Війна іллюзій
Пролог
«15… 14…13…12…» - холодний жіночий голос відраховував останні секунди, що залишилися до початку орбітальної висадки. Деан Рівз нетерпляче поворушився в своєму масивному бойовому костюмі. Він обожнював орбітальне десантування. Це була його улюблена частина будь-якої операції, яку доручали «Джокерам» - спеціальному загону космічної піхоти, до якої належав Деан. Але навряд чи хтось з його колег-«джокерів», які зараз завмерли по обидва боки від Деана в своїх десантних шахтах, розділяв його захват від майбутньої процедури. За статистикою, орбітальна висадка - чи не найнебезпечніша частина завдання в якій… «До біса статистику!» – з запалом думав Деан.
Звісно, мікрокомп’ютери всередині обладунків можуть не встигнути відвернути зіткнення з космічним сміттям, яке літає на орбіті кожної планети, і запросто може перетворити костюм на решето. Захисний шар плівки, яка зменшує тертя в атмосфері та температуру костюму, може виявитися занадто тонким і на поверхню планети приземлиться не озброєна до зубів машина смерті,а добряче прожарена печеня … Гальмівні двигуни могли відмовити не витримавши шаленої температури, або ж спрацювати зарано й закинути бійця до чорта на роги. Й десятки інших небезпек чигали під час десантування з космосу. Та для Деана Рівза воно було того варте.
За кілька секунд його та решту команди з неймовірною швидкістю виплюнуть з десантного корабля назустріч ворожій планеті на якій кипить бій. Але ці кілька секунд у відкритому космосі, на одинці з Всесвітом, що повільно кружляє нескінченним хороводом мільярдів світил… Коли величезний диск планети мчить назустріч з запаморочливою швидкістю… Це щось неймовірне! Потім - різке входження в атмосферу (якщо така є) і шалена боротьба з її вмістом, який наче не хоче впускати чужинця всередину. Опір повітря (чи того бульйону який його замінює) розжарює бойові обладунки до такого стану, що здається ніби мчиш верхи на легендарному Феніксі у самісіньке пекло…
Втім «джокери» на полі бою з’являлися саме так – розпечені метеори сипались з космосу окутані полум’ям, наче саме небесне воїнство спустилося на останню битву у вирішальний момент, щоб переломити її хід…
«3…2…1…» - донеслися з динаміків останні цифри відліку. Рівз закрив очі та посміхнувся. Його вкрите шрамами обличчя набуло задоволеного виразу. Починалося найвеселіше. Те що чекає їх після висадки буде не таким приємним. «СТАРТ!!!»
*************************************************************************************************************************
- До зіткнення: 10 секунд, – вкрадливо підказав вбудований в бойовий костюм комп’ютер. – Раджу почати гальмівні маневри.
- Окей, шеф, тобі з горба видніше. – відповів Деан.
Позаду залишилися шалений свист повітря і рев атмосфери, яка розквітала вогняними квітами на броні, й несамовитий захват від боротьби з її спротивом… Внизу чекала бура пустеля, освітлена спалахами і вибухами бою.
Він ще раз поглянув картину битви, що розгорталася на поверхні планети під ним – сили Союзу в’яло наступали на позиції федералів, які тримали міцну оборону навколо космопорту розкинутого, здавалося, просто серед пустелі. Повітря з шипінням розтинали промені лазерних установок і плазмові «хмаринки» артилерії, в яких зміїлися розряди мініатюрних блискавок. Подекуди, над полем бою проносилися «медузи» - бойові дрони, пофарбовані у захисний рудий колір під стать місцевості. Вони мали десятки щупалець, кожне з яких, являло собою чергову сходинку у безкінечному прагненні людини вигадати новий спосіб відправки собі подібних на той світ.
Союзники – переважно легка піхота в сірій уніформі, безуспішно маневрували між піщаними барханами, намагаючись підібратись на відстань пострілу до захисників космопорту, вбраних у чорнильно-чорні комбінезони.
Нечасті спроби перейти у наступ і переломити ситуацію, одразу захлиналися зусиллями «примар» федералів. Сховані від очей маскувальними накидками, ці снайпери не пропускали жодного солдата або дрона на відстань пострілу. На очах Рівза, один з піхотинців необережно висунувся з укриття намагаючись оцінити обстановку. Через мить пролунав різкий, мов удар батога, свист і голова солдата розлетілася червоним феєрверком. Тіло ще кілька секунд стояло на тремтячих ногах, а потім скотилося по крутому піщаному схилу вниз де приєдналося до компанії таких же необачних.
«Джокер» невдоволено мугикнув і різко перевернувся в повітрі, виставивши ноги вниз до землі. З рук і ніг бойового обладунку вирвалися невеликі стовпи вогню, які різко загальмували чималу швидкість і опустили десантника просто посеред табору союзників, здійнявши хмару піску. Справа і зліва, від нього, потроху влягалася курява від приземлення решти «джокерів». Поруч з Рівзом приземлився Соренсен – білявий здоровань зі шведським корінням, який важко гепнувся на пісок неподалік.
- Хело, Ден… – прокректав він обтрушуючи пил. – Мені здається, чи цей новий костюм намагається мене прикінчити? Комп’ютер сказав гальмувати лише за 10 секунд до того, як моя туша мала б вмазатися в цю тупу планету!
- Не бурчи… Мій зробив так само. – засміявся Деан. – Напевно у федералів, нові протиповітряні лазери. Тож краще подякуй, що ти таранив пісок цієї мальовничої планетки не пошаткований як салат.
- Чорта лисого – пробубнів Соренсен, розминаючи затерплі від удару ноги. – Поглянь! До нас уже поспішає місцеве начальство. Він кивнув на міцно збитого чоловіка зі значком полковника на передпліччі, який вийшов зі штаб-палатки і неквапливо попрямував до них .
- Вітаю, джентльмени. Полковник Данвер. – сухо представився той. Його засмагле лице було вкрите неохайною, й забороненою Статутом, щетиною. – Як пройшло десантування?
- Та наче всі цілі. – стисло відповів Соренсен, вслухавшись в ефір, де решта команди доповідала про приземлення і кляла новий комп’ютер. – Яка обстановка на полі?
Данвер скривився, ніби йому на язик потрапило щось дуже кисле.
- Як бачите, наші війська в патовій ситуації. Ми ведемо наступ, але їхні «примари» зайняли вигідні позиції і не підпускають нас ближче ніж на кілометр. Крім того, нещодавно стало відомо про хаотично розкидані поля гравітаційних мін. Не питайте як ми це дізнались… - Данвер важко зітхнув. - Техніка прибуде лише за 3 тижні, але тоді вона вже буде до одного місця. Якщо ми в найближчі 10 днів не закріпимося на цій планеті, до них підійде підкріплення й нам доведеться вшиватися з цієї системи…
- А щоб закріпитися – перебив полковника Деан, - треба взяти космопорт.
- Саме так. – скоса поглянув на нього Данвер. – Але люди втомилися… Він розвів руками мов би намагаючись охопити весь табір над яким і справді важким покривалом нависла гнітюча атмосфера.
«Джокери» роззирнулися довкола. Куди не глянь, їхні погляди натикався на втомлених солдатів з пустими очима й такими сірими обличчями, що вони майже зливалися з уніформою. Ніхто не сміявся і не насвистував пісень, скрізь виднілися дрібні порушення дисципліни: один з піхотинців сидів на металевому ящику з мінами, сховавши лице у долонях, інший чухав неохайну, вже добряче підпалену лазером борідку,третій механічно барабанив пальцями по променевому кулемету знятому з запобіжника, втупивши незрячий погляд в горизонт…
- І чи можна їх звинувачувати? Більшість з них ветерани кількох кампаній, воюють вже кілька років. – вів тим часом Данвер, - Щойно закінчилося підкорення Нової Джакарти, як через три місяці спалахнула «зоряна весна», з її кривавими переворотами й бунтами, тепер війна з Федерацією… Він різко змовк, збагнувши, що бовкнув зайвого, відвернувся і почав розглядати далекі башти космопорту, які сяяли в світлі гігантського місяця.
Соренсен перезирнувся з Деаном крізь прозору пластину шолому.
– Важко винити цих хлопців, - прогудів здоровань, - ці нескінченні битви навіть мене задовбали. Я вже забув коли в останній раз бачив своїх малих… Деан зробив страшні очі й показав на свій шолом. Соренсен у відповідь розреготався.
- Що? Натякаєш, що ці нові іграшки передають наші милі теревені мудрому начальству? – іронічно запитав швед. – Тьху! Начхати… До стінки мене все одно не поставлять…
Рівз зітнув плечами.
- Не поставлять. Але життя зіпсують.
Соренсен презирливо скривився, але нічого не сказав. Деан повернувся до Данвера – той і досі не зводив погляду з космопорту, поринувши у свої невеселі думи.
- Що ще ми маємо знати? – голосно звернувся він до полковника. Той здригнувся від несподіванки і вказав на найвищу башту, з якої націлився у небо своєю довгою антеною суб-світловий передавач.
- Бачите он ту вежу? Вона стоїть окремо від решти, на скелястому, схожому на мініатюрну столову гору пагорбі, якраз на лівому фланзі супротивника. З цього пагорба відкривається мальовничий краєвид - всі ворожі позиції як на долоні. Якщо вдасться захопити цю точку – ми в «дамках». Але…
- Але федерали не дурні і добряче її зміцнили. – знову перебив полковника Деан. Що в них там?
- Повний набір. Лазерні турелі, «медузи», на башті засіли кілька «примар», а підступи до пагорбу майже точно заміновані…
Деан Рівз зітхнув, і поглянув на Соренсена.
- Ну що? Помилуємося місцевими краєвидами?..
*************************************************************************************************************************
Деан, гучно видихнув повітря і помчав розпеченим піском. Над його головою відразу люто зашипіли лазери, навколо ніг затанцювали стовпчики пилу, піднятого чергами «голкометів». М’язи, підсилені серво-моторами костюму, нили від напруги, але несли тіло десантника з шаленою швидкістю вперед. Ще трохи… По вухах ударив різкий свист «батога». Не збавляючи темп, Деан плавно опустився і останні кілька метрів до укриття проплив пологим схилом, мов на ковзанці. Відхекавшись, він зробив знак залишатися на місці кільком десяткам похмурих піхотинців, яких полковник великодушно виділив під командування кожному «джокеру», і обережно визирнув через широкий силовий щит, що давав йому прихисток. Згідно з планом наступу, розробленому Данвером і «джокерами», такі щити були розташовані на обох флангах, що коштувало життя ще кільком десяткам солдатів Союзу.
Його погляду відкрився лівий фланг – 500 метрів піщаної рівнини, попеченої лазерами, всіяної калюжами застиглого скла, кратерами вибухів й понівеченими тілами. На протилежному боці знаходилися укріплення федералів з армованого матеріалу, за якими зрідка мелькали фігури вдягнені у чорну, металізовану уніформу. Укріплення півколом оточували скелястий пагорб з баштою трансмітера, анонсованою полковником, на верхівці. Над баштою кружляла ціла зграя «медуз», схожа здалеку на руду хмару, яка коливалася на вітрі. З верхівки башти у напрямку Деана вишкірили свої дула лазерні турелі. Ще кілька таких установок охороняли підніжжя башти.
Зненацька установки знову ожили й наповнили повітря лазерним вогнем. Деан лайнувся крізь зуби й швидко сховав голову за щит, від гріха подалі. Але вже за мить збагнув, що установки цікавить зовсім не він. З-за сусіднього бархану винирнув Соренсен і тепер мчав як навіжений, майже не зважаючи на постріли, які плавили пісок біля його ніг. Раз-другий ляснули постріли - «примари» намагалися дістати «джокера», вибиваючи цілі фонтани піску попереду й позаду Соренсена. Але той вже набрав крейсерську швидкість і стрімко наближався до щита – сусіда того за яким присів Деан. Шведу не так пощастило – один з лазерів врешті дістав його, продравши розпечену смугу, від стегна й до грудей. Він запнувся, впав, і останні кілька метрів до щита проплив, мимоволі повторюючи трюк Деан. Божевільний слалом завершився зіткненням з силовим полем щита і солдат завмер без ознак життя. Від його тіла піднімалися тонкі струмені чорного диму… Деан стривожено покликав товариша по внутрішньому зв’язку. Кілька довгих секунд Соренсен не озивався. Аж нарешті в навушниках зашипіло і хрипкий голос озвався – «Та цілий я, цілий… Дай віддихаюсь… В мої роки такі штуки вже не робляться так легко як раніше.» Його кремезна фігура закована у бойовий обладунок, прийняла сидяче положення, потім обережно підвелася на ноги.
- Ти зможеш продовжувати операцію? – поцікавився Деан.
- Тю, не сміши! – відмахнувся швед, обережно визираючи з-за щита щоб кинути погляд на башту, - пари паршивих, слабеньких лазерів замало, щоб вивести мене з ладу.
- Ну дивись, герой… Зараз почнемо наступний етап.
Деан зв’язався з командиром іншої двійки «джокерів», Сі-Ку-Ро, який згідно з планом орудував на протилежному фланзі, разом з основними силами Союзників.
Сі-Ку-Ро був вихідцем з Марсу. Як і більшість марсіан, він мав у собі змішані гени азійських і європейських народів. Але і в рисах обличчя, і в худорлявій статурі ясно вгадувався японський генотип, чим він невимовно пишався. Всі предки Сі-Ку-Ро по чоловічій, а інколи й по жіночій лінії, служили у військах, що слугувало ще одним приводом для гордості. Сі-Ку-Ро часто хвалився, що його предки брали участь майже у всіх Світових Війнах, в епоху Розділеної Землі, і воювали у знаменитих битвах починаючи від древніх за Перл-Харбор і Курильські острови і закінчуючи останньою, Облогою Сіднею, яка символізувала кінець Розділеної Землі і зародження сучасного Союзу.
Сі-Ку-Ро коротко відповів на привітання Деана і швидко запитав:
- Починаємо?
- Так, починайте. Здійміть такий галас, щоб федерали всерйоз замислилися – чи то бува не чорти вилізли з пекла, щоб надерти їхні на зади!
- Із задоволенням. – стримано відказав, марсіанин.
Деан вимкнув зв’язок і прислухався до шуму битви. Кілька довгих хвилин, звична мелодія смерті з стрілянини, шипіння лазерів, хльоскання гвинтівок «примар» і передсмертних криків залишалася незмінною. Аж раптом, далеко на правому фланзі, пролунала серія гучних вибухів, які заглушили решту звуків. На мить все стихло. Соренсен і Рівз поглянули туди звідкіля піднімалися стовпи куряви і диму.
- А Сі-Ку-Ро не розмінюється на дрібниці, га? – басовито засміявся швед. – Так жахнути могли тільки термічні заряди.
- Тільки б не даремно він їх витратив всі одразу, - занепокоєно озвався Деан, прислухаючись до какофонії, яка з новою силою зчинилися після вибухів.Її епіцентр знаходився далеко справа… До вже звичного шипіння лазерів, додалися важке «гукання» плазмових гвинтівок, якими були озброєна решта команда «джокерів», і тонкий свист «голкометів».
- Схоже наші друзі не збираються поглянути на виставу, яку їм влаштував Сі-Ку-Ро, - додав він, обережно визирнувши через щит.
- Після такого феєрверку?! – пирхнув Соренсен. – Не мели дурниць. Вони просто соромляться… Дай їм трохи часу.
Потягнулися довгі хвилини очікування. Зграя дронів продовжувала безтурботну кружляти над баштою, схожа на зборище бридких рудих медуз, які вирішили проміняти води океану на океан небесний. Піхота Федерації, схоже, теж нікуди не поспішала. Шум потроху наростав, поступово зливаючись з окремих звуків і криків в одне пронизливе виття, що підносилося аж до свинцевих небес, вкритих низькими похмурими хмарами… Деан спробував увімкнути зв’язок, але покинув цю справу, щойно шолом наповнився уривками команд, несамовитими криками та безкінечною стріляниною, залишивши працюючим лише особистий канал. І ось нарешті, коли виття стало майже нестерпним, Рівз помітив як заворушилися далекі чорні фігурки біля підніжжя пагорбу і залишивши невеликий гарнізон, стали потроху покидати укриття, рухаючись у тому напрямку звідкіля доносився шалений лемент битви. Зробивши ще кілька кіл навколо пагорба, вслід за солдатами помчали й майже всі «медузи».
Ось воно! Деан відчув як напружилося все тіло, загострилися відчуття. Він швидко перезирнувся з Соренсеном і зробив короткий знак своїм людям – «Вперед!».
Перші десятки метрів вони пробігли безпечно. «Джокер» краєм ока бачив як трохи лівіше мчить уперед кремезна фігура Соренсена на чолі зі своїми піхотинцями. Аж тут залишки гарнізону башти схаменулися і відкрили вогонь. В буквальному сенсі. Непримітні пагорби, схожі на випадкові намети піску розкидані рівниною по якій бігли десантники й солдати Данвера, зненацька спучилися й виплеснули з себе хвилі полум’я, що здавалося, затопили все навкруги. На деякий час рівнина перетворилася на розпечену геєну . Звуковий супровід з десятків нелюдських волань, який супроводжував це перетворення, лише укріплював впевненість, що Сатана вирішив відкрити тут філіал пекла. Деан добре захищений новим обладунком, практично не постраждав, але справедливо вирішивши, що береженого Бог береже, тим паче, що федерали крім «повзучого вогню», не гребували наповнити повітря вогнем лазерним, звалився у глибоку вирву від вибуху й почав стріляти у відповідь.
Важка гвинтівка з гуркотом посилала в бік ворога смертоносні згустки розпеченої плазми. Потужну віддачу, надійно компенсували амортизатори костюму, дозволяючи вести прицільний стрільбу навіть на ходу. Знищивши ще одного федерала, який невчасно висунувся , Деан окинув поглядом залишки свого воїнства. Після «вогняного шоу», влаштованого противником, вціліло трохи більше половини його людей, які зараз як і він, сховавшись за чим попало, вели безладний вогонь. Соренсену і його солдатам пощастило більше – біля них знаходилося менше купин з «повзучим вогнем» і вони майже не постраждали. Але вони теж недалеко пройшли вперед, наткнувшись на кілька гравітаційних мін. На очах Деана, солдат Соренсена зачепив одну з них , сховану зрадницьким піском. Повітря на секунду немов загустіло, рівниною прокотився звук, схожий на тяжке зітхання, і піхотинець розчинився в повітрі. На його місці зависла кривава димка, яку швидко розвіяв вітер і потрісканий кратер, мов по землі лупонув своїм молотом сам бог грому.
Решта бійців, включно зі шведом, завмерла в нерішучості на дні невеликої складки місцевості, ледве прикриті від ворожих пострілів. Але не від «примар». Різкий удар «батога», і солдат справа від Соренсена розпрощався з головою, заляпавши її вмістом і кров’ю костюм «джокера».
Деан брудно вилаявся. Так довго тривати не могло. Його мозок гарячково шукав варіанти, будуючи і тут же відкидаючи вбік плани. Ожив зв’язок. Рівномірний, але стурбований голос Сі-Ку-Ро, намагаючись пересилити шум бою сказав:
- Ми не можемо довго триматися. Підійшло підкріплення від вашої башти. Вони поступово тіснять нас назад. Скоро ми опинимося в л… - На мить голос заглушив постріл «примари». - …уде відступати. Спішіть… Зв’язок зашипів і різко урвався.
Деан у відчаї оглядівся, намагаючись знайти вихід. Різко з’явився пульсуючий біль у потилиці проте «джокер» не звернув на нього уваги. Він зв’язався з Данвером.
- Ми відступаємо. – прогарчав він. Я не бачу…
Його речення перервала бура тінь, що різко виникла з-за краю вирви на дні якої він скорчився. «Медуза»! Треновані рефлекси в купі з надсучасним костюмом спрацювали бездоганно, кинувши тіло десантника вбік, лише на мікросекунду програвши тому комп’ютеру, який замінював мізки дрону. Лазерний промінь, який мав його перетворити на сюрреалістичний сплав плоті й металу, ковзнув по броні, зачепив гвинтівку перетворюючи її на шматок непотребу, і вп’явся в пісок. Той, підкорюючись могутній енергії та невблаганним законам фізики, закипів розпеченим склом. Нога Деана на кілька секунд опинилася в скляній пастці, основна зброю можна було віддавати на металобрухт.
Дрон ощетинився щупальцями і піддався вперед. Його окуляри горіли червоними і зеленими вогниками. – Твою ж… - почав було Деан. Зненацька, його перервав лазерний постріл, який ударив в «медузу» зрізавши пару щупалець і змусивши її колихнутися в бік. Вона забилася в агонії, мов справжня медуза з морів далекої Землі, розкидаючи кінцівки в різні боки.
Деякі з них загуділи вібропилами, інші випускали синій газ чи клейку рідину, решта безладно посилала навсібіч розряди різноманітних енергій та випромінювань. Невидимий стрілець, який врятував Деана, також продовжував стріляти з променевого кулемета, намагаючись добити дрона.
Рівз відчував, як простір навколо нього кипить від могутнього напору енергій, які спліталися в неймовірні сполуки. Час поволі припиняв свій безкінечний потік. Ніби у вповільненій зйомці, Деан дивився як один з променів повільно тягнеться до нього, розтягуючись і перетинаючись з десятком інших, які били з щупалець «медузи» і зброї досі невидимого рятівника, змінюючи колір у всіх діапазонах спектру. Промінь повільно, вкрадливо, доторкнувся до нагрудника «джокера».
Всесвіт поділився на нуль. Сонце з маленької плями на небосхилі роздулося до розмірів супернової, поміняло колір з тускло-жовтого на божевільно бузковий, і вибухнуло яскравим феєрверком. Час і простір зв’язалися морським вузлом і Деан Рівз полетів у безкінечну пітьму без зірок…
*************************************************************************************************************************
Його розбудила музика. Сумна, але надзвичайно красива мелодія делікатно проникла в свідомість «джокера» й змусила відкрити очі. Він лежав на спині вдивляючись у світле помаранчеве небо, геть не схоже на те свинцеве покривало під яким він щойно бився. Деан лежав і лежав не в змозі прийти до тями від різкого контрасту спокою розлитого навкруги і реву битви де він був ще мить тому. Із задуми його вивела та сама мелодія, про яку він забув побачивши божевільне небо. Десантник невпевнено піднявся на ноги й оглядівся довкола.
Він знаходився на тій самій рівнині, але ландшафт довкола кардинально змінився. Замість поритої війною землі його оточували сади повні стиглих фруктів, чиї ряди простягалися в різні боки на скільки хватало погляду. По саду були рівномірно розкидані невеликі майданчики з фонтанами оточеними простими, але зручними на вигляд лавочками і заростями екзотичних жовто-синіх кущів . Майданчики були з’єднані між собою мережею доріжок, які поступово зливалися в одну широку дорогу оточену з обох боків шеренгою ліхтарів. Над усім садом висіла якась магічна атмосферу спокою і миру.
Шокований Деан, підійшов до одного з фонтанчиків, звернув шолом і зачерпнув кришталево прозору воду. Вона пахла свіжою прохолодою і здавалося ще секунду назад бігла в гірському засніженому струмку. Він обережно напився і присів на лавочку, намагаючись прийти до тями.
Несподівано до його вух долинув, якийсь дивний звук. Рефлекси зробили свою справу – Деан підскочив на ноги, одночасно намагаючись знайти укриття і визначити на слух, що за зброя може видавати таке дивне звучання. Звук повторився значно ближче і голосніше, й Рівз зненацька зрозумів, що це. За довгі роки війни він чув його не так часто і тому одразу не розпізнав.
Це був сміх. Щирий, безтурботний сміх людей, задоволених життям. З-за повороту однієї з доріжок з’явилася молоді хлопець дівчина, які сміялися і бігли доріжкою тримаючись за руки. Вони пробігли повз Деана, кинувши на нього зацікавлений погляд, але більше ніяк не виказали здивування від закованого у грізну броню солдата, який завмер посеред ідилічного саду.
Переборовши заціпеніння, Рівз наздогнав їх і перегородив дорогу. Пара завмерла з цікавістю дивлячись на «джокера». Той стояв і мовчки їх роздивлявся намагаючись вибрати одне з тисячі питань, які крутилися на язиці. Чорнявий, коротко стрижений хлопець, що стояв перед ним був одягнутий у легку світлу накидку й такі самі штани до щиколоток. Його золотоволоса супутниця носила білу блузку й бежеву спідницю до колін. В її вухах колихалися красиві, сріблясті сережки у вигляді зірок. Пауза затягувалася. Нарешті хлопець поцікавився:
- Ми можемо, якось вам допомогти?
Деан, стримав готове зірватися з язика «Я помер?» і натомість запитав хрипким від хвилювання голосом:
- Де я?
Парочка здивовано перезирнулася і засміялася дзвінким сміхом.
- Де ж як не в Саду Героїв? – відповів хлопець посміхаючись. – Ви нас розігруєте?
- Він напевно один з учасників маскараду або вистави до Дня Героїв. – сказала дівчина й тицьнула тонким пальчиком в броню солдата. – Поглянь як він вбраний! Ну точна копія костюма Героїв.
- Точно! – озвався хлопець. Мабуть грає роль бійця, який втратив пам’ять.
Він мить зачудовану розглядав обладунки Деана, потім поглянув на сонце і заспішив далі доріжкою тримаючи за руки дівчину. Майже зникнувши за черговим поворотом він обернувся і крикнув:
- Я б на вашому місці поспішав! Вистава скоро почнеться!
Парочка зникла за деревами. «Джокер» стояв мов укопаний. Вистава? День Героїв? Якась нісенітниця. Робити було нічого і він пішов у тому напрямку де зникли дивна парочка.
Сонце потроху опускалося за обрій, подовжуючи тіні. Деан йшов серед них намагаючись зрозуміти, що з ним сталося. Зупинившись він зірвав яскраво жовтий круглий фрукт і вп’явся в нього зубами розбризкуючи сік. Прислухався до своїх відчуттів і не помітивши нічого підозрілого, він з’їв ще аж поки не відчув, що наситився.
Десь з-за дерев вітер доніс слабку мелодію, яка його розбудила. Вона долинала з того боку де зникла золотоволоса дівчина із своїм супутником і солдат не довго думаючи вирушив туди. Накотило якесь дивне відчуття, ніби він опинився на кінці довгої, гумової мотузки, яка натягується з кожним кроком, а ж поки невблаганна сила не пожбурить його назад… Втім, відчуття швидко пропало, а трохи згодом, зовсім забулося витіснене важливішими подіями. Через кілька хвилин мандрівки дивовижним садом дерева почали розступатися. Перед Рівзом відкрилася дивна картина, яка змусила завмерти геть збитого з пантелику десантника на місці. Широка доріжка, якою він крокував привела його до високого, вкритого травою й декоративними кущами пагорба, що височів над садами.
Він вже бачив цей пагорб з рівною як стіл верхівкою. Ба більше. Він приготувався померти біля його підніжжя в битві проти федералів. Сумнівів бути не могло. Пагорб, як дві краплі води, повторював обриси того, який вони намагалися відбити у противника у гарячій сутичці. Деан уважно роззирнувся і помітив ще одну деталь, яка лише підтвердила його підозри. Ліворуч від нього знаходився той самий невеликий ярок, у якому ховався Соренсен разом з своїми солдатами.
Але це було неймовірно, дивно, абсурдно! Пустельний ландшафт планети геть змінився, перетворившись з сумної, бурої пустки на зелений рай. На це б пішли десятки, а то й сотні років тераформувань, причому, наскільки Деан знав, тераформування як повноцінна дієва методика, тільки починало ставати на ноги і давати хоч якісь результати.
Задумавшись десантник, постояв ще кілька хвилин, і вирішивши, що пагорб так чи інакше, є ключовим місцем у цій дивній історії попрямував до нього. Звивиста стежка оточена доглянутими зеленими заростями, привела його на вершину пагорбу. Його вінчала масивна 5-ти метрова статуя з блискучого білого матеріалу, що м’яко світився у світлі сонця, що поспішало за обрій на спочинок. Статуя зображувала бійця без шолома, який втомлено витирав спітніле чоло, тримаючи в одній руці опущену до землі масивну гвинтівку, й спрямувавши погляд в далеч. Обладунки солдата, хоч і добряче помічені запеклою сутичкою, один в один, були точною копією тих, які зараз захищали Деана. Вже втомившись дивуватися, «джокер» помітив, що на підніжжі його увічненою в камені копії, знаходиться кілька речень невідомою мовою. А от цифри, що знаходилися під ними були цілком знайомими - день, місяць і рік наступу на цей самий пагорб.
Рівз перевів погляд на свого двійника, потім поглянув у тому напрямку куди були звернені незрячі очі статуї. З пагорба відкрився фантастичний краєвид. Він знаходився в центрі фруктового саду вкритого павутиною доріжок, який розкинувся в радіусі кілометра довкола. Далі на рівнині, на якій «джокер» спостерігав головну битву під час десантування, стояло казкове місто, яке сяяло різнокольоровими вогнями. Високі, блискучі вежі впивалися в потемніле, вкрите першими зорями небо, своїми гострими шпилями. Між ними порхали туди-сюди, сріблясті літальні апарати, які здалеку нагадували великих сталевих метеликів. Вулицями неймовірного міста котилися, переплітаючись потоки вогників наземного транспорту, окутуючи місто чарівним сяйвом.
Погляд статуї був спрямований на фантастичне місто. Деан, який звик до низьких, практичних сірих будинків, які нагадували скоріше бараки, ніж теплу оселю, міст, як готових до нападу воєнних баз, стояв поряд з нею і мовчки вбирав у себе цю красу, яка існувала хіба, що у містах довоєнної Землі.
До його вух долинув скрип камінців позаду. Не в силах відірвати погляду від казкового видовища, він не обернувся, але боковим зором побачив знайому дівчину, з волоссям кольору старого золота, яка підійшла до нього і завмерла поруч. Кілька хвилин панувала чарівна тиша, порушити яку здавалося кощунством. Нарешті дівчина, м’яко промовила:
- Прекрасний краєвид. Й ідеальне місце для монумента Героям. – кивнула чарівною голівкою в бік статуї. – За задумом, архітектора, Герой завжди дивиться на місто, планету, прекрасне життя яких стало можливим завдяки йому.
- Розкажи мені про них. – хрипким голосом попрохав десантник.
- Про кого? Про Героїв? – здивувалася дівчина. – Ти з іншої галактики до нас прилетів?
Він промовчав.
- Ну добре. – змилувалася дівчина. – Цю історію знає кожен житель нашої планети, а то й всього цього рукава Чумацького Шляху. В цей день, - вона знову кивнула на статую, - ми відзначаємо річницю великого подвигу Героїв. Ці солдати проявили величезну силу волі і героїзм, зумівши переломити хід, практично вже програної битви. Ворожі сили були розбиті, планета дісталася Союзу.
Тоді, мало хто міг про це подумати, - посміхнулася дівчина, - але ця перемога стала переломною у великій війні. Вже через кілька місяців був укладений мир, який триває донині. А ця планета, за одностайним рішенням, була перетворена на прекрасне місце з метою вшанувати подвиг Героїв… Звісно, для цього знадобилися довгі століття важкої праці, над кліматом, атмосферою, ландшафтом. Але тепер, дивлячись на результат, - вона широко розвела руки,- важко повірити, що планета колись була іншою. На планеті створили кілька міст, які регулярно відвідують сотні туристів і паломників, щоб поглянути на знамениту планету, яка стала місцем тріумфу сили духу і початком миру в Галактиці...
Вона змовкла. На деякий час знову запала тиша. Її порушив голос, який виник, здавалося просто з повітря. Він докірливо промовив:
- Лін, скільки тебе чекати? Ніяк не намилуєшся краєвидом? Поспішай, якщо не хочеш пропустити святковий карнавал!
Дівчина, закотила очі у вдаваному переляці, і доторкнулася до сережки у вигляді зірки з довгими променями.
- Вибач, вибач! – крикнула вона в повітря, без найменших ноток розкаяння. - Уже лечу, зачекай трохи! Дівчина, вже не звертаючи уваги, на невдоволене бурчання голосу, ще раз доторкнулася до прикраси і знов повернулася до Деан.
- Дуже шкода, але мені час йти. Зустрінемося на святкуванні. – вона попрямувала до доріжки.
Голос Деана, наздогнав її коли вона вже майже зникла за поворотом:
- Що написано на монументі?
Вона повернулася до нього обличчям і кілька секунд уважно його вивчала.
- Там написано, - нарешті відповіла вона, - «Вдячні жителі Галактики, назавжди запам’ятають подвиг Героїв, які принесли мир у втомлений війною Всесвіт – Свена Соренсена, Сі-Ку-Ро, ДЕАНА РІВЗА, Кілана Орвена…» - вона перечислила імена всіх «джокерів», додавши до цього списку ім’я полковника, та ще кілька не знайомих.
Деан відчув ніби горло здавлює тісним залізним обручем.
Дівчина сказала:
- Всі міста на нашій планеті названо на їх честь, а столицю вирішили назвати - Джокервіль. - Вона помовчала. Зорі, які вже вкрили собою все небо, сяяли в її очах. - Ми зараз дивимося на моє рідне місто – Ден-Рівз…
Вона ще раз уважно поглянула на нього, відкрила було рот збираючись ще щось сказати, але передумала, розвернулася і заспішила стежкою вниз.
Деан стояв і дивися на місто назване на його честь, за те чого він ще не зробив. Вітер знову доніс до його слуху ту саму заворожливу мелодію. Вона ніжними і водночас пронизливими нотами, по-звуку закрадалася йому в душу, збурюючи ураган емоцій. Він знав, що поки останні іскри життя не покинуть його тіло він не зможе її забути - ні мелодію, ні дівчину.
Знову нахлинуло дивне відчуття, ніби він борсається на кінці туго натягнутої мотузки, але цього разу в стократ сильніше. Деан впав на спину, не в силах, протистояти могутній силі , яка знову ним оволоділа. Зорі, на які він дивився, почали повільно крутитися й хаотично рухатися, щосекунди змінюючи колір і напрям руху мов скажені світляки, а не солідні гігантські світила. Від цього видовища рябило в очах. Нарешті зорям набридло безладно пурхати в чорнилі неба і вони ринулися на землю, підхопили його і закрутили шаленим хороводом…
*************************************************************************************************************************
Повторний стрибок пройшов куди м’якше ніж попередній. Деан лише на секунду завмер, дезорієнтований какофонією криків і вибухів, яка знову нахлинула акустичним цунамі на барабанні перетинки. Він стояв у своєму кратері міцно вчепившись в гвинтівку.
Гвинтівка! Вона була цілісінька, а отже «медуза» може з’явитися в будь-яку секунду! Рівз рвучко підняв зброю і взяв під приціл край кратеру. Пройшла хвилина. Потім ще одна. «Медузи» не було. «Джокер» обережно виглянув з свого укриття. Перестрілка не вщухала. Федерали й далі поливали вогнем лазерів ненадійні укриття бійців Союзу, проте «медуз» і близько не було. Деан зробив кілька прицільних пострілів і пригнувся. Лише зараз він почув, що хтось його кличе по-внутрішньому зв’язку, й шпетить його, Деана, і в хвіст і в гриву, через те що, йому не відповідають.
- Рівз! Твою розтак! Відповідай, сраний покидьок! – захлинався гнівом голос, у якому десантник впізнав Данвера.
- Слухаю полковник.
- А! Нарешті! Якого біса ти мовчав?! І що ти там молов про відступ? – гарчав полковник. - Тобі, що, лазером мізки скип’ятило? Ніякого відступу! Ми дотиснемо цих сучих синів, або загинемо!
Деан і забув, що командував відступ перед тим як неймовірний випадок закинув його у далеке майбутнє. Тепер він і думати не міг про якийсь там відступ, про що й збирався заявити полковнику, але його перебив Соренс, який вклинився в розмову.
- Чорта лисого, а не відступ!!! – загорлав швед.- Якщо вам не вистачить духу розмазати цих шмаркачів-федералів, я зроблю це сам! Один. Я на порох розітру цих падлюк!
- Жодного відступу полковник, - вставив у потік добірної лайки Соренсена, Деан, - це було помилкове рішення!
- То якого чорта ви й досі ляси точите? Вибийте їх з цієї планети! – гаркнув Данвер і вимкнувся.
«Джокер», коротко кивнув, і роззирнувся. Перестрілка не вщухала, але її ритм невловимо змінився. Федерали продовжували намацувати лазерним вогнем противника, але солдати Союзу більше не відсиджувалися за укриттями, а впевнено вели вогонь у відповідь, короткими перебіжками просуваючись вперед.
Вони вже не були схожі на манекенів вдягнутих у мундири. Їх лиця, з незворушних масок, перетворилися на сяючі внутрішнім вогнем обличчя духів битви. Недавно порожні очі тепер світилися вишукуючи цілі. Безвольні роти тепер кривилися в жорстоких усмішках, або шептали погрози й прокляття.
Деан Рівз раптово знов відчув легкий пульсуючий біль в потилиці, але він його швидко забув. На мить він знову почув пронизливу мелодію пісні далекого майбутнього, перед очима з’явилося лице золотоволосої дівчини, з гарним ім’ям - Лін. Він труснув головою, і впевненим тоном сказав:
- Свен?
- Так Дені!
- Покажемо цим слабакам на, що здатні «джокери»?
- Питаєш? За те, що зробили ці паскуди, я їх голими руками порву! – прогарчав Соренсен.
- Вперед!
Вони помчали розпеченим від пострілів піском як дві кулі, підсилюючи неабиякі бійцівські якості ресурсами сучасних костюмів. Наступні події висвітлювалися в свідомості Деана уривчастими фрагментами, як анімаційні картинки вирізані з фільму.
Ось він мчить полем битви разом з Соренсеном ухиляючись від панічних пострілів федералів і безперервно стріляючи з важких гвинтівок. Швед щось люто бурмоче, до Деана доносяться лише окремі слова: «Земля у вогні!.. Я бачив пряму трансляцію з штабу… Європи більше немає… » Гігант зненацька схлипує. «Мої малі… Я їх вже ніколи не побачу! Федерали дорого мені заплатять!» Деан не звертає на це уваги.
Інший фрагмент. Вони вриваються за щити, за якими сховалися федерали. Ті нажахані жорстким натиском відступають. Гвинтівки відкинуті вбік, в хід йдуть пістолети-кулемети, які розривають тіла ворожих солдатів градом мініатюрних куль, ніби ударами невидимих мечів. Федерали безладно відстрілюються. Лазерний промінь зачіпає одного з солдатів Союзу, які нарешті наздогнали «джокерів». Промінь розжарює його нагрудну пластину, так що та аж світиться в сутінках, стікаючи краплями плавленого металу. Солдат відчуває неймовірний біль, але продовжує бігти вперед, безперестану шепчучи чи то молитви, чи то прокльони. Він скошує ще трьох ворогів, аж доки різкий ляск «батога» «примари» змушує його завмерти на закривавленому піску, широко розкинувши руки.
Наступний кадр. «Джокер» швидко піднімається пагорбом. До башти залишається зовсім трохи; вона вже нависає над ним кидаючи зловісну тінь. Бічним зором він помічає короткий зблиск металу на високому скелястому виступі й легеньке тремтіння повітря. Деан кидається вбік, але його наздоганяє пронизливий свист і ліва рука перетворюється на мішанину плоті й крові, кісток і металу. Шалений біль. Байдуже. Є права рука в яку, з спеціального відсіку на костюмі зручно лягає шокова граната. Замах, кидок.
Він ледь не промахнувся недооцінивши, важкість травми. Але край виступу все ж зачіпає сплеск енергії. Короткий крик і з підніжжя важко падає тіло. «Примара», з якої сповзла маскувальна накидка, ще жива. Це молода дівчина з білою як молоко шкірою. Риси її обличчя чимось невловимо нагадують йому дівчину з майбутнього. Деан на секунду завмирає в нерішучості. Вона тягнеться до своєї гвинтівки, «батога», й швидко, практично не цілячись, стріляє в нього. Майже влучила. Куля вибиває зброю з рук «джокера» прихопивши кілька пальців. Віддача відкидає снайпершу назад; капюшон спадає, блискуче яскраво-руде волосся розсипається язиками полум’я на молочні плечі. Тепер вона зовсім не схожа на прекрасну золотоволосу дівчину майбутнього. І як тільки він міг її сплутати?
«Примара» знову готується стріляти. Більше жодних вагань. Короткий розбіг і підсилений серво-моторами стрибок ногами вперед. Заковані в метал ноги врізаються в красиве обличчя, але для надійності Деан вмикає в повітрі гальмівні двигуни. З ніг б’є короткий спалах вогню, і цього разу справжнє полум’я охоплює дівчину; вона без звуку валиться навзнак.
Десантник піднімається, якусь мить дивиться на мертве тіло, потім піднімає погляд на вежу передавача. Він не помічає як ззаду ворушиться пісок випускаючи зі схованки «медузу» ввімкнену у режимі засідки. «Медуза» кидається йому на спину розчепіривши щупальця…
Остання картина. Вершина пагорба. Він лежить на боці біля підніжжя башти; навколо нього розтікається калюжа крові, яка сочиться з численних ран. Пісок всотує кров мов губка. Поруч димляться дві лазерні турелі, їхні оператори валяються поруч, розкидані, наче зламані ляльки. Позаду, останніми судомними, хриплими й болючими вдихами повітря прощається з життям Свен Соренсен. Він лише трохи не вспів уникнути зони ураження гравітаційної міни. Але й цього вистачило, щоб страшна сила перемолола його кістки як невидима м’ясорубка. Скоро він затихає.
Оживає зв’язок. Це Сі-Ку-Ро. Він говорить, як завжди лаконічно й стисло, але таким голосом ніби на грудях в нього лежить ціла планета. «Мої предки… Тепер я гідний! Ви мною пишатиметесь!..» - бурмоче марсіанин. Але Деан його не слухає. Його вуха чують лише ніжну мелодію. Його очі дивляться з вершини пагорба на рівнину і бачать не палаючу рівнину й руїни космопорту, а казкове місто майбутнього. Останнім, що вони побачили була золотоволоса дівчина, яка стояла коло нього й дивилася в горизонт…
«Джокер» Деан Рівз помер з посмішкою на обличчі.
Епілог
Сховавшись в тіні масивного супутника, над планетою завис фрегат, який уважно стежив за подіями на поверхні. Його датчики уважно вивчали перебіг подій внизу. Характерні контури корабля свідчили про те, що він належить до Воєнно-Космічних Сил Союзу. Фрегатом командував вкритий сивиною й шрамами, міцно збитий генерал із живими, пронизливими очима кольору сталі.
Він стояв на капітанському містку схрестивши руки й дивився гігантський коричневий диск планети, що повільно пропливала внизу. До нього підійшов молодий ад'ютант і неголосно кашлянув привертаючи увагу генерала.
- Доповідай. – звиклим до наказів голосом промовив той не відводячи очей від ілюмінаторів.
- Сер, - невпевненим тоном почав ад’ютант, - операція пройшла вдало. Планета наша.
- А «Міраж»?
- Проект «Міраж», - ад’ютант знов закашлявся. Було помітно, що те що він говорить його непокоїть. – Проект «Міраж» успішно завершений. Навіюванню 1-го класу піддалися всі без винятків «джокери». Костюми класу «Морфей» спрацювали бездоганно. Персонал у радіусі 50 метрів піддався навіюванню 2-го класу, 25 відсотків імунних. – ад’ютант швидко читав рапорт ковтаючи від хвилювання букви. Решта персоналу зазнала навіювання 3-го класу, 47 відсотків імунних. Висновок наукових експертів – вакцину для синхронізації з бета-хвилями, випромінювані «Морфеями» необхідно доопра…
- Втрати? – нетерпляче перебив потік статистики генерал.
Ад’ютант мовчки простягнув йому планшет з даними. Йому страшенно хотілось щось сказати, але він стримував себе. Спина генерала ніби закам’яніла, перетворилася на гранітну стіну. Нарешті ад’ютант не витримав:
- Сер, при всій повазі, - почав він, - вам не здаєть…
Генерал повільно повернувся і ад’ютант осікся на півслові. Високе чоло командира зорали глибокі зморшки, вкрита шрамами щока смикалася нервовим тиком . Він деякий час важко дивився на молодого ад’ютанта й нарешті сказав.
- Принаймні, ці солдати щиро вірили, що воно того варте…
F I N
Від автора. Якщо хтось дочитав аж сюди, велика вам дяка незнайомий читачу)) Хотілося б зауважити, що це дебютне оповідання "тому будьте поблажливі й не сильно критикуйте"... Ніфіга подібного! Критикуйте нещадно, вказуйте на помилки, адже це допомагає вдосканалити майстерність, прости Господи. ))Дякую за увагу.
