Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2640
Творів: 48579
Рецензій: 93331

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

ТОЛІЧКА 1

© Анатолій Азін , 05-07-2013
  
Його звали Толiчка. I це лагідне, по материнському тепле i надзвичайно влучне iм*я так личило йому, що навіть замiнило призвіще,  якого майже нiхто i не знав.  Толiчка, от i все.  Та коли хтось гукав його при незнайомих, то це iм*я чи то прізвисько, майже шокувало їх:  бо на нього вiдзивався стрункий, високий, широкоплечий, вiсiмнадцятирiчний парубок з темнокаштановим волоссям i вже сформованим грубуватим парубоцьким голосом.  На людях вiн був трохи сором*язливий i тiльки вихор, непокiрний чуб на лобi, видавав його твердий характер.  «Отож-то вам і Толiчка», говорили жiнки, а про дiвчат i казати нічого, вони з нього не зводили очей. Та це інша історія… Одним словом це, по дитячому наївне iм*я перерiсше в прізвисько, було таким влучним вiд якого вже нi вiдмазатись, нi вiдкарапкатись… А ви знаете, що у нас призвіська, як тi прилипали, переслiдують людей все життя. Та слава Богу як що вже те призвісько безобiдне, ну, Толiчка так Толiчка, щож тут такого…
Толiчка, закiнчивши школу, до iнституту не вступив, балiв нехватило. А тут вже i армія підпирала. Довго не роздумуючи, в супереч батьківським сподіванням, він, слідом за друзями, пiшов на курси шоферів від військкомату. Щоб там не казав тато, але кермо йому снилося давно. Та й до армiї потрібно було отримати професію, це він твердо розумiв, бо зi слів хлопців що вже вiдслужили - горе в армiї «мамкеним синочкам». Отже курси шоферів уже позаду. Права в кишені. Не дочекавшись тепла, наприкiнцi лютого, Толiчка був уже у вiддiлi кадрів автобази. Кадровичка, їхня сусідка, допомогла i тому обiйшлося без зайвої бюрократiї. –«Толічка, знайдеш механіка Прохорова Тимофія Петровича, передай йому  наказ, тебе зарахували в його колону», - сказала вона протягуючи папірець. – «Щасти тобі, Петрович молодь любить, в обiду не дасть»,- навздогін, з iронiею, пiдбадьорила вона свого сусіда.
Петровича знайти було не тяжко. Він на прохіднiй пiдписував шляховi
листи. То був невисокого зросту чоловiк у чоботях i в військовому картузi без кокарди. В його голосі i манерах поведінки почувалася сила. Шофери з ним розмовляли з повагою. Толiчка тільки потім, уже в армiї, до кiнця зрозумiв Петровича, вiдставного офіцера.
- Ну, що там! не піднiмаючи голови запитав механік, звертаючись до нього.
- Я… на роботу, - промовив Толічка, - i трохи зам*явшись сказав твердіше: - Я шофер. Механік на мить завмер. Він підняв голову i пронизавши Толiчку прискiпливим поглядом промовив: - Шофер кажеш? так, так… почекай мене бiля механiчного… я зараз туди прийду.
Цього року зима була холодна і снiжна. По територiї автобази височіли кучугури снiгу якi, з південного боку, рябіли вицвiлими плямами. Темні плями були ніби побиті іржею, прикрашаючи причудливими узорами цей убогий технічний пейзаж. Мороз заповз Толiчцi по мiж лопаток, але він його не вiдчував. Вiн дивився як шофери заливали в радiатори гарячу воду, вона парувала вiддаючи людям i металу свое тепло, а проливаючись на землю поволi застигала, перетворюючи стоянку на ковзанку. Заливши воду шофера чекали, димлячи цигарками, коли до них прийде черга пускача…
Пускач був перероблений iз старої, як світ, вантажівки i був такий, на вигляд дивовижний i пошарпаний, що на нього було смiшно дивитись. Вiн пiдїзжав спереду до машини i зєднавшись, нiби в поцiлунку, крутив двигун закляклої за нiч колимаги, тонким карданом. Однi машини заводились вiдразу, а деякi люто стрiляли чорним димом з глушників, а потім, ніби відкашлявшись, гуділи на всю силу свого могутнього нутра. Налаявшись та набігавшись шофера виводили свої вантажівки на лінiю. Ряди пустіли. Залишались тільки одинокi, нiби осиротілі, машини запорошені cнігом. До них нiхто не пiдходив, але мабуть сьогодня вже нiхто i не пiдiйде, казалось Толiчцi. «Може серед них буде якась і моя?» - радісно думав вiн.
- Привiт, сусіде! – пролунав чийсь голос біля самого вуха. Толiчка стрепенувся. Рядом стояв знайомий, дядько Льоня, вiн жив по сусiдськи, через дорогу ,  вони частенько, вечорами, грали в шахи.  Дядько Льоня був сильним i вдалим партнером, але вiн нiколи не хизувався з його програшiв, бо був розумною людиною. Вiн знав, що порушивши ненароком партнерські вiдносини мiг вiдштовхнути Толiчку, який теж любив шахи, але ще мав мало досвiду.
- Яким вітром? – запитав він.
- Я… на роботу влаштовуюсь, в колону Прохорова, - промовив Толічка.    - Ти з ним розмовляв?
- Так. Сказав почекай, от і чекаю поки всіх не випустить на лінію.
- Ну, давай, успіхів тобі… тільки знай: новачки у Прохорова завжди починають із «цвинтаря».
Посміхнувшись дядько Льоня чомусь махнув рукою і сховався за дверима механічного цеху де він працював єлєктрослюсарем. «Дивно, що він мав на увазі? Який «цвинтар»?- промайнуло в голові Толічки…
- Мабуть замерз? - Голос механіка був гнусявим, простуженим. Петрович, як показалось Толічці, був ще старішим ніж він його вперше побачив на прохідній… але молоді, як відомо,  люди старшого покоління, вважаються всі старцями.           Толічка передав наказ. Механік прочитав його, оглянув права водія і нарешті промовив: - Пішли! Вони прямували до запорошених снігом машин. Серце у Толічки зойокнуло «сталося про що мріялося» - подумав він. Але що це? Механік і не глянувши на ці одинокі вантажівки ішов далі, в глибину бази, туди де під огорожею, зовсім прикидані заледенілим снігом, виднілись контури уже не осиротілих машин, а «мерців», на «вічній» стоянці.
- «Так ось він - «цвинтар» - ледве не крикнув Толічка. «Ось про що говорив йому дядько Льоня!»
Далі іти було нікуди. Під огорожею утопали в снігу старі вантажівки, що були не на ходу, одним словом - колимаги.
- Так, Анатолій, вибирай яка на тебе дивиться! Як вибереш, скажи, закріпимо наказом по автобазі. А коли повністю скомплектуеш, відтягнемо на яму, на «реанімацію». Ясно? В голосі механіка не було ні іронії, ні твердості. Для нього було все буденним. На таких як Толічка все одно план не виконаєш, він давно це собі усвідомив, от і починала молодь шоферити із «цвинтаря». Оце така була проза життя. Викинуті, як сліпі кошенята, вони у відчаї потиняються по гаражу тижнів зо два, тай знову ідуть на батьківські хліба, аж поки і в армію не заберуть. Інші, через знайомих, ідуть в стажери до досвідчених шоферів і набравшись практики та отримавши рекомендацію, та через могорич, сідали на підміну… У Толічки мабуть був дуже недотепний вигляд, він стояв як контужений, мовчав, і тільки кліпав очима. Тимофій Петрович, по батьківські, поплескав його по плечу і промовив: - Давай, працюй! Тільки пам’ятай, - він підняв погрозливо палець, - з отих  машин,   під огорожею, можєш взяти все що потрібно, а з тих, - механік показав у бік машин біля яких вони щойно пройшли, - не подумай і гайку скрутить,  покараю! Вони закріплені за шоферами що на лікарняному і у відпустках. Механік, більше нічого не сказавши, пішов по своїм справам залишивши Толічку серед цього безладдя. «Контузія» проходила. Він оглянув все ретельніше. На огорожі, що відділяла гаражне свавілля від старого запущеного саду, сиділа ґава і час від часу, дивлячись прямо в очі Толічки, каркала. – Ка-р-р-р… Ка-р-р-р… Вона була роздратована тим, що хтось порушив її спокій і так нахабно вдерся на її територію. - Киш! - махнув Толічка на гаву рукою. Але вона, ніби приморожена, сиділа вчепившись за дротину і не змахнувши й крилом каркала ніби проганяла його назад, туди, звідкіля прийшов. Серце калатало так, що було важко дихати. Толічка глибоко вдихнув повітря і розгортаючи ногами сніг пішов навпростець до машини яка була ближче до нього. Холоду він не відчував, лице палало. Пальці на руках налилися кров*ю, поштрикувало пучки. Розгрібши руками сніг він, не без зусиль, підняв капот, задравши його аж на кабіну. Видовище було вражаюче… Під капотом не було нічого крім білого снігу. На тому місці де колись кріпився двигун з безліччю різних деталей, проводів, трубок чорніли лише масляні плями. Деякі проводки тирчали з під снігу. Толічка мимоволі поглянув у бік прохідної. Там залишилась така мила і така  безтурботна юність яка ще кликала його назад, до себе, яка так не хотіла віддавати його тіло і душу тому дорослому життю, що вабило Толічку, обіцяючи примару легких здобутків. Його душа ніби розривалася навпіл, але розум підказував що від тепер він став дорослим і йому потрібно кожної миті доказувати всім, і самому собі, на свої  права під сонцем. Кров пульсувала у висках. Десь глибоко під ложечкою народжувалась злість, а вона додавала сили: а розум і сила прокладають дорогу до зрілості.

- Шофер! Що зажурився? Чийсь голос відкинув важкі думки. Толічка обернувся. Перед ним знову стояв дядько Льоня, він ніби слідкував за ним. Його фуфайка виблискувала засмальцьованими, особливо біля кишень, боками. Штани теж виблискували затертим на ногах мастилом. З під густих чорних брів на Толічку дивилися розумні і теплі очі.  
- Ходімо, я дам лопату і віник, - сказав він, - буде легше пробиратись до машин… та вибирай, щоб була на колесах і кузов не зламаний, та під капотом хоть би щось було… а там подивимось… Зрозумів? Толічка хитнув головою і покірно пішов слідом.

Обідати було пізно. День промайнув так швидко що про їжу і думати було ніколи. Але Толічка їжу з дому не брав бо не сподівався на швидке вирішення справи. Зимовий день короткий. Вже знову почав хрущати сніг під ногами. Підморожувало. Із двох десятків відпрацьованих і вже ким лише неперебраних  автомашин; і не списаних, і не зданих на металобрухт тільки по тій причині що вони, ще якимось чином, рахувались по бухгалтерським паперам, Толічка відібрав для себе ту, що була з непокаліченою кабіною. Вона стояла на чотирьох колесах. Правда позаду двох колес не вистачало, але він уже бачив де їх взяти. Під капотом «щось» було, та в деталі вдаватись не вистачало часу.

Як би там не було, але на кінець другого тижня машина була майже готова стати на яму - «на реанімацію». Номерний знак 14-57 ПОА виднівся з далеку. Його машина тепер була вже чужа в цьому ряду бідолах і сама просилася на волю. Почуття переповнювали душу і підганяли Толічку як попутний вітер. Він з ніжністю, в час відпочинку, сідав за кермо і насвистуючи мріяв про далекі подорожі, про незвичайні пригоди уявляючи що увесь цей світ його, тільки протягни руку і досягнеш всього про що мрієш, а йому потрібно було все, адже він ще нічого не мав, але це тільки додавало сили. Йому так хотілося бути дорослим і сильним чоловіком як ті, його колеги, що кожного дня виїзджаючи в рейс сигналили йому по   товариськи. Адже вони прийняли його в свою стихію, їм подобався хлопець який сам так старанно збирав свою машину. Їм подобалось коли Толічка досаждав своїми запитаннями, а не рідко і проханнями в допомозі – то вже така шоферська солідарність: «сьогодні ти допоможеш – а завтра допоможуть тобі». Все складалось гарно. Бракувало лише карбюратора та генератора. Толічку магнітом притягувало до ходових машин. Він навіть підгледів одну, що давно не бачила водія, але він добре пам’ятав той грізно піднятий палець механіка, що категорично забороняв крадіжки. За допомогою він звернувся до свого старого знайомого сусіда – дядька Льоні. Той, здивовано глянувши на Толічку, запитав: - А ти що, до механіка не підходив?
- Ні.
- Чудак! Напиши список  деталей яких не вистачає і йди до нього на підпис, а він направить на склад. Та відразу не став все на машину, а як відбуксують на яму, віддай  бригадиру. Іди, механік зараз в себе. Швидко, на ходу, написавши список Толічка впевнено відчинив двері кабінету механіка.
- Дозвольте зайти?
Механік палив. Їдкий сизий дим кублився над його головою. В кабінеті було душно. – Заходь, - він мабуть не сподівався побачити сьогодні Толічку.    - Сідай, розповідай…
- Я машину уже зібрав, на яму потрібно. Ось список на відсутні деталі, - він передав папірець механіку. Не глянувши в написане механік роздавив недопалок в попільниці, підвівся, надів картуз і  стримано промовив: - ходімо, показуй! Тепер уже Толічка вів механіка до своєї машини обминаючи калюжі, що виблискували після довгожданого потепління.
- А тобі Леонід Кравченко рідня? - запитав механік.
- Ні, сусід. А що?
- Він тебе хвалив… а я йому сказав: курчат рахують восени…
  Вони підійшли до машини. ГАЗ-51, що багато чого бачив на своїм віку, стояв ніби готовий до виїзду. Механік оглянув машину з усіх сторін і стукнувши кулаком по крилу промовив: - Гарна! Працьовита! Я пам’ятаю всіх її водіїв. Може і тобі послужить… Лице механіка посвітлішало, очима він уже не зиркав з під лоба, а дивився на Толічку з неприхованою цікавістю. Погляд його ніби запитував: «хлопче, і звідкіля ти такий взявся?». Ще два тижні тому назад він міг би побитися об заклад з ким завгодно що цього хлопця вистачить , ну від сили, на місяць. «От і не кажи гоп доки не перескочиш» - подумав він.
- Завтра на яму, - після довгої паузи промовив механік. - Машину тут залишати гріх, руки відразу потягнуться до чужого добра. Я твою заявку передам на склад, будемо ставить тебе на колеса.
- Дякую, Тимофію Петровичу, - ледве стримуючи себе від радості майже викрикнув Толічка. - А зараз іди до слюсарів на ТО і готуй місце для машини.

                                      Далі буде.                          







Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Хай тільки вистачить надовше..:)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 08-07-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 06-07-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.69434499740601 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …