"Ах, Анні-Анні! моя Анні! Які жорстокі думки про твого Едді мусили мордувати твоє серце впродовж цього страшного пізнього вечора, коли ти нічого не чула від мене, - ні однісінького малого слівця, що казало б, що я ще живу і люблю тебе. Проте, Анні, я знаю, що ти надто глибоко відчуваєш природу моєї любові до тебе, щоб навіть на момент засумніватися в ній, і ці думки втишають мене у моєму гіркому горі. Можу знести те, що ти могла б уявити будь-яке інше лихо, тільки не це – що моя душа неправдива з твоєю. Чому я не з тобою тепер, мила, якщо я міг би сидіти коло тебе, стискати у своїй твою любу руку, дивитися вглиб прозорих небес у твоїх очах – так, щоб ті слова, які тепер можу лише написати, могли проникнути у твоє серце і зробити для тебе зрозумілим те, що я хотів би сказати, - а так, Анні, все, що я хочу сказати, все, що душа моя палко прагне висловити в цю мить, уміщається в одному слові: любов… Бути з тобою зараз – так, щоб я міг шепотіти тобі на вухо божественне хвилювання, яке тривожить мене… Я міг добровільно – ох, радісно покинути цей світ і всі мої надії на інший: але ти в нього віриш, Анні, ти віриш у це, - і віритимеш завжди… Оскільки я думаю, що ти знаєш те, що я тебе люблю, як жоден чоловік ніколи не любив жінку, - остільки я гадаю, що ти певною мірою зрозумієш той запал, із яким я обожнюю тебе, остільки ніяка мирська тривога ніколи не зможе зробити мене цілковито нещасним. – Але, о моя люба Анні, моя наймиліша сестро Анні, мій істинний прекрасний янголе, дружино душі моєї, - призначена мені тепер і навіки на небесах – як поясню я тобі той гіркий, гіркий біль, який мучив мене, відколи я залишив тебе?.. Ти бачила, відчувала ту агонію горя, з якою я попрощався з тобою… Ти пригадуєш той мій потьмарений вигляд, те страхітливе й моторошне передчуття недуги… направду – направду мені здавалося, що смерть підступила до мене ще тоді і що мене зачепила та тінь, що насувалася перед нею… Як я пригорнув тебе до серця, то сказав собі: «це востаннє, далі стрінемося на небесах»… Нічого не пам’ятаю достовірно, від того моменту і доти, коли опинився в Провіденсі; я поклався до ліжка і плакав усю довгу-довгу, мерзенну ніч відчаю; коли зайнявся день, я звівся і силкувався вгамувати свідомість швидкою ходою на холодному, пронизливому повітрі; та хоч що б я робив – демон далі мучив мене. Нарешті я придбав дві унції настоянки опію і, не повертаючись до готелю, найняв екіпаж назад до Бостона. Коли я туди прибув, то написав тобі листа, у якому відкрив ціле серце моє перед тобою, - тобою, Анні, кого я так безумно, так безпам’ятно люблю, - я писав тобі, що мої боріння більші, ніж я можу витримати; що моя душа противилася сказати ті слова, які я повинен був сказати; і що я не змусив би себе їх сказати навіть задля твого дорогоцінного блага. Потім я нагадав тобі про ту священну клятву, яка була останнім, що я вимагав від тебе при відході, - клятву, що ти попри всі обставини прибудеш до мого смертного ложа… Я молив тебе прийти тоді – маючи на увазі місце, де мене мали б знайти в Бостоні. Написавши того листа, я випив десь половину того опію і помчав на пошту, наміряючись не чіпати решти, поки тебе не побачу, - адже не сумнівався в той момент, що моя Анні дотримає своєї священної присяги. Проте я не розрахував сили дії опію, тож, поки я дістався відділення пошти, то до решти втратив тяму, і листу не судилося бути відправленим. Дозволь мені оминути, моя дорога Сестро, ті несамовиті жахіття, які були потім… Нагодився друг, який надав мені допомогу і вирятував мене (якщо це можна назвати рятунком). Але тільки в три останні дні я став спроможний згадати, що трапилося в той похмурий проміжок часу. Так здається, що після того, як опій вимився зі шлунка, я зробився спокійним – і, як на стороннього спостерігача, здоровим; тож я змусив себе повернутися до Провіденса. Там я зустрівся з нею і сказав, задля твого щастя, ті слова, які ти вмовила мене сказати. Ах, Анні-Анні! моя Анні! Чи таке сильне твоє серце? чи нема надії? нема жодної? Я відчуваю, що напевно вмру, якщо так буде далі; проте хіба я можу тепер відступитися з честю? — Ах, кохана, подумай… подумай задля мене і себе самої, - чи ж я не люблю тебе, Анні? чи ти мене не любиш? чи це не є всім? Які інші міркування можуть бути вищими понад цю блаженну думку в нашому сумному світі! Я ж небагато прошу, мила сестро Анні, - моя мама і я могли б винайняти малий будиночок у Вестфорді… ну, такий маленький, такий зовсім скромний… я був би далеко від суєти світу, від амбіцій, які мені огидні… я б трудився день і ніч і тяжкою працею міг би звершити так багато… Анні! То був би рай, що перевершив би мої найсміливіші мрії… Я б міг щодня бачити когось із твоєї любої родини, і тебе часто – о, ДУЖЕ часто… Я б постійно, повсякчасно отримував від тебе вісті… наша дорога мама була б з нами і любила б нас обох… о, люба! – хіба ці картини не торкнули тебе до самого глибу серця?.. Подумай – о, подумай заради мене! – перш ніж щось говорити, ніж давати обітницю, яка покладе ще одну страшну перепону поміж нами… - перш ніж спливе час, опісля якого вже не буде роздуму… Я закликаю тебе ім’ям Господа… во ім’я святої любові терпляче прошу тебе – будь щирою зі мною!.. Чи можеш ти, моя Анні, змиритися з думкою, що я належу іншій?.. Це дало б мені найвище, безконечне блаженство – чути, як ти кажеш, що не могла б цього стерпіти. Тепер я вдома, з моєю дорогою «потіпахою» (іронічна хатня кличка Марії Клемм, звідси – звертання "Мадді". - Прим. перекл.), яка старається заспокоїти мене; однак єдині слова, котрі дають мені полегшу, - ті, якими вона говорить про «мою Анні»; вона каже, що писала до тебе, благаючи приїхати до Фордема, - ах, кохана Анні, ХІБА ЦЕ НЕМОЖЛИВО? Я такий немічний – такий страшно, безнадійно ХВОРИЙ тілом і душею, що відчуваю: НЕ МОЖУ жити, поки не зможу відчути твою милу, лагідну, люблячу руку на своєму чолі… о моя істинна, шляхетна, милостива, прекрасна, прекрасна сестро Анні! Чи це НЕМОЖЛИВО для тебе приїхати – бодай на один короткий тиждень? - поки я придушую цю жахливу тривогу, яка, коли триватиме довше, то або зруйнує моє життя, або доведе до невиліковного безумства… Прощай – на цьому й тому світі
назавше твій
Едді"
