Моєї бабусі не стало 5 травня 47-го року. Ні, вона прожила довге життя і на надгробку викарбувана інша дата, але не стало її саме сорок сьомого. То був звичайнісінький весняний день, місто пульсувало як живий організм - і сімдесят років тому, і сьогодні.
І київська філармонія, де працювала Лариса - колишнє купецьке зібрання - теж змінилася мало. Спотворена бомбами, ледве врятована від знесення, стоїть і зараз, як мовчазний свідок війн і революцій. Лариса, граючи в оркестрі на альті, навряд чи замислювалась про те, що бачили ці облуплені стіни. На те й молодість, щоб не замислюватись надто, а все брудне, ганебне й безнадійне однаково завжди поряд. Без стуку вломиться - відчиняй, твоє лишенько.
Воно прийшло з букетом після концерту, о тій порі, коли закохуватись треба, п'яніти від келиха вина й гуляти вечірніми вулицями. Місто дитинства, золоті бані церков вдалині, усміхнене юнацьке обличчя. Цей вечір міг би бути таким, проте закінчився в іншому, чумному світі.
Василько Бондар - колишній її однокласник, нетерпляче тупцював під дверима. Вони зустрілись випадково, на вулиці, говорили багато і без пуття. То було вчора, а нині він вже чекав на неї з оберемком тюльпанів. Лариса пильно придивилась до кумедного хирлявого хлопця в мішкоподібному, ніби з чужого плеча костюмі і насилу впізнала його. Це тхоряче, землисто-сіре обличчя без усякого виразу миттєво стиралося з пам'яті. Вона пам'ятала його ім'я і голос, глибокий, надто густий для такого щуплого тіла. Пам'ятала, що в школі його частенько били старші хлопці, а сама вона, сміючись, бездумно, якось назвала його дегенератом. Але який він був, яке волосся, очі, губи? Пам'ять ані фрагмента не зберегла.
Вона пішла йому на зустріч, спіткнулась в нових тісних черевиках, які були їй не по кишені, але й не взяти - шкода до сліз. Значення черевиків в житті вродливої двадцятирічної дівчини важко переоцінити. Василько втримав її за лікоть, випадково торкнувся грудей. Квіти полетіли в калюжу, він, не відпускаючи її руки, життєрадісно розреготався.
- Тебе арештовано. - просичав.
Фраза, повторена тисячі й тисячі разів, фраза - правець, фраза - вбивця. Її вимовляють по-різному, серйозно і жартівливо, звитяжно і холодно-офіційним тоном. Це своєрідне свідоцтво про смерть і байдуже, що ти, безголосий, мимритимеш з-під землі. Як це усвідомити в одну хвилину? Це прозвучало як жарт і в очах його вицвілих не було нічого ворожого. Застигла, недоречна посмішка повільно сповзала з її сполотнілого обличчя. Її? Арештовано? Ні, так не буває. Он схвильовано перешіптуються перші скрипки, хлопці кларнетисти частують одне одного сигаретами. Вечірнє пожвавлення, сміх, святкові вогники в вітринах, а її - арештовано? Василь мовчки киває, стискає міцніше тоненькі дівочі пальці.
І хочеться їй подивитись востаннє на цю будівлю і на цих людей. Вона досі вірить, що все це якась безглузда помилка, що все обов'язково з'ясується і її відпустять додому. Віра в справедливість найнаївніша з усіх вір. Аж ось під'їхав новенький Газ-М-20 бруднувато-сірого кольору, не той легендарний "ворон", що забирав вчителя Миколу Осиповича, а рік тому сусідку - Марію Саттлер, засуджену хіба що за німецьке прізвище. Стереотипи завжди заспокоюють. Дурна й недосвідчена, вона ще нічого не знає про різноманітність арештів.
За що - питання риторичне, бувалі в'язні не задають його. Пізніше виплюнуть статтю і строк, її діло - покірно розписатись в отриманні. А що напишуть в протоколі, який вона після кількох безсонних ночей в холодному боксі не здатна буде прочитати - не має значення. Порівняння зі смертю - перше, що спадає на думку, але це не те, не те. Електричний розряд, удар в живіт військовим чоботом, страшне отупіння. А Бондар сипле наказами - поводься природно, мовчи, сідай в машину. І вона йде, похиливши голову, не в змозі витиснути з себе ні слова. Її неначе шматують колеса трамвая, затягують в кривавий коловорот. Молодша сестра, мамина мазунка, сьогодні, завтра і ще, можливо, багато років зустрічатиме ніч в тюрмі. Тужливі, болісні думки - про старих батьків, про брата, майнули востаннє і зникли. Бо ні родини, ні дому в неї більше нема, вона чомусь одразу зрозуміла це. Їм їхати недалеко, грайливо підморгують їй мерехтливі дорожні вогники, ніби сміються з її нещастя. Зараз заскрегоче стара брама і не стане її.
А Київ жив, нічого не помічаючи, дихав пивними випарами й тонким ароматом акації. Кинуті в калюжу тюльпани, злодійкувато сховав під куртку молодий пропияка в пом'ятому картузі. Його пишнотіла любка, мабуть, довго тішилася з цього поминального букета.
