Не пройшло й п’яти хвилин коли Іван Іванович з усією повагою галантно відкланюється та дякує за частування, взуває черевик і йде. І вже в самих дверцятах каже:
– Мирославочко, я днями до вас забіжу, то ми неодмінно поспілкуємось.
– Добре-добре, буду рада з вами зустрітись… знову.
Провела поглядом його автомобіль й подалася зі столу прибирати та донечка уже все зробила. Мені тільки залишилось милуватись чистотою і нею. В думках промайнуло – певно треба частіше кудись їхати, так доця стає відповідальнішою чи то дорослішою... не встигнеш оком моргнути, як уже й школу закінчить, ось уже в сьомий клас буде йти. Себе ледь пам’ятаю в її віці – перші вподобання, фізичні зміни, які ринули на мене мов грім серед ясного неба… а тут он вона… геть міняється. Окремі риси характеру уже сформованого, може поки не визначеного в життєвих ситуаціях, але чіткі. Такі чіткі, як лінії обличчя – великі, красиві, видовжені очі під віями котрих ховається вже дорослий погляд, густі брови, високе чоло, злегка кирпатий носик, правильні губи і родимка над ними з лівого боку, ямочки на щоках коли усміхається, овальне личко, русе, довге волосся, на зріст майже як я, така витончена дівчинка …
Та годі вже, посидь зі мною, – кажу доці, – як ти тут, без нас справлялася?
– Та, бабуся приходила допомагала.
– Квіти, бачу поливала…
– Поливала… мам, а чому так сталося?
– Яка різниця? Зараз я вдома, усе добре.
– Але ж…
– Цс-с-с…
Вона залізла на мої коліна, як любила це робити маленькою. Обійняла міцно, схилила голівку на моє плече і так застигла на кілька хвилин. Мені лишилося тільки вдихати аромат волосся і гладити спинку. Така велика і така мала – думаю. Невдовзі злазить та йде до хати. Я до себе, хочу дочитати «Jane Eyre» – йдучи каже й зникає за дверима. Та одразу ж вони відчиняються і доця вигукує – ти все одно, найкраща!
Мої вуста складаються в усмішку. Двері глухим грюкотом востаннє тривожать спокій і змовкають. Тоді розумію, що куточок зі мною взяла в облогу цілковита домашня тиша. Лише час від часу чути цвірінькання горобчиків, які зробили собі гніздечко під дахом хати. А очі все ще бачать в дверях постать донечки повернуту до мене спиною, наче тінь. Та тінь поволі зникає і нарешті розчиняється в післяполудневій порі. І тоді… тоді я залишаюсь на самоті. Як би це не було дивно, але для мене самота це той стан у якому мені найкраще. І навіть не знаю наскільки те найкраще мене втішає, але таки сповна робить щасливою, бо лише так відчуваю свою сутність. Саме ту сутність яка похапцем не прибирає зі столу, не миє посуд, не підмітає… а просто живе.
А сонце вже перекотилось через наш двір, повз вікон та вийшло на вулицю. І тільки ледь прокрадається променями крізь високу браму, скромно сідає на квіточках троянд перестрибуючи з гілочки на гілочку від подиху свіженького вітерцю. Ото сидиш і дивишся в нікуди, а може милуєшся краєвидом, не знаю точно, але точно знаю, що не хочу заходити до хати. Адже я – жінка. А жінка надто волелюбна істота аби обрамляти себе стінами, хай навіть і рідними. Нарешті я відійшла від поїздки.
Спокій, тиша і надвечір’я малює затишок у моїх карих зіницях. Кидаю поглядом у простір та ловлю далекі галактики давно втілених мрій. Звісно, що втілених, а інакше не було б а ні мене, а ні вас.
Коли Ти задумав створити цей прекрасний світ я була надто маленькою, такою крихітною в Тобі, що здавалось ніби темна енергія перетворилась в темну матерію, але вперше настав світанок без очікування сонця, без променів, просто взяв і настав у Твоїй байдужій, божественній голові. І хто б міг подумати, що це початок першого дня.
Того дня безмежність захлинула мене сповна, вичавила останні краплини нектару на мої небесні вуста і тоді…за далеким горизонтом найкращих сподівань з’явилась твердиня – Земля і твердь над нею – Небо. Але найперше були Небеса. І нічого з того немає правди, що люди написали в книзі Життя, яку щедро називають Біблією, бо… бо перший день був першим і останнім, протягом якого зародилися ми, усі Ми – я, Ти, вони. Саме тому твориш по образу Нашому та подобі. Пам’ятаєш, як люди на Землі почули Арфу. Струни від ніжного жіночого дотику тріпотіли в передчутті божественних звуків. Засурміли труби в надії на останній дотик Твого тепла. Тепло розходилось по спині, а потім від спини до п’яток, від п’яток до шиї в пошуках грудей. Прохолодний вітер гуляв кожним міліметром жадаючого тіла забираючи в свої обійми волосинки пречудових ореолів бажання. Солодко. І якщо сьогодні люди очікували манну з неба, то пішов мед. Медові ріки заполонили русла, а океани стали молоком – на Землю опустився Рай. А я собі одягнута у звичайну жінку сиджу. Шовкова трава гладить мої ступні, ніжить пальчики аж поки не чую голос:
– Привіт.
Мимоволі відповіла:
– Привіт.
– І довго ти тут сидиш в очікуванні дива?
– Та вже цілу вічність…
– А донечка де?
– Яка донечка?
Хтось махає руками перед моїм обличчям.
– Альо-оо-о! Я вдома.
– Ти вдома?…
Славик присідає поруч на травичку та кладе голову на мої коліна обійнявши руками стегна.
– Що читаєш?
З моїх рук випадає ціла купа паперу.
– Нічого...
– Значить, себе. Та облиш, нічого страшного ж не сталося.
– Та втому то й справа що сталося нічого, а страшно те, що надовго.
– Що надовго?
– Знаєш, а я думала, що настав час. Навіть була впевнена, настільки, що ладна була скинути оцей дурнуватий прикид…
– Який прикид?
– Людську подобу.
– Хіба ти інопланетянка?
– А хіба ти не знаєш? Моя зірка он там, – тицяю рукою в ледь посірівше небо, – дивися, там – у сузір’ї Любові.
– Ота, сама велика? І як називається твоя планета?
– Любов.
– Ох, ти моя Любове…
Каже і збирає розкидані аркуші та складає до купи. Акуратно складає, сторінку за сторінкою. А я дивлюся і розумію, як сильно хочеться отак скласти історію людства навмисне загубивши непотрібні сторінки. Та життя така штука, що кожна мить має свою потребу та вагомість, навіть смерть диктує початок. Але все одно хочеться, хочеться без трагедій і війн, без болю і зла…
– Викини цей мотлох!
– Який?
– Оцей, що тримаєш в руках.
Слава кладе рукопис на траву, обіймає мене ніжно так, якось по-батьківськи і водночас хтиво шепочучи:
– Я тримаю у своїх руках Живу Класику. Жива, бо Живе в моєму серці навіки. Класика, бо вічно Жива. І скажи, куди мені тебе кинути як не в наше ложе!?
– Ти неймовірний.
– Та, ні, просто закоханий в свою дружину.
Десь наче з небуття пролунав тупий звук грому. Вітер зашелестів листочками дерев і вони стали перешіптуватись про денну втому, а може про надвечірній спокій. Той спокій, що заховався у спалаху блискавки вдаряючись об землю. І ось перші краплі розлили на нас криштальний солод. Він розтікся по обличчі, по руках, по спині, все нижче. Його солодкий присмак те й робив, що гладив своїми пальцями моє обличчя, так наче витирав сльози – я плакала і знову від щастя в обіймах свого неймовірного чоловіка.
– Пам’ятаєш, як у перше… тоді також цілувались під дощем.
– На тобі було маленьке, напівпрозоре платтячко..
– Рожеве…
Грім розпоясував небо все гучніше, блискавка кокетливо вихвалялась своїми витонченими лініями перед ним до котрих йому ніяк торкнутись тільки дивитись. Дивитись і більше нічого – неспроможний, от і буркає кожного разу коли йде дощ, а вона дразнить феєрією світла зненацька торкаючись хмар. В той час як краплі на землі створюють музику дощу, як ми.
Зволожені, та що там – мокрі нарешті тікаємо до хати. І тільки аркуші лишаються мокнути. Букви з жалем розтікаються чорнилом по зеленій траві малюючи образи твору а я дивлюся через вікно і вірю – коли припиниться дощ, мої герої оживуть, піднімуться парою над землею аби зненацька ринути з небес знову і знову…
Ось такий день. Промайнув, як хвилина і начебто насичений подіями проте втік в нікуди не полишаючи за собою ані сліду ані спогаду, що вже завтра стане минулим. Лежиш у ліжку, дивишся на зоряне небо, а то кидаєш поглядом на сплячого чоловіка, а то піднімаєшся і йдеш до кімнати доні аби вкрити тією ковдрою, що поволі сповзла з сонного тіла. І зовсім зненацька ловиш себе у кріслі посеред нічної темені в дворі.
А ніч описує такі сокровенні бажання, такі оповиті світлом Любові аж дух захоплює і дивишся на ті зорі як на Бога, дивишся й не можеш надивитись. Рахуєш? Та ні – гуляєш. Гуляєш простором такого близького тобі світу того, котрий живе в тобі, бо тримаючи руки на грудях трощиш пальцями емоції, що вилізають назовні, чи витікають як материнське молоко, а ти тримаєш долоні аби зібрати у пригоршні цілющого нектару та віднести йому – тому своєму неймовірному, тій своїй нетлінній часточці… але сидиш. Сидиш прикипівша тілом до крісла, поглядом – до небес…
І тут свіжий вітер припідносить до моїх ніг вцілілий аркуш. Букви розтеклися, повилазили за краї. Нахиляюся до нього та складаю почерк до купи – Боже мій, що зі мною коїться? Не треба! Мовчи! Ти це вмієш найкраще… але скажи, чому так? Ми ж домовлялися… Ти казав, що я особлива. Я повірила, настільки, що почала записувати Нашу розмову. Але Ти не попередив, що Нас не зрозуміють, що читатимуть Біблію, не ту, інакшу не Нашу, а їхню…
Не розумію чому але опускаю листок з рук та йду до хати. Розгублені букви змовкають у мокрих сльозах… Місяць йде слідом за мною і коли нарешті заходжу до спальні та лягаю в ліжко до чоловіка, місяць безпринципно всідається поміж нами, так, аби торкаючись коханого я пестила його.
А коханий спить мирним сном зовсім не підозрюючи, що його дружина, певно, лунатик. Нехай, але ж врешті решт, це мені не заважає повернутися до нього, так близько підсунутися аби відчути у голій спині пульсуючі удари серця пробігтися долонею по сідницях та не зупинитися там… опоясавши обіймами зупинити ніжність там… де долоні ховають бажання перебираючи пальчиками відчуття дотику від котрих він нарешті прокинеться. Прокинеться, замуркоче, а коли відкриє очі то потоне в погляді кішки. А тоді без пазур, без дикості, але з неймовірною свіжістю місячної ночі візьме мене… в облогу Любові. І лише стиха поскрипуватиме ліжко створюючи музику між вдихом і видихом, а тоді у перезвуччі з світлячками та вітром зненацька кине жіночий стогін по той бік вікна. Він розіллється, розтечеться втомою по тілу, по простирадлу і стихне у черговому ковтку поцілунку. З яким він поведе мене до ванної і митиме. Митиме пестощами без мила лише ароматом свого тіла імітуючи надвечірній дощ.
– Пам’ятаєш, як у перше… тоді також цілувались під дощем.
– На тобі було маленьке, напівпрозоре платтячко..
– Рожеве…
– А я так хотів його зірвати, але міг лише торкатись зволоженої тканини, що прилипла до розкішних стегон вимальовуючи лінії однією рукою, а іншою губив пальці у твоєму густому волоссі, що розкинулось мокрими пасмами по спині…
– Та я й сама хотіла його зідрати… але незайманість, та дівоча незайманість…
– А зараз ти тут у найкращому одязі на світі… моя.
– Твоя навіки.
Остання краплина сповзла його спиною і зникла у дотику рушника тоді, коли двоє закоханих лунатиків нарешті подалися спати.
