Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2641
Творів: 48599
Рецензій: 93361

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

ТОЛІЧКА 2

© Анатолій Азін , 20-07-2013
                                                    ТОЛЯ ДЖАН.
Серед шоферів автобази тресту «КАРАКУМБУД» він почував себе самотньо, як Робінзон: чужі смуглі обличчя, дивовижний одяг, чужа мова, чужі звичаї. Чуже все. Куди не зоглянь нізащо було зачепитися очима. За територією автобази, з північної сторони, через кілька сотень метрів, скільки сягнеш оком, аж до самого обрію виднілося безмежне застигле море дрібного жовто-сірого Каракумського піску, який в полудень, у літню спеку, там в далечині, курився приманливими міражами оаз створених в злуці неба і землі. З південної сторони автобаза тулилася до підніжжя ще однієї стихії Матінки Природи – гірського хребта Копет Даг - пограниччя між пустинею нашою і великим перським плато – їхнім, іранським. Гори теж мабуть були безкінечними, як і пустиня. А ця земля, прикопетдагської рівнини, з усією будівельною індустрією проекту віку по зміну напрямку течії,  перлин Середньої Азії – Амудар’ї та Мургабу, називалася Ахал – Священною землею одного із основних місць розселення туркменського племені текінців.  
   Біля зовсім новенького, голубого як вранішнє небо самоскиду з піднятим капотом, стояв шофер – туркмен. Його голова утопала в величезну білу смушкову шапку-папаху. Завитки вовни звисали на чоло майже закриваючи очі, тому визначити вік чоловікові було не можливо. Він стояв, дивлячись в нутро машини, і не помічав нікого навкруги. Довгий, в широку полосу, національний халат був йому до щиколоток та майже закривав широченні, звужені внизу, штани-афгані. Ноги були взуті в гостроносі високі гумові калоші босоніж. Ступню зверху прикрашала облямівка із червоної байкової обкладинки калош. Для людини з Заходу, щойно прибулої в ці краї, яку доля закинула Бог його знає за які гріхи, це була справжня екзотика.
   - Саля-а-м але-е-йкум, яшулі*, - ці золоті слова привітання на Сході, сказані протяжно з горловим приспівом і без акценту чужинця, що потім і надалі будуть відчиняти йому серця аборигенів, промовив чужинець зупинившись біля туркмена.
   - Ва-а-лекуме са-лям, - відповів на привітання шофер, зоглянувши на мить і знову потупив свій погляд під капот.
   - Що ти там новенького побачив? – пожартував чужинець і теж зацікавлено глянув під капот. Туркмен став щось говорити по своєму, він ще й тикав рукою туди, в скопище проводів, трубок, що обнизували цього V-подібного металевого монстра в декілька десятків кінських сил на клапанних коробках якого було викарбовано ММЗ 555.  Туркмен миттєво запнувся зрозумівши що пришелець його не розуміє і перейшов на російську мову. Але щоб не калічити ні їхню мову, а ні російську - маю тлумачити вже сказане на свій лад – «погана машина» - зрозумів він і був здивований почутим.
   - Не може бути, - заперечив пришелець. - Ці машини дуже надійні, вони навіть у В’єтнамі, в тропіках, працюють.
   - А дай я гляну? Туркмен, згодившись, кивнув папахою і зробив крок назад.  
   - Погана машина, - лайкою знову прозвучали його слова. Пришелець оглянув двигун, провірив рівень мастила у піддоні, заглянув під кришку радіатора – все було в нормі, потім натиснув на звуковий сигнал – машина обізвалась на всю міць акумуляторної батареї. «Треба перевірити іскру на свічках», - подумав пришелець.
   - Давай ключі, - сказав він туркмену що стояв поряд і лише кліпав очима. Пришелець ще й продублював жестом свій намір відкрутити свічку. Той, зрозумівши, виклав усе що в нього лежало під сидінням.
   Пришелець викрутив свічку, з’єднав її з проводом високої напруги потім притиснувши електродом до клапанної кришки сказав туркмену: - Заводь! – дублюючи сказане жестом означаючим поворот ключа замка запалення. Туркмен скептично зоглянув на пришельця, але скорився. Стартер, жалісно завивши, дав зрозуміти – іскри не було. Погляди пришельця з туркменом зустрілися. В одного був знак надії, а в іншого – відчаю. Пришелець впевнено закрутив свічку, надів ковпачок і потім, знявши кришку переривника-розподільника, перевірив кріплення усіх проводів високої напруги – центральний був не притиснутий до гнізда.  Вправно закріпивши проводку пришелець впевнено , до гучного клацання, закрив капот. На ньому, спереду, красувались тиснені букви ЗІЛ.  Пришелець всміхнувся і голосно скомандував: - Заводь! Туркмен неспішно склав ключі, вагаючись зоглянув на пришельця.
   - Давай, давай, заводь – все в ажурі!
Туркмен повернув ключ замка запалення. Машина відразу обізвалась потужним гулом двигуна. Шапка розпливлася щирою посмішкою.
   - Вах, вах, вах, який молодець – якши* уста* джан!  
Туркмен вискочив із кабіни і протягнув руку пришельцю.
   - Байрам, - сказав він по приятельки всміхаючись.
   - Толічка, - відповів пришелець. Чоловіки міцно, по товариські, потисли руки.
   - Толі… Толі… Було зрозуміло що Байрам не може виговорити незвичне ім’я.
   - Толя джан*, будь моїм другом, - знайшовши вихід з утруднення,  радісно посміхаючись,  майже викрикнув Байрам, ще раз стиснувши руку Толічці, ліву руку він тримав біля серця.
   - Байраме, ти мій друг!
   - Ай якши, ай молодець, Толя джан! Ти на роботу? Шофер?
   - Так.
   - Іди, кахол* зараз у себе, - Байрам показав рукою в бік контори. Бувай, завтра побачимось. Машина зірвалась з місця і, здіймаючи куряву, помчала назустріч кілометрам.

   - Начальник автобази у себе? – привітавшись запитав Толічка смугляву жіночку у квітастій довгій сукні що сиділа за друкарською машинкою.
   - А ви в якій справі?
   - Ось напрям на роботу з відділу кадрів, - він показав папір.
   - Заждіть хвилинку, - рукою показала вона на стілець і без стуку відкрила двері з написом: Начальник автобази М. С. Перебийніс. Майже відразу двері відчинились і жіночка запросила його до кабінету. За звичайним канцелярським столом сидів здоровань з бритою до синяви головою, густими чорними бровами і короткою арабською бородою. Глибоко посаджені очі пильно дивилися на Толічку з під лоба. «Вилитий басмач*, а призвіще наше», - блискавкою пронеслось у голові. Толічка навіть не сподівався зустріти тут земляка, українця, судячи по напису на дверях. Та згодом, від свого друга Байрама, він дізнався що кахол, так називав він начальника, був місцевим жителем, - «кахляцький Кьор-огли – герой по російські, іг – людина з родоводом», - загадково, по товариські, розповів Байрам. Начальник, відбувши покарання, зараз жив тут на довічному поселенні.
   - Добрий день, - привітався Толічка українською мовою.
Начальник автобази здригнувся, але відповів на привітання російською.
   - Я хочу влаштуватися на роботу шофером.
   Начальник вивчав незнайомця пильно вдивляючись у зовнішні признаки особистості, які, досвідченому психоаналітику, могли розповісти багацько цікавого. Парубок був змужнілим, погляду не відводив, дивився рішуче, впевнено. Руки були довгі, долоні широкі чоловічі, міцні. Одягнений охайно з претензією на послідовників пори бітломанії: сорочка нейлонова приталена, що підкреслювало солдатську виправку, штани із дедерону, без поясу, трохи розширені від коліна і донизу, туфлі чорні, гостроносі. «Франт» - подумав він.
   - По направці комсомолу, чи як?
   - Ні, одинаком.
   - Показуй документи. Толічка подав направку з відділу кадрів, паспорт, військовий квиток, права шофера, свідоцтво про класність. Начальник прискіпливо вивчав папери перегортаючи сторінку за сторінкою.
   - У тебе, Анатолію, перший клас шофера? А в мене на всю автобазу лише один шофер має другий клас і возить начальника треста. А на що ти претендуєш?
   - На класність здавав у армії. Спершу отримав другий клас, а наприкінці третього року служби – перший, я возив комдива, - не без гордості відповів Толічка, - начальства навозився вдосталь, хочу на самоскид.
   - Гаразд, складається, - промовив начальник і повернув документи.
   - А сам як опинився в цих краях?
   - Товариш служив тут, хвалив. Казав що винограду тут не міряно, а персики та гранати ростуть прямо у кожному дворі, як у нас обракоси і вишні.
   - Ох, молодо-зелено, - промовив начальник посміхнувшись.
   - А як там вдома,.. у нас, - він зробив наголос на останньому слові, приховано даючи зрозуміти на спільне їх походження. – Вишні ще цвітуть?
Толічка, не очікувано для себе, чомусь аж зніяковів при вспомині символу рідної Полтавщини.
   - Цвітуть, цвітуть, а в червні стоять ніби кров’ю збризкані, шпанка ось така родить, - показав він пальцями і вмить запнувся. У здорованя почервоніли очі.
Погляд його, мов рентгеном просвічував час і простір, він духовно, на якусь мить був відсутнім ось тут, у кабінеті, і лише його матеріальна присутність зараз утримувала Толічку від слабо душного, не обдуманого рішення. В цю мить начальник знову і душею, і тілом опинився на своєму місті.  
   - А ти де зупинився? Де жити будеш?
   - Поки у товариша, тут, у Безмеїні, він працює начальником виробництва на місцевому томатно-консервному заводі, а там… видко буде.
   - Так, це добре, але зараз у мене вільних машин на ходу немає. Прийдеться підбирати щось після моїх джигітів*. Вони як водії вправні але, на жаль, до першої поломки, потім кидають машину і чекають доки не поступить нова партія, потім сідають на нову і так ось по колу. Ремонтувати – і нікому, і ніколи. Все давай і давай, ось і біжимо всі попереду паровоза. Начальник на мить задумався.
   - А може підождеш доки поступить нова партія? Ми машини отримуємо щоквартально, сюди все пруть як в безодню по рішенні партії і уряду, - в голос подумав він і одразу заперечив собі. – Ні. Місцеві самі розподіляють машини між собою, там є свої аксакали*, тут звичаї міцніші за сталь, тобі вони не уступлять, та й нагоди ще такої не траплялось щоб чужинцеві давати нову машину. Вибереш із того що маємо. До машини лише руки треба і голову, а в тебе, бачу, є і те, і друге. Начальник написавши свою резолюцію: «Зарахувати шофером першого класу» передав папірець Толічці. - Завтра приступай до справи. Направку передаси секретарці на оформлення.    

   Пояснювальний словник з туркменської мови.

Джан – дослівно «душа», дорогий, любий. В з’єднанні з особистим ім’ям грає роль  
              пестливого суфіксу.
Яшулі – поважний, звернення до старшого.
Якши – дякую.
Уста – майстер.
Кахол – українець.
Басмач – розбійник.
Джигіт – воїн, наїзник.
Аксакал – дослівно «білобородий», поважне звернення до старого чоловіка.  

                                         Далі буде.









Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.6681351661682 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …