Корнішони доволі давно рахували себе заможними, ще з тих смутних часів коли заможними стати було грішно. Та зараз інші часи – грішно стало бути не заможними. Тому Корнішони не скупилися на всілякі прибамбаси демонстративно виставляючи на показ, всім не заможним, своє витончене, загартоване непосильною працею, світське життя. Хай черви завидують, так вони думали про не заможних, хай вони сходять слиною, як скажені собаки, казали вони на своїх сходках умаляючи один одного всілякими дивовижними пристрастями. На численних світських раутах Корнішони почувалися розкуто, називали себе ліво славними і на камеру відкрито глузували з усіх не заможних. Содом і Гоморра були лише квіточками, а ягідки визріли лише зараз, на очах усіх право славних, як смокви в Райському саду. Бо, як це не банально звучить, ліво славні були антиподами право славних. В природі завжди панує гармонія: раз є біле то обов’язково має бути і чорне. Лише кількість того чи іншого завжди коливається в залежності від світанку, чи проти ночі. Зараз було проти ночі, а тому ліво славні біснувались, хотя в глибині своїх мерзенних душ, підсвідомо, все таки побоювались право славних і тому, на своїй щорічній сходці на вершині Монблану, задумали створити свою церкву, щоб з’єднати всіх ліво славних однією вірою. Сказано – зроблено. Заможні не вагаючись створили, подібне золотому тільцю, своє божество - Мамону, і називалися тепер вони між собою мамонівцями. Наприклад: мамонівець Патисон, чи мамонівець Франкейнштейн. Було зручно у спілкуванні і навіть якось утаємничено, загадково з таким собі ліво славним шармом. Мамонівець - це не СЕР чи ГРАФ, що давно вже втратили свою громадянську силу в часи розвиненого пост капіталізму - це нова формація заможних людей. Свого новоствореного Мамону вони вирішили поселити не на Сході чи на Заході, як хотіла меншість, а на Ближньому "Півдні", в такому собі райському куточку посеред Теплого моря, щоб було два в одному – і помолитися, прибувши прочанином, і, водночас, відпочити від світських справ. Острів був чудовим, море великим і теплим, а туземці, хотя й не славилися своєю красою, все ж були не дуже засмаглі, але всі чорноволосі, улесливі, з хитрющими і жадібними очима - своєрідний рай земний. А як що був рай, то має бути і райський сад, ось в цьому саду мамонівці гуртом посадили кам’яні дерева-схованки які урожаю не давали, а навпаки – забирали його у довірливих мамонівців. Все закономірно – як біле і чорне. Мамонівці, подорожуючи світом чи займаючись світськими справами, тричі на день, повернувшись фейсами на південь, віддавали шайну своїй Мамоні. Туземці, будучи людьми практичними, Мамоні не молились, вони, ще з доісторичних часів, вірили лише тому що було в їх гаманці і тишком-нишком посміювались над новими прочанами які вже помітно понабивали шишаки на лобі від необачної завзятості. Чим збільшувалися їх статки, мамонівці ставали все набожнішими і суєвірнішими. З дому вони перли все накопичене добро на острів та віддавали на схов кам’яним деревам, а самі все молились і молились поки їх, ось так у розслабленому стані, не спіткала Небесна Диявольська Сила. Вона вже давно підкрадалась до мамонівського Антираю та все не було нагоди прикрити їх лавочку. Та ось скориставшись розслабленістю мамонівців, які на цей час втратили не тільки здоровий глузд а й почуття самозбереження, Диявольська Сила в одну мить пристукнула їх Мамону, закрила Антирай, експропріювала все накопичене мамонівське добро, водночас перетворивши мамонівців у простих черв’яків і зникла у невідомому напрямку. Черва, що ніколи не були мамонівцями, не знали чи радіти їм з цього приводу чи горювати - тепер нікому було завидувати і вони почали глузувати один з одного. Одні сварилися кулаками в бік "Півдня", другі тикали туди дулі. Життя продовжувалось.
