Дід Тарас приїхав до міста по справах у соцзабез. Упорався швидко. А тепер треба було знайти дочку сусідки бо їй, мати, баба Уляна, передала гостинця – свіже соленого сала зі свинки Нюськи. «Де вона в біса взялася з тим салом», - думав дід Тарас кумекаючи як розпочати пошук. В міській сутолоці, та серед кам’яних хащів, він швидко згубив орієнтир. «Як вони тут, бісові душі, живуть», - шептав він старечими губами стоячи посеред тротуару. Люд кудись стрімголов нісся як на пожежу, машини так і шмигали що й оком не зморгнути і, о диво, він нарешті побачив та почув балакаючий світлофор. Дід Тарас витріщився на це диво цивілізації і вже не думаючи вирішив перетнути вулицю, перший раз в житті, як цивілізована людина. Він ходив туди-сюди доки в голові вщент не переплуталось усе грішне з праведним. «Оце б нам в село поставить таку штуковину біля шинку, можна було хоча би й рачки перелазити до кущів по малій нужді. Буде що розповісти у селі», - думав він.
Поблукавши ще з годину серед міських вулиць та провулків дід Тарас нарешті зрозумів що без сторонньої допомоги він не те що не зможе знайти сусідчину дочку, а й міської автостанції. Папірець, де була записана адреса, він давно згубив, а в пам’яті закарбувалося лише те що та була модисткою в якійсь забігайлівці. Діду Тарасу чомусь в голову стукнуло що всі жінки мають знати де живе та модистка. Стомившись, до судоми в ногах, він вирішив подзвонити комусь в двері. «Не поб’ють же», - думав він, - «хоча б води попросити напитись і то годі».
На дзвінок визирнула гарненька пишно тіла молодичка. Вони спочатку мовчки, від несподіванки, дивилися один на одного думаючи кожний про своє. Халат у жіночки біля шиї утворював такий собі трикутник в гострому куті якого ховався золотий ланцюжок. Дід Тарас чомусь вп’явся очима саме в той гострий кут, йому навіть заклинило язика.
- Дідусю, що ви хотіли? – першою отямилася жіночка, - але дід Тарас стояв як чурбак і не зводив очей з трикутника. Жіночка побачивши конфузію старого запросила його перетнути поріг. Дід як гіпнотизований підкорився. Жіночка кокетливо, ніби не нароком, збільшила трикутник до непристойного розміру, чим зовсім збила з пантелику діда Тараса. Він вже не розумів куди і за чим прийшов.
- Мені б водички напитися, - нарешті майже простогнав він не відриваючи погляду від трикутника в якому ще не вгледіти кінця ланцюжку.
- Та ви, будь ласка, проходьте до кухні, - запросила приманливим лагідним голосочком жіночка вертляво колихнувши всім тілом майже біля самого носу старого. На діда Тараса війнуло духом весни і свіжоздоєного молока.
На кухні все було як в рекламі – огрядно, чисто і просторо. Жіночка на булькала мінералки і подала діду.
- Сідайте, в ногах правди немає, - щебетала вона двигаючи табурет поближче до його ніг. Але йому сідати навіть і не хотілося – «незручно буде дивитися на трикутник», - думав він.
Жіночка ніби прочитала його думки і сама присіла напроти. Вона ліктями уперлась об стіл, поклала голову на розставлені кулачки і дивилася не зморгнувши як рухається кадик п’ючого. Трикутник під натиском тіла зовсім знахабнів, зараз діда Тараса вже можна було брати голими руками.
- Може тепер кави скуштуєте? Вона тонізує тіло та примушує організм виробляти гормони щастя, - все щебетала і щебетала жіночка пильно слідкуючи за очима старого. Вона зараз була схожа на кішку, що ось-ось вполює жовтороте курча. Діда Тараса вже трусила пропасниця. «Де вона взялася з тим салом», - блискавкою промайнуло в голові і солодкий згусток слини заповнив старому рота. – Хочу … сала, - прошепотіли губи жіночки.
Вони допізна сиділи у двох при свічках, їм було не скучно. Вони залюбки їли топке, смачне, смалене соломкою сало і запивали міцним, як дев’ятивідсотковий оцет – кальвадосом - пляшка якого, ніби для діда Тараса, знайшлася у кмітливої господарки. Наситивши тіло вони, умиротворені, полягали спати.
Вранці дід Тарас моложаво весело посміхаючись та мурликаючи собі під ніс «Очі чорні…» вже сам запарював каву, а потім, жадібно сьорбаючи тонізуючий напій, припоминав учорашній день. Жіночка, яку він навіть не знав по імені, спала як убита.
Дід Тарас потихеньку відчинив двері та вислизнувши на свободу полегшено зітхнув. Він зоглянув на привітне віконце, змахнув рукою, «а, скажу що сало хтось втирив по дорозі, ну й люди в місті, навіть у двері подзвонити тепер страшно, тут не тільки залишиш сало а й душу», - думав дід Тарас чимчикуючи моложавою ходою на автовокзал.
