Острівці пам’яті. Вони постійно повертають у дитинство, яке тепер здається таким далеким і казковим сном. Це саме той прекрасний і неповторний час, коли місяць на небі великий-великий, зірок багато-багато, сіно пахуче-пахуче, а вода у колодязі біля двору така холодна, така смачна, що подібної вже ніде у світі ніколи й нізащо не віднайти.
Острівці пам’яті… Розмиті у мареві прожитих років, з часом майже загублені у просторі та часі, вони іноді набувають цілком чітких і до болю знайомих солодко-щемких обрисів. І для цього, буває, потрібно зовсім небагато: просто почути знайомі звуки давньої мелодії, вдихнути запах невибагливої й ніким особливо не шанованої квітки польової берізки, чи зустрітися із вітром, що приніс п’янкий та запаморочливий настій м’яти.
***
Вранці знову голосно сварилися жінки. Вони гучно кричали й нахвалялися повиривати руки й поперебивати ноги отим капосним бісовим дітям, отим шмаркачам і бешкетникам. Знову ті неслухи наробили отакої, бач, шкоди: розвалили копицю, яку ще тільки вчора вони так гарно склали і тим ніби поставили крапку в кінці довгого робочого дня. Тепер вона он лежить, ніби якесь повержене чудовисько, що безсило розпласталося на землі і само не в змозі піднятися. Його треба знову збирати докупи і вивершувати в стіг.
Гучні вигуки й погрози вривалися у відчинене вікно кімнати і надокучливо пробивалися крізь солодку дрімоту. Мої друзі того не чули та й не могли чути. Вони, напевно, ще міцно спали і бачили приємні сни. Як же солодко спиться в дитячому віці, особливо вранці. А за довгий літній день встигали все: і набігатись, і напрацюватися, і отримати на горіхи від дорослих за шкоду, і побитися, а потім заховавшись, щоб того ніхто не бачив, тихцем собі порюмсати та зібратися з силами, щоб віддячити кривднику. Увечері ж, коли сварливі тітки вже йшли додому, збиралися на вигоні, а це якраз перед нашим двором, гуляти. У інший час туди й рипатися було нічого - там кипіла робота.
Біля колодязя ще галаганівських часів, красивою спорудою, із дерев’яним різьбленим дахом, машини розвантажували великі пласти бадилля, на яких були темно-зелені листочки. Все оте пахло особливим п’янким духом і наповнювало повітря хвилями приємної свіжої духмяності. То була м’ята. Жінки-колгоспниці, із засмаглими обличчями, по очі запнуті білими хустками від пилу, вилами клали те духмяне бадилля на простелений долі брезент і, міцно тримаючи в руках ціпи, раз-по-раз били по ньому: вони молотили. Були вкрай зосереджені Стояли твердо, босі, спітнілі, розчервонілі. Їхні загорілі ноги напружувались від кожного удару, а руки то здіймалися, то опускалися, міцно тримаючи ті нехитрі знаряддя праці. Від роботи не відволікалися ні на мить, хіба що іноді котрась знесилено і якось ніби аж спересердя раптом рвучко кидала долу ціпа, підходила до глека з водою, що стояв під дахом колодязя у затінку і, спрагло припавши до нього губами, великими ковтками пила воду. Відтак подолом спідниці чи кінчиком хустки витирала піт із розпашілого обличчя і знову поверталася до роботи. Потім те оббите листя збирали у великі строкаті лантухи і відставляли вбік. По закінченні закидали на вантажівки, а ті вже везли, як мені пояснила мама, у місто на м’ятний завод.
Я стояла на хвіртці і спостерігала за жінками. Мені дуже хотілося, щоб вони припинили те гепання почекали поки стане не так жарко або, хоча б, посиділи під колодязем. Там полюбляв лежати сусідський пес, бо трава в тому місці була завжди зелена й соковита, а земля прохолодна. Навіть коли все навкруги було випалене безжалісним спекотним сонцем, тут був такий розкішний. такий зелений затишок, що, дивлячись на нього, я ніби уявляла щедрі прохолодні джерела глибоко під землею, про які мені казала бабуся. А ще вона розповідала що в селі був чоловік, який міг безпомилково визначити, де саме вони знаходяться. Його й просили вказати місце, коли хотіли викопати криницю. Він нікому не відмовляв. Напевно, й сам отримував велику насолоду від того, що робив дуже важливу справу і міг таким чином прислужитися людям.
А от коли спадав вечір і жінки йшли додому, починалося найцікавіше. Хіба ж можна було упустити розкішну нагоду і не поковзатися на величезній копиці, складеній із вибитих цурпалок м’яти? Вона бовваніла темною важкою горою, пахуча й незворушна, а ще така ваблива, вся оповита теплими та лагідними променями стомленого за день сонця. Залазили на самий верх і з веселим сміхом з’їжджали долу. Зривалися пласти вибитих утинків і котилися разом з дітьми на землю. Лунав дзвінкий сміх і гучні вигуки бешкетників. Та я недовго отак розважалася. Було ще дещо, набагато привабливіше.
Увечері, прозаїчно-буденна дерев’яна будівля, трішки схожа на приплюснуту до землі черепаху, над вхідними дверима якої нахабно стриміла, вражаючи різнокольоровістю літер, вивіска «Буфет», перетворювалася на вельми значиму споруду. Це саме із-за неї, повагом, з величавою гідністю і незалежною гордовитою неквапливістю випливав місяць. Величезний, вогнисто червоний, відсторонений від земної суєти, він вражав мою дитячу увагу своєю магічною загадковістю.. Тоді я ставала і, не відриваючи очей від того світила, зачаровано вдивлялася у його кругле обличчя. І було чого. Якщо придивитися, то на ньому ввижалися гори, ущелини, глибокі впадини. А якщо подумки перемістити ракурс, то обличчя набирало геть-чисто конкретного виразу, бо на ньому цілком чітко мені бачилися очі, ніс і рот.
Густішали літні сутінки, а разом з ними і запах м’яти. Він розчинявся у теплому нерухомому повітрі літнього вечора, огортав лагідними духмяно-затишними хвилями. А я стояла і невідривно дивилася на місяць, аж поки виходили бабуся чи мама і кликали мене додому.
