Пізньої осені, коли золотий килим ще покривав дорогу і дерева були вбрані в золотисті шати, я неквапно йшла старим містечком…
Людей як завжди було небагато, я знала майже їх усіх і, якби не пару близьких мені людей, які жили тут, було б невиносимо нудно і хотілось втекти світ за очі.
Та якраз зараз тікати не випадало, бо я відкрила своє агентство” Софія “(Якраз так, як мене звати), яке спеціалізувалось по наданню психологічної допомоги.
Робота психолога стала зараз дуже модною і багато людей надіялись з його допомогою вирішити всі свої проблеми.
Сама я свої проблеми завжди вирішувала незвичайно просто – шукала тихий куточок ,сідала там і уявним кремом замазувала уявні рани…
За годинку я вже позбувалась депресії і майже завжди знала, як вирішити наболілу проблему.
Так було ще з дитинства, коли я в ходила до двох шкіл, разом з музичною .Тому найчастіше я себе пам’ятаю зі скрипкою, йдучи покарпатській дорозі .
А ще ненависна фізкультура і канат, який ніяк не могла осилити …
Та й цю проблему я вирішила самостійно – записалась в лижну секцію і скоро догнала своїх подруг. .
А потім інститут, чоловік, діти –все по плану і часу на депресію теж не ставало…хоча хотілось ще чогось досягнути.
І ось мені вдалось відкрити це агентство. Модні вазонки, доріжки і я за столом. На стінах мої сертифікати, правда трохи не по тому профілю, зате кольорові а спеціалізація написана маленькими буквами. Якраз те, що треба.
А поки відвідувачів не було, я хотіла поздоровити одну з багато чисельних подруг у Фейсбуці з днем народження.
Коли я написала цей вірш, то подумала, що його можна присвятити якій завгодно незнайомій віртуалці ( Звичайно, якщо ти не зависаєш в неті і не маєш ще й там ворогів ) :
ІЗ ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ !
Із Днем народження вітаю
Тебе, і хочу побажать
Щоб щастя і земного раю
Ти встигла на землі зазнать.
Ти скажеш – я тебе не знаю?
Ну що ж – тебе не знаю я
Та в цьому і є перевага.
Аргументація моя?
З тобою я не зустрічалась,
І не брехала ти мені
Коханого не відбивала,
І не сварилась дуже – ні!
І ти не скажеш, як одягну
Красиве й гарне плаття я
Товаришці, теж по секрету
Що я у ньому, як свиня.
Ти мені злого не робила,
Хоч може, й фотка не твоя
А ти страшна – глядіть несила.
Та не дізнаюсь про те я.
Як ти насправді – люба ,мила
І всього цього б не було
І ти тепера каву пила –
Горнятком кинула б в чоло.
Побились би до псьої мами,
Згадавши ще якесь мурло,
А так піду я до роботи,
Якби нічого й не було.
І за це все, що ти б зробила
І що тобі я не зроблю
То хочу щиро я сказати –
Як сильно я тебе люблю!
Першою в кабінет зайшла жінка бальзаківського віку. Уявно перехрестившись, я приготувалась до “перших слухань”.
- Ви уявляєте, я бізнесвумен - з порога заголосила клієнтка - і в мене немає домогосподарки. Вдома замість того, щоб відпочивати, я змушена прибирати!!!!! Я так не можу!!!
_Сідайте будь - ласка – сказала я .Давайте спочатку познайомимось.
- Звати мене Марія Петрівна, я бізнесвумен – ще раз повторила клієнтка. В мене є магазини і авто майстерня. А домогосподарки нема. І чоловіка нема!!!
Я машинально подивилась на великий горщок з вазонком і подумала:
- Заспокоїться вона, чи ні?
А вслух сказала: Ну що ви, не нервуйте ,з’їжте шоколадку і розкажіть все по порядку.
Клієнтка сопіла, як паровоз ще хвилин п’ять, проте чай і шоколадка зробили її миролюбнішою.
- В мене є магазини і автомайстерня .Це ще від моїх родичів. Ще щось нажили спільно з чоловіком. Та я все обміняла і виїхала в інше місто, щоб з ним не зустрічатись!
–А що сталося?
–Я не хотіла б цього обговорювати. Це глибока душевна травма. І хоч він на колінах благав мене, щоб повернутись, я йому не простила!
– Ти б з радістю прийняла його, якщо він погодиться до тебе вернутись – перевела для себе я її слова .А вслух сказала:
– Ну а далі що було?
– Ой, я така збуджена, така нервова! Мені треба обстежитись! Я навіть не маю часу обстежитись на яйця глистів!!!
– Добре, хоч в тебе не ентеробіоз - подумала я.(Прим”.гострики”- трудновиводимі, дуже контагіозні паразити)
– Мені так потрібна домогосподарка, а ще краще домогосподар, щоб допомагав щось по дому – змайструвати, прикрутити і так далі. І я ж багато не хочу - щоб був чистий, акуратний і від нього гарно пахло.
– Щось в тебе занижені критерії – подумала я. В мене вони набагато вищі.
– Я навіть розмовляю з своїми вазонками – продовжувала вона. Цілую їх!
– Називаєш їх різними іменами: Іван Денисович, Микола Петрович – подумки продовжила я.
– Ну а жінку – домогосподарку ви б не хотіли? – запитала я .
– Жінку? А навіщо мені жінку? – перепитала співрозмовниця, А раптом вона нечистоплотна або клептоманка. Звичайно, якби вона була ідеальна…А так я боюсь. Ні я не хочу.
– То заведіть собі песика – запропонувала я .
– Песик порве мої меблі. А на подвір’ї квіти, За ним треба прибирати. Та й за чоловіком треба. Пам’ятаю, як чоловік, коли щось поремонтував, всідався за стіл і вимагав щось поїсти.
Я мусила швидко накривати на стіл а він ще й командував…
А так я собі сама, хочу – сплю, хочу – їм , ніхто не командує. Піду вже я. Дякую за допомогу.
Жінка підвелась і з гарним настроєм вийшла з кабінету.
Я, що сиділа і ледве стримувала сміх, нарешті тихо засміялась.
2. Я ВАС ЛЮБЛЮ, ЛЮБОВЬ ЕЩЕ БЫТЬ МОЖЕТ…
Хоч би слідуючий клієнт був чоловік – подумала я, пересміявшись.
З чоловіками легше спілкуватись, та й зрозуміти легше – вони майже завжди говорять зі мною те, що думають…
Ой !Тільки не цей! Я побачила в вікно, що до мене суне плюгавенький мужичок, який щойно викинув в сміттєвий бак порожню пляшку з-під пива. Все, мене нема. І я, не довго думаючи, полізла під стіл. Не люблю нещасних алкоголіків.
Мій неулюблений невдаха несміливо зазирнув в кімнату.
–Можна? - запитав він.
–Ми вже закриваємось. Приходьте завтра. А ще краще через тиждень, в мене велика черга на прийом. Так - почала листати я чистий блокнот.
– Прийдіть краще з початку місяця.
–Але я тільки…– чолов’яга явно намагався зайти.
– Дивно, ви сюди рветесь, а в магазині казали буде акція: кожне четверте пиво безплатно, всі чоловіки туди побігли..
– Де??? – оживився чолов’яга.
– Та он в тому гастрономі. Чи за ним зразу…
Та чоловіка вже не було в коридорі.
І тут я побачила ще одного відвідувача. Він тримав в руках торт, потім поставив його на стілець і вже збирався на нього сісти, як я його пожаліла і впустила в кімнату.
Такі чоловіки мені могли подобатись. Високий і на вигляд гарний, хоч і трохи побитий часом.
– Ну, і яка в вас проблема? – по діловому запитала його я.
– Та от побачив вас в віконце. Думаю, зайду…
– А я така зайнята, зараз був дуже великий прийом – почала я набивати собі ціну.
– В мене все розписано. Тож якщо вас нічого не турбує…
– Та ні, проблема є – почав придумувати чоловік. Я дуже перевтомлююсь на роботі, і вдома працюю. А ви до якої години приймаєте? – перескочив він на іншу тему.
– Це ваша візитка?
– Моя, можете взяти.
– Ой дякую, ви мені зразу сподобались. Можна я вас розцілую?
Він рвучко підвівся і пішов в моєму напрямку. Від несподіванки я встала і обійшла стіл з другого боку..
– Тут вам не кіно” Службовий роман”, що ми будем отак бігати – сказала я, коли ми обійшли стіл уже вчетверте.
– Сядьте на стілець і вспокойтесь.
– Я тільки хотів…Ну що я винен…Я ходив-ходив повз ваше вікно, а очі самі на вас дивляться…
– Ви ж казали, дуже перевтомлюєтесь на роботі – нагадала йому я.
– Та то так, на роботі, а зараз в мене з’явились крила, зникла втома…
Я подумала, що чоловік ще не старий. Як не дивно, антипатії він в мене не викликав, а навіть почав подобатись. Але ж в мене чоловік, діти та й в нього…
–То яка, кажете в вас проблема? – з відчаєм вже в сотий раз перепитала я.
– Та я не знаю, не зараз. Можна я ще зайду, щоб краще сформулювати. Я хочу сказати, що ви мені підходите, якась тропність чи що. Але життя…життя складне.
Я знов подивилась на великий вазонок з квітами. Цей вазонок явно навівав мені думки опустити його на чиюсь голову…
– Ну приходьте – змилосердилась я. Але коли добре обдумаєте свою проблему.
– Звичайно, звичайно – радісно вигукнув мій…
І тут подзвонив мій чоловік. Він радісно розповідав, що поки з малим розмотував вудку, в мотор заліз кіт. Він думав, що то наш кіт так покрасився, а то чужий.
Не мій симпатяга почав збиратись.
–І торт заберіть! І шапку!
–Шапку таки забув. І що за погана шапка! Мій би таку не одягнув. Чи викинути, бо вона йому не підходить? А раптом вона дорога йому як пам’ять?
Ну добре, хай постоїть. Щось я сьогодні добра і настрій піднявся чомусь. Все таки з чоловіками легше спілкуватись.
Треба буде занести йому шапку, як сам не прийде. Або його жінці. От біда, в цьому містечку всі про всіх знають…
3.КОЛИ РОЗУМ СПИТЬ…
Сьогодні видалась гарна погода – світило сонечко, щебетали пташки ,природа пробуджувалась від зимової сплячки.
Я сиділа в агентстві і писала весняний віршик. Може через музичну освіту я інколи складала вірші і пісні, одні дарувала друзям на конкурси ,інші –знайомим вчителькам на уроки муз. виховання. Це було одним із моїх не дуже знаних хобі.
Аж раптом двері відчинились і в кабінет рвучко зайшла молода вчителька Оксана.
Добрий день !Допоможіть, я дуже прошу! – з ходу сказала вона .В мене якраз зараз вільний урок .О!І комп в вас тут є То вже легше…
–Та розказуйте вже по порядку –відповіла я.
-О!І ви щось пишете! Всі щось пишуть а ніхто не читає! - Оксана продовжувала збуджено ходити по кабінету.
-А по Інтернету можна зареєструватись на сайті - і сам собі письменник! .Навіть рейтинг з прихильників є . І друзям можна похвалитись. Я теж там записана !А що - філологічну освіту маю ,тож граматику знаю .В нас там майже всі філологи. Так що пишемо грамотно.
– Ну і хто вас там читає? - без особливої зацікавленості запитала я.
– Можуть всі читати .Але переважно ми самі себе й читаємо. Тут як гра –йде боротьба за прихильників. Треба написати якісь два - три твори, щоб хтось заінтересувався. Можна з матюками, тоді точно тебе помітять .А потім треба розвіртуалитись і поїхати на спільні читання.
–Навіщо?
–Як навіщо ?Це головне. Ми там всі знайомимось, а знайому людину вже ніхто не буде обзивати…
– А що в вас там ще й обзивають???
–Ще й як! – з захватом почала розказувати Оксана. Знаєте, як прикольно – наша група, всі разом починаємо пресувати якогось лоха, що не розвіртуалився. Можна й з матюками, в нас все дозволено !А ми тим часом одні в одних набираємо велику кількість прихильників, поки тим часом ті дурні, які цих правил не знають…
– Ну і що в вас сталось? – перебила я, бо мені вже надоїли дурні похваляння.
– Ой, мені так страшно! А було все так добре! Уявляєте, ми там і е - мейли записали і номер аськи, фотки кинули . А тепер нас шантажують !Нам всім по е-мейлу приходять повідомлення що починаються словами:
– - Morder is!
– А далі описують, як будуть нас вбивати.
– Хтось грається - механічно відповіла я.
– Ага, кожен день пишуть. Тепер ми всі переживаємо, як хтось не виходить на зв’язок – мало не плачучи відповіла Оксана.
– Ні я за це не візьмусь. То треба багато копати - сказала я.
–Будь - ласка! Ось вам! – і вона протягнула мені французькі духи.
- Я не можу спокійно писати на улюбленому сайті!!
– От ідіоти!!! – промовила я, коли за Оксаною зачинились двері.
- Як грошей немає, так слави захотіли.
Але погляд на духи трохи покращив мій настрій і я зайшла на прославлений сайт.
Треба шукати невдах! Але їх тут повно…Ану подивлюсь на рецензії…Боже!
– Навіщо ти даєш поради дурню?
– Від’їбись від мене паскудо!
– Дебіл ти і гомік!
–Ти сам від сивої кобили - і так 27 рецензій. Зате ця полеміка на головній сторінці. Дійсно слава так слава.
Жінок я відмела відразу, ті б не тихо погрожували а продовжували б сваритись до посиніння на головній сторінці .Чоловіків, яких не матюкали і які писали про природу теж. Залишилось перевірити найбільш обсварених і обматюканих бідолах.
Мені таки повезло, я його швидко знайшла , бо в рубриці Автори він був на букву А - Анатоль. Скромний, він спочатку писав про журналістів .Стиль його був дещо повільний і докладний .Змішали з болотом його на другій рецензії, а далі вже ніхто не читав .А жаль! Анатоль писав про вбивства .Дітей і підлітків, дорослих, з подробицями .Рецензій – ноль.
–Привіт Анатоль! Чудові тексти! Майстерний колорит! - так почала я свою рецензію.
Анатоль відгукнувся відказу.
–Дякую!!!!! Він аж захлинався від подяки.
- Вам справді сподобалось?
–Звичайно - продовжувала я, вам судилось писати .А чому такі похмурі тексти?
–Мене довели .Я писав про інше .Але мене ніхто не розуміє. Ніхто не може оцінити моєї майстерності.
Але я їм покажу! Вони вже бояться!
–Чого бояться? – відповіла я .
–Справжні письменники –люди неординарні. І я помщусь тим лохам що мене обзивали .Я їх вб’ю!
–Напевне віртуально? – продовжувала я розмову.
–Ні, насправді Ха! Ці ідіоти виставили про себе всю інформацію, навіть фотки. А тепер бояться …сволоти. Я їх заріжу .Нагострив дома гострий ніж…
–І стало розуму Оксані вчасно звернутись – подумала я, а сама продовжувала розмову:
–Не знаю чи це добре .Ви ж все одно не прославитесь, бо ніхто не буде знати що ви це зробили.
–Ну й добре .Але я відомщу - додав мій непрославлений дурень.
–Кому відомстиш? Вони того варті? Які вони прославлені? Хто їх знає? А ти можеш писати. На іншому сайті тебе може й в редактори попросять.(Треба буде свій сайт створити, як не вговорю –подумала я )
Я точно знаю, в мене дядько продюсер. Пиши мені і поговоримо.(Французькі духи таки треба відробляти)
–Ну добре. Мені аж трохи легше стало .А то кожен день дивлюся на ніж..
– Ним добре добувати березовий сік, бо зараз весна - сказала я і виключила комп. По спині стікав холодний піт.
– От ідіоти! Слави захотіли! Думають що інет – це сейф в банку.
Але напевно навіть якби я написала це на головній сторінці сайту ніхто з них, засліплених славою, не звернув би уваги .
Ось як буває коли розум спить…
4. ЯК ЗРАДИТИ ЧОЛОВІКОВІ
За вікном лив проливний дощ .Я, зла сама на себе, на погоднього коментатора і навіть на забуту парасольку нервово ходила по кабінету.На столі переді мною лежала розгорнута” Газета по-українськи”/
–Тут не зайнято? –Двері відчинились і в кабінет зайшла моя давня знайома Інна.
Та ні заходь, рада тебе бачити – відповіла я. Як справи?
–Все чудово !– меланхолічно відповіла Інна. Але я хотіла з тобою порадитись.
Може допоможеш? Але мені напевно ніхто не допоможе…- в присутній їй манері вона жалібно закотила очі.
– В мене така делікатна проблема. Я тільки тобі довірюсь. Тільки ти – нікому…
–Як можна. В мене ж професія така. Кожен щось довіряє. І в кожного свої проблеми.
– В мене є залицяльник! – не змогла приховати свого захвату Інна. Такий галантний, вже до театру вів, квіти кожен день, цукерки.
Я оглянула старанно і гарно вбрану Інну. Вона була красива, та як на мене мала
суттєвий недолік –була меланхолічкою. Чи то намагалась копіювати когось із знуджених мадам, чи сама такою була .Словом нити і хандрити їй добре вдавалось.
– А яка проблема?
– Розумієте, я дуже чутлива натура і не можу зрадити чоловікові. Я не знаю, може десь в літературі по психології пишуть, як це зробити культурно без скандалів і ексцесів..
– А що чоловік твій запив? – вирішила уточнити я .
– Та ні! Але він якийсь приземлений…То на роботі то на городі. І працювати мене заставляє .А я й так на роботі перевтомлююсь. А Сашко оцінив мою зранену душу, до театру вів...
Ага, сама не знаєш що хочеш .Потім своїм ниттям замучиш і чоловіка і коханця, а я ще й винна буду. Зараз тобі скажу…
– Та ти як я й знала не знайдеш відповіді на мою проблему. Вона в своєму роді унікальна – Інна знов меланхолічно закотила очі.
–Я не знаю?Приходь, тільки завтра, я дійсно перерию всю літературу, але знайду вихід.
–Правда? А я намалюю твій портрет. Пам’ятаєш, я тобі обіцяла. Це крім плати за візит – радісно сказала Інна і вийшла з кабінету.
Треба додати, що Інна періодично хвалилась своїми здібностями .То вона малює то ще щось .Та її портретів ще ніхто ніколи не бачив. Як завжди Інна відказувала на те, що не було натхнення.
Завтра рознесе що я не вмію вирішувати проблеми. А я й дійсно не знаю як. Я не меланхолічка, не фотомодель та без дефектів, поганою мене ніхто не називав, ріст і вага нормальні .Чоловік добрий. Так, чоловік тут ні до чого, я для експерименту.
А що ж це я? Треба перевірити. Клюне хтось чи ні? Як зраджувати то достойному ,щоб мені подобався.
І тут я згадала свого шефа. В мене було їх декілька – на основній і на допоміжній роботі. Так ось той, з допоміжної роботи, ніби й вищестояче начальство, але мені для цього випадку підходить.
Василь Іванович завжди був до мене підкреслено люб’язний. Незмінно усміхався і запрошував зайти. Він був високий, красивий і подобався майже всім жінкам. Та напевно із-за моєї схильності до жартів чи ще чомусь він мене виділяв і навіть авторитетні красуні з заздрістю це констатували.
Значить так. Заходжу в кабінет, усміхаюсь. Він радісно схоплюється з стільця, підходить до мене, запрошує сісти, пропонує каву .А там як вийде.
Все! Я пішла! – оглянувши себе в дзеркалі, я залишилась задоволеною. Лишнього жиру немає, природня блондинка, правда ріст середній, але ж не всім дилди підходять. Проб’ємся!
Пройшовшись три – чотири рази біля його кабінету, я, як перед академконцертом глибоко вдихнула і зайшла.
З самого початку сценарій пішов не по плану. Мій об’єкт полювання був не один. Він якраз вичитував щось зляканій відвідувачці.
Побачивши мене він радісно усміхнувся. Та ні, не так, як всі усміхаються. Мені здалось, що в нього не тридцять чотири зуби а набагато більше.
– В мене до вас ділова справа - несподівано сказала я ,бо відступати було вже нікуди.
– Ви вільні! – тут же сказав шеф відвідувачці і і вона вийшла.
–То яка в вас справа? – продовжуючи усміхатись, повторив шеф.
Не встав, не підійшов, все не по плану.
Я продовжувала, як олов’яний солдатик стояти біля дверей.
– Я хочу свого знайомого влаштувати на роботу! – несподівано для себе сказала я.(Боже ,що я плету! Шеф завжди підкреслював, що по протекції не приймає)
– Якого знайомого, звідки? – запитав шеф, не дивлячись на мене і напевно, душачись від сміху.
– Його ім’я ,фамілія?
– Фамілія е …Забула фамілію – стоячи біля дверей, відповіла я.
Шеф почав ще ширше усміхатись. Я бачила перед собою одну посмішку, як в чеширського кота.
– Та ви сідайте !Шеф якось боком вийшов з-за стола і відсунув крісло. Може, кави?
Все. Як зараз сяду, я пропала .Я ж брехати не вмію .Якого я знайомого видумаю? А він мене засміє. І весь відділ буде знати…
– Та ні, може краще його родичі самі зайдуть.
– Добре, самі заходьте, я завжди радий вас приймати, завжди буду вас чекати, щоб поговорити. Можете без черги – чомусь посмутнілий шеф ще щось белькотів, але я вже вийшла з кабінету.
– Викрутилась! Слава Богу, пронесло –з полегшенням зітхнула я. Може нікому не рознесе.
На другий день, коли Інна знов прийшла до мене, я сказала:
Уважно слухай! Я перерила гору навчальних проспектів.
Зрадити – діло нехитре .Але ти маєш бути готова до деяких побічних наслідків.
– Яких? – Інна, як дитина, дивилась на мене широко розплющеними очима.
–Та так, дрібниці. Що вони значать перед великим коханням. Так от ти повинна бути готова, що:
1.Твій чоловік може набити коханцю морду (і тобі теж), або застрелити його(і тебе теж).
2.Виставити тебе з сумками .Тоді мусиш позбутись законної дружини коханця Якщо він не захоче розводитись, можна її відлупцювати, найняти кіллера, щоб вбити чи яд підсипати. Бо як цього не зробиш, не виключено, що прийдеться вам ділити квартиру.
–А чому все так страшно? – трохи злякано і водночас недовірливо запитала Інна.
– Можна, щоб все було тихо і ніхто не знав?
– Можна, якщо ти впевнена в коханцеві. А то чоловіки тепер такі, обов’язково десь похваляться .Або люди побачать.
–Та ні! Я не зможу через це переступити! – сказала Інна. В мене високі моральні принципи. Я не така, як всі!!!
– Ну, як хочеш, думку фахівців ти вже знаєш. А взагалі можеш спробувати, ти ж смілива і любов кажеш, справжня…
Ні !Ні! Добре, що я вже знаю, що про це пишуть спеціалісти .То не для мене – і Інна зраділо вийшла з кабінету.
– А портрет? Видно другим разом згадає - подумала я.
Єдиним побічним наслідком цього експерименту для мене було те, що допоміжний шеф при зустрічі вже не всміхався, а довго і з сумом проводжав мене поглядом, а я мимоволі опускала голову.
5. ІНДУКТОРИ
(Індуктор – Людина, яка несвідомо виконує чиюсь волю)
…І знову людей в агентстві не було. Я свідомо підвищила плату за сеанс, тому що дріб’язкові проблеми, з якими йшли люди мене не дуже цікавили,але псували мені нерви.
І от плату за візит я підвищила а тут ще й криза. Тому я з непопсованими нервами спокійно передивлялась фільм про Мессінга.
Без зайвої скромності можу теж сказати, що, глянувши на людину, визначаю такі її якості, як чесність та щирість. Якщо залишаю людину саму в приміщенні, майже безпомилково вгадую, стибрить вона щось і якщо так, то приблизно що. До людини, яка має слух, підбираю мелодію, яка їй пасує. Що цікаво, до людей без слуху мелодія не підбирається.
І так напевно майже кожна людина має якусь інтуїцію, тільки вона її не розвиває. Тому що всі ми в цьому світі більшою чи меншою мірою є індукторами.
Пам’ятаю вчора, як лиха гуцулка кляла мого песика, маленького і гарного, що підбіг до її ніг. Була би й мене спіткала така доля, як би я вчасно не вийшла з хати. Заледве стрималась, кажучи, що пес чуть не покусав. А мій песик ще взагалі не вміє кусати. От вже настрій і зіпсований .
Правда, ненадовго, бо я собі зразу уявила, що б я сказала бабі, якщо б вона ще й мені закляла. Добре, що мене навчила відповідати моя покійна баба –корінна гуцулка .Змалку я знала, як клясти а також знала ще багато різних правил. От зокрема – ніколи не треба казати що тобі добре живеться а тільки так як всім, бо вречуть. І це була свята правда.
Сьогодні я йду по вулиці як сновида. Помер наш сусід Іван, як то кажуть нагло. Вночі в лікарню забрали а вранці вмер. Ну та все по порядку.
Вуйко Іван ніколи не був жонатий .Він до старості доглядав стареньку маму .Жили вони бідно, тримали корову .Вуйко був добрий хоч і лінивий .Мав біля хати інструменти, всякий реманент, що зичив сусідам, в тому числі і нам. В нього був великий сад, тож він душив соки і продавав яблука і інші фрукти.
До нас з чоловіком приходив за порадою, чи просив щось допомогти, бо сам не міг нічого з проблем вирішити. Біля нього жила його далека родина, але він з ними не спілкувався, тому що вони всі гризлись між собою.
Відтоді як мама померла, вуйко став плаксивий.:
– Не дам нікому землі !Нікому то не перепишу! Всі вони погані,хочуть моєї смерті.(У вуйка було багато землі, він хотів її продати, тільки не знав, як це зробити і нікому не довіряв.)
На вуйкові слова ми нічого не відповідали, бо навіть якби він записав то все нам, ми б не справились з прокльонами далекої родини, яка чекала на довгождану земельку.
І так ми вуйка не вберегли. Бачили, що останнім часом став якийсь пригнічений. Мало того що брудний, та ще й якийсь якби п’яний, хоч раніше не пив.
Мене то злостило.
–Вуйку та йдіть переберіться, приберіть трохи. Чому весь час плачете? Вам не можна пити і курити, в вас цукор – казали ми з чоловіком.
–Ей, коби я вже вмер – відказував Іван. Не маю для кого жити.
–Та чого не маєте? Ось до нас приходьте – казали спершу ми. А потім й не казали, бо Іван почав приходити якийсь сам не свій. Без толку ходив по вулиці, що було для нього нехарактерно. Прийшовши в брудному і смердючому одязі, весь час плакав, але казав, що має що їсти.
Коли мій чоловік пару раз зайшов до Івана, бачив там сусіда Вовчука. На столі була горілка і кури.
– Вуйку, вам не можна пити!
– Та то так трохи для апетиту – казав сусід.
В хаті було не те що брудно. Там взагалі не прибиралось. Іван в порваній одежі як завжди плакав.
А сьогодні Івана не стало. Ввечері пив з сусідом, піднявся в крові цукор, а на ранок вмер. Сусід Вовчук показав паспорт і заповіт, що йому переписав Іван.
–Та як же?– Казала” дорога родина”.Ти ж йому не родич і не друг.? Маєш повно своєї землі, три хати і чотири машини? Що тобі ще треба?
– Ви до мене не чіпайтесь – відказував Вовчук (матюки і прокльони тут опускаються).Я тільки комусь подзвоню…
Не знаю, як би розвивались події далі, тільки заповіт визнали недійсним. Іван тільки пару днів його як підписав, тому не встигли юридично оформити. Вийшло, що землю поділили на всіх.
Чи жалував хто з них за Іваном? Не знаю, бо ніхто з них за життя не був його другом. Нам шкода було Івана, але ми теж нічим йому допомогти не змогли.
Бо всі ми живемо серед людських правил і більшою чи меншою мірою є індукторами.
6.ЛЮБОВНИЙ ТРИКУТНИК
Ось і настала весна .Пригріло сонечко, надворі зеленіла травичка, дерева були в біло – рожевому цвіту.
Люди переважно працювали на городах, хоча деякі і тепер продовжували набридати зі своїми невиясненими проблемами.
Поступово моє агентство набирало популярності. Містечко було маленьким і кожна добре завершена справа ширилась в окрузі, як камінець, кинутий в плесо.
Люди до мене йшли з різним :
–Приворожіть мені чоловіка, щось не такий став.
–Щось зять мене не слухає.
–Чи моя жінка коханця не має ,бо дуже до роботи вимальовується?
–Люди добрі! – знов і знов мусила повторяти я. Я ж вам не ворожка а психолог.
А, психолог! – Радісно вигукували деякі.
–То добре, а то в мене брат чисто з глузду з’їхав. Він і так був несповна розуму.
–Йому до психіатра, в лікарню. А я психолог.
–А в чім різниця?
Я вже рознервувалась. Бачу, що не зрозуміють різниці.
–А в тім, що, як ви, любенькі, всі до мене прийдете, я з всіма поговорю разом, може щось і вирішу. А буйних, несповна розуму і тих, хто хоче полікуватись по фотографії прошу мене не турбувати.
Навесні в мене інколи був ліричний настрій, я сиділа за столом і пробувала писати вірш:
Ось і вбрала весна жовто-білі шати,
Хоч надії нема, буду я чекати.
Моя любов не зовсім проста
Похмура і зла ,не пише вірші…
Далі не складалось та й мене перебили.
Я вже й забула за дивну трійцю – чоловіка і двох жінок, що набридали мені протягом тижня. Я ще здається всіх їх запрошувала прийти разом. І от накаркала.
Чоловік Іван, років зо сорок п’ять, його жінка Маруся та набагато молодша Світлана сиділи переді мною.
–Ви ж казали, що як прийдемо, то вирішите. А як?
Телепатія – буркнула я.- І треба мені було з ними зв’язатись!
–Ну, добре, повторіть мені ще раз.
Як завжди, почала дружина чоловіка:
–Ну так от, ми ж вам розказували. Він на старість згадав, що має нешлюбну жінку. А вона з Америки приїхала з двома дітьми. ЇЇ бачте, чоловік покинув. То моєму дурневі голову крутить. Я вже не можу дивитись, як він за нею сохне.
Та тут перебив чоловік:
– Та що ти говориш, Марусю? Ми ж не за тим прийшли. Ти ж знаєш, що я дитину свою не залишу. Ми ж прийшли разом, бо ти так просила. А щодо мене лікарю, то я хочу поскаржитись, що жінка останнім часом стала дуже нервова і ночами не спить.
Тут втрутилась Світлана:
–Та сюди взагалі не було чого йти ! Іванку, хоч це не твої діти, та я твоя нешлюбна жінка, ми і в загсі розписувались. То нам так було пороблено, що ми разом не були.
–А вона каже, що з моста скочить. Правда ,Іванку?
Тихо, дурна, чого лізеш весь час? – щось рознервувався Іван.
Маруся не піднімала очей від столу. Потім подивилась на небо, гори і більше не відповідала.
Мені стало страшно.
Іван вдоволено посміхався .Світлана вкрилась чогось плямами і виглядала значно нервовішою, як Маруся.
А Маруся непорушно сиділа і дивилась в небо.
– От що, знаєте – Я рішуче встала і махнула рукою – Вона таки скочить. А я свідком буду, що її довели.
–Як ви здогадались?
–Як ви можете? – одночасно скрикнули дві жінки.
– Телепатія. Я ж психолог.
– Ти, Іване, не любиш нікого. Марусю, не переживайте за нього, бо він того не вартий. Ви ще гарна жінка, та й хата ваша й на вас записана.
– Як же? А я ?А наші почуття? – залопотіла Світлана.
– А нема почуттів, Світлано. Якщо в Марусі хата залишиться, ти до Івана не підеш. Хіба ж не так?
– Та то звісно…– забігали очі в Світлани.
– Як не підеш? – аж скрикнув Іван.
– Ти ж казала, що любиш?
– Та навіщо ти мені без хати, от якби її не було…– з ненавистю глянула Світлана на Марусю.
– Добре, що ви сюди прийшли. Я якраз новий диктофон купила. А цікаві записи міліції скидую, вони просили .Та й Люся, мій стажор, прослуховує, вчиться на психолога.
– Та ні, ні, ми вже все вирішили – в один голос сказали Іван з Світланою. Не можна руйнувати сім’ю – добавив Іван.
Марусині пальці, зчеплені в кулак, почали помалу рожевіти.
– Так от, ви йдіть. А Марусю я записую на індивідуальний прийом ще на два тижні – сказала я. Іван оплатить.
– Та ні, не треба, вона здорова – сказав було Йван, але я показала йому касету.
– Та добре, хай вже лікується.
Він сплюнув і вийшов.
Я полегшено зітхнула і закінчила недописаний вірш:
…бо десь потребує кантати.
Чекати не можу, йду сміло на спів
І маску я сміло скидаю.
Так маска за маскою рветься в руках.
Я дивлюсь – любові немає.
7.КЛАС – Ссавці. Родина – Примати. Рід – Людина розумна?
Тип – ЖВЕНДЮК ЗВИЧАЙНИЙ.
– Скоро має початись літо – думала я, сидячи в кабінеті і розставляючи по столі рекламні проспекти. Майже всі вони демонстрували загорілу Ані Лорак в декольте.(Єгипет ! Турція! ! ОАЕ!).
Ані Лорак звабливо скошувала на фото очі, мовби вказуючи на райське блаженство, яке чекало на туристів на курортах заграниці.
Куди поїхати? Пропозицій було море, та на кошти. які я була готова запропонувати агентствам, вони напевно порадять мені путівку в Сибір. Але то в пісні мальчик хотів в Тамбов, я ж хотіла в Болгарію або в Єгипет. Відпочити від роботи! Щоб ніхто не приходив з своїми проблемами, від надокучливого шефа і від всіх жвендюків.
О !Ідея! Чому б не полегшити собі роботу і не написати рятівну шпаргалку?
Тільки на останньому тижні в мене три візити були зв’язані з жвендюками (тобто з людьми, які постійно бурчать і сваряться.)Приходили в основному жінки, хоч і чоловіки теж мали схожі проблеми .Всі хотіли радикальної допомоги від бурчунів .То чому не класифікувати цей набридлий тип? І в роботі допоможе.
Я машинально взяла чистий листок і написала:
ЯК РОЗПІЗНАТИ ЖВЕНДЮКА.
Коли на застіллі або зборах всі жваво щось обговорюють, а одна людина сидить і мовчить і ви вже показуєте на нього своєму чоловікові, як приклад (ваш чоловік тим часом танцює, сміється, жартує аж забагато).
Якщо ви незаміжня, не радуйтесь перспективі заполучити спокійного й тихого чоловіка. Можливо, ви бачите перед собою замаскованого жвендюка. Як його розпізнати?
Підсідаєте до нього і починаєте розмову на нейтральні теми(наприклад про погоду).Він тут же вчепиться за це і почне розказувати довгу – предовгу історію про бабцю його тети, яка колись зламала ніготь, бо падав дощ. При цьому він може:
1.Заїкатись.
2.Притримувати вас за рукав, щоб ви уважно слухали і не змогли втекти.
3.Повторювати всі слова по два рази.
Коли все так і сталось, виривайте половину рукава і тікайте (зате будете знати, що на другий раз до нього підходити небезпечно).Як правило, всі його сусіди вже про це поінформовані, тому як би на вечірці не було тісно, коло жвендюка завжди багато вільного місця.
Коли вам за п’ятдесят і ви ще не були замужем або коли ви ще в молодому віці, а жвендюк красивий. як Аполлон і при цьому підпільний мільйонер. який не має де потратити гроші, можете зважитись на ближче знайомство.
Дорогі жінки! Не робіть основних помилок – не сперечайтесь з жвендюками, тим більше не пробуйте їх перевиховати. Жвендюка вродженого і в своїх звичках давно набутого не перевиховає ніхто. Його не переспориш , а жвендіти він буде в два рази довше.
Коли ви вже спокусились на якісь принади жвендюка і вийшли за нього заміж, будьте готові, що:
1.Жвендюк буде жвендіти – як вип’є,
– коли ви скажете йому виконати якусь роботу,;
– на відпочинку;
– коли виконує задану роботу і щось не виходить.;
2.Буде жвендіти про:
– те, що ви багато потратили грошей,;
– йому дали мало грошей,;
– його весь час обдурюють ,і він не може купити собі нормальний одяг ,бо не вірить лейблам,;
– Він хворий(Увага! Іноді дійсно може бути хворий).
3.Жвендіння його вам не зупинити, тому в вас є три варіанти:
1.Терміново виконувати те, що хоче жвендюк – його слухати, працювати, купляти і т.д. Якщо цей варіант неможливий то є варіант 2.
2.Купити йому намордник, приблизно такий, як на собаку – боксера .Тоді вам прийдеться наплювати на громадську думку, бо як ви таки заставите його вдягнути намордник і будете з ним ходити, ваш відпочинок інкогніто буде зіпсований.
3.Ваш жвендюк впертий і не хоче натягати намордник. Тоді не звертайте на нього уваги–хай жвендить .Єдиним недоліком цього варіанту є те, що коли сусіди по квартирі будуть питати вашу дитину, що за крики чути, ваше чадо спокійно – байдуже буде відповідати:
– Та то тато жвендить бо – щось робить;
– не хоче щось робити ;
– не хоче щось їсти і т.д.;
Поступово ваші сусіди привикнуть до жвендюка, тим більше, якщо він виконує і якісь корисні функції. От якщо він ці функції вже не виконує ,з ним можна розпрощатись без шуму, бо він не буйний.
Але це вже тема іншої історії.
8. “ДОБРЯК.”
О !Сьогодні мені повезло! – подумала я, коли в мій кабінет зайшов високий кремезний чолов’яга під вусом. В руках він тримав квіти і цукерки, ще й широко посміхався.
Ось я до вас! Радісно вас вітаю! – сказав він .
Я теж заусміхалась.
Чоловік сів в крісло, та цукерки і квіти віддавати не спішив. Він все ще радісно усміхався.
– З чим завітали? – привітно запитала я .(Хоч один додумався квіти принести. Який люб’язний чоловік! Повезло напевне його жінці.)
– Та от, поскаржитись хочу на долю – відповів той.
Я чоловік добрий, до всіх з ласкою, з усмішкою а що з того?
Жінка обох дітей забрала, сама тепер живе. Правда я дітей люблю, приїжджаю інколи. На свята там, на Великдень .І як приїду, все щось їм куплю, не жалію. Машинку там ,чи светрик.
Микола говорив і міцно тримав квіти в руці. Це були ромашки. я любила ці квіти. Їх треба було терміново ставити в воду, бо почали прив’ядати.
Але якийсь внутрішній голос підказував мені, що не варто самій пропонувати поставити квіти у вазу.
– А я ж її цінував !Все купував! – радісно продовжував Микола, тримаючи цукерки на колінах .Ось на день народження, пам’ятаю, дав їй гроші на сукенку білу в горохи, майже сто гривень коштувала. А вона ж мені що? Правда, купила мешти, але трохи з моєї зарплати взяла.
– А ви що, жінці грошей з зарплати не давали? – запитала я.
– Та як не давав! Давав! Вона мене чуть в жебри не пустила. Все давав і давав! Правда, провіряв де і що куплено. Мусила на папірці мені все докладно списати.
- І син брав !Правда, я його добре за вуха останній раз відсмикав, як він на своє день народження ще й товаришів привів. А мене й не запитався, чи можна.
А якби запитав, я би може й дозволив. Хоч взагалі то лишнє. Тепер треба економно жити, нема чого гроші тринькати.
Щось цей чоловік мені розподобався. Ромашки винувато похилились в його руках. Микола нарешті звернув на них увагу.
– Та беріть квіти, я радісно вам їх подарую! – сказав він. – І так уже зів’яли.
– То викиньте їх в урну для сміття – хотіла сказати я, але стрималась.(Може, хоч цукерки віддасть?)
Та Микола не поспішав розставатись з цукерками.
– І що ж ви хотіли взнати? – ввічливо запитала я.
– Та от, щоб ви пояснили, чому мені, такій добрій людині, так не везе?
Ось навіть вчора: приніс секретарці цукерки а вона тільки раз до мене всміхнулась. Сьогодні пройшов, навіть й не глянула. А я з щирою душею до неї!
– Та вдавися ти тими цукерками! – подумала я.
– Або навіть та жінка !Сама на розвід подала, хоч не знаю чому .Я не п’ю ,не гуляю, економний.
Правда й вона роботяща, працює. Так я їй весь час казав: економ ,Марусю! -- - Навіщо так гроші на харчі переводиш? Або на одяг? На косметику ту?
- Навіщо тобі косметика? Мені ти й так гарна а за ті гроші можна ще одне поросятко тобі купити. Треба любити тварин! І діти будуть привчатися ходити коло поросяток там, кроликів, курочок. Я ж казав!!!!
Я машинально подивилась по кімнаті, чи нема де пояска від халата.
Ні, вдушити його я не збиралась, тільки так трохи придушити, бо в мене чомусь розболілась голова.
– Ви можете подумати, що я забагато з нею балакав? - продовжував Микола.
– Та ні, я добрий чоловік. Як перестала мені відповідати і слухати , я перестав до неї говорити.
Зовсім не говорив. Знаєте, то помагає. Спочатку плакала, просила пробачення, хотіла помиритись , а потім стихла.
- Ні, я її й пальцем не чіпав. Просто уваги не звертав. Півроку не говорив. А потім вона на розвід подала. Що ви кажете? – перепитав він, бачачи, що я беру вазу й підводжуся з місця.
– Нічого – процідила я, хоч таки хотілось вилити вміст вази з ромашками на голову “добряку.”
– А тепер собі без мене живе .І каже, добре їй. А мене всі поважають, в мене робота серйозна .І з друзями збираюсь, треба гроші мати то на се то на те. А чого ж ви мене не підтримуєте?
– Та чогось голова розболілась – відповіла я.
– Ну от і моя колись так казала: голова, голова. Правда, потім на колінах просила, плакала, щоб до неї заговорив. Але ж жінку виховувати треба.
– Та я бачу, ви не поясните мені мою проблему. Тільки голову людям морочите . А чи не можна назад забрати гроші, що я за візит заплатив? Ось цукерки я вам залишу.
– Ні – відповіла я .
– – Гроші за візит пройшли через касу. А цукерки свої заберіть .Он подивіться, вони і так протерміновані..
Микола із скритою злобою подивився на мене. та на обличчі грала посмішка.
– Що ж, радісно вітаю вас! – сказав він. То я ще раз забіжу і не буду платити, в мене ще пара проблем є.
– Добре! – так же радісно сказала я. Ви добрий чоловік, то, коли прийдете з своїми проблемами, крім тарифу, ще й квіти принесете або цукерки?
Микола вражено глянув на мене.
– Ну, я забіжу може…за місяць –два. Рік за роком…
І зник в дверях.
Добре, що зник, а то я вже думала, як роззуюсь і поцілю в нього мештом.
І тут двері знов розчинились ,”Добряк “ просунув голову і з радісною усмішкою промовив:
– Я надіюсь, ви всім скажете ,як я до вас добре відношусь. Я добра людина.
– А чого ви роззуваєтесь?
Видно, інтуїція щось підказала Миколі, бо він швиденько закрив двері.
Більше я його не бачила.
9.КОЛИ ЛЮДИНА БЕЗСИЛА…
Все, відпустка закінчилась. За вікном падав дощ, я сиділа в кабінеті і приймала відвідувачів.
Майже всі вони на щось жалілись.
– Грошей немає і нема як заробити - казав один.
– Все є ,але нема часу на рідних, дітей, мене не розуміють - жалівся другий.
– Хвора я і не маю де подітись – плакала третя.
Не всім я могла допомогти, хоч і давала якісь поради .Але в них треба було повірити і виконувати . Не всі могли і хотіли це робити, хоч я в особистому житті і не давала поганого прикладу.
– А ви ходили до церкви? – питала я особливо невіруючим в всякі поради.
Отця Самуїла я знала давно .Він був монахом, правив в старенькому монастирі .Саме в нього ми сповідались, тому що всі називали його святим.
Як не дивно всі мої думки і скарги на несправедливості долі отець розумів. І я знов починала вірити, що добро переможе, бо цей священник стоїть на його стороні.
– Ей, що та церква дає? – казали йому деякі .Ті ,що ходять в церкву ,ще більше грішать.
– Грішите перше ,може ви - відповідав отець.
– Чи не ви в церкві часом хочете пропхатись до сповіді без черги?
– Чи обсуджуєте і не даєте пройти без черги іншим, можливо хворим?
– Чи не ви заздрите іншим ,коли бачите на комусь новий одяг чи коли дивитесь на його машину?
– Та так, отче – признавали люди свою провину. І всі виходили після його проповідей якісь просвітлені а за деякий час приводили з собою інших людей.
– Помоліться за нас –казали вони.
(Отець мав дозвіл молитись над недужими).І було багато випадків, коли, здавалось невиліковна хвороба відступала.
Про цього священника ходить така чутка:
Коли він був в Єрусалимі , і хотів поцілувати руку одній мучениці - монахині ,що мала стигми(рани, такі ,як в Ісуса Христа) вона, не знаючи його досі, сказала:
– То не ви мені ,а я вам маю цілувати руки.
Цю розмову чуло багато монахів.
Часто отець сповідав людей зранку до вечора, забуваючи про обід і своє лікування . Про себе він не дбав, не купував предмети розкоші і дорогі машини. Розбудовує монастир, в потребі завжди допомагає хворим людям. Любить дітей і природу.
Я розказувала людям про Святого, якого я знаю. Люди йшли туди і отримували те, що я не могла їм дати і що споконвіків дає людям церква -віру в справедливість і бажання поправити своє життя.
Я і моя сім”я щасливі, що є до кого прийти порадитись в тяжку годину, кому ми довіряємо може більше як своїм близьким.
Я могла би розказувати багато прикладів допомоги молитви, а також гуцульські вірші про храм ,що чула від своєї бабусі. Здається, кожен з нас носить в серці якийсь вірш, що пам’ятає з дитинства. Та цю розповідь я хотіла присвятити саме цьому знайомому священнику.
Його справа не пропаде, як не пропадуть і вірші ,які він пише.( Ці вірші отець дав дозвіл використати моїм родичам для книжки ).
Бог- поміж небом і землею
Хрест - поміж смертю і життям.
Люблю тебе, гуцульський краю
І дякую тобі за храм.
Мала на пагорбі церковця,
Від всяких бід - громовідвід
Немає кращого вже місця:
До Бога вихід тут і вхід.
Цей пагорб вищий від Говерли,
Зійде туман і видно рай…
Тут ближче Бога ,тут ангели
Стережуть цей карпатський край.
Треба дивитися не раз,
Треба вдивлятися щоденно
В ікону Божу, іпостась
Щоби відчути всю Вселенну.
Для Нього-золото і срібло,
Для Нього-світло всіх світил
Йому-поклін. Йому-кадило
Йому-любов і серця спів.
Лунають, дзвонять дзвони
І без дзвонаря дзвенять
Миропомазані, охрещені, як люди
З ангельським хором гомонять.
Безсмертний дзвін, бо має душу -
То не проста, дзвеняча мідь.
Мідь переллють на мідну тушу.
А душу? А душа дзвенить.
А на престолі є світлиця,
Видніє різьблений кивот.
То - храму суть, то - таємниця
Бо саме тут живе Господь.
– А чому ви говорите про Бога ?– все одно казали одні. Могли б придумати якийсь інший вихід з ситуації.
– Ну то прошу, придумайте ви – відповідала я і вони замовкали.
– А чому так тривіально ?– говорили другі .
Ми вже багато на цю тему чули.
– Я знаю, що кожен може сказати на цю тему щось своє – казала я. Свій образ. А мій, як і ваш, напевно зв’язаний з цими горами і лісовими стежками. І з гуцульськими храмами.
