Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44283
Рецензій: 86467

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Мініатюра

Болить...

© Адель Станіславська, 14-07-2013
- Ох, якби ж то вмерти... Якби ж то вмерти...

Але смерть не кориться забаганкам. Вона сама знає, коли, до кого, та у який час прийти. Комусь вона за кару, а комусь во спасіння...

До Миколи вона підійшла вже зовсім близько. Ходить собі по-під хатою, зазирає у вікна, скрипить штахетинами старого паркану, б'є рідким дощем у шибу, а більш спекою літньою дихає, тільки порогу не переступає. Чекає. Скільки їй іще отак тинятися довкола Миколиної хати - сама знає. А він не знає, хоч і чує її, наслухає її кроків, як нескінченними безсонними ночами терпить тяжкий біль у спотворених ранами ногах та навіщось здоровому упертому серці... А воно б'ється, гупає віддаючи тим потужним стуком десь аж у сивих скронях, а Микола у такт тому вигупуванню раз-по-раз запитує себе пошепки та стогнучи - за що? за що? що я кому за життя зробив злого?

Відповіді нема. Німує нічна тиша. Бо хіба скаже вона Миколі, що людське поняття справедливості і Боже провидіння - не одне і те ж? Що не всі хто чинить зло - терплять муку. І не всі, хто не робить зла - мають легку смерть... А мучеників часто Бог тримає на гріхи або ласку покути... іншим.

Немилосердна спека,що загусає від раннього ранку до пізнього вечора, не тане навіть уночі. Гаряче повітря не вистуджується нічим і дошкуляє хворому не менш ніж болючі ноги. Тут на самому сході України завжди так - улітку сонце пече, аж земля репається, хоч руки у щілини запихай, повітря сухе і гаряче, дощу не допросишся - Бог сам знає, де і коли Йому землю поливати.

Приїхав колись сюди, у шахтарський край, батьківщину посушливих рудих степів і високих тополь, ліпшої долі шукати від тої, що лишив удома, на барвінковій своїй, смерековій, буйно зеленій прикарпатській землі, де ранки дихають свіжою прохолодою, а босі ноги вмивають густі роси, де сонце сходить з-за сусідської стодоли з купою пахучого зеленого сіна і, лагідно та неспішно, кидає своє проміння на кожну травиночку, на кожну стебелиночку чи квіточку, голублячи - вставай дитино, новий день настав...

Ліпшої долі...

Гарним був парубком, вродливим, розумним, статним. Як відслужив у війську, повернувся у рідне село. Влаштувався працювати сільським завклубом. Там і познайомився з вродливою бібліотекаркою, немісцевою дівчиною Марусею.

Горличкою туркотіла, ластівкою вилася коло нього, зазирала щиро у вічі, шепотіла слова лагідні та пестливі, зваблювала гнучким ладним станом. Закохався Микола, та й невдовзі одружилися собі молодята. А що не було куди молоду жону додому вести - дома дві сестри жили з матірю, одна заміжня, інша на виданні, то недалекі сусіди пустили квартирантами на своє обійстя до старої незаселеної хати.

Зажили собі у любові та злагоді. Лиш дітей не було. Однак не журилися сим. Молоді, здорові, роботящі, зранку до ночі на роботі та на газдівці - дасть Бог, будуть ще дітки, аби здоров'я...

Не дав Бог... Та й щастя тривким, мабуть, не буває. Бо коли його забагато - віднятися мусить.

Заговорили по селі люди. Недобре заговорили. Зачали Марусю Миколину "у зубах носити", нібито спуталася вона з колгоспним агрономом, та й чести чоловікові уриває. А він, сліпий дурень, ні сном, ні духом не відає.

Чи ж є яка подія у селі, аби не була вона донесена до найглухіших вух? Немає. Отак і Миколині вуха стали повнитися людським поголосом. Чи був дурний, чи упертий, чи так любив свою щебетушку Марусину - не вірив нікому і край. Казав: доки не побачу на свої очі - не повірю!

Ой, Боже ж, Боже... Нащо Ти дав людині язика? На саму біду. Людські язики теліпаються - лихо множиться, переноситься, перегукується, аж доки чогось не нагукає.

У клубі "крутили" кіно. Зайшло уже, мабуть, далі, як за половину, коли торкнув Микола за плече молодшу сестру, що сиділа в темряві задивленого на екран залу:

-Іринко, на тобі ключі, закриєш клуб, як усі розійдуться. Мені додому конче треба.

Сестра ключі взяла і кивнула на знак згоди.

А Микола рушив до виходу, де його чекала агрономова дружина...

- Ви мені пробачте, Миколо, але я не годна се більше терпіти. Я знаю, що вони вкупі і знаю де. Ходім, самі побачите.

Дорога додому здалася вічністю.

Як переступили за браму - серце, здалося, перестало битися. У вікнах хати було темно. Двері були заперті. Світилося лише у господарів обійстя, куди і постукали.

На стук визирнула сполохана господиня - що ся стало?

- Маруся в тебе, Ганю? - Мовив Микола чужим голосом.

- Нема в мене! А хіба вона не в хаті?

- Може й у хаті... А може й ні. - Мовив тихо. Раптом на його обличчі майнув здогад. - На стрих мені треба... Драбину дай.

-Чи ти здурів, хлопе? - зиркнула знічено і перелякано водночас Ганна, нервово косячись на агрономову жінку, що стояла біла, як мрець поруч зворохобленого її квартиранта.

- Давай драбину, Ганю, я певен, що Маруся на стрисі, а як не даш зараз, то я й тебе приб'ю, - прошипів той.

Ганна поточилася назад, а тоді кинулася до стодоли по драбину. Як винесла, Микола вихопив її в Ганни і приставив до стіни хати з того краю, де фаціят даху при місячному сяєві блимав вічиненим віконечком.

Піднімався по ній Микола ватними ногами, що ледь його слухались. Ще від півдороги до верху зачув дивні звуки на горищі, що не залишали ніяких сумнівів - там любилися двоє. Хоч розумом уже розумів, що зараз відкриється його очам - не вірив, не хотів. Та ось і останній щабель, а звуки усе голосніші.

- Марусю, - покликав, і вмовк від сподіваного подиву.

Пара заклякла. Маруся вискнула злякано і завовтузилася, вивільняючись з-під розігрітого любощами агронома. А той завмер і не ворушився, лише дихав важко, намагаючись робити це якомога тихіше. Але тиша, що запала на стрисі була така густа, аж дзвеніла.

- Злазьте обоє, - зронив нащось Микола і поволі, ледве пересуваючи ноги, почав спускатися долу...

Що було потім пам'ятає, як жахливий сон. Ніби то не було насправді, не з ним, а з кимось чужим. Дивився, як заламує руки у відчаї агрономова дружина, як дрібно трясуться її викривлені плачем вуста. Як заклякло тулиться до дверей своєї господи перестрашена Ганна, котра, як виявилося згодом, добре була поінформована про ті таємні любощі квартирантки з агрономом - сама ж бо їх покривала... Як поволі і непевно злазить з горища розхристаний чорнявий красень коханець і, квапливо глипнувши на Миколу, потрапляє під гарячу руку скривдженої і приниженої дружини, яка, що мала сили з розгону зацідила йому ляпаса по розпашілому винуватому обличчі, а за тим ще і ще, ніби їй відібрало розум. Як прочиняє двері хати його Маруся, і тремтячи всім тілом притискається до стіни, боячись підвести погляд на чоловіка і розлючену суперницю, котрій, поза тим, здається зовсім не до неї...

Не пригадує достеменно Микола, чим те все скінчилося. Пам'ятає сполотнілу матір, що кинулась до нього, як переступив рідний поріг, як усе допитувалась у сина, що сталось, хоч, здається уже наперед знала, що він сказати може - хіба тота дурна слава про її невістку оминула її вуха? Пригадує, як прийшла сестричка з клубу і стала, як вкопана в порозі - що сталося? - а він вийшов з хати, і палив, палив цигарку за цигаркою, аж поки не викурив усі до решти, а тоді закликав її, аби пішла з ним забрати його речі з дому, до якого не повернеться вже ніколи, ніби й не було тих щасливо прожитих з Марусею років...

Та кажуть, що любов сліпа. І, певне, добре кажуть. Бо перемогла вона його - простив він Марусю...

Як по тому скандалі вигнали її з роботи, бо не могло се лишитися не розголошеним, село гуділо, як розбурханий вулик на ранок другого дня. Встидні подробиці ширилися і дійшли до самого району, недарма агрономова жінка у сільській раді секретаркою працювала, виперли її суперницю далеко, аж у гірське селище, подалі від гріха. Агроном туди не поїде, а Микола... Микола поїхав по якомусь часі, як стали покаянні листи від невірної дружини приходити. Біль не гаснув, але не гасла й любов до неї. Стогнав, як зранений звір самотніми ночами, згадуючи тепло і пахощі її принадного податливого тіла, її красиві очі із лукавими сміхотливими бісиками, її довгу русяву косу, що пахла рум'янком, котру вона заплітаючи, любила викладати красивим і пишним колачем довкола тендітної голівки...

Поїхав. Лиш не затримався там надовго. За рік чи півтора, знову Маруся запізналася з якимось любасом. Видно така вже була в неї неспокійна натура, а лиш не могла вона тримати вірність доброму і спокійному Миколі. А він, як і першого разу, забрався без крику чи рукоприкладства через зраду, на сей раз уже назавжди.

Друзі дивувалися його тихій вдачі, його дурній доброті, а хтось і посміювався відверто - як, ти навіть не бив пики суперникові? не тягав курву за патла? та я б її, якби вона була моя!.. - і йшли одна за одною повчальні і злісні репліки добряче здибленої чоловічої філософії на тему подружніх відносин і чоловічих прав... Та тільки не так мислив Микола. Не такими були його потреби, не такою була його любов, не такою була його зранена душа.

Терпіти наругу вдруге було нестерпніше першої. Не міг бачити співчутливих поглядів односельчан, не міг слухати докірливих висловлювань друзів, не міг зустрічатися з агрономом ані ходити повз хату, де лишились спогади про багаторічне і колись щасливе сімейне життя з тією, що зрадила його довіру.

Отак і зважився поїхати на схід Украіни, куди напочатку шістдесятих активно вербували бажаючих працювати на будівництві для блага і добробуту великої радянської держави.

Гадав їде на час на роботу, а поїхав на решту життя...

Залишив матір, родину, сусідів, односельчан, рідний і дорогий серцю край, спогади і болі, образи і розчарування... Узяв лише наймолодшу сестричку, котра була другом і опорою, теплим промінчиком і частинкою дому, янголом-охоронцем у чужомовному краї, до котрого мусив звикати і вчитися чужих порядків та звичаїв, що було не важко загалом, навіть навпаки - змінитися, стерти минуле житття, пірнути у цілком протилежне, нове, незвичне, однак рятівне повсякдення, де не буде й крихти спомину про ТЕ життя.

Молодість бере своє. Рани гояться, рубцюються, а бальзамом на них - нові враження, нові обов'язки, нові умови, реалії і... захоплення.

Був Новий рік, весела молодіжна компанія, і вона, красива, спокійна і упевнена в собі молода жінка. Від знайомих довідався, що вона, як і він, розлучена. Сама виховує маленького сина. Слово за слово і розбалакались, роззнайомились і, здається, взаємно запали у око одне одному. Відкликавши набік сестру, Микола спитався - як вона тобі? що, якби я оженився на ній? На що та з усмішкою відповіла - гарна дівчина, коли люба тобі - одружуйся.

З того дня почав Микола зустрічатися з Ніною. А за якись час стали жити разом, а тоді й побралися. Сестра ще пожила з ними якись час, та й вернулася додому. А Микола залишився будувати своє сімейне щастя.

А будувалось воно не просто. Та Микола теж не з простих був. Одного разу доля вже його простувала, а тепер він її простував, як умів, як вдавалося...

Рік за роком спливали дні. У Миколи виріс власний будиночок, обійстячко невелике - хоч і місто, а подвір'ячко власне, невеличкий городець, садочок, діти - син і дочка, дружина-господиня у домі, робота, усе, як у людей. Усе, як годиться.

І тільки ночами снилася рідна батьківська хата, брати, сестри, стежка додому попід вербами над прохолодною річкою, корови на вигоні, друзі давні, пісні, що любив співати... Прокидався серед ночі і слухав тишу. Зітхав. А вранці казав дружині, що хоче поїхати додому, до мами...

А потім і матері не стало. І поїздки, уже до сестри, порідшали. І що віддаленішим ставав від Миколи дім, то дужче тужила його душа. Радів кожному нечастому приїзду сестри. Її рідному голосу, тій неповторній західняцькій вимові. Очі світилися вогким блиском, усміхався стримано і щасливо.Тільки з нею міг, згадуючи домівку, перепитуючи про старих друзів, знайомих, стати тим колишнім Миколою, що залишив у ріднім краї від себе тільки тінь спогадів. Спрагло ловив вухами звуки рідної мови, бо чув її хіба що з екрану телевізора, коли дивився новини, адже тут її не почуєш на вулиці, населення виключно російськомовне...

Роки течуть, як вода на бистрині. Збігали і Миколині потроху, влягаючись зморшками на обличчі та густою сивиною на скронях. Робота, будні, клопоти – вертілося все, як шалена дзиґа. День за днем, рік за роком, а там і десять, і двадцять… Чи й жив, чи лиш снилося? Незчувся, а уже й діти давно розлетілися, свої гнізда звивши. А вони з жінкою лишилися удвох вік добувати. Беріг її, як умів. Доки працював - потроху, а як на пенсію вийшов, усе по господарству сам робив. І грядки полов, урожай збирав, двір та дім доглядав, водичку від сусідів носив, і Ніні допомагав у всьому. Хвороблива вона в нього була... Усе на серце жалілася, бувало і в лікарню доводилося класти. Боявся втратити.

Якось, як гостювала у них сестра Миколина, стався випадок. Звечора усе добре було, як завжди, побалакали, повечеряли та й полягали спати. А вночі дружині недобре стало, мусив «швидку» викликати. А на ранок, як сестра прокинулась, застала його на порозі сидячого, розгубленого і розбитого, що украдкою сльозу витирав:

- Ніну вночі «швидка» забрала... Боюся я, Іра. Не хочу залишатися сам, без неї...

Ніч яка, Господи, як у тій пісні, місячна, зоряна… І спекотна і довга, і важка, як кара.

Лежить Микола сам-один... На підлозі, голий, слабий і нещасний. Хвороба забрала останні сили. Навіть у туалет самостійно сходити не може. Дружина вдягає йому памперс. Кілька ночей поспіль падав з ліжка. Біль спати не дає, а сили піднятися нема... Пече все тіло. Хотів піднятися - упав…

Не сном забувається Микола, маренням час від часу. У забуття впадає ненадовго. Не знає ані де він, ні нащо. Впізнає лише біль, що терзає його нещасні ноги. Хотіли відтяти – не дав. Не хотів живим обрубком безвольним лежати. А однаково лежить безсилим, впокореним… Печуть рани. Господи, як печуть. І здається йому, що голочками тонюсінькими виштрикується біль з кожної клітиночки тіла і витягуються ті гострячки у тонесененькі ниточки і плетуться, плетуться, звиваючись, як потворні змійки кублячись і намотуючись у чорний велетенський пекучий клубок, що розростається нескінченно, набираючи страхітливих розмірів, ризикуючи упасти і задушити під собою нещасного Миколу.

Але ж ні… Не паде, на притискає, не душить. Лише раптово, як марево розвіюється від різкого поруху Миколою, що сіпається , бажаючи урвати той біль. Розвіюється і… проростає новими дрібусінькими невидимими шпичками з-попід набряклої шкіри.

Пече… Мордує. Сідниці у пролежнях... Болить…

Не чує Ніна... Кликав, кликав - спить. Та і як же почує, коли аж дві кімнати їх розділяє... Вона давно ночує окремо від нього... А він не спить ночами, стогне, кличе Ніну. Ані собі, ані їй спати не дає...

- Мамо... За що така мука?..

Курити - страх, як хочеться, ноги болять немилосердно, аж до запаморочення... Вранці Ніна прийде, сваритися буде. Ніна побожна, років десять, як до церкви ходить,молиться й за Миколині гріхи… Каже - не можна курити.

А йому біль спати не дає, жити не дає і вмерти не дає...- Господи, яка довга ніч...

- Ніно!.. Ніно!..

Якби ж то вмерти... Якби ж то не мучитись…

А смерть мовчить. Стоїть на чатах і слухає Миколину муку. Чекає. Не час іще. Вона сама знає коли настане пора. Зачекай Микольцю, потерпи, неборе...

***

- Ніно, нахилися будь ласка... Дай я тебе поцілую...

2013р.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 19-07-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ганна Ткаченко, 16-07-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ant.on, 16-07-2013

Написано просто, без словесних вивертів, зараз модних...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 15-07-2013

Гарно виписана, зворушлива історія.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 15-07-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 14-07-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.37511801719666 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Топ-10 сучасних трилерів, перекладених українською
Ці книги для тих, хто любить полоскотати собі нерви моторошним чтивом. Трилери відомі своєю гостросюжетністю, …
Лезами по нервах: «Маленьке життя» Ганья Янаґігари
Перш ніж ви продовжите читати, саме час для офіційного оголошення. Я не рекомендую вам «Маленьке життя» …
Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …