов свою оболонку, щоб врятувати собі життя.
- Найкумедніше у цій історії те, що жінка заради якої мій герой здійснював свої подвиги, споганіла і постаріла. Якось вони зустрілися, випили чаю із однієї піали. Він спробував засунути їй руку у кофту, а вона так байдуже запитала у нього, наче він не чоловік, а так, середньостатеве...
- Ти щось загубив?
Він щось загубив, - думав головний герой, - щось дуже важливе у житті. Мій винахід, думав головний герой, коштував мені чогось дуже-дуже важливого.
Тут Лілі переставало битися серце. На мить зупинялося. Вона дивилася на Пукаса, такого самотнього у своєму ілюзорному світі, замкнутого в ньому - ні дітей, ні дружини, нікого, тільки він сам один і його ілюзія власної геніальності. І вона розуміла, що історія про "Чорну планету" це історія про нього, чоловіка, який загубив дещо дуже важливе у своєму житті.
................
Був такий день, коли Лілі дуже хотілося десь затриматись, десь у супермаркеті, чи в кафешці посидіти, бо в Києві в неї з'явилася погана звичка засиджуватися у кафешках, така собі студенська звичка. Вона навіть здогадувалася, що у своїх шкіряних штанах тітонька в кафешці, яка курить - мій Боже, здається жіночка зовсім здитиніла - тримаючи цигарку через серветку, щоб потім пальці не смерділи тютюном, і жує кілограмами м'ятні гумки, для свіжості подиху, виглядає дивно... То ось, їй хотілося і в той день так десь собі посидіти, але не випадало нагоди. Не було грошей. Хотілося їсти. Втомилися ноги, хотілося їх закинути кудись вгору, і щоб вони собі повисіли. Чого тільки їй не хотілося. Тому вона посунула додому. А дім її був там, де жив Пукас. Він і був її домом, тим, що дім для душі, тим, у якому вона розквітала, розслаблялася і все здавалося добре. Коли вона з ним, ніякого нещастя трапитися не може.
І в той день вона також була впевнена - нещастя трапитися не може. Трапитися може тільки щастя. виключно щастя і нічого крім щастя. Вона відкрила двері своїм ключем і подалася відразу ж до його кімнати, щоб розповісти про день народження, яке сьогодні святкувала шіснадцятилітня повія у тій кафешці де Ліля іноді готувала їсти. Щоб розповісти йому про те, як ця юна повія, роздувшись від власної вагомості, так гордо промовила тост:
- Хоч я і маленька, але робота у мене велика!!!
Ох, ця велика робота маленької повії... Вони посміялися б і Пукас, можливо, використав би цю історію для свого нового кіносценарію, такого ж абсурдного і невимовно гарного, як і всі інші.
Ліля сміливо відкрила двері до його кімнати і завмерла...
Ці дівуля, ця жалюгідна подоба жінки, виявилася його коханкою! Лілін язик знервовано общупав усі дірки з-під зубів, які були в її роті, вона автоматично виструнчила своє плече, те, що нижче, щоб здаватися рівною, стала навшпиньки і крикнула:
- Хвойда!!!
Потім Ліля, все ще так само тримаючи вгору плече, навшпиньки, пройшла на кухню, запарила собі каву - пальці тремтять, сльози течуть, серце їй розбили, дозволу на це не спитавшись. Як так можна? Навіщо так жити, якщо ось так просто, серед білого дня, хтось візьме і розіб'є твоє серце! Це ж несправедливо. Це ж так несправедливо! Вона, замість того, щоб у Львові працювати літредом, сидить тут, продає апельсини, готує повіям вечері, і все це лише заради того, щоб щастячко могло з нею обговорювати свої абсурдні ідеї своїх абсурдних сценаріїв, яких ніхто ніколи не екранізує! І з ким! Якби ще з якоюсь вродливою дівчиною, та ж ні - із цією жалюгідною подобою людини, із цим страхіттям вседаючим - отак взяв і розбив Лілі серце! Її вже зовсім не молоде і втомлене життям серце, яке хотіло хоч трохи спокою.
Вона спершу тряслася, потім плакала, потім знову тряслася і знову плакала, розмазуючи по обличчі залишки своєї косметики, нормальної дорогої косметики, яку колись продавала у Львові своїм співробітницям. Потім взяла до рук телефон і подзвонила - ну кому вона б ще могла подзвонити! - чоловікові. Така покірна, сумирна - де тільки й поділася та Венера із піни морської, яка виходила із старої обдертої сидячої ванни Пукаса. Де тільки вона поділася? Сьогодні Венери нема. Сьогодні на страрій кухні із чорною від плісняви стелею сидить немолода жінка під сорок, вона не має зубів і має розбите серце. Тепер треба лікувати і серце, і зуби. І головне - треба повертатися.
- Я їду додому, - сказала Ліля своєму чоловікові й він натхненно підтримав цю ідею - він і роботу їй знайшов, і взагалі, що там те казати - добре буде, якщо вона повернеться додому. Риби їй наловить. Добре буде.
- Їду, - шепотіла Ліля в слухавку і їй здавалося, що і слухавку, і Лілю зараз змиє сльозами кудись далеко, і не стане ні її, ні чоловіка, нікого.
Потім вони розмовляли на кухні з Ліло Пукасом, і він, знервований, в обвислому светрі, вимахуючи руками, пояснював:
- Мені потрібне натхнення, секс, я ж геній...
- Чому ж ти навіть не спробував, ні разу, жодного тобі разу не спробував мене звабити? - ковтаючи сльози кричала йому у відповідь Ліля, але на відміну від нього, вона сиділа твердо, як статуя, поклавши перед собою свої великі селянські руки.
- Ти одружена, - розпачливо махав Пукас руками-крилами, - ти не моя...
- Я їду додому, - вже твердо, без сліз, пояснила Ліля.
- Їдь! - вигукнув пискляво Пукас, пішов у свою кімнату і гримнув дверима.
Вона збирала речі тиждень. Повільно, нехотя. Кожен спакований светер - півлітри сліз. Кожні спаковані черевики - ще півлітри сліз. Пукас відчайдушно щось строчив, стукіт клавіатури вона чула крізь стіну. Стукіт свого серця вона взагалі не слухала - пила валер'янку. Одного разу, це вже був передостанній вечір разом, до Лілі прийшла сестра, як завжди до сліпоти вродлива, у шарфі напарфумованому так сильно, що у вузькому коридорі хотілося чхати. Ліло Пукас махав перед нею хвостиком, як вправний ловелас, підставляв їй кріселко, цілував "ті гарнюні руці манюсінькі", запарював їй "кавусю-солодусю". Ліліна сестра усміхалася білосніжно, і волосся її було білосніжним, і взагалі - білосніжкою вона була у їхній творчій берлозі. Справжнісінькою білосніжкою, а вони, два гноми, дивилися на це ошатне вродливе чудо і врешті сестра відтягла Лілю десь вбік і прошепотіла їй на вухо:
- Він така творча людина, мені здається ти йому заважаєш. Не личить так довго зловживати гостинністю.
- Не зловживатиму, - сказала Ліля насуплено і затято, - завтра їду додому.
- Ну і правильно, - повеселішала сестра, - як нема роботи, то чого тут сидіти.
А вже коли виходила, кинула Пукасу:
- Не забувайте про нашу з вами справу. Зідзвонимось. - І так заклично кокетливо звела брову, що Ліля вже й не знала, кого їй більше хочеться вбити - Пукаса чи сестру.
Пукас в той вечір спробував відновити їхню веселу творчу атмосферу - він приніс на диван у вітальну увесь настрочений за останні дні творчий доробок, зробив Лілі каву, пощупав великим пальцем руки її долоню - чи не змерзла. Він їй розповів, яку геніальну кінцівку для свого сценарію придумав. Одна єдина ніч із земною жінкою у житті головного героя і він помер. А жінка завагітніла і народила йому сина. Це була найнезвичайніша ніч у житті Лілі - саме так Пукас назвав головну героїню.
- А знаєш на често кого? На честь тебе! - тріумфвльно вигукнув цей геній-самозванець, і Ліля не знала, що їй робити - цілувати це тріумфальне щасливе обличчя, чи кинути в нього чимось щоб замовк. Він їй серце розбив, а тішиться тим, що якусь тупу хвойду зі свого сценарію назвав її ім'ям. Боже, думала Ліля, який маразматичний соловік!
То ось, виявляється ця Ліля, та, що зі сценарію, ще довго тряслася у лихоманці від радіоактивних дотиків головного героя, ще довго потому вона не могла забути його желейного жовтуватого погляду і холодного, але водночас гарячого тіла, яке їй хотілося не то пожаліти, не то впасти перед ним ницьма від захоплення. (стоп, подумала Ліля, та що справжня, а як він збирається екранізувати ці її відчуття? Як він це покаже? От маразматик!) Вона спробувала повторити їхню ніч, але двері квартири вранці навіки замкнулися перед нею і більше ніколи не відчинялися. Вона викликала слюсаря, він відкрив двері, а за дверима лежав мертвий головний герой. Як виявилося після розтину, у нього відмовили одразу три органи – нирки, серце і повністю розклався кістковий мозок. А крім того, у його тілі виявили високу дозу унунгексіумі, а в легенях – метан. Тіло Пукаса через вміст цих елементів крематорії відмовилися кремувати, бо була б велика загроза вибуху, а кладовища відмовилися його хоронити на своїй території, тож його тіло відправили на Сатурн, ще одну холодну планету, на яку так і не переселився жоден переселенець, бо цю місцевість використовували для захоронення радіоактивних відходів.
Через тридцять років його син розпочав досліджувати причини смертності на планетах і дійшов висновку, що вона вдвічі вища, ніж на Землі, а переселенці частіше хворіють на ниркову недостатність, у них з віком зменшується, а тоді повністю відмирає кістковий мозок, і не спрацьовує серцевий клапан. Окрім того за увесь час на інших планетах завагітніла лише одна жінка. Дивовижно, але у постійних поселеннях переселенців взагалі не користувались контрацепцією, не цікавилися музикою і зовсім ігнорували нічні клуби, тобто теми парування, розмноження і кохання тут були не актуальними. Хімічний центр життя провів ретельні дослідження повітря в оболонках, і дійшов висновку, що доза унунгексіуму катастрофічно перевищує норму. Зразки крові переселенців засвідчили, що люди хворіють особливим видом променевої хвороби. Усіх, хто ще залишився живим, терміново забрали на землю для лікування, а оболонки заборонили використовувати для життя. Хімічний центр життя вирішив їх дослідити ретельніше. Син знищив усе, що створив його батько.
- Ну як? - запитав одухотворений Пукас. - Розумієш, яка трагедія? Він стільки років працював, а виявилося, що це безглуздо? Розумієш? Правда гарний і трагічний кінеуь
- Розумію, - похвалила Ліля, - дуже гарний і трагічний кінець.
Вона зловила його великий теплий палець - ця єдина частина його тіла яка іноді торкалась до її руки.
Пукас почервонів, висмикнув свій палець із її долоні, вигунув пискляво і недоречно:
- Ну, їдь!
А потім втік у свою кімнату, голосно гримнувши дверима. Листки із його творчим доробком розсипалися по підлозі. Ліля сіла по-турецьки на килим і позбирала їх. Притиснула до грудей, поцілувала, лягла на підлогу, скрутилася бубликом і все, що вона про себе знала - їй розбили серце... Їй розбили серце...
Наступного дня Пукас повіз її на поїзд. Вони сиділи у трамваї пліч-о-пліч. Її неважка валізка столяла поруч. Мовчали. Ліля знервовано общупувала язиком у роті щербини. Потім він запитав:
- То ти назавжди до нього?
- Назавжди.
- І дітей своїх любиш?
- Люблю.
- А вони люблять батька?
- Дуже люблять. Тато їм зараз за мамцю.
Ліло Пукас зблід, став голосно дихати, пальцем показав на рот - задихається. Ліля ніжно пробіглась пальцями по його сухій шкірі, розтягнула йому краватку, розстібнула верхній гудзик сорочки, він зловив її руку, поцілував долоню... А потім вона схопила свою валізку, вискочила на наступній зупинці з трамваю, хоча то ще не був вокзал, і побігла. В обличчя - мокрий сніг, квітень, весна, багнюка... Господи, думала Ліля, як болять зуби, як болить серце! Як болить серце... Плями на куртці, по коліна мокрі джинси, у валізки порвалася ручка і вона суне її перед собою, і десь там, десь в глибині, так нестерпно болить...
Вже вдомаі вона іноді підривалась серед ночі від жахливої думки - а раптом його вже нема! Раптом з ним щось трапилося. Раптом його переїхала машина, коли він ходив по хліб, такий необережний, або трамвай його переїхав, як Гауді. Вони розійшлися назавжди - непрощені без прощання. А трапитися ж може з людиною що завгодно. Людина ж, вона така тендітна, здатна померти в будь-який момент. Ліля підхоплювалася з ліжка, летіла до робочого стола, заходила в інтернет і плутаючись у павутинні соцмереж, клацала - ентер-ентер-ентер - символ її нетерплячки, символ її самотності, ну чому, чому такий повільний інтернет вночі... Усі її почуття - образа, яку вона так і не вилила нікому, жаль, біль, каяття, чого тільки там не було, і усе це сплутувалося, об'єднувалося в єдиний клубок, у єдину думку - "БУДЬ, ДЕ-НЕБУДЬ, але БУДЬ".
І коли, врешті, вона знаходила його сторінку, і бачила, що він онлайн - їй відлягало від серця - "ВІН ДЕСЬ Є"
Потім Ліля заспокоєно пірнала під перину і засинала з усмішкою, слухаючи крізь сон, як збоку похропує її чоловік. Вона усім своїм єством, усім тілом, усією душею усвідомлювала - "ВІН ДЕСЬ Є". І засинала.
