- Андрійку, вставай, пора в школу. – Кожного ранку вона це говорить пропускаючи промені сонця в мою невеличку кімнату. Як? Просто розсуваючи штори. Раніше я завжди дивувався, а ось одного разу вирішив простежити за нею, спеціально проснувся раніше. Вона спочатку тихенько відкрила двері, напевне щоб не розбудити мене, а потім підійшла до вікна і зробила це, супроводжуючи тою фразою. Я хитрий, вона не запідозрила нічого. Потім я сам так спробував, і в мене вийшло! Я напевне також чарівник, скоро виросту і буду людей рятувати, як Гаррі Потер. Я всі книжки про нього прочитав, навіть фільми бачив, ось би мені з ним познайомитись, він би навчив мене магії.
Я маму просив щоб вона мені сову купила, а вона все ніяк, каже: «навіщо вона тобі, ти не зможеш за нею доглядати». А я зможу, вона мені просто шансу не дає, ось тільки купить, я їй докажу. А ще я хочу чарівну паличку, завжди коли йду до школи підбираю якусь, але все не та, то напевне треба в спеціальному магазині купляти, але я не здаюсь, звідки вони беруть оті палички, як не з лісу? Просто багато перебирають. Я вірю, що колись знайду саме ту.
Як завжди на мене вже чекав сніданок, сьогодні макарони з молоком. Фу, не люблю, я можу їх їсти тільки якщо багато цукру і крекери в середину кинути.
- Ма, я не буду це їсти. Ну, мамо!
- Їж, потім виростеш великим і сильним, а то так худеньким і залишишся.
- Тоді дай крекери.
- Знову ти за своє. – Говорить і протягує їх, таке враження що напоготові тримає, завжди під рукою.
Вона постійно здається першою, а я, в променях слави, ламаю крекери і кидаю в молоко. Це виходить доволі терпимо, не чується противний смак білої гидоти. Я його взагалі не люблю, воно бридке, і як це тільки хтось пити може? Мені говорять що я колись тільки його й пив, а я не вірю, брешуть, не міг я цього робити, а якщо й пив, то заставляли, і чому я цього не пам’ятаю?
Мама як завжди каже щоб їв швидше, а то в школу запізнюсь, перший клас все-таки.
- Нічого, почекають. – Відповідаю. А як це вони без мене можуть урок почати? Раніше ніколи не починали, чому цей день має бути особливим? І я кожний раз ще сидів і говорив з друзями, десь пів години чекав на дзвінок. Мама як завжди намагається мене переконати що вони чекати не будуть, а я їй не вірю, кому як не мені краще знати? Я ж там учусь а не вона, ніби вона розуміє що таке школа. Каже, що колись теж там училась, теж була в першому класі, вигадує, мене так просто не надурити. Вона завжди на роботі працювала, відколи я себе пам’ятаю, завжди пізно додому поверталась.
Я люблю свою маму, більше ніж тих няньок що зі мною лишаються, особливо не люблю пані Світлану, вона мені завжди щоки розтягує, порве скоро. Я про це мамі говорив, а вона нічого не розуміє, тільки посміється і все. І знову я прийду, а пані Світлана спочатку :«Подивіться хто прийшов, Андрійко!» а потім за щоки, вони що, медом намазані? Її улюблена іграшка це якась коробка із шлангом ще з такою дивною назвою, пилосос. Шумить дуже голосно, мішає мені телевізор дивитись, а там якраз «покемони» йдуть. Я пробував ним гратись, скучно. Не розумію чим пані Світлані він так подобається.
Найбільше я не люблю їсти і спати, даремна втрата часу. А навіщо? Мама каже що треба звідкись енергії братись, а Гаррі майже ніколи не їв, тільки солодощі, і спав рідко. Як після цього можна мамі вірити? Напевне я не можу нічого начаклувати через те що їм і сплю кожен день, воно якось магічні сили приглушує. От виросту, сили магічної назбираю і чарівником буду. Мама не вірить, каже що потім сам все зрозумію, а я так не думаю.
Як завжди йду вмиватись, це освіжає. Знову треба трішки почекати гарячої води, так завжди, як каже мама закон підлості: коли дуже спішиш - холодна вода йде. Хоча я й не спішу, мене мама підганяє, вона кудись запізнюється, принаймні вона мені так каже: «Швидше, швидше, а то я запізнююсь». Ну то вийшла б без мене, я ж то нікуди не спішу, але ні, завжди мене чекає, а потім до машини йде, а я через ліс до школи. Мені йти недовго, якщо через ліс, хвилин 10. Мама не підвозить, каже що я вже дорослий щоб самому до школи ходити. Її не зрозумієш, то великий, то малий, і чому вірити? Раніше вона мене завжди підвозила, а потім вирішила показати пряму дорогу, бо не встигала на роботу, каже що школа їй зовсім не по дорозі. Ось з тих пір я й до школи сам ходжу, хвалюся однокласникам, їх ж батьки на машинах привозять, а вони заздрять, також так хочуть.
Мама вже поставила мій одяг на ліжко, мені залишилось тільки вдітись, і от я вже повністю готовий виходжу, мама мене як завжди цілує і біжить до машини, спішить дуже, а я ще стою й помаду витираю. На вулиці мене вже чекає Бім, він так швидко виляє хвостом, що я не встигаю за ним очима, гавкає голосно, ніби вітається. Я хочу розуміти мову собак як Гаррі розумів змій, або заклинання вивчити, щоб Бім заговорив на нашій мові. Я пробував його навчити казати «тато», але він тільки гавкає і не розуміє чого я хочу, дальше хвостом виляє. А то ще буває на землю повалить і почне лизати, це лоскотно, я тоді починаю з ним боротись, він не дуже великий, так що я завжди перемагаю і лоскочу його, йому це подобається. Раніше завжди перед школою з ним грався, але один раз мама побачила і насварила, мовляв я весь новий одяг забрудню, в чому я тоді до школи ходити буду, тому я уже з ним не граюсь, тільки в вечері. Я обертаюсь і дивлюсь у сумні очі Біма, він ніби ображається на мене через те що не полоскотав його, а що я мушу робити мама ще не поїхала, вона мене завжди поглядом супроводжує, а тільки потім їде.
Ось я знову йду по лісу, вибираю паличку, одна надто крива, друга закоротка, та задовга, інша тріснута, а ця якраз. І рівна і за довжиною підходить, не заширока й не завузька, прийду до школи - провірю чи вона чарівна. Мій друг завжди приносить пір’їнку з дому, і я промовляю над нею заклинання що говорив Гаррі, вона в нього тоді злітала, а в мене ще ні, може хоч сьогодні вийде. Я впевнено крокую вперед, там соловей співає. Там зозуля, мама мене вчила що зозулі потрібно казати: «зозулю, зозулю, а скільки мені ще жити лишилось» і скільки раз вона прокукукає стільки років ти й проживеш. А я не вірю, я коли таке питаюсь, вона завжди замовкає, ніби я її злякав, і зараз також замовчала. Дивні вони, дуже лякливі.
Я прийшов, захожу в клас, а там як завжди уже майже всі прийшли і дуже шумно, то один щось крикне, то другий, а я люблю коли не голосно. Тільки мій друг тихо сидить за партою.
- Що, знайшов потрібну?- питає він.
- Ага, а ти?
- Звичайно.
- Ну тоді діставай, будемо пробувати, може хоч зараз вийде.
- Добре, але я перший.
Я погоджуюсь, він кладе на стіл пір’їнку і промовляє чарівні слова, нічого.
- Тепер я!
Я готуюсь, як казали Гаррі Поттеру, треба повірити в свої сили, і я вірю. І, і в мене вийшло! Вона здійнялась вверх, хоча потім відлетіла вбік і почала повільно опускатись, в фільмі не так було, вона там в повітрі зависла. Я зразу запідозрив що щось не так, а тут з-під парти появилась голова Микити.
- Ви справді думаєте що вона колись злетить?- сказав, і сміючись пішов.
Мені він не подобається, і Володі також, завжди сміється з нас, хоча потім ще й заздрити буде. Ми в розпачі пішли викидати палку й пір’ячко.
Дзвінок, уже урок починається, математика, вчителька приходить і ми починаємо писати різні цифри. Навіщо їх писати сто раз? Я і з першого разу зрозумів як вони пишуться, а вона каже що потрібно навчитись писати акуратно, тому й повторяємо. А ще ми вчимось рахувати, це трішки цікавіше. До десяти в мене добре виходить, а в протилежному порядку, не дуже, завжди плутаюсь.
Марія Іванівна дає завдання написати три рядочки цифри «9», ми уже навчились майже всі цифри писати. Мені не дуже зручно, і тут до мене в голову приходить геніальна ідея, «9» це як «6», тільки догори ногами, ось я і перевернув зошит і пишу шістки, я їх добре писати вмію, ми вже давно це вивчили. Написав рядочок і показую їй, в мене виходить найкраще, ніхто до цього не додумався, вона мене похвалила, ну я і знову зошит перевернув і почав писати, а вона тоді підходить і каже що це я роблю таке, чому шістки пишу. А я і говорю, що це дев’ятки верх ногами, і що мені так легше, а вона тоді сказала що треба саме дев’ятки писати, а то мамі поскаржиться. Ну я вже мусив здатись, і почав цифру «9» виводити. Я її не розумію, чому саме їх писати потрібно? Шістки ж набагато легше.
Ось Микита старається їх виводити, Володя, Оксана і Іринка. Мені з дівчат в класі саме Іринка найбільше подобається. Вона має довге каштанове волосся, карі очі і невеличку ямочку над правим оком. Вона так чарівно посміхається, коли ми дивимось один на одного я червонію і відводжу погляд. Я напевне її люблю. Ось і зараз вона пише і старається написати найкраще. Її завжди вчителька хвалить.
Дзвінок продзвенів, всі вибігли з класу, лишилось всього декілька учнів. А Марія Іванівна продовжує доказувати що дзвінок для вчителя, вкінці вона здається і спокійно сідає. Я з Володею вирішили пройтись до їдальні, я купив кока-колу в пластиковій пляшечці. В неї такий смак дивний, завжди подобалась, Вова також її любить, але більше мені подобається її реклама, кожний раз щось нове і веселе. Не враховуючи новорічної. Цей поїзд, завжди коли побачу перший раз відчуваю піднесення, як в тій пісеньці: «Свято починається, свято починається». Я аж сам відчуваю настрій нового року і думаю чи вів я себе достатньо чемно, щоб дід-Мороз подарував мені подарунок, я завжди прошу в нього якоїсь суперсили, а він то машинку положить, то солдатиків. Може хоч зараз вийде.
Ми прийшли і якраз продзвенів дзвіночок що означав початок уроку. В нас зараз українська мова де ми вчимось акуратно писати. Іринка як завжди старається більше за всіх і виходить в неї найкраще, а я акуратно не вмію. Не виходить в мене літери виводити, а якщо і виходить, то надто повільно. Вчителька мене тут рідко хвалить, підганяє, або робить зауваження щоб писав «каліграфічно», не люблю це слово, воно якесь не зрозуміле. А Марія Іванівна його завжди повторює і наголошує на цьому. Вона навіть пити на уроці не дозволяє, мені довелось заховати водичку в рюкзак. І чим їй вона не подобається?
Так і другий урок закінчився. Володя розказує мені про Гаррі , він уже половину першої книжки прочитав, я йому порадив. Йому подобається, завжди новими враженнями зі мною ділиться. І ми проводимо перерви в таких розмовах. Я боюсь підійти до Іринки, а якщо я їй не подобаюсь?
Я дістав з рюкзака колу і почав пити, а тут Микита підбіг і вдарив по дну пляшки, я трішки собі на футболку пролив:
- Що ти робиш?! – кажу я.
- Нічого. – відповідає й сміється.
- Я тобі також так зроблю.
- Попробуй.
- От і попробую.
На цьому наша розмова закінчилась і він побіг далі задоволений собою. Я не розумію що тут може бути такого веселого? Як казала мама, обіцянки потрібно дотримувати, а я ж йому пообіцяв що помщусь, от і бачу він п’є з скляної пляшки. Мій шанс. Я підбіг і вдарив по дну. Тут він забирає її і починає плакати. Підходить Марія Іванівна.
- Що в вас тут відбувається?
- Він мені зуб вибив!! – кричить Микита і продовжує плакати.
- Він перший почав! – як завжди викрикую я. – Він перший мене по пляшці вдарив.
Вона мене не слухає, каже щоб я дав щоденник. А що лишається робити? Потрібно давати, мама знову сварити буде. Я не розумію, я ж його попередив і він дозволив.
Почався останній урок, читання. Нам пощастило, сьогодні тільки три уроки, Марії Іванівні кудись йти потрібно, вона раніше всіх батьків про це повідомила, щоб змогли дітей забрати. Це мій улюблений урок, ми тут читаємо в абсолютній тиші. Я читаю «Тарзана», зараз якраз момент коли він на дуелі. В бібліотеці моєї мами багато книжок, тільки переважно всі на російській, ось я дістав одну з небагатьох на українській. Вона не дуже цікава, але це краще ніж писати щось. Через деякий час ми почали читати на швидкість. Я читаю найшвидше, а потім Рома. Ми завжди змагаємось, я трішки краще читаю, він краще пише. Прийшла моя черга, я починаю. 128 слів за хвилину, я поставив свій новий рекорд, Рома його ніколи не поб’є. Тепер його черга, 114. Ура! Я знову перший.
Останній дзвінок і всі вибігають з класу. Батьки уже чекають під дверми, Володю також, а я задоволений, на заздрість всім, сам додому йду. Уже звертаю з дороги в ліс, і тут я побачив пшеничне поле. Мені воно сьогодні снилось. Там ще маленький гномик з ножиком стояв, я від нього втікав. Цей сон вже третій день підряд сниться, в кінці він мене доганяє і я просинаюсь. Мені часто жахи сняться, деколи я в них і помираю, звик. Колись до мами ішов посеред ночі, казав що холодно, а потім мама сказала що вже великий і дала просто тепліше одіяло. Я не міг нічого мамі сказати про сни, я ж чоловік, як не як, мушу терпіти, і як я в майбутньому з ними боротись буду, якщо навіть таких снів боюсь?
Доходжу додому, а там вже Бім хвостом виляє і гавкає, я до нього підбігаю і починаю гладити. Пані Світлана як завжди вже на місці. Каже щоб переодягнувся, а потім робив все що хочу. Зате хоч щоки не розтягнула, я цей хитрий прийом ще позавчора винайшов, Бім мене рятує, може й не знаючи цього. Я швидко вдів домашній одяг і хочу на вулицю до Біма, а тут няня знову зупиняє, каже щоб їсти йшов. Не люблю, але зараз хоча би картопля з котлетою, хоч трошки смачно, не рахуючи що на перше борщ. Не люблю його, там є капуста, її я завжди вибираю, а тільки потім борщ їсти можу. Через це пані Світлана сварить мене. Вона насправді хороша, хоча мені не дуже подобається. Вона любить розказувати про своє минуле, тоді я слухаю і мені справді цікаво. Розказує про дідуся, якого німці в полон забрали, про своє перше і останнє кохання, про її дитинство.
Пообідавши я нарешті вириваюсь до Біма. Він мене вже зачекався. Ох і люблю я його, мене ніхто так не розуміє як він, завжди вислуховує, підтримує. Він єдиний кому я розказав про свої сни. Якби він ще говорити вмів. Недавно по телевізору йшла програма про собак. Там я побачив що вони вміють приносити палички назад, треба тільки сказати «апорт». Бім також повинен вміти. Ну я і вирішив перевірити, кидаю паличку і кричу ото дивне слово, він біжить за нею, а потім підбігає з нею в зубах до мене. І як тільки я намагаюсь її забрати, він починає втікати. От Бім, кепкує з мене. Він ж розуміє що її потрібно мені віддати. Я починаю гнатись за ним, врешті-решт він швидший і я здаюсь.
Дивлюсь на годинник, а вже час «покемонів». Мій улюблений покемон Чарізард, він дуже сильний, найсильніший з усіх. Я також мрію таким бути. Не люблю я команду «Р», вони постійно якісь капості роблять і Ешу приходиться їх зупиняти. Робили б вони хоч щось корисне.
Чую щось об вікно стукає, дивлюсь, а там пташка, чорна така і з великим дзьобом. Стукає і каркає, напевне хоче сказати що голодна. Мама колись говорила що пташки хліб їдять, ну я і вирішив її нагодувати, побіг на кухню, відламав кусочок хліба і до вікна, а пташки вже немає, зникла.
Нарешті прийшла мама, як ніколи піднесена і щаслива. Пані Світлана зібралась і вирушила до себе додому, попрощавшись зі мною. Я давно не бачив щоб мама так посміхалась, я й запитав що сталось. Вона сказала що скоро завершить те, чим займалась так довго і буде мати більше вільного часу. Мама працює журналістом. Вона каже що це важлива професія в якій вона повинна дізнаватись правду. Я в майбутньому також завжди хочу дізнаватись правду.
Мама сказала щоб починав робити домашнє, я мусив її послухати, в таких випадках я безсильний, добре що вона хоч забула подивитись в мій щоденник. Коли в неї такий хороший настрій мій щоденник весь вечір лежить в портфелі. Тому я цьому вдвічі радий.
Я зайшов в кімнату, сів і почав писати домашнє, як завжди нудно, треба написати 5 рядків цифри «9». Пишу. Радує тільки те що скоро закінчу. Чую Бім починає гавкати, напевне до мами гості прийшли, він на всіх гавкає, навіть на пані Світлану, та повинна йому щось їсти дати щоб він заспокоївся. Написавши останню дев'ятку я біжу до мами в вітальню, похвалитись. Вона там гостей зустрічає. Але зараз її там чомусь немає, ще й крісло перевернуте і ваза розбита, мама завжди прибирає, тим більше коли гості приходять. Може вона в своїй кімнаті? Треба перевірити. Там двері відкриті, дивно, мама завжди їх закриває. Я забігаю в кімнату, дивлюсь мама сидить на кріслі і плаче, рот в неї чомусь заклеєний скотчем, а руки зв'язані за спиною. Побачивши мене вона почала голосну мугикати, ніби кричати. Я побачив якогось дядю в чорній масці якийсь щось шукав у шафі, він розвернувся до мами вдарив її і голосно крикнув: «Заткнись!». Чому він б’є маму? Я повинен її захистити, я ж чоловік. Я підбіг і крикнув на нього:
- Чому ви б’єте маму? Не робіть цього!
Натомість він злісно подивився на мене своїми очима і відкинув вбік. В мене закрутилось в голові, важко стало дихати. Я відчув що щось тепле капає мені на обличчя. Я подивився вверх і побачив що з кутика стола повільно опускаються червоні краплі і розбиваються то об мій лоб, то об підлогу поряд. Це кров, моя кров… Вона відбиває ритм такий знайомий мені з снів. Мама ще більше почала кричати, плакати. Він знову вдарив її? Я повинен їй допомогти, але не можу піднятись. Я не відчуваю своїх ніг і рук. Повіки стали важчими. Я закриваю очі. Це напевне сон, не перший раз я переживаю це і, думаю, не в останній. Очі закриваються, я ще лежу, але вже нічого не відчуваю, не чую ні мугикання мами, ні криків чоловіка. Нічого, тільки капання крові відбиває такий знайомий ритм. Я знаю, я зараз проснусь і мама знову створить маленьке чудо, знову освітить мою кімнату, знову скаже свої слова:
- Андрійку, вставай, пора в школу…
