М-м-м-м-м…
Перекручуюся з боку на бік. Очі не хочуть відкриватися, але бачать перед собою простір, начебто невизначений. Сонні пальці тягнуть ковдру на оголену спину, але ковдра вмить сповзає. Тоді руки лінивим порухом шукають її позаду тіла. Знаходять. І знову пластиліновими рухами викочують, на злегка змерзлі плечі, шовкове тепло. Відчуваєш, як воно налазить спокійно та врівноважено вкриваючи собою міліметри застиглої вранішньої прохолоди на тобі. Нарешті тепло, аж під самі вуха тепло. Та не встигаєш заховати носа у затишку, як ковдра гладким язиком злизується, здається назавжди, так наче море в припливі набігло на берег, обцілувало кожну піщинку, кожен камінець і зникло залишивши по собі приємні відчуття. І ти би ладна їх повернути, але скручуєш свої піщинки та камінці в маленький згорточок надії і дрімаєш. Чи то у напівсні, чи в реальності, а може в глибокім соннім гулянні та крізь завісу повік ловиш на собі чийсь погляд. Погляд з висоти сканує кожну лінію обличчя і нарешті торкається. Дотики плавними рухами малюють контури твоїх губ, з кутика до кутика, підборіддя… вимальовуючи овал обличчя, а тоді завіса спокою зникає і ти чуєш шепіт у вусі, поки не розбираєш слів, тому це схоже на муркотіння кота. Мацаєш рукою подушку у пошуках котикової спинки та натомість знаходиш щетину. Пальчики перебирають м’які колючки і раптом провалюються в перину зіткану з вуст. А тоді, масивне тепло нізвідки закриває тебе усю чоловічими обіймами. Обійми налягають інтенсивно, але ніжно…
– Прокидайся… соня.
– Ага.. зараз…
– Я вже півгодини тебе пробуждаю.
Нарешті відкриваю очі та усміхаюсь.
– Треба казати – пробуджаю.
– Та ні, я саме пробуждаю.
Топлюся у його погляді, і ради не маю як виринути, а може не хочу. Ніс крутиться ніжно торкаючись його носа, щік…
– А чого це такий непоголений? І як тебе цілувати?
– Кава вже готова.
Каже та складає губи таким видовженим бантиком, цілує зауважуючи – ось так і цілуй.
Він піднімається з ліжка та стає навпроти вікна, за котрим ось уже четверту годину, як ранок готує себе до полудню. Сонце осяює постать, крізь неї світло не проходить, але розходиться по контурах так він стає наче обведений сонячним олівцем. Дивлюсь і ловлю себе на думці – обожнюю чоловічу спину. Спина вимальовує міцний стовбур на якому тримається тіло, тіло розходиться по обидва боки перетворюючись в широкі плечі та руки. Поволі опускається до низу витісуючи виїмку коло сідниць, а вже тоді округлими формами переходить в стегна. Опускається все нижче аж до самих стоп. Він стоїть непорушно і тільки маленькі волосинки впродовж ніг тріпотять від подиху легенького вітру, а тоді він зненацька повертається в пошуках одягу, що валяється на підлозі. Враз мені хочеться бути скульптором аби перебирати в руках глину, зволожувати її в процесі творіння чергового шедевру. Та вітальня відкрила перед нами двері неділі і ми увійшли в новий день починаючи з чорної кави.
Б-р-р-р… чути брязкотіння кавоварки, це вона меле кавові зерна.
– А ти казав, що кава готова.
– Забув зауважити, що майже.
– Я виходжу у двір, ти принесеш…
Не відповів лише схвально кивнув головою.
Гарно виполота грядка цибулі перезирається з кущами помідор, пихаті огірки витягуються по мотузках кучерявими вусиками, розлогими листочками дуже схоже на гарбуз; картопля квітує народжуючи в глибині молоденькі бульбочки; рівні рядочки суниць розливають аромат перемішаний з вишневим створюючи особливий запах літа. Цього року літо надто стигле та пишне. У тишині споглядання раптом відчуваю заніміння природи, усе, наче застигло, навіть гора за сусідськими городами та кількома вулицями ледь чутно дихає парою світанкового дощу. Враз сонце ховається в сутінках темної хмари і над головою повисає маса води, що от-от рине краплями. Не чути птахів, а ні вітру, ані якогось шороху. Тож мені лишається прислуховуватись до німоти.
Надто тихо – чую позаду себе голос та здригаюся.
– Чого лякаєшся, це ж я.
– Ти порушив мовчання богів.
– І про що боги мовчать?
– Про все на світі…
– І про сам світ… у тебе хоч електронна копія твору є?
– Ні. Не має. Я витерла.
Подивився на мене і почав збирати останні аркуші, але вони розтікалися в його руках і повільно лягали на траву.
– Жартуєш?
– Та, ні, на повному серйозі.
– Повториш?
– Ні. «Объять необъятное невозможно» – якось сказав Прутков.
– Людина – це синтез тіла і Духу і коли свідомість розгадує алхімію власного індивіда неосяжність стає шляхом до переродження – якось сказала Милослава Славинська.
Не можу стримати усмішки, губи якось самі по собі розтягаються у вдоволенні.
– Можу, я все можу, навіть неможливе.
Наступного дня.
8:30! Я вже маю бути на роботі! – вигукую та зістрибую з ліжка і лише краєм ока встигаю помітити, як Слава крутить носом, повертається на інший бік, вкривається і спить далі. Біжу до ванної, вмикаю воду і миттю – на кухню. Холодильник відкривається пахощами вчорашньої печеної картоплі та шашлику. Виймаю все, що потрапляє під руки: масло, помідори, огірки, батон… Гримаю дверцятами і запах зникає, розпаровується у ванній, витікає разом з гарячою водою – виявляється забула впхнути пробку. Не зачиняю дверей, лише прикриваю та вмикаю душ. Краплі без усякого задоволення чухають мені спину плюючись рідким милом, сплутане, мокре волосся липне до тіла наче обвиваючись вчорашнім димом справжнього вогню. І нарешті рушник обгортає мене спокоєм. Чиста, розніжена гублюся в миті затишку…
Бум-ц-ц-геп-бум! …
Аж підстрибую від несподіваного звуку. Ледве одягнувши білизну прибігаю на кухню де кіт на підлозі щедро ділиться ковбасою з песиком. Побачивши мене, кіт піджимає хвоста та підбігає до виходу, винувато прохаючи відкрити йому двері. Поспіхом, але гордо за ним йде песик, наче кажучи: а що, я нічого. Це він ковбасу стягнув, не можу ж я образити друга відмовивши в куштуванні…
– Слав! Слава! Ти піднявся!?
– Ага…
Ліниво відказує і ніде його немає окрім ліжка.
Дев’ята година! Я вже двічі спізнилась! Піднімайся! Кава готова і бутерброди, ось одяг – заходжу в кімнату, а він простягається в спокої.
– Це вже не смішно!
Стягаю з нього ковдру торкаючись холодними пальцями до гарячого живота.
– Не треба, мамочко! Я встаю, ось…
І так кожного дня – буденний ранок кудись втікає, а надто годинник, спати хочеться, очі не відкриваються, з рук все валиться, а часом навіть автомобіль не заводиться. Не знаю як у інших, але в нас так.
Сонце вже високо і ранок геть не ранній, доця спить, цілуємо її по черзі і нарешті рушаємо. Знайомі вулиці, знайомі обличчя. Минули перше перехрестя повернувши на право, а далі двісті метрів по прямій і звертаємо на вулицю Пушкіна що простягається впродовж статних будиночків, охайних двориків обплетених виноградною лозою. Кажуть, що Виноградів – місто маленьких замків та кованих брам. Найстарший з представників історії замок Канков, гордо красується на одному зі скелястих виступів Чорної гори, котра здіймається над східною околицею міста. В IX столітті там було укріплене слов'янське городище. А з поширенням на цю частину Підкарпатської Русі, у XI столітті, влади угорських королів, там споруджується замок – опорний прикордонний пункт. І хоч про сам замок відомості втрачені, але історія цілолого міста основана на побудові цієї таємничої споруди. За однією з версій, назва походить від угорського слова, що означає кам’яну брилу. За іншою – від аскетичного одягу монахів – плащів з овечої вовни, які називали „канко”. А насправді хто його знає, що і як там було та якщо піднятись до замку, то й сьогодні можна оцінити міць його мурів, що залишилися лише фрагментами. Є кілька шматків стін із бійницями. Найкраще збереглися стіни та монументальний фундамент каплиці, де колись була вежа. Не обійшлося і без традиційного підземного ходу, цілих 12 метрів тунелю, або містики минулого, що стала таємницею теперішнього часу.
Бруківка Пушкінської вулиці от-от має скінчитись і тоді у вухах настає легка тиша, яка змінюється на звуки машин тільки-но опускаєш вікно. Ще одне перехрестя, ми – на право по вулиці Шевченка коло малого базару (так його називають) по один бік та католицької церкви, серії магазинів, піцерії – по інший. А далі світлофор, зелене світло і ми на розвилці біля фонтану, що розташований на європейській міні-площі. Цього разу нам на ліво, просто інакшого вибору немає (хіба що прямо), бо по правій стороні магазин-салон жіночого одягу – «Анна». Та чогось мені здалося, а може насправді, я провела поглядом наш автомобіль, що звернув у протилежний бік від нас, тож ми – на ліво, а вони, власне інші ми – на право. Роз’їхалися в різні боки, певно, на роботі зустрінемось – сказала сама собі посміхаючись та мружачись наче від сну. Ще хвилини дві, як ми проїжджаємо останнє перехрестя, зупиняємось і вони – також навпроти нас, тільки розвернуті в інший бік, і вся вулиця з людьми та будинками якби розвернута навпаки. Бачу через люстерко, як пара в машині цілується, кожен виходить зі свого боку і так само, як ми йдуть.
– Подзвони в обідню перерву.
Добре – відказує мені інший він та йде в протилежну сторону від мене, а інакша вона посміхається моєму Славику та прямує доріжкою коло клумби з розкішними трояндами. Майже одночасно ми з нею заходимо в приміщення банку.
Повертаючись до неділі
– Можу, я все можу, навіть неможливе. Що ми будемо робити протягом цілого дня?
– Півдня. Уже полудень. Лінуватися
– Я згідна?
– А я – ні!
Почувся позаду голос Вітусі. Давайте, – продовжує – підемо до лісу.
– Ні, я не хочу, я хочу побути вдома.
– А мені вже вдома набридло. Це ви гуляли протягом трьох днів!
– Минулого разу ти з нами їздила, хіба ні?
– Це було тоді, а тепер ви мене не взяли!
– Ти ж знаєш чому…
– Знаю… – ображено чи то обурено бовкнула.
– Так, дитино…
– Досить, дівчата…
Втрутився в розмову Слава, наче кіт Леопольд – давайте жити дружно.
– А я вчора замаринувала м’ясо.
– То що, будемо пекти картоплю на плоті та шашлик?
Цікаво запитала доня.
– Будемо, якщо хтось перестане вередувати. І взагалі, Славик, твоя дитина – вилитий ти.
– Ну звісно, а якщо зважати на те, що вона і твоя дитина, то навіть не знаю хто з вас впертіший.
Ми зглянулися з донечкою, якось пересіклися поглядами стоячи по обидва боки нашого татуся. Опустили обидві голови, а потім знов наші погляди зійшлися. Саме тоді з вуст посипалися усмішки. Він обійняв нас за плечі пощипуючи та приговорюючи – ох ви, мої дівчата, і що мені з вами робити?
– А потім ми будемо дивитися мультики, мої улюблені!
– Мої улюблені.
По дорослому зауважую я.
– Добре, я згідний – ми будемо дивитись на зорі. А хто перший зайде до хати та увімкне телевізор…
Звуки віддаляються в пам’яті пережитого дня змішуються з димом, язиками вогню, запахом картоплі заправленої домашньою олією та цибулькою нашинкованою кільцями, шматочками печеного м’яса, що я не їм тільки готую… А насправді – сімейним затишком, сповненим врівноваженим спокоєм щастя та умиротвореним нічним сном. І це стає запорукою успіху нового дня. Тому завтра настане завтра, а поки протягом ще одної хвилини я встигаю записати кілька слів та лягаю поруч нього. Добраніч.
Далі буде.
Перша частина тут: http://gak.com.ua/creatives/1/36141
Друга частина тут: http://gak.com.ua/creatives/1/36165
