Травень - місяць грузький, водяний і тванистий, з довгою й кучерявою чуприною. Він хоч і має тіло чоловіче, зате пахне жінками, бо тільки їм оддавна належить. І той, хто стояв, пригортаючи молоду жінку під лихим травневим місяцем, той знає - у цей час жінка ніколи не тримається чоловіка, як не тримається й свого тіла, бо воно у травні наче висипається крізь пальці, наче шугає з кладки у чорторий. Скільки не збирай його у пригорщу, скільки не припасовуй стан жіночий до свого стану, скільки не сотай рівні нитки волосся та не складай ласкаво по голих плечах, воно все одно втече, бо в травні жінка - то тільки пісок, заледве поцілований піною. Бо в травні жінка - не затишок і вогонь, а голод і нестатки, яких краще не бачити, на які не зважати, аби їхня прихована й ветха неприкаяність не нагадала тобі, що ми живемо для того, щоб колись померти. Торкайся її персів, підважуй їх долонями і розкривай, але навіть у голову собі не бери, що ті туго напнуті рожеві виноградини будуть твоїми.
Я міцно причинив сінешні і хатні двері, навісив замка, але не замикав, бо в хаті спала мати, і пішов до річки купатись. Пахла акація, пахла прибита грязюка, з двору пахла ще й свіжа соснова домовина, прислонена до стіни, чи то сніп чистого місяця, а з грудей пахло чорним хлібом і вечірнім молоком. Зеленкувате світло згори слалося густо і напружено, наче кров у молодому серці. Світло збивалося, закудлувалося, знову розправлялося, але тримало мене під собою, ні на мить не пускаючи в темінь. З балочки озвалася якась пташина, так тонко, неначе по склу дзенькнула дощова цівка. Блимнула якась стеблина, освітлюючи саму себе, озвалася й одразу примовкла десь із-за цвинтаря зелена заблудла душа. Мене ніщо б не змусило зупинитися, хоч од того всього й ходив по спині морозець. Під босими ногами траплялися то трісочки, то камінчики, то просто гострі піщинки, і саме вони не давали мені зовсім пірнути в це святешне грайливе безголов'я. Горщик на натальчиному тину бовванів як справжня голова, а на воді хитався прив'язаний човен, хитався-розхитувався так, мов хтось у ньому був. Я не боявся цього. З усього нічного мерехтіння швидким оком я вибирав щось найбільш тверде і звичне, як причілок натальчиної хати, чи двері в повітку, чи покинуті коло неї порожні гусячі коритка. Я підходив до води і вже хоч самим краєчком вуха, а все ж ловив тепле вуркотіння курей за глиняною стіною та ще ремиґання корови, що напівспала у загороді.
Коли натальчин сад зацвітав двома вишнями та ще яблунею, що стояла майже коло самої води, потроху вкриваючи її пелюстям, коли Наталка вдягалася в нову зелену кофту і виходила підмальовувати червоною крейдою бляклі рожі під вікнами веранди, у мене всередині звично починався риб'ячий нерест. Я ходив зокола, шукаючи причини, пробував купатися, але квітнева вода була ще холодна, ловив ріденьку ряску вутятам, тягав до свого двору викинуті на берег корчі, аби лишень хоч раз на день майнув перед очима зелений натальчин рукав і погнав моїх верховодів і краснопірок кудись проти течії, і скаламутив мене до найглибшої глибини. Я одв'язував її човна од верби, сідав у ньому й годинами гойдався, тримаючи на колінах вузлик із їжею на двох. Але Наталка до мене не виходила і не озивалася. Лише надвечір, коли я, безсило грюкнувши веслами об стовбур, не оглядаючись уже йшов додому, я чув спиною, як Наталка у резових чоботях ішла до човна. Вона знову одв'язувала його від стовбура, помаленьку клала на дно ятері і пливла на той бік ставити. Вона то там, то там спалахувала волоссям з-під хустки, перебивала міцний рогозяний дух своїм жіночим пахтінням. Вона міцно вганяла пакільці в муляку, торгала сітку - чи добре напнута, і, закусивши губу, пливла назад.
Ті ятері подарував Наталці перед смертю мій батько. Він спершу довго лагодив їх, снуючи човником по старому сірому полотну, наставляв проти сонця і пильно видивлявся дірок, стискав старі ободи і якщо вони тріскали, напосуджував нові. А коли він мовчки згріб їх у лантух і поніс, коли, ні од кого не криючись, висипав посеред її двору, мене опосіла якась образа і злість. Я прокрався обніжком туди, де вони стояли і гомоніли. Батько дивився прямо на неї і нахильці пив її сміх. Вона тримала в руці квача, з нього стікало вапно просто на поріг, а моя ще дитяча лють, не маючи сили себе здихати, котилася прямо на неї, била по литках, але не могла збити її з ніг. Я біг додому, лопотів прибитою стежкою, грузнув, ненароком ступивши в глинище, і чув як позаду сміялася вона і надсадно кашляв мій батько.
Через місяць він уже вмер. І Наталки не було на похороні. Вона боялася людських розмов і лайки моєї матері. Весь день двері в неї були зачинені. Але тільки-но піп закінчив правити в хаті, тільки дядьки завдали на плечі важку й довгу труну, тільки винесли батька на сонце, як із його грудей приснула невеличка сіра пташина, схожа на посмітюшку, і прудко полетіла до річки, чи то до натальчиного двору. З того дня я почав боятися Наталки і багато думати про неї. Думки ті напосідалися надвечір, слали передо мною широку зелену стежку і я мав іти, не чуючи ніг. Так я й ходив роки та роки, уже й мати висохла і зігнулася в корч, уже й село опустіло, а я все стелив собі ту дорогу, одвіку широку й зелену, і не завважав, що натальчині коси досі не сиві.
Я думав про неї, гарну й невеселу, завжди невеселу, чиркаючи сірником і закурюючи, пробуючи ногою чи тепла вода. Вода була тепла. Вона мовчки лежала без сну, ловлячи дрібненькі вільхові шишечки. Я заходив спершу по коліна, потім по пояс, мочив долоні і плескав ними по голові, щоб тіло швидше призвичаїлося. Луг на тому боці виростав і густішав, ставав лісом, і місяць як прудка вивірка звивався і перестрибував з дуба на сосну, а з сосни на кущ глоду. Коріння в дерев стогнало так, що аж мені було чути, і здоровенні земляні нуртини вставали поперек стовбурів.
Позаду зашелестів якийсь наче вітер, зашамкотів і закашлявся як від сорому. Я обернувся і побачив Наталку. Вона сиділа на м'якому спориші і дивилася на мене. Руки її робили якусь пильну роботу, а сама вона дивилась на мене. Зелений рукав згинався і розгинався, описував у повітрі кола, немов ще дужче присипляючи велику травневу тишу. В неї на колінах лежала моя сорочка, і натальчині руки пришивали верхнього ґудзика. Циганська голка снувала швидко і зловісно. Мені по тілу побігла дрібна лихоманка. Я чув, як позаду земляні вали виростали й виростали, ставали горами, через які вже не перелізти. А попереду сиділа Наталка і світила зеленим рукавом. А я стояв у воді і дивився, як руки піднесли їй до рота нитку з голкою, а зуби перекусили ту нитку. Тільки очі поблискували так само окремо, тільки слова, яких я разуразно набирав у рот, падали й падали назад, хлюпаючись хвостами об самісіньке дно мого нересту.
Наталка мовчки поклала сорочку на траву, встала і почала повагом роздягатися, обережно складаючи свій одяг поверх мого. А коли вона розпустила волосся, я побачив, що воно чогось уже мокре. І вперше насмів заговорити.
- Ви хіба оце купалися тільки що?
Наталка нічого не відповіла мені, швидко зайшла у воду по пояс і закинула голову назад, відкриваючи розкриті перса з рожевими молодими виноградинами, наче припрошувала цілувати. І я наважився. Губами цілував, а руками обхоплював стан, по якому нерівними острівцями спливало волосся. Видавалося, що воно шерехувате, липке і проростає мені крізь пальці, як водяна волосінь. В очах усе дрижало й переверталося, то там, то там по берегу виникали якісь людські подоби, а обличчя все занурювалось і занурювалось у ту лискучу глибину між персами, все шукало й шукало розросту і хлюпотіння.
Я не бачив, коли на її біле-білісіньке плече сів птах, а схаменувся вже аж тоді, коли почув, як вони з ним говорили і сміялися. Я вийшов геть на берег, і місяць, як тесля, став приміряти до мого зросту світляне віко труни. Я злякався і сів на траву, а вони все сміялися.
- Ти ж знав, ти ж знав, що я не маю душі, але серце я таки маю, - чи то закликав, чи то насміхався з сивого пташка натальчин голос.
- А коли знав, то нащо відчиняв їй? А коли знав, то нащо відчиняв їй? - глузувала вона, а може то вже моя гаряча голова з мене глузувала, відлунюючи од води кожне слово. І я пригорщами набирав і лив собі в обличчя воду, і сьорбав її, і теж закашлювався аж до синьої хрипоти.
- Не знаю нащо, не знаю. Жалко мені було її, просто жалко.
Голос пташка все сумнішав і наче відходив, стихав, вихоплюючись уже десь далеко за горбами, де моя мати прокинулася раптом, вийшла з хати, сіла посеред двору і тужила, і похитувалась, обхопивши коліна руками, притискаючи до грудей порожнього лантуха. І на груди їй сипалась потрюхла дубова кора.
- Не спіши, не втікай, бо нащо тоді мене кликала? - воркотів котом пташок коло самого мого вуха.
- А нащо ганив мене? А нащо штовхав мене при людях із кладки?
- Не знаю нащо. Не знаю, - знову озивався голос десь іздалеку, з-за горбів.
Усередині мені все сохло, всихало, я вже не чув нересту, риби вже не били хвостами в животі і грудях, а натомість у густій темряві там гибіли якісь дрібні комашки, безсило дзижчали і пропадали, падали кудись униз. Пташок сидів на білому камені її плеча похнюплений і мовчав. Його сіреньку посмітюшачу шию обрамляв зеленкуватий комірець, під яким поблискував ґудзик. Уперше за ніч на березі стала пильна тиша. І я здогадався, що мені вже не перебрести її, не пережити.
- У травні дуже багато злого зілля цвіте. А коло води - так найбільш...
- А я думав...
Але Наталка вже не дала йому договорити. Вона лагідно взяла його сіреньке щуплаве тільце в долоні, обережно розстібнула комірця і обернула йому голову задом наперед. Щось сухо хруснуло, затріпотіло і вмовкло. Наталка байдуже висипала мертве тільце крізь пальці, як пісок.
Я сидів на траві і тремтів од холоду і од німих, як безвість, натальчиних очей. Вона постояла ще трохи мовчки, заслоняючи собою все, вкриваючись сірою осінньою ряскою, плутаючи в мокрому волоссі мілину з селом, вибалок з причілковими вікнами, зелену пшеницю з моїм одягом на дні скрині, в якому завтра мене ховатимуть. Вона постояла так, а тоді підійшла і стисла пальцями моє горло.
Я ще побачив, як перед моїми очима встають рясні яскраві жмури, і як вона плюскає у воду, розрізаючи навпіл здорове кружало місяця.
