Коли ви публікуєте свої роботи в інтернеті, чи залишаєте собі копію? Багато з нас думають, що оприлюднене в інтернеті ніби на вічність викарбовується в електронному павутинні, і нікуди не зникне. Але виявляється, що інтернет - вмістилище не зовсім тривке. І Булгаков романтично помилявся: рукописи таки горять, і губляться, навіть в електронній формі.
Колись в 2006-му на теренах українського інтернету з'явилася толока під назвою litforum.net.ua, на якій багато цікавого було написано і розповсюджено. Там точилися спори, майструвався різного кштибу креатив, ділилися думками, книжками, віршами, п'єсами. Серед доробку були не просто цікаві, а вельми цікаві твори.
Але сталося так, що в якийсь момент 2011 року вебмайстер вирішив більше сайтом не займатись. Ну рішив то й рішив, всяке буває. (Принаймні, попередив би спільноту). На той момент це уже був не просто проект однієї людини, а ціла колективна творчість. Люди довіряли свої твори спільноті, начебто сподіваючись, що ці роботи збережуться, і спільнота нікуди не дінеться.
Проте, сайт було раптово закрито, і навіть хостер згодом зник з уанету. Люди навіть не встигли оговтатись, як все те, що накопичувалося роками, безслідно щезло. Ніхто навіть не зробив експорт сайту в xml, і не вивісив в інтернеті для всіх бажаючих продовжити справу (як це зазвичай цивілізовано робиться при закритті колективних сайтів).
Тепер доводиться шукати крихти, що зберіглися на українському веб-архіві (який зберігає, нажаль, не все, і не зовсім якісно). А втрачено дійсно багато цінного тексту.
Взагалі, цікаво, чи роблять гаківські вебмайстри збереження даних, якісь архіви? Сумний приклад літфоруму навчає тому, що замислитись над архівуванням колективного доробку треба вчасно, бо завтра може бути запізно.
PS наразі вдалося відновити роботу сайту за адресою litforum.info; шляхом довгих пошуків довелося вийти на адміна, який люб'язно погодився передати бразди правління (хостинг.)
