Яша повільно переходив вулицю, дочекавшись зеленого сигналу світлофора. Хоча йому було вже 86, всі називали його просто Яша. Він йшов без палички, ледь згорбившись, у світлому зношеному пороховику та темному фетровому капелюсі. За деякий час дістався до входу у потужну будівлю податкової інспекції та попрямував сходами вниз до зали з віконцями, де видавали ідентифікаційні номери. Він ще минулого місяця заніс туди заяву та всі необхідні документи. А вчора зайшла до нього Ольга Степанівна, паспортистка їхнього ЖЕКу, та попередила, що номер потрібен вже завтра. Інакше пенсію на наступний місяць не нарахують. Така тепер процедура.
Яша підійшов до 3-го віконця. Там було лише двоє людей. Коли підійшла його черга, дівчина за комп’ютером звично запитала:
----Прізвище, ім’я, по-батькові?
----Фельдман Яків Іванович.
----Іванович?! – перепитала дівчина і усміхнулась.
----А ім’я Вас не дивує? – весело глянув на неї Яша.
Дівчина опустила очі і зашарілась та тихо сказала:
----Вибачте.
----Та нічого, я звик. І як там мій номер?
Дівчина поклацала клавіатурою і видала:
----Наказ про присвоєння Вам ідентифікаційного номера вже є, але бланки ще не видрукувані і не проштамповані.
----І що ж мені робити?
----Зайдіть в кінці тижня.
----Я не можу в кінці тижня. Мені терміново. Пенсію не нарахують. Може хоч продиктуєте для анкети.
----Ну записуйте, якщо це допоможе.
----Ох! А у мене ж ручки немає.
----Та я Вам дам і ручку, і папір.
----Ні, паперу не потрібно, а то ще загублю десь. Я краще тут, на руці, запишу. А вона, ось, допоможе, - звернувся він до молодої дівчини, що стояла в черзі за ним,- бо зір у мене теж вже не надійний.
----Ну, як знаєте.
----Диктуйте.
Яша передав дівчині ручку, а сам потягнув до ліктя лівий рукав пороховика та закотив рукав сорочки і повернувся до дівчини. На тильній стороні руки вона побачила сім цифр кольору вицвілого фіолетового чорнила та з острахом відсахнулась. “Знає щось з історії ”, - подумав він. Їхні погляди зустрілись, і він усміхнувся їй якось по-дитячому.
----Чого Ви усміхаєтесь? – запитала дівчина.
----Не бійся, онучко, це лише минуле. Як казав поет:“Кто много видел, мало плачет”. Ти пиши, пиши. Все нормально. Пиши нижче. Ще місце є.
Дівчина за віконцем почала диктувати, та Яша не слухав, цілком покладаючись на молоду особу, що виводила чіткі цифри на його руці. Він знав напам’ять лише єдиний номер, той, що налякав дівчину кольором вицвілого чорнила, що ніколи не змиється…
5
Вагони були всі однакові. Чорні, страшні. Та Яша чітко бачив, що Елю з Сонечкою заштовхали у 5-й вагон, якщо рахувати від паровоза, разом з колоною жінок і дітей. Він обов’язково перейде весь поїзд і знайде свою Елю і донечку Соню. Вони знову будуть разом. Це якась помилка. Це все війна. Їх просто переселять в інше місто…
Не судилось. Він разом з іншими мужчинами чекали ще 5 годин на пероні під холодним осіннім дощем. Льова Гінзбург з 12-го будинку так сильно кашляв, що Яша дістав з рюкзака невеличкий металевий термос з чаєм і хотів дати йому попити. Німецький охоронець миттєво підскочив до Яші, вибив з рук термос та ще й боляче вдарив автоматом у спину.
П’ятеро мужчин з колони не вистояли під дощем. Хтось впав на коліна, хтось втратив свідомість. Коли прийшов поїзд, їх відтягнули в глибину перону. Перед від’їздом Яша і всі у вагонах почули п’ять автоматних черг. Елю і Сонечку він теж більше ніколи не бачив. Та тоді він того ще не знав.
3
Новоприбулі арештанти, колоною по три проходили повз ворота, на яких висічено напис з трьох слів “Arbeit macht frei” (робота робить вільним). А далі великий дерев’яний щит і ще три слова Konzentrationslager Dachau, KZ. На даху великого триповерхового будинку Wirtschaftsgebaude (господарська будівля) було виведено великими літерами: “Є один шлях до свободи. Її опорними каменями є послух, чесність, чистота, тверезість, старанність, порядок, жертовність, правдивість та любов до Батьківщини.”
“Чи зараз там є цей напис?” – подумав Яша, - “Благими намірами вистелена дорога до пекла. Аж надто благими…”
7
Всіх мили під стіною з душа. На лавці під вішаком лежав новий одяг. Яша прийшов останнім. Там лежав ще один жмут: сорочка, яка ледве сягала йому до пупця, тонкі кальсони, ганчірки на ноги і смугастий костюм. “Гольцшуги” – дерев’яні черевики мали жовту цифру 7 на внутрішній стороні підошви. Були трохи великі. Довелось намотувати на ноги дві, а то й три ганчірки. Та все ж добре, що не замалі. Завершенням стала шапка без козирка, яку Яша зміг натягнути на голову, як корону. Мала сім широких синіх смужок – чотири спереду і три ззаду. Дивувався, чому спереду аж чотири. Виглядало ніби симетрично.
6
6 липня 1944 року у бараку з’явився Едмон. Того дня у Дахау зустріли найжахливіший транспортний засіб, що став відомий у Франції як “поїзд смерті”. Едмон Міхелет мовчав. Лише малював. На тих ганчірках, що видавали, як онучі. Такі яскраві фарби. Яша збирав для нього траву – це була зелена фарба, розтирав на камені шматки цегли для помаранчевого, а для голубого акуратно відшкрябував сині літери напису WASSER з іржавої бочки біля бараку. Червоного не було. Всі втомились від червоного.
Едмон прожив 6 місяців.
8
Вісім сторожових веж з охоронцями всередині вели пильний нагляд за тим, щоб ніхто не перебрався за межі KZ. Як тільки арештант наближався до забороненої зони, його тут же пристрілювали. Навколо колючий дріт у вісім рядів під напругою.
Під час вечірньої переклички осінню тишу розірвав крик Барта. Він вирвався із строю і на кволих ногах кинувся до колючого дроту. Яша схопив його заруку, а Барт глянув на нього втомленими очима повними болю, зневіри і благання. І Яша відпустив. Автоматна черга. Його мукам у цих стінах наступив кінець. Тої ночі восьме ліжко від вікна було порожнім. Та лише тої ночі.
29
29 квітня війська армії США звільнили Дахау. Ще за три дні до того нацисти покинули табір. Жалюгідне видовище. Тікали, як щурі з потопаючого корабля. Галас, лайка, гуркіт автомашин та мотоциклів. В’язні з бараків не виходили. Лежали і мовчали. Чекали смерті. Лише Шон тихо плакав і молився. Та швидко все стихло. Мабуть, у них просто не вистачило часу.
Прибулі американці зчинили не менший галас. Відчиняли бараки та викрикували:
----Come on! Freedom! Come on!
Чомусь Яші було якось байдуже. Він лише розглядав американського фотографа в добротному галіфе з шкіряними вставками та шкіряній кепці. Він швидко рухався по табору та клацав спалахом. Яша давно не бачив, щоб люди так швидко рухались по табору.
Американські машини везли на захід. Але Яша відмовився. Хотів тільки додому. Там же десь Еля і Сонечка. Їй скоро сім. Піде до школи…
29 місяців Яша провів у сталінському “Норильлазі”. Потрапив до списку ненадійних, неперевірених підозрілих елементів. Знову табір. Звично. Лише дуже брудно і холодно. У нього вдома не було такої зими.
Давида похоронили лише в травні, коли зійшов сніг. Яша плакав. Він сподівався, що йому вдалось вирватись і жити.
87 разів – це тричі по 29 – Яша посилав запити у пошуках Елі і Сонечки. Архіви, центри пам’яті, науковці, дослідники, архіви, архіви, архіви… Поки безрезультатно. Та він буде ще писати. Ще 29 разів і ще 29, і ще. Доки житиме. Такий вже його номер. 5376829
Яша глянув на руку. Дівчина все ще виписувала цифри. Той інший номер виходив довший. На одну, на дві, на три цифри. “Таки довший”,- подумав Яша. Отже вас більше. На цілих три цифри більше. Це ж, мабуть, тисячі, десятки тисяч, мільйони.
По дорозі додому Яша все повторював: “Вас більше. На цілих три цифри більше. І ви всі вдома, всі разом. Богу дякувати вас більше, більше…”
